Площа імені християнського святого посеред єврейської дільниці

Чи не в кожному місті є площі, які ніби «ховаються» від гамору і суєти, залишаючись осторонь великих вулиць. Це такі собі осередки тиші, спокою та розміреного життя, і якби їх трохи ліпше облаштувати, вони стали б чудовими місцями для відпочинку, адже потрібно часом побути у спокої. Це на проспекті Чорновола, надто на його початку, вирує життя: бібібкають автомобілі, поспішають пішоходи, штовхаючись на зупинці в очікуванні маршрутки. Дещо спокійніше, хоча все одно гамірно на паралельній вулиці Богдана Хмельницького. А якщо пройти невеличкими вуличками, скажімо, від скляної недорікуватої висотки на проспекті Чорновола, де міститься обласне управління статистики, то можна потрапити на дуже спокійну площу. Простору тут вистачає, старих сецесійних будинків так само. Помітно лише певну необлаштованість для пішоходів – немає тут зручних лавочок, бодай невеличкого скверика (площі досить), щоб можна було зупинитись на півгодини. 

Синагога на розі вулиці Вугільної та площі святого Теодора

Отож, ми на площі Святого Теодора – майже у самому центрі Львова, точніше, в історичному центрі. Саме неподалік від площі Святого Теодора на дуже короткій вулиці Веселій у жовтні 2014 року львівські археологи під керівництвом Олега Осаульчука знайшли залишки поселення 7 століття, яке належало до празько-корчакської культури і було попередником нашого міста. Науковці припускають, що саме на місцевості між Високим Замком та руслом Полтви (а звідси до проспекту Чорновола, під яким вона тече, кілька десятків метрів) і заснував король Данило нове місто, яке нарік на честь сина Львовом. Зараз науковці вивчають іншу версію, за якою у Львова два співзасновники – той-таки Данило Галицький та його син Лев. Однак цей нюанс не змінює суті події. Втім маємо ще один доказ древності цієї частини Львова. Якщо із площі Теодора підете по короткій, але дуже крутій (завдовжки усього 95 метрів, а підіймається на 9 метрів) вулиці Мулярській, то опинитесь навпроти однієї з найстаріших львівських церков Святого Миколая.

Трансформаторну будку досі ніхто не облагородив

Однак площа Святого Теодора цікава не лише як одна з найдавніших у Львові, а й як важливий осередок життя львівського єврейства. Власне до площі прилягає коротка вулиця Вугільна, точніше, єдиний будинок, який на ній зберігся – колишня хасидська синагога Якова Ґлянцера. Щоправда, адреса в такому разі доволі умовна, адже одна стіна синагоги виходить таки на площу Святого Теодора. Річ навіть не в тім, що це одна з небагатьох синагог, які збереглися у Львові. У радянські часи вона відіграла неабияку роль у єврейському житті Львова. Як розповів найстаріший єврейський культурний діяч Львова Борис Дорфман (http://lvivreport.blogspot.com/2014/09/blog-post_4.html), синагога на Вугільній працювала до 1962 року, аж поки її не зачинили і не зробили там спортзал. Втім саме у цій синагозі ночували євреї перед виїздом до Ізраїлю, коли вже зібрали необхідні документи і спакували валізи. Колись на сусідній вулиці Веселій були єврейські крамниці, в яких торгували капелюхами. На стіні ще й зараз можна побачити залишки реклами капелюхів та написів на ідиші. До речі, подейкують, що Веселою вулицю назвали жартома. Не знаю, чи то правда, але жарт виявився таким вдалим, що й зараз, глянувши на табличку, усміхаєшся. Жарт, якому вже понад століття, зберігає свою чарівну силу.

Але таки повернемось на площу Святого Теодора – у радянські часи її роль у транспортному житті міста була помітнішою, оскільки на просторій площі містилися кінцеві зупинки кількох автобусів. Тепер тут кінцеву зупинку має лише маршрутне таксі N8, завдяки чому площа доволі спокійна і не гамірна. Можливо, це й непогано. Варто лише впорядкувати дитячий майданчик на перехресті з Мулярською, можливо, зробити кілька клумб, невеликий скверик з лавочками та цікавими ліхтарями – і площа виглядатиме зовсім по-іншому. Зрештою, архітектори можуть запропонувати й інші варіанти. Їм усе таки за це гроші платять. Та й у «Львівській політехніці» вони п’ять років на це вчились.

