«Львівська сага» Петра Яценка

Роман Петра Яценка «Львівська сага» переносить нас у невідомий Львів початку та середини ХХ століття і дуже легко читається. А він таки і справді невідомий, адже це місто, в якому його річка захована під землю – львів’яни щодня ходять берегами Полтви, однак самої річки ніхто ніколи не бачив. Отож як описує одну з найбільших загадок міста – річку Полтву Петро Яценко.

Знимка avtura.com.ua

…Кров міста – вода – зупинилася у водогонах. Припинилося биття міського серця – вщухли плітки та розмови. Говорити стало нікому. Сірими принишклими мовчазними покидали Львів мешканці – його душа. 

Із боліт, на яких споконвіку стояв Львів, задавлених чавуном і бруком, загнаних у небуття боліт, піднімалися тумани. Вони огортали собою Львів, ховали спочатку підмурівки, затим – вікна, дахи і нарешті – вежі. Важкі задушливі тумани піднімалися із підземної Полтви й лягали на місто білим саваном, укривали шляхи, добиралися до вершини Замкової гори і Лисої гори, і якщо дивитися з цих гір, місто зникало, немов би й не було тисяч людей, доріг, мурів і веж, любовей, проклять, життів і смертей. Над вічним морем, в яке опустився Львів, не існувало більше нічого, крім вічної непостійності й вічного спокою. 

Проте, наче останні нитки, що пов’язують буття й небуття, місто тримали над прірвою дороги, якими Львів покидали ті, хто його любив і ненавидів. Залізничною колією, шосе, ґрунтовими шляхами рухалися сірі постаті, що забирали у своїх валізах крихти величі сього міста.

“Я ненавиджу його! – кричав у нападі люті єврей Копандопулос, видираючи клапті зі своєї цапиної борідки. – Він обманув мої надії! Він дав мені друзів і заробітки. Він навчив мене сміятися, як це роблять усі нормальні євреї! Він показав мені, що я вищий від усіх, і він запхав мене пикою в бруд, щоб я зрозумів плинність мого життя! Він дав мені любов, дах, заробітки, друзів, – а тепер усе це забирає! Я ненавиджу тебе, місто, – він сів на свою валізу і додав уже більш розважливо: – Тепер ти залишаєшся помирати, як моя тітка, що відігнала усіх від себе, бо лікар дав їй три дні життя. Вона кричала нам: «Ідіть звідси, я не можу бачити ваші нахабні єврейські пики, що корчать із себе скорботу! Усім вам потрібна не я, а моя спадщина! Ви – просто дивні люди, що хочуть повеселитися на моїх поминках!» І вона прогнала усіх родичів, щоб помирати. Ми не приходили до неї двадцять днів, а коли нарешті набралися сміливості й повернулися, то з’ясували, що тітці стало краще, і вона купила квиток до Америки. І ти, Львів, – наче та тітка. Ти іще довго помиратимеш і виганятимеш нас. А коли ми випадком повернемося, то побачимо, що ти пішов своїм шляхом».

http://umka.com/ukr/catalogue/books-belles-lettres/yatsenko-p-lviv-saga.html

Львівське рондо Алли Рогашко

Львів є темою для відомих письменників, які у своїй творчості звертаються до сюжетів з історії та життя Львова. Уривки з їх творів, де описано львівське життя у їх художній інтерпретації я друкував раніше. Але що особливо приємно – наше місто дає натхнення для літературних дебютів. Наприклад львівською темою розпочала свій шлях у літературу письменниця із Рівного Алла Рогашко. 2015 року у видавництві «Клуб сімейного дозвілля» вийшов у світ її перший роман «Осіннє Рондо місячної ночі». Дії уривку з І розділу роману розвиваються паралельно у 1891 році та 2010 роках. Що ж, цікаво почитати, яким побачила Львів у двох часом вимірах молода письменниця.

Знимка bukvoid.com.ua

* * *

(уривки з 1 розділу, події розвиваються в 1891 р).

...Софія намагалась не вникати у батькові розповіді про роботу і життя міста, хоч вона дуже любила Львів. Але те, що річку вирішили і вже давно почали ховати під землю, для неї було дико і незрозуміло. І дуже шкода. Той красивий Львів, перетнутий рікою, з мальовничими арками мостів і прибережними алеями вона пам’ятає лише з дитинства та зі світлин, що зберігались у їх сімейному фотоальбомі. Вона не уявляла і не розуміла, навіщо хтось прийняв таке рішення: сховати, закопати річку?! Кому вона заважала? Це ж так неприродно! Так, вона чула з розповідей батька, що коли кілька днів підряд невпинно падав дощ, Полтва затоплювала приміські вулиці. Але невже не можна було щось із цим зробити? Через цю ситуацію з річкою батько й пішов у політику. Він намагався хоч якось зарадити, щоб урятувати те, що лишилось від неї. Втім, зізнавався в пориві відвертості, що це марно. Це вже невідворотній процес...

* * *

...Швидко діставшись вулички, вона сповільнила ходу й прислухалась до шурхання опалого листя під ногами. Як славно воно шелестить — наче вишіптує свої секрети. Все ж чудова пора — осінь. І хоча Софія більше любила весну, утім, обожнювала прохолодні осінні ранки, в мороку яких чується дзвін костелів і соборів; затишком огортали душу дивовижні теплі вечори, коли янтарно-гранатове й сліпучо-жовте вбрання на деревах перетворювалось на ледь золотаву, мерехтливу у вечорових сутінках романтично-меланхолійну казку... 

