Навколо вежі на Високому замку з Оксаною Форостиною

Ще один роман, який можна зарахувати до нашої «Антології Львова» -- книга львівської журналістки Оксани Форостини Duty Free. Його дія розгортається у складні 90-ті роки минулого століття, однак авторка дивиться на рідне місто очима іноземця Елайджи, який приїхав у Львів у відрядження. Власне уривок, який я пропоную вашій увазі цікавий тим, що він показує, наскільки складно іноземцям орієнтуватись у Львові. Подібна історія описана у романі Віктора Суворова «Акваріум» (див.: http://lvivreport.blogspot.com/2015/02/blog-post_10.html). А це наводить на думку що Львів таки справді складний для орієнтації. Зрештою, слово Оксані Форостині. 

Знимка krytyka.com

Потяг об’їжджав місто, й до диспозиції Елайджи також була панорама. І навіть більше: тепер лише з вікна потяга можна було схопити Львів таким, як він був колись, у перший приїзд Елайджи, 13 років тому. Десь на тому відтинку, де вагони проїжджають Замарстинів на рівні третього поверху — брами старих будинків, дерев’яні сходи, тьмяне світло у кімнатах з високими стелями і старими меблями, незавішені вікна — здається, ці помешкання так і не змінилися за останні 13 років, ніби свідомі своєї місії бути декорацією для тих, хто їде до Києва, останнім нагадуванням перед дорогою: ось, що ви всі тут залишаєте, кожен із вас має свою історію в цих декораціях, у цих замарстинівських помешканнях, кожен пам’ятає літній запах старих сходів, ледь вологого паперу з книжкової шафи, запареної у товстій порцеляні кави, масного шару на кухонній плиті. Здавалося, варто потягу бодай на кілька секунд сповільнитися, а подорожнім затримати погляд на цих вікнах — і можна туди всім собою провалитися, у цю стару пролетарську дільницю із незначними інтеліґентськими та андеґраундними вкрапленнями, з тисячею доріг, з тисячею дверей, один із найстаріших ареалів у цьому місті, пафосні назви вулиць апелюють до «княжої доби», взагалі, у них тут усе довкола замкової гори найстаріше, як, зрештою, в інших містах цієї частини світу. Одні з тисяч доріг ведуть до центру міста, він зовсім поруч. З історичного погляду, це новий центр, але кого тепер цікавить історична першість? Інші — до однієї з міських маґістралей. Ще інші — до пролетарських глибин, карликових заводиків, майстерень і старих одноповерхових будинків із запущеними палісадниками, які можуть закінчитися або в новобудовах, тобто також у сонних подвір’ях, лише з іншою фазою сну, або в цілком сільського типу обійстях — з виходком надворі та маленькою господаркою, або в старих передмістях, які не змінювали своєї внутрішньої структури століттями, залишаючись саме передмістями, а не обійстями-острівками, себто вдивляючись одним боком у місто, а іншим — у старий цвинтар, ліс, озера, альтанки, городи, або — й це найекстремальніший варіант — у віддаленій одноповерховій забудові, де не люблять чужинців, і яку мешканці міста іноді називають «Індія». Найкоротші шляхи ведуть під гору, під замкову гору, якщо бути точними. Але товже зовсім інша історія.

Знимка www.theinsider.ua

Тут повільні вулиці – завжди були – повільні настільки, що, здається, відстають на кілька років від решти міста, вони не відпускають старі совкові крамнички з вицвілими вивісками, бізнес тут теж сповільнюється, тобто не йде, як може йти бізнес у такому  викривленому просторі? Бабусі сидять на стільчиках біля під’їздів, здається, тільки тут зберігається цей звичай – у гарну погоду виносити свій стільчик під під’їзд і спостерігати за життям вулиці (звичай, певно пов’язаний із тим, що ці бабусі живуть у жахливих помешканнях із вікнами у темний двір-колодязь), заіржавілі авта вросли у землю, тиша. Тут навіть діти видаються одягненими на манер двадцятирічної давності, можливо, це навіть ті самі діти, тобто діти двадцятирічної давності: захопилися грою у козаки-розбійнки й загубилися у порослих травою подвір’ях. Ейладжа й сам тут кілька разів несподівано блукав, по-дурному губився серед сонячного липневого дня у сонних кварталах. Якщо й існувала невидима фортечна стіна між новим гамірним центром, ренесансним і сецесійним й оцим старим, врослим у землю по самі дахівки та прикритим дешевим житлом позаминулого століття, отже якщо існувала ця стіна, то вона забезпечувала чудову звукоізоляцію: тут можна було почути лише шипіння смаженої цибулі та нами на роздовбаному піаніно «Україна» з прочинених вікон, шамкання бабусь біля під’їздів та луну від удару м’яча об сіру глуху стіну будинку на краю баскетбольного майданчика.