вулиця з солодкою назвою -- Медова

Брама

Трохи еклектики, але загалом балкон таки вдався

Бруківка на вулиці Мулярській

Ще одна брама

Совіцький конструктивізм

Знову Медова

Все, що залишилось від єврейського магазину на вулиці Веселій 

Остання нелегальна синагога у Львові була на Городоцькій

Фото Володимира Дубаса

Часто зустрічаючи в центрі Львова Бориса Дорфмана, неможливо повірити, що йому вже 92 роки. «Я читаю всі газети, зокрема й в інтернеті» -- розповідає він. Не так давно одне з видань назвало його останнім львів’янином, який вільно володіє ідишем. Утім цю інформацію він сам таки й спростовує, каже, що таких людей у Львові близько сотні, хоча це переважно старші люди. Ще на початку 1990-х років він долучився до відродження ідишу, а також єврейської культури у Львові, ставши одним із засновників Товариства єврейської культури імені Шолом-Алейхема та газети «Шофар». Пан Борис не є корінним львів’янином, у Львові він оселився у повоєнні роки. Як з’ясувалося під час інтерв’ю, його родичі таки були львів’янами, він фактично повернувся до рідного міста. Власне про той складний період ми й почали розмову.

Про батьків і перші роки у Львові

- Мої родичі, предки, були львів’янами, вони тут жили ще за Австрії. Батько одружився після І Світової війни, і тоді вони з дружиною опинилися в Бесарабії, яка в ті часи входила до складу Російської імперії. Саме там я і народився, а у Львів приїхав десь у 1949-1950 році на запрошення облкомунуправління. А далі одружився, народилися діти, отож у Львові я живу 60 років, уже 29 років на пенсії. Протягом цього часу змінив кілька організацій, в яких працював, найдовше в аптекоуправлінні, де 35 років був головним інженером. Перше, що мене вразило у Львові, коли сюди приїхав – чистота європейського міста. Такого я не бачив ні в Києві, ні в Одесі: в кожному будинку був двірник, брами зачинялися. Але водночас були й радянські порядки: діяла карткова система, були труднощі з продуктами – як після війн. Тоді до Польщі виїжджало багато поляків, вони залишали своє господарство, було багато вільних помешкань. Власне ці квартири і займали нові мешканці, хоча квартиру можна було й купити.

Я ніколи не був членом компартії, у мене складна біографія. Річ у тому, що моїх батьків засудили як націоналістів. 11 місяців вони сиділи у в’язниці, аж поки з Москви не прийшло рішення НКВС, і батька вислали в Карагандалаг, а маму Солікамськлаг. Через 1,5 року батько помер, мати, просидівши 15 років, дістала право поселитися в Красноярському краї, а вже після того змогла приїхати до Львова, де й померла, похована на Янівському цвинтарі.

Фото Володимира Дубаса

До речі, в Красноярську її сусідом був наш видатний актор Олександр Гринько, тож ми з ним товаришували. В аптекоуправлінні мені доводилося працювати разом з греко-католицькими священиками – це була одна з небагатьох установ, де вони могли влаштуватися на роботу. Я з ними так само товаришував і часто був у ролі такого собі посередника між ними і начальством.

Про те, як Лєонід Брєжнєв намагався у Львові робити кар’єру борючись з ОУН та УПА

- Після війни у Львові залишилося багато військових: тут був штаб 6-ї та 12-ї армій. Рік тут жив Лєонід Брєжнєв, він оселився в готелі «Жорж». Його компанією був перший секретар обкому Грушецький та директор філармонії. Брєжнєв сподівався, що за вірну службу в неспокійному місті він отримає добру посаду, й дуже нарікав, що на нього не звертали увагу радянські керівники – Сталін та Хрущов. Утім урешті-решт йому таки посаду дали, він став першим секретарем у Дніпропетровську, потім в Казахстані, Молдові, врешті перебрався у Москву. Також сюди часто приїжджав Микита Хрущов, адже ситуація на Львівщині була непроста: існував партизанський рух, щодня когось убивали, й лише 1961 року його вдалось остаточно зупинити. 

Фото Володимира Дубаса

Про переслідування іудеїв, закриття синагог та останню підпільну синагогу на Городоцькій

- До війни у Львові було 44 чи 45 синагог. 1943 року хтось дав наказ їх знищити, в підсумку чудом вціліли тільки дві: на вулиці Вугільній та теперішній Братів Міхновських. Річ у тому, що в синагозі, що на Міхновських, німці зробили склад, адже вона була недалеко від вокзалу. Комуністи також залишили там склад. Ну а на Вугільній зробили конюшню гестапо. Як це не дивно, але вона відносно добре збереглася. 1939 року у Львові мешкало близько 150 тисяч євреїв. 1944-го їх залишилося 820. Оскільки вони були громадянами Польщі, то мали можливість разом з поляками виїхати до цієї країни. Щоправда, після цього сюди почали їхати євреї зі Східної України, Росії, Прибалтики.