* * *

(уривки з наступних розділів, події розвиваються в 2010 р.).

...Любка задоволено всміхнулась і відвела погляд за вікно, де бурлило звичне життя великого міста. Як вона любила іноді приїхати сюди, сісти у перший-ліпший трамвай і поринути в саму його серцевину, споглядаючи вражаючу архітектуру і приємну суєту! Як вона любила іноді приїхати сюди, сісти у перший-ліпший трамвай і поринути в саму його серцевину, споглядаючи вражаючу архітектуру і приємну суєту! Як любила відчувати під підошвами бруківку, якою ходили ще багато століть тому, всотувати в себе ту неповторну атмосферу величності у поєднанні з винятковим затишком — щоразу місто гостинно приймало її, злегка відхиляючи завісу своєї таємничості і загадковості. А як не хотілось їй щоразу полишати його й повертатися додому! Зате тепер Любка відчувала, що баланс відновлюється: відтепер вона стане мізерною частинкою його, а воно — значною частиною її життя...

* * *

...Уже за годину Любка сиділа в маршрутці й споглядала краєвиди старого міста, де бурлило звичне повсякденне життя, в яке хотілось швидше поринути. Вона не доїхала до потрібної зупинки й вийшла трохи раніше, щоб пройтися пішки. 

На вулиці шалено пахло кавою. А ще – квітами, що цвіли на клумбах, яких тут безліч на кожному кроці. Взагалі, старий Львів має свій надзвичайний, неповторний запах, який не сплутаєш з жодним іншим. І якби Любку привезли сюди із зав’язаними очима, вона би впізнала по запаху, що то є Львів. Не кажучи вже про звуки: то просто-таки ціла симфонія старого міста, у якій задіяно безліч інструментів. Це бій ратушного годинника, дзвони старовинних соборів, храмів і капличок, шум проїжджаючих трамваїв і маршруток, людський гамір і якась особлива суєта, притаманна лише цьому місту. Здається, лише тут можна в будь-яку мить почути невідомих мелодій, що виконує одинокий сопілкар просто посеред вулиці, чи ж досконалу гру саксофоніста в одній із вуличних кав’ярень...

* * *

...Вона пригадала вчорашній день – він був чудовий! Посмакувавши кавою з пляцком, вони ще трохи поблукали ранковим, майже порожнім містом, посиділи, обійнявшись, на лавці коло Оперного, де вже почали збиратися затяті шахісти із люльками в руках, і пішли до неї. Пішки. Сашко повів її через весь Стрийський парк, і виявилось, що Львів не такий уже й величезний, яким видавався їй досі. Вони повагом проходжалися красивими просторими алеями і всотували в себе неповторні пахощі, що видихала соковита зелень дерев. Згодом алеї змінювалися на вузенькі стежини, і цивілізований акуратний парк поступово перетворювався на незаймані лісові нетрі. Птахи заливалися у щебеті, радіючи, що опинилися в цій неперевершеній райській флорі, а білки, не боячись, вибігали назустріч, нахабно сподіваючись на якогось гостинця...

* * *

...Хоча у Львові Любка жила більш як півроку, серце її щоразу завмирало, коли вона опинялася в центральній частині старого міста. Вона не могла насититися ним, його граційністю та винятковою атмосферою. Її досі вражали ці вузенькі вулички, дбайливо вимощені бруківкою й перетнуті трамвайними коліями. Подумати лишень: як вдається розминутися транспорту, який рухається назустріч один одному цими тісними вуличками так швидко? Спочатку це трохи лякало жінку, але з часом вона до цього звикла... 

* * *

...Він узяв її руку й вони вийшли на балкон. Від панорами, яка відкрилась перед ними, Любка аж оторопіла. Будинки під червоними покрівлями просто тонули в яскравій зелені дерев, подекуди випиналися верхівки старовинних пам’яток. Он чудово видно Кафедральний собор, поряд височіє Ратуша. Трохи далі — Домініканський собор і Успенська церква. Позаду цього краєвиду, гармонійно доповнюючи пейзаж, здіймалась вежа Високого замку. Жінка впізнавала вулиці, якими ходила безліч разів...

Що несе Львову дерев’яна коза?

19 лютого нас чекає ще один Новий рік, цього разу за китайський календарем – того дня у свої права вступає дерев’яна коза, яка змінює іншу тварину – дерев’яного коня. І хоча в гороскопі сказано, що для дерев’яного коня притаманно такі риси, як активність, радість, незалежність, витривалість, життєлюбство, а також нетерплячість, марнославство та егоїзм рік виявився таки аж надто складним, можливо навіть за всю його історію, якщо не рахувати років світових воєн. Найпарадоксальніше,  що минулого року Львів став таким собі осередком спокою – у нашій розбурханій та розтерзаній державі сюди приїжджають у пошуку притулку люди, які потерпіли внаслідок окупації українського Криму та Донбасу. 

Знимка ukr.media

Щодо кози, то для цієї кумедної тварини притаманні щирість, великодушність, сором'язливість, миролюбність, доброта і м'якість, але, з іншого боку, нерішучість, безхарактерність і примхливість. Але це, напевне, стосується, китайських кіз. Навряд чи в Україні 2015 рік відзначиться такими пацифістськими рисами, тут швидше потрібні натиск та рішучість. Коза – тварина начебто миролюбна, але ж для чогось природа таки наділила її рогами, себто зброєю. Так що краще не дратувати її зайвий раз.