Знимка alex-shutyuk.livejournal.com

Одного разу, незадовго перед від’їздом, Елайджа загубився на Замарстинові пізно ввечері, цього разу йшлося про правдиву втрату орієнтації, тобто він справді перестав собі вірити, і якоїсь миті йому здалося, що він живцем потрапив в один із своїх снів. Він панічно зловив перше-ліпше таксі й уже на задньому сидінні оглядаючись на гігантський чорний силует зерносховища, відчув утіху вдалої втечі.

По інший бік зерносховища він тоді також залишив станцію Підзамче, саме її вони тепер проїжджають. Вогнів стає все менше, схили Замкової гори підперезані всілякими промисловими будівлями, з тих, де ввечері залишається один сторож зі стареньким телевізором та рибними консервами, коли їдеш потягом, здається, що всю країну пильнують люди з таких от неоковирних маленьких будівель єдина реальність – світло їхніх телевізорів. Коли їдеш у потязі є тільки вони. Коли йдеш серед сяйва і радощів центральних вулиць тих, на яких почуваєшся тепло й певно навіть у чужих містах – їх немає, важко собі й уявити, що вони десь можуть бути. Хоча вони нас уявляють і, можливо, навіть бачать на своїх маленьких безпонтових телеекранах.

Знимка  www.lvivcenter.org

Замкова гора у цьому випадку впізнавана за телевізійною вежею, а не за замком У жодному іншому місті Елайджа не зустрічав такої фетишизованої телевізійної вежі, власне, в інших містах він їх просто не помічав, як, зрештою, і жителі. Тут вежа задавала свої вібрації міській панорамі майже з будь-якої точки огляду. Останні кілька років її навіть підсвічували ввечері, й ніхто, здається, не замислювався, чому технічний об’єкт заслуговує на таке естетське поклоніння, усім довкола це видавалося найприроднішою річчю у світі. Одного разу він під нею кохався. Ну не те, щоб кохався – страхався, причому невдало, бо був викритий сторожем, старим кагебістом. І не те щоб під нею – у підвалі технічної будівлі стратегічного об’єкта. Інші старі кагебісти, мертві, тим часом переверталися в могилі: громадянин США зі спущеними штанами у підвалі стратегічного об’єкта радянської батьківщини! Інакше кажучи, наш стратегічний ворог їбе наш стратегічний об’єкт…

Вежа була маяком для тих, хто наближається до міста, покровителькою поселень прибережної смуги, мешканців сюрреалістичних вілл на північному схилі видовженого хребта цієї гори – Старого Знесіння. Ці вілли нагадували ліниві квартали престижних прибережних районів у портових містах. Гора міцно сиділа корінням у центрі міста, але її хребет таки справді був прибережною смугою, а силует стилізованої під романський стиль церкви – маяком для подорожніх. 

Мандрівка львівськими «Карпатами»

Від Марциняка 

Дивовижно, що досі львів’янам не надано статус горян, з відповідними пільгами і преференціями. Адже місто Лева належить до справжніх гірських населених пунктів. Шотландців, що століттями живуть серед мальовничих пагорбів, середня висота яких сягає 600-700 метрів над рівнем моря – увесь світ називає гірським народом. А львів’ян, що розселились серед доволі крутих гір Розточчя, усі мають за «низинників». А наш Високий Замок між іншим висотою сягає 413-ти метрів над рівнем моря і близько 130 метрів над рівнем середмістя! Тож ми цілком можем вважати, що мешкаєм серед маленьких Карпат, яких, до речі, при сонячній погоді видно з того ж Високого Замку. Врешті кожен охочий може переконатись, що Львів гірське місто, видершись на оглядовий майданчик. Саме цим гірським, майже незнаним Львовом, ми й поспацеруємо. Починаємо наш анабазис!

Від Замкової гори і направо...