Синагога на Вугільній працювала до 1962 року, звісно, під контролем КГБ. Синагога мусила платити податки. У ній було два зали: великий і малий. До речі, серед працівників львівської синагоги був і колишній одеський єврей Шульман, товариш Шаляпіна. А 1962 року в парторганізаціях почали збирати підписи, мовляв,євреям у Львові синагога не потрібна, тож врешті її закрили й передали Поліграфічному інститутові, який влаштував там спортзал. Однак львівська синагога на Вугільній, а також у Чернівцях стали важливими пунктами еміграції євреїв з СРСР: саме тут вони жили перед виїздом в Ізраїль. Адже треба було зібрати чимало документів на право емігрувати.

Після того, як синагогу на Вугільній закрили, віруючі збиралися на Богослужіння по квартирах. Такі нелегальні синагоги були на Личаківській, Кармелюка, Дорошенка, площі Ринок. Ну а остання така квартирна синагога була на вулиці Городоцькій, навпроти цирку, в тому будинку, де тепер розташовано банк. Підпільні служіння переслідували – міг прийти дільничий та оштрафувати. Втім усе залежало від конкретного міліціонера, адже він приходив на таку квартиру й бачив, що там зібралися в основному старші люди – 70-80 років.

Про те, як львівським іудеям повернули синагогу на Привокзальній

- Це вже було під час розвалу СРСР. Прийшов тодішній начальник управління у справах релігії і сказав, що в нього є наказ з Москви про відкриття синагоги на вулиці Московській (тепер – братів Міхновських). Проблема була в тому, що її приміщення на той час було дуже запущене, отож ми зібралися разом з Гельстоном та Плягером, львівським євреєм, який сидів у таборах, і почали міркувати, що робити. Врешті цей же начальник переконав нас, що не потрібно турбуватися станом будівлі й тим, що там є склад. Ми погодилися. Потроху приміщення вдалося відновити, зрештою почала надходити допомога від громади американських євреїв. Так нам вдалося її відродити. Тепер сюди ходять туристи.

http://www.gazeta.lviv.ua/life/2014/08/24/33667

У Львові жив та боровся з ОУН Леонід Брежнєв

У біографії одного з радянських керівників Леоніда Брежнєва є «львівський період». Про цей маловідомий факт мені нещодавно розповів один із патріархів громадського руху Львова Борис Дорфман. Він уточнив, що це було одразу після завершення ІІ світової війни. Леонід Ілліч протягом року жив у самісінькому центрі міста – готелі «Жорж». За словами Бориса Дорфмана, поміж друзів майбутнього генсека був, як і годиться, тодішній перший секретар обкому партії Іван Самійлович Грушецький, а також директор Львівської філармонії. У Львові вчорашній фронтовик та політрук мав намір зробити кар’єру. Саме тоді у Львові знаходились 6 та 12 радянські армії, відповідно було багато військових.

www.musaelian.ru

Цікаво інше – повоєнний період майже не відображено в біографії Брежнєва. Наприклад, у біографії радянського вождя на сайті http://leonidbrezhnev.narod.ru/Biografia_LIB.htmзазначається, що війну він закінчив у Празі генерал-майором на посаді начальника Політуправління 4-го Українського Фронту, а демобілізувався лише 1946 року. Дещо уточнює ситуацію російська Вікіпедія, в якій згадується, що він працював начальником Політуправління Прикарпатського військового округу та брав участь у придушенні руху за незалежність України – ОУН. Власне на цій посаді пропрацював з липня 1945 року по червень 1946-го, тобто в розпал боротьби з українськими націоналістами.

Тодішній керівник Львівського обкому КПУ Іван Грушецький був майже земляком Леоніда Брєжнєва, оскільки народився у селі Камишоваха Оріхівського району Запорізької області. Його дядько був головою волосного революційного комітету і загинув «від рук бандитів» 1920 року. Втім, що це були за «бандити», ми тепер можемо лише здогадуватись.

Леоніду Брежнєву боротьба з ОУНівським підпіллям таки допомогла піднятися кар’єрними сходами, бо одразу після того його призначили першим секретарем Запорізького обкому партії.  Це був перший крок до успішного підкорення номенклатурних вершин.