Однак історія Львова йде в глибину 13 століття, коли за даними істориків король Данило чи то один, чи то в парі із своїм сином Левом заснували наше місто. Тривалий час історики одностайно казали, що це сталось у 1256 році, однак не так давно львівські вчені засумнівались у цій даті. Приводом до цього стали знахідки істориків, які знайшли документи, що називають іншу, давнішу дату. Зокрема ймовірною датою заснування Львова є 1247 рік, між іншим – рік кози. Так принаймні стверджує всезнаюча Вікіпедія. Однак і така поважна структура може помилятись, принаймні зараз львівські науковці називать іншу дату – 1240 рік. Не так давно львівський історик Іван Паславський знайшов документи, які свідчать, що ймовірною датою заснування Львова є аж 1240 рік, ну а засновниками міста могли бути король Данило Галицький та його син Лев. Отож заснування Львова оповите таїною, може то був рік кози, а може якоїсь іншої тварини за гороскопом, який вигадали давні китайці. Піди, зрозумій та визнач характер міста. Однак вже наступний рік кози – 1259 став для міста трагічним – на веління ординського воєначальника Бурундая дерев’яні укріплення міста довелось поруйнувати. До речі, того ж роки Бурундай примусив волинського князя Василька Романовича взяти участь у спільному поході на Польщу.

Втім місто швидко відновлюється і вже у 1283 році (знову ж таки рік кози) відбувається оборона Львова від військ хана Телебуги.

Знимка lviv.afisha-city.com.ua

1379 року у Галичині завершилось правління намісника – сілезького князя Володислава ІІ Опольського, яке розпочалось у 1372 році. Втім він не діяв на користь підвладної йому території, наприклад заохочував німецьку колонізацію, наприклад передав у вічну власність шляхтичу Денгарту село Дунаїв. Ну а себе він оточив німцями, які  й лобіювали вигідні для їх громади рішення.

Таке ганебне явище, як кіндепінг – не є сучасним винаходом. У середньовічному Львові так само була злочинність, і навіть траплялись такі важкі злочини, як викрадення людей. 1427 року у Львові засідав суд у складі львівського судді, шляхтича та військового діяча польської держави Станіслава (Осташко) з Давидова а також міських райців, який розглянув скаргу вірменської громади щодо викрадення доньки рицаря та купця Григорія Вірменина.

1439 року у хроніках вперше згадується Львівське Успенське братство – організація, яка відіграє визначальну роль у гуртуванні руської (української) громади у середньовічному Львові, його діяльність буде зосереджена навколо однієї з найвизначніших споруд Львова – Успенської церкви.

1511 рік виявився для Львова трагічним. Це зараз Молдова – невелика держава між Дністром та Прутом, а у Середньовіччі вона хоч і була васалом Порти, однак амбіції молдаван сягали далеко за межі етнічних молдовських територій. Того року війська молдовського господаря Богдана ІІІ Сліпого взяли в облогу Львів – саме внаслідок цього і згорів дерев’яний монастир Бернардинців. Однак на цьому нещастя Львова не завершились – того ж року у місті сталась велика пожежа (втім це була явище доволі поширене) а також вилив Полтви. Тоді ця річка була повноводою, тож для Львова це була неабияка проблема. І вже через кілька століть норовлива Полтва настільки зміліє, що її доведеться загнати під землю. 

Наші предки мусіли завжди бути готовими до війни – чи то відбивати ворожі напади, навіть з таких далеких країв, як Молдовське князівство, чи  то самим нападати на чужі володіння. Отож 1547 року агент великого коронного гетьмана та засновника Тернополя Яна Амора Тарновського купив у Львівських міщан Вольфа та Януша Шольців «21 віз «броні січної», 17 возів «залізива», 115 штук «броні пальної», аркебузу, ручні мушкети». Між іншим – то були не такі вже й прості міщани – Вольф Шольц 1543 року був обраний райцем, а згодом бургомістром Львова. Ну і при тому не покидав свого давнього ремесла – купецтва. При тому торгував він не будь чим, а як можна здогадуватись – зброєю. Уявіть собі подібну ситуацію із теперішнім очільником Львова, Андрієм Садовим, який спочатку був депутатом (райцем), а відтак міським головою (бургомістром) і при тому б торгував «калашами»… А у Середньовіччі це вважалось нормою

Однак повернемось до Успенського братства 1595 року року завершився судовий процес між братством та магістратом за право дзвонити – так нашим предкам-українцям доводилось відстоювати свої права. Ворожнеча братства і Львівського магістрату була величезною – того ж року райці заборонили православним міщанам святкові та похоронні процесії через площу Ринок. Понад те, найвизначніші братчики, які нехтували цією забороною були заарештовані та опинились у в’язниці. Середньовічний магістрат не церемонився з мешканцями міста. Це вже зараз ситуація змінилась на протилежну, коли розлючені мешканці, можуть навіть заблокувати депутатів у сесійній залі. 

Рік кози був для нашого міста переважно неспокійним, хоча траплялись тут і винятки. Наприклад 1619 року завершилась чергова реставрація ратуші – її ініціював видатний бургомістр Марцін Кампіан. Ця ратуша простояла до 1826 року, а 1827 року розпочалось будівництво нової – власне до цієї будівлі ми вже звикли.