Знимка: uk.wikipedia.org (2)

Більшість гірок, гір і пагорбів, на яких розкинувся Львів – сховані під міцним панцером кам’яниць. Їх цинково-білі, червоні, зелені, іржаві і метало-черепицеві дахи надійно приховують від стороннього ока Гицлеву, Калічу гори, Цитадель, лиш Святоюрська та Пеличинська вкриті зеленим шумовинням парків... Тож пізнавати їх крутобокість та важкодоступність треба власними нозями, а не очима. Натомість гряда від Високого Замку аж до Винників – вабить око густими лісами та видимою відсутністю забудови. Стоячи на оглядовому майданчику під лопотінням синьо-жовтого прапора, бачиш, що майже увесь Високий Замок щільно обложений будинками, храмами, дзвіницями, монастирями, і лиш у північно-західному напрямку гори вириваються із людського полону і тягнуть свої кряжисті спини у неосяжну оком далечінь. Ось вони – справжні львівські Карпати!

Почнемо мандрівку просто від підніжжя невеличкого окрайця середньовічного замку, що вцілів за століття. Спустившись серпантином із найвищої точки Львова, опиняємося на мальовничій терасі, що оперізує Високий замок. На невеличкому п’ятачку раптом виріс... камінь-пам’ятник. На ньому щось начертано по-польськи. Прочитати майже неможливо, але з книжок знаю, що це пам’ятний знак на честь перемоги 1675-го року над татарами польського короля Яна ІІІ Собеського. Файний був вояка їх величність Ян ІІІ. До того ж з доста поетичною натурою. Після кривавої січі він написав такого листа дружині до Варшави: «Був учора на Високому Замку і спостерігав захід сонця. Побачив далеку хмарку і так мені захотілося стати маленькою крапелькою дощу чи роси, щоб впасти на наймиліше обличчя Вашої королівської милості».

...Спацеруємо кілька десятків метрів затишною алеєю, обсадженою старезними каштанами і опиняємось на перемичці між двома горами-посестрами – Замковою і Лисою (ще її називають горою Лева, на честь сина засновника міста). При дорозі стоїть новозбудована двоповерхова споруда... замку! Не лякайтесь, це не макет, і не реконструкція – а усього лише ресторанчик, побудований на місці громадського туалету.

Цісарською стежкою

Минаємо вулицю і ноги самі виносять на пречудову галявину, над якою нависає гора Лева. Тут починається ландшафтний парк Знесіння. Бідакам, що страждають на ядуху, плоскостопість, затятим курцям та огрядним не раджу дертись на цю не таку вже й високу гору. Бо вона доста крута. Усім решта бажаю легкого підйому і гарної погоди.

Крута стежка в’юниться пагорбами і виводить на втоптану маківку гори... Дух перехоплює від простору та світла! Здається, лиш тобі належить місто, що лежить біля підніжжя гори, ти його владар і підкорювач... Але раптом помічаю, що на лаві за моєю спиною хтось цмокає і дзвонить зубами об зуби – пара закоханих захоплено виціловується в одному з найромантичніших закутків Львова. Не будем заважати молодятам – продовжимо мандрівку. Злітаємо з гори, намітивши перед цим майбутній маршрут. Минаєм мальовничу вуличку Довбуша і за якийсь час стежка розщеплюється на кілька гілок. Обираємо ліву і занурюємось у лісове шумовиння. Дорога терасою в’юниться уздовж пасма пагорбів. З одного боку пречудова панорама Знесіння, Збоїщ та підміських сіл, з іншого – мальовничий ліс, сонячні галявини, гаї, переліски, світлі узлісся... Кілька літ тому я тут бачив зайця і, навіть, лисицю! Можливо руда бестія навідувалась до Шевченківського гаю, де тримають всіляку фазанячо-куріпково-перепелячу живність.

Знимка prostir.museum

Стежка, якою ми простуєм, називається Цісарською, бо біжить вздовж усього Кайзервальду, тобто цісарського лісу. Подейкують, що австрійський цісар Франц Йосип ІІ тут бував і дуже хвалив цю мальовничу місцину. Достеменно відомо й те, що їх цісарська величність ощасливила львів’ян своєю присутністю, перебуваючи в ресторації на Високому Замку і обсервуючи звідтіля святкову ілюмінацію в місті на їх честь. От звідкіля походить традиція запускати феєрверки на честь Дня Незалежності і весіль!

http://zik.ua/ua/analytics/2015/04/10/mandrivka_lvivskymy_karpatamy_580298

(Далі буде цікавіше)

Сто львівських кав’ярень із Гансом-12

Неподалік «Вечірнього Львова» у театрі ім. М. Заньковецької була одна з найпопулярніших закулісних кав’ярень «Комарик». Про неї варто розповісти окремо. Зараз там уже не наливають, хіба що зайде хтось свій. Бар для працівників є і в оперному театрі. Також був бар у театрі для дітей та юнацтва. Його закрили після того, як хтось із чиновників таки зауважив, що це дитячий театр, тож алкоголь звідти прибрали, і тепер той бар нікому не потрібний. Натомість бар свого часу був недалеко від театру в гастрономі, тепер там банк. Отож у цьому барі чимало дитячих акторів набирались натхнення. Також вони ходили на вулицю Менцинського, щоправда, тоді її називали Менжинського. Там був один цікавий бар, де через малу площу примішення не наливали, однак пробили стіну до сусіднього гастронома, в якому одразу відкрили горілчаний відділ. Для продавців це було надзвичайно вигідно, оскільки популярних чверток там не було, тому брали одразу півлітрову пляшку. Хороший бар був у театрі ПрикВО (тепер це Львівський драматичний театр імені Лесі Українки), тому що туди привозили правдивий румунський мурфутляр.

Найцікавіше місце в театрі -- театральне кафе. Знимка lvivexpres.com

Ще одна моя театральна історія. 1983 року в нашому місті гастролював харківський театр, а його трупа зупинилась у готелі «Львів». Власне, я написав нарис про одну харківську актрису, після чого вона вирішила запросити мене у ресторан готелю, намагаючись здивувати асортиментом. Однак, глянувши на стійку, я сказав, що все це вже пробував, тож тут мене нічого не дивує. Вона відповіла, що знає, чим мене здивувати, і ми пішли в інший зал, де показували стриптиз.

У ресторані "Високий Замок" вже в совіцькі часи працювало вар'єте. Знимка wikimapia.org

На одній із терас Високого Замку міститься однойменний ресторан. Був період, коли я працював на Івано-Франківщині шрифтовиком, малював плакати. Власне там і познайомився з бригадою незрячих народних умільців, які у Коломиї виготовляли щітки, що коштували 40 копійок. Однак цей нехитрий виріб вони вдосконалили і на його основі почали робити комплект «Набір сувенірний», який продавали у Молдові вже по 4 грн 60 копійок, тож після кожної поїздки у Молдову вони мали шалені гроші. Якось, повернувшись із Молдови, хлопці мені кажуть, що їм би пасувало гонорово поїхати до Львова. Тоді ходив потяг Чернівці -- Брест, який о 20 годині прибував до Львова, ним ми і вирушили. По дорозі я підігрів їхній інтерес до того, як ми розважимось, тож із вокзалу одразу рушили до «Високого Замку». У ресторані не було де яблуку впасти, тому довелось дати швейцару біля входу 50 рублів, завдяки чому нам знайшли вільний столик буквально під сценою. Спочатку на ній співало якесь дівчисько, врешті світло в залі згасло, а на сцені лишилося. Почалося вар’єте. Ми сиділи під сценою, отож просто над нашими головами дригали ногами дівки. До речі, це було перше у Львові вар’єте, яке відкрили ще у 80-х роках минулого століття. Насолодившись танцем, можна піднятись на вершину Високого Замку і звідти глянути на місто, чи, бува, не пропустили якоїсь «крапки» а, можливо, «коми».

(Див. також http://lvivreport.blogspot.com/2015/03/11_28.html Наразі все, але не подумайте, що Ганс розказав усе, що знав. Згодом, можливо, згадає все…)

Площа імені християнського святого посеред єврейської дільниці

Чи не в кожному місті є площі, які ніби «ховаються» від гамору і суєти, залишаючись осторонь великих вулиць. Це такі собі осередки тиші, спокою та розміреного життя, і якби їх трохи ліпше облаштувати, вони стали б чудовими місцями для відпочинку, адже потрібно часом побути у спокої. Це на проспекті Чорновола, надто на його початку, вирує життя: бібібкають автомобілі, поспішають пішоходи, штовхаючись на зупинці в очікуванні маршрутки. Дещо спокійніше, хоча все одно гамірно на паралельній вулиці Богдана Хмельницького. А якщо пройти невеличкими вуличками, скажімо, від скляної недорікуватої висотки на проспекті Чорновола, де міститься обласне управління статистики, то можна потрапити на дуже спокійну площу. Простору тут вистачає, старих сецесійних будинків так само. Помітно лише певну необлаштованість для пішоходів – немає тут зручних лавочок, бодай невеличкого скверика (площі досить), щоб можна було зупинитись на півгодини. 