25 вересня – 8 листопада 1655 року відбулась друга облога Львова військами Богдана Хмельницького.

Але повернемось до теми Львівської ратуші. З одного боку, можливо тоді будівельні технології не були настільки розвинутими, з іншого – будували тоді справжні шедеври, які й зараз є візитівками міста. Отож нову ратушу будували аж 8 років і освячення її відбулось знову ж таки у рік кози, а саме у 1835 рік.

1883 рік увійшов в історію Львова та України двома надзвичайно позитивними подіями – цього року у Львові створили перший в Україні Інститут географії. Однак найголовніше – у нашому місті вперше в Україні започатковано міський телефонний зв’язок. Саме це переверне подальший спосіб життя людей, дозволивши спілкуватись їм на великій відстані. Звісно, спочатку в межах одного міста, а потім наближаючи країни та континенти.

1895 року українська громада міста отримала ще один здобуток – того року вперше в Україні вулицю було названо іменем Тараса Шевченка.

Трагічним для Львова виявився 1979 рік – саме тоді у Брюховицькому лісі знайшли повішеним тіло Володимира Івасюка, а його похорон перетворився на величезну антисовіцьку демонстрацію. 

Врешті неспокійним виявився і 1991 рік – масові демонстрації та протести, що охопили всю Україну, одним із центрів протесаного руху став Львів, який відтоді зажив славу українського П’ємонту. Втім 1991 рік завершився на оптимістичній ноті – проголошенням незалежності України.

І ось маємо черговий рік кози – 2015. Його історія лише пишеться…

Площа імені християнського святого посеред єврейської дільниці

Чи не в кожному місті є площі, які ніби «ховаються» від гамору і суєти, залишаючись осторонь великих вулиць. Це такі собі осередки тиші, спокою та розміреного життя, і якби їх трохи ліпше облаштувати, вони стали б чудовими місцями для відпочинку, адже потрібно часом побути у спокої. Це на проспекті Чорновола, надто на його початку, вирує життя: бібібкають автомобілі, поспішають пішоходи, штовхаючись на зупинці в очікуванні маршрутки. Дещо спокійніше, хоча все одно гамірно на паралельній вулиці Богдана Хмельницького. А якщо пройти невеличкими вуличками, скажімо, від скляної недорікуватої висотки на проспекті Чорновола, де міститься обласне управління статистики, то можна потрапити на дуже спокійну площу. Простору тут вистачає, старих сецесійних будинків так само. Помітно лише певну необлаштованість для пішоходів – немає тут зручних лавочок, бодай невеличкого скверика (площі досить), щоб можна було зупинитись на півгодини. 

Синагога на розі вулиці Вугільної та площі святого Теодора

Отож, ми на площі Святого Теодора – майже у самому центрі Львова, точніше, в історичному центрі. Саме неподалік від площі Святого Теодора на дуже короткій вулиці Веселій у жовтні 2014 року львівські археологи під керівництвом Олега Осаульчука знайшли залишки поселення 7 століття, яке належало до празько-корчакської культури і було попередником нашого міста. Науковці припускають, що саме на місцевості між Високим Замком та руслом Полтви (а звідси до проспекту Чорновола, під яким вона тече, кілька десятків метрів) і заснував король Данило нове місто, яке нарік на честь сина Львовом. Зараз науковці вивчають іншу версію, за якою у Львова два співзасновники – той-таки Данило Галицький та його син Лев. Однак цей нюанс не змінює суті події. Втім маємо ще один доказ древності цієї частини Львова. Якщо із площі Теодора підете по короткій, але дуже крутій (завдовжки усього 95 метрів, а підіймається на 9 метрів) вулиці Мулярській, то опинитесь навпроти однієї з найстаріших львівських церков Святого Миколая.

Трансформаторну будку досі ніхто не облагородив

Однак площа Святого Теодора цікава не лише як одна з найдавніших у Львові, а й як важливий осередок життя львівського єврейства. Власне до площі прилягає коротка вулиця Вугільна, точніше, єдиний будинок, який на ній зберігся – колишня хасидська синагога Якова Ґлянцера. Щоправда, адреса в такому разі доволі умовна, адже одна стіна синагоги виходить таки на площу Святого Теодора. Річ навіть не в тім, що це одна з небагатьох синагог, які збереглися у Львові. У радянські часи вона відіграла неабияку роль у єврейському житті Львова. Як розповів найстаріший єврейський культурний діяч Львова Борис Дорфман (http://lvivreport.blogspot.com/2014/09/blog-post_4.html), синагога на Вугільній працювала до 1962 року, аж поки її не зачинили і не зробили там спортзал. Втім саме у цій синагозі ночували євреї перед виїздом до Ізраїлю, коли вже зібрали необхідні документи і спакували валізи. Колись на сусідній вулиці Веселій були єврейські крамниці, в яких торгували капелюхами. На стіні ще й зараз можна побачити залишки реклами капелюхів та написів на ідиші. До речі, подейкують, що Веселою вулицю назвали жартома. Не знаю, чи то правда, але жарт виявився таким вдалим, що й зараз, глянувши на табличку, усміхаєшся. Жарт, якому вже понад століття, зберігає свою чарівну силу.

Але таки повернемось на площу Святого Теодора – у радянські часи її роль у транспортному житті міста була помітнішою, оскільки на просторій площі містилися кінцеві зупинки кількох автобусів. Тепер тут кінцеву зупинку має лише маршрутне таксі N8, завдяки чому площа доволі спокійна і не гамірна. Можливо, це й непогано. Варто лише впорядкувати дитячий майданчик на перехресті з Мулярською, можливо, зробити кілька клумб, невеликий скверик з лавочками та цікавими ліхтарями – і площа виглядатиме зовсім по-іншому. Зрештою, архітектори можуть запропонувати й інші варіанти. Їм усе таки за це гроші платять. Та й у «Львівській політехніці» вони п’ять років на це вчились.

вулиця з солодкою назвою -- Медова

Брама

Трохи еклектики, але загалом балкон таки вдався

Бруківка на вулиці Мулярській

Ще одна брама

Совіцький конструктивізм

Знову Медова

Все, що залишилось від єврейського магазину на вулиці Веселій 

Львівські площі, де рятують душу й тіло

З цієї площі починається один з найпопулярніших підйомів на Високий Замок. Втім, фактично йдеться про два підйоми – через вулицю Кривоноса, або ж сходами до 19-ї школи і далі на Високий Замок. Однак площа Данила Галицького цікава для туристів не лише як початок сходження на головну львівську вершину – тут вистачає об’єктів, біля яких варто зупинитись. Як і сусідня вулиця Лесі Українки, на якій не так давно відбувалися археологічні розкопки. Зрештою, на території сучасної площі свого часу стояли оборонні мури міста, а з Високого Замку сюди стікав струмок, який живив Полтву. Того всього тепер немає, однак залишилась площа. Будинок Української академії друкарства, який формально належить до вулиці Підвальної, не беремо до уваги.

Власне, ця площа має дві яскраві домінанти – будинок управління надзвичайних ситуацій (у минулому пожежної охорони), який розташований дещо вище, та Ляльковий театр, розташований навпроти на відстані приблизно 200 метрів, а поміж ними невеликий скверик.

Отож з нетинькованим будинком управління надзвичайки пов’язана вся історія львівського пожежництва, передусім його професійної складової. Будинок постав у 1899 -- 1901 рр. за проектом Ігнатія Брунека та Юліуша Гохбергера. Навіть зараз це не лише адміністративна будівля. Тут знаходиться пожежна частина, у розпорядженні якої є автомобілі з повним комплектом рятувального обладнання. До зони відповідальності цієї частини належить Галицький район, зокрема історичний центр міста.

З погляду архітекторів, найцікавішою деталлю цієї будівлі є скульптурна фігура покровителя пожежників – святого Флоріана, яка розташована в невеликій ніші фасаду будівлі. Втім люди, які рятують наші тіла, сподіваються не лише на покровительство свого небесного патрона, а й Матері Божої – позаду будівлі з боку Губернаторських валів можна побачити доволі велику фігуру Матері Божої.

Львівський ляльковий театр збудували згодом, у 1913 -- 1919 рр., як палату ремісників. Багато хто запам’ятовує його оригінальний арковий фасад, однак у роки незалежності він прославився не так завдяки своєму основному профілю, як культовим клубом «Лялька», який знаходився у його пивниці. На жаль, «Ляльку» таки закрили, а от її наступники культовості уже не зберегли.

Певним парадоксом площі Данила Галицького стало те, що на ній так і не збудували пам’ятник Данилові Галицькому, хоча такі плани були ще в радянські часи. Зрештою, пам’ятник засновнику міста встановили на площі Галицькій, натомість тут кілька років тому постав монумент на честь засновника чи не найвідомішої львівської традиції кавування – Юрія Кульчицького. Скверик, в якому розташовано пам’ятник, навіює спокій. Присівши на лавочці, тут можна спостерігати за автомобілями, а головне -- трамваями, які почергово застрягають у велетенському корку, що розтягується між вулицями Івана Гонти та Івана Франка.

Втім, перейшовши дорогу через трамвайну колію, потрапляєш у невеликий трикутний скверик – непогано впорядкований та охайний, а одразу за ним -- ще одна цікавинка Львова – найменша в Україні площа, яка має назву Вічева. Завдовжки вона 24 метри, а завширшки – 21 метр. Цікаво, що рух автомобілів по ній відбувається по діагоналі – вона сполучає площу Данила Галицького із площами Звенигородською та Старий Ринок.

Площа не є відомою серед львів’ян. Через малі розміри більшість містян можуть пройти, навіть не зауваживши її. Зрештою, і назва, яку вона отримала ще за радянських часів, є певною іронією – навряд чи колись тут відбувалися якісь віча. Попри малі розміри, вона має чималу історію, яка розпочалась ще наприкінці 16 століття, коли тут збудували монастир бенедиктинок. Це була площа перед монастирською брамою. Власне, монастир і нині залишається головною спорудою площі, щоправда, тепер це вже Святопокровський студійський монастир УГКЦ, а поруч з ним приватна школа Святої Софії.

Втім на цій мініатюрній площі є ще один цікавий об’єкт – меморіальна таблиця, яка сповіщає, що у будинку N1 з 1876 по 1877 рік жив Іван Франко.

Якщо ви вже опинилися тут, спробуйте відчути колорит найстарішої частини міста, в якій багато невеличких (переважно на кілька десятків метрів) та заплутаних вуличок, попетлявши якими, врешті, можете вийти до Високого Замку.

Місто секонд-хенду

Львів завжди був торговим містом, однак я не впевнений, що головним товаром над Полтвою упродовж століть були вживані речі. Заморський крам – так, модні речі – так, різноманітні смаколики із далеких країв – так, а от ношені речі – навряд. Зрештою, то була станова держава з чітким розподілом на багатих і бідних, шляхту і посполитих. Втім шляхта так само могла бути ходачковою, але від того не менш гоноровою. Потім воно якось добровільно-примусово зрівнялося за совітів, і врешті все стало на круги своя, до поділу на багатих та бідних, але вже без шляхти й посполитих. Після кількох економічних криз Львів повернув собі славу торгового центру, щоправда, доволі специфічного.

З одного боку, є красива вітрина. Це -- «Південний», «Кінг-Крос», численні супермаркети й бутики. З іншого – торгове обличчя Львова зараз визначають стихійні, напівстихійні ринки, секонд-хенди, магазини єдиних цін, ломбарди та аптеки. Навколо кожного ринку можна зустріти десятки людей, які торгують усіляким дріб’язком, а також молочком, сиром, курми, розклавши все те добро просто на землі. Часті міліцейські рейди мало допомагають, і річ, мабуть, не лише в тім, що міліціонери можуть самі з того годуватись (не спійманий – не хабарникJ), а й у тім, що насправді це війна з вітряками – довга, нудна і заздалегідь приречена на поразку. Бо ж в основі цього лежить економіка, а міліція – це, так би мовити, допоміжний варіант для особливо нетямущих.

Мабуть, найбільше це помітно на вулиці Шпитальній. Тим, хто ходить по місту, не звертаючи уваги на таблички з назвами, нагадаю, що це невеличка вулиця, яка з’єднує «Магнус» із Краківським ринком.

Так сталося, що найстаріший львівський супермаркет тепер вабить око дорогими та престижними бутиками, натомість Краківський зупинився в розвитку десь на межі 90-х років. Втім завдяки цьому тут збереглися порівняно божі ціни, а зручне розташування змушує забути про певну невлаштованість цього ринку. Отож одразу за «Магнусом», на початку Шпитальної, ще можна побачити кілька дорогих ювелірних салонів, а за ними починається царство секонд-хендів, ломбардів та вуличної торгівлі. Щодо останньої, то викорінити її тут, здається, неможливо, адже ліпшого місця, аніж по дорозі на ринок, для цього нехитрого заняття годі шукати. Просто йдеш між прилавків, і якщо навіть нічого не плануєш купувати, рука таки кілька разів смикнеться до гаманця, коли побачиш недорогі шкарпетки чи інший дрібний крам. З вуличною торгівлею можуть конкурувати лише магазини секонд-хенду, яких на Шпитальній та навколо неї таки чимало.

Є в цьому один не вельми приємний нюанс. З одного боку, ці генделики, напевне, допомагають багатьом людям вижити в скрутні часи, забезпечуючи дешевим одягом. Байдуже, що здебільшого його вистачає на один сезон. З іншого -- секонд-хенд лише закріплює почуття вторинності, а з такою рисою навряд чи вдасться успішно вийти з кризи. Особливо, коли навколо ломбарди та аптеки.

Ті, хто був перед початком Львова

Львівські археологи зробили ще один крок у пошуку відповіді на питання, де саме виник Львів. Цього року вони проводили розкопки на вулиці Веселій, 5 (це невелика вуличка за ринком «Добробут»), де будують готель, і знайшли поселення 7 століття нашої ери, яке належить до празько-корчакської культури. Зауважимо, що 1992 року неподалік ринку «Добробут» археологи вже виявили залишки поселення. Олег Осаульчук, керівник Рятівної археологічної служби, припускає, що цьогоріч археологи натрапили на те саме поселення. Ймовірні межі поселення обмежені руслом річки Полтви, вулицею Хмельницького, Площею Осмомисла та вулицею Долинського – саме цю ділянку найдовше на найгустіше заселяли тогочасні люди.

Олег Осаульчук знає, що передувало Львову фото www.varianty.net

Власне, на основі цієї знахідки науковці можуть досить переконливо стверджувати, що саме тут засновано Львів – на місці давньослов’янського поселення, яке вже існувало у 7 столітті нашої ери, тобто Данило Галицький створював Львів не на пустому місці. Згідно з сучасною термінологією, йдеться про село, яке існувало до виникнення Львова, однак його назви вже, напевне, не вдасться встановити. Проте його мешканці точно не усвідомлювали себе як львів’яни. Та й про своє відкриття Олег Осаульчук говорить доволі обережно, мовляв, ні про яке протольвівське поселення не йдеться. Адже тут немає головної ознаки тодішніх міст – слідів фортечних укріплень. Олег Осаульчук не ставить під сумнів дату заснування Львова – найраніше це могло статись у рік народження князя Лева, але не у 7 столітті. Мовляв, подібна історія сталась у Києві, коли «за вуха притягнули» легенду про братів Кия, Щека, Хорива та їхню сестру Либідь і «висмоктали» ювілей 1500-ліття Києва.

У датуванні Львова науковці обережніші, хоча й офіційна дата – 1256 рік вже не є переконливою. За інформацією історика Івана Паславського, (докладніше http://tyzhden.ua/Publication/4624 

) ймовірна дата заснування Львова -- 1240 рік, місто заснували король Данило Галицький з сином Левом. Археологи, як бачимо, цієї дати не заперечують, наполягаючи лише на тому, що сталось це на березі Полтви. Місце вибрали дуже вдало, адже поруч були і річка, і гора, придатна для зведення укріпленого замку, на перетині шляхів з Белза і Перемишля до Галича. Тепер ми вже точно знаємо, хто жив на цьому місці, де зараз розташовано Львів.

Врешті, це було одне із тих поселень, яким таки пощастило, адже чимало давньоруських поселень лишилися в минулому, як Плісненсько, або ж перетворились на невеликі села, як Звенигород. А є такі, що розчинились в історії, як Червенські городи, і тепер ми навіть не знаємо їх точного розташування.

Станція під Високим Замком

Так склалося, що більша частина сучасних залізничних станцій Львова виникли за його межами й лише згодом, після стрімкого розширення меж міста, опинились у його складі.

geolocation.ws

Так було на Персенківці, не кажучи вже про станцію Сихів, яка ще у 1920-х роках була поряд з однойменним селом – тим, де «вуйки пасли баранів». Зрештою, що говорити про невеликі станції, коли головний залізничний двірець виник фактично на околиці міста. І вже згодом розташовані навколо нього села Левандівка та Богданівка ввійшли до складу Львова, перетворившись на селища залізничників. А безпосередньо біля вокзалу виник новий район міста, який тепер зветься Привокзальною, з однойменним ринком та збудованим ще у міжвоєнні роки РОКСом. Фактично навколо станцій сформувалися нові райони Львова.

Інша історія – станція Підзамче, адже це один з найстаріших районів Львова. цілком ймовірно, що саме тут і виникли перші будівлі княжого городища. Втім від того міста Лева мало залишилось – хіба що кілька церков, будинки переходили від господаря до господаря, їх перебудовували, руйнували та будували знову, тож станція фактично вписалася в середовище, переживши з ним злети та спади.

зkartagoroda.com.ua

На відміну від інших малих залізничних станцій, Підзамче – здебільшого пасажирська станція, напевне, через те, що ця дільниця доволі густо заселена, водночас тут обмаль великих підприємств. Очевидно, раніше Підзамче відігравало помітнішу роль у житті Львова, однак внаслідок лихоліть першої половини ХХ століття воно наче зупинилося у розвитку. Мабуть, тому що під час ІІ Світової війни тут було знищено єврейське гетто, тож на відміну від інших дільниць Львова, Підзамче та прилеглі до нього території залишилися без значної частини мешканців, перетворившись на своєрідний загумінок: з одного боку, поряд з центром, з іншого – це зовсім не престижний район з дешевим житлом.

Однак сама залізнична станція таки втримувала його на плаву: саме звідси починається славнозвісна колія на Личаків, яку вже кілька десятків років не використовують. У ліпші часи на площі перед залізничною будівлею була ще й автобусна станція, аж доки міські райці не вирішили її перенести ближче до околиці Львова. Як результат – місце перед станцією тепер майже порожнє. Тут ви не знайдете дорогих бутиків, натомість на площі -- кілька магазинчиків і кафе, що поєднують естетику соціалізму з капіталізмом: звичне пиво чи квас на розлив і кілька місцевих мешканців, які медитують на лавочці з кухлем пінного напою в одній руці та цигаркою – в іншій. Час минає спокійно, за лузанням насіння та розмовами за життя з філософствуванням про політику. Попри зусилля міської влади перетворити Підзамче на туристичну Мекку, шукати тут іноземців з картою Львова -- майже безнадійна справа. Однак саме тут можна якнайліпше відчути залишки правдивої батярської атмосфери.

wikimapia.org

Оскільки йдеться про один із найдавніших районів Львова, то Підзамче може похвалитися чимало передісторією. І першою ниточкою, яка, цілком можливо, пов’язує її з княжими часами, є розташоване в підніжжі Високого Замку джерело. Відомий львовознавець Юрко Охріменко припускає, що саме про це джерело йшлося  у привілеях короля Лева Даниловича, тож воно мало б називатися Королівським. Мешканці Підзамчого мали право з нього брати воду. «Про те, що тут було джерело, сказано в численних середньовічних документах, які досліджував ще молодий Іван Крип’якевич». Тоді ці землі належали церкві Святого Миколая. У тому, що саме це джерело було Королівським, Охріменко не сумнівається, каже, що це повністю збігається з описами в історичних документах. До того ж – «а більше нема де».

Наразі це припущення Юрка Охріменка, натомість таблиця, яку встановили біля джерела, свідчить про зовсім інше: «11 листопада 1787 року, о 12 годині, об’явилася Діва Марія і подарувала людям це джерело». На пам’ять про цю подію 28 серпня 2005 року лььвів’яни встановили фігуру Матері Божої та обладнали два чималенькі басейни. Джерело є місцем паломництва львів’ян. Утім вода з нього стікає далі схилом гори Високий Замок на штреку станції Підзамче. Напевне, раніше, ще до будівництва станції, потічок насправді тік далі в напрямку Полтви.

Також існує легенда, що саме тут був поранений і похований Максим Кривоніс. Цілком ймовірно, що таємницю козацького поховання забрав колишній Папарівський цвинтар, який ліквідували у зв’язку з будівництвом колії.

Врешті, станція Підзамче стала останнім місцем, де тримали оборону українці 1918 року, а на Високому Замку біля печери стояла українська батарея з трьох гармат, яка обстрілювала зайнятий поляками залізничний двірець.

Цікаво, що значення станції з часом таки зросло, адже спочатку цей напрямок називався бродівським – колія завершувалась у місті Бродах, і лише згодом її з’єднали з колією на території Російської імперії. Так цей напрямок перетворився на київський. Якийсь час Підзамче було вузловою станцією, адже звідси стартувала колія на Личаків – Підгайці, яка тепер втратила значення. Попри всі перипетії, Підзамче залишається важливою пасажирською станцією, в актуальному розкладі якої відображено рух 24 потягів здолбунівського і тернопільського напрямків.
http://www.gazeta.lviv.ua/life/2014/10/11/35271

Невідомий Личаків з Ігорем Гавришкевичем. Історія друга

У минулому пості ми розповіли історію перепоховання Івана Франка. Цього разу наш гість, знавець Личакова Ігор Гавришкевич переказав також цікаві подробиці перепоховання іншого видатного галичанина Маркіяна Шашкевича.

Маркіян Шашкевич помер 1843 року в селі Новосілки, де його й поховали, однак через 50 років українська громада вирішила перепоховати останки відомого земляка на Личакові. Організувало церемонію Наукове товариство імені Тараса Шевченка. Маркіян Шашкевич був мудрим, авторитетним священиком, тож ушанувати його пам'ять з’їхався люд зі всієї Галичини. Жалобна процесія розтягнулась від церкви Святої Параскеви, де відбувався парастас, аж на два кілометри.

фото: sumno.com

Як не дивно, але суперечка стосовно місця перепоховання переросла в неймовірні пристрасті. Перепоховання здійснювали люди, які зважали на реальні можливості, тож підтримали пропозицію тодішньої міської влади поховати Шашкевича на Личакові. Варто зауважити, що тоді головний вхід на цвинтар знаходився лівіше – ця брама збереглася досі. Натомість влада запропонувала ділянку на краю цвинтаря, де був смітник, тож знайшлися люди, яких це обурило, і кричали, що влада їм дозволить поховати Шашкевича на березі Полтви, яку незадовго до цього перекрили, та збудувати там величний мавзолей. Це місце тоді теж не вважали престижним, адже люди ще не звикли до того, що Полтву перекрили. Однак уже на відкритті надмогильного пам’ятника Шашкевича між прихильниками поховання на Личакові й тими, хто волів, щоб місцем останнього спочинку видатного земляка став берег Полтви, виникла бійка. Саме їх обурило, що, незважаючи на пишну церемонію перепоховання, адже труну з останками Шашкевича везли три пари запряжених волів, його поховали, як вони казали, на смітнику.

Втім справедливість, якої так прагнули шанувальники Шашкевича, запанувала згодом. Комуністична влада активно проводила поховання партійних діячів навпроти старого входу на цвинтар (там поховали, зокрема, Ярослава Галана, а також чимало польських культурних діячів, як-от Марію Конопницьку). Тож головний вхід довелося звідти перенести, натомість цвинтар розширили. Центральною стала площа, де поховано українських діячів, зокрема Івана Франка та Маркіяна Шашкевича.

Королівське джерело під Високим Замком

«11 листопада 1787 року о 12 годині об’явилась людям Діва

Марія і подарувала людям це джерело» -- цей напис можна прочитати біля джерела на Підзамчому. Воно таки є справжнім місцем паломництва львів’ян, де облаштовано два басейни, які наповнюються джерельною водою. Поруч -- фігура Божої Матері, яку встановлено 28 серпня 2005 року та Хресна дорога, яка знаходиться неподалік.

Втім вода з джерела тече далі, вниз по схилу, звідки стікає на штреку – цей мініводоспад можна спостерігати безпосередньо на залізничній станції, звісно, якщо у той момент на колії немає потягів. Можемо припускати, що раніше це був потічок, який ніс свої води у тоді ще не засмічену Полтву.

До джерела за свяченою водою

Але це  –  офіційна версія появи джерела, однак не так давно львовознавець Юрко Охріменко висловив припущення «Львівському репортажу», що насправді це джерело набагато давніше і, коли воно з’явилось, достеменно нікому не відомо. Однак вже у 14 столітті мешканці Підзамчого таки пили його воду. Щоправда, тоді воно називалося Королівським.

Вода з джерела стікає на штреку

Юрко Охріменко стверджує, що згадки про королівське джерело у Львові не раз трапляються в середньовічних документах. Це, зокрема, привілей короля Лева Даниловича, який дозволяв міщанам користуватись водою з джерела, розташованого на грунтах, які належали церкві святого Миколая. Ці документи не раз досліджував молодий Іван Крип’якевич, однак, де саме розташовувалось це джерело, досі ніхто не знав. «Грунти, що належали церкві святого Миколая, простягались від сучасного проспекту Чорновола і до долини Полтви», -- стверджує Юрко Охріменко. Власне у цій частині Львова це єдине джерело з потужним дебетом води, тому воно й було королівським – наступні правителі Галичини підтверджували цей привілей для мешканців Підзамча, аж доки внаслідок поділу Польщі 1772 року Львів не потрапив під владу Австро-Угорщини. Нова влада одразу почала масштабні реформи – тоді були розібрані міські мури та фортеця на Високому Замку. Щодо джерела – 1787 року тут з’явилась Матір Божа, що й врятувало його від знищення. Джерело пережило ще кілька держав, зокрема, й часи атеїстичної тьми.