Синагога на розі вулиці Вугільної та площі святого Теодора

Отож, ми на площі Святого Теодора – майже у самому центрі Львова, точніше, в історичному центрі. Саме неподалік від площі Святого Теодора на дуже короткій вулиці Веселій у жовтні 2014 року львівські археологи під керівництвом Олега Осаульчука знайшли залишки поселення 7 століття, яке належало до празько-корчакської культури і було попередником нашого міста. Науковці припускають, що саме на місцевості між Високим Замком та руслом Полтви (а звідси до проспекту Чорновола, під яким вона тече, кілька десятків метрів) і заснував король Данило нове місто, яке нарік на честь сина Львовом. Зараз науковці вивчають іншу версію, за якою у Львова два співзасновники – той-таки Данило Галицький та його син Лев. Однак цей нюанс не змінює суті події. Втім маємо ще один доказ древності цієї частини Львова. Якщо із площі Теодора підете по короткій, але дуже крутій (завдовжки усього 95 метрів, а підіймається на 9 метрів) вулиці Мулярській, то опинитесь навпроти однієї з найстаріших львівських церков Святого Миколая.

Трансформаторну будку досі ніхто не облагородив

Однак площа Святого Теодора цікава не лише як одна з найдавніших у Львові, а й як важливий осередок життя львівського єврейства. Власне до площі прилягає коротка вулиця Вугільна, точніше, єдиний будинок, який на ній зберігся – колишня хасидська синагога Якова Ґлянцера. Щоправда, адреса в такому разі доволі умовна, адже одна стіна синагоги виходить таки на площу Святого Теодора. Річ навіть не в тім, що це одна з небагатьох синагог, які збереглися у Львові. У радянські часи вона відіграла неабияку роль у єврейському житті Львова. Як розповів найстаріший єврейський культурний діяч Львова Борис Дорфман (http://lvivreport.blogspot.com/2014/09/blog-post_4.html), синагога на Вугільній працювала до 1962 року, аж поки її не зачинили і не зробили там спортзал. Втім саме у цій синагозі ночували євреї перед виїздом до Ізраїлю, коли вже зібрали необхідні документи і спакували валізи. Колись на сусідній вулиці Веселій були єврейські крамниці, в яких торгували капелюхами. На стіні ще й зараз можна побачити залишки реклами капелюхів та написів на ідиші. До речі, подейкують, що Веселою вулицю назвали жартома. Не знаю, чи то правда, але жарт виявився таким вдалим, що й зараз, глянувши на табличку, усміхаєшся. Жарт, якому вже понад століття, зберігає свою чарівну силу.

Але таки повернемось на площу Святого Теодора – у радянські часи її роль у транспортному житті міста була помітнішою, оскільки на просторій площі містилися кінцеві зупинки кількох автобусів. Тепер тут кінцеву зупинку має лише маршрутне таксі N8, завдяки чому площа доволі спокійна і не гамірна. Можливо, це й непогано. Варто лише впорядкувати дитячий майданчик на перехресті з Мулярською, можливо, зробити кілька клумб, невеликий скверик з лавочками та цікавими ліхтарями – і площа виглядатиме зовсім по-іншому. Зрештою, архітектори можуть запропонувати й інші варіанти. Їм усе таки за це гроші платять. Та й у «Львівській політехніці» вони п’ять років на це вчились.

вулиця з солодкою назвою -- Медова

Брама

Трохи еклектики, але загалом балкон таки вдався

Бруківка на вулиці Мулярській

Ще одна брама

Совіцький конструктивізм

Знову Медова

Все, що залишилось від єврейського магазину на вулиці Веселій 

Візитка Львова

Звісно, це поняття дуже умовне, історик його розглядатиме в координатах простору та часу – чергові археологічні розкопки, які провів Олег Осаульчук поблизу ринку «Добробут», підтвердили, що початки Львова слід шукати саме на цій території, яка розташована між Високим Замком та Полтвою. Однак для людини, яка приїхала до нашого міста, знайомство з ним починатиметься з точки, де вона вперше ступить на землю. Якщо літаком – то з нового терміналу та прилеглого до нього, ще не облаштованого майдану, якщо автобусом, то, найімовірніше, це буде вельми обшарпаний автовокзал на Стрийській або ж модерний Північний вокзал (Автостанція N2), якщо ровером чи автомобілем, то перше, що побачить людина – базар «Галицькі перехрестя». І все ж мандрівники найчастіше віддають перевагу потягу, отож, перейшовши через тунелі та зали очікування Головного залізничного двірця, вони опиняться на площі Двірцевій. Не помилюсь, якщо скажу, що вона є найбільшою площею Львова – для нашого міста взагалі характерні невеликі, тісні площі, як-от найменший майдан України – площа Вічева (див.http://lvivreport.blogspot.com/2014/11/blog-post_22.html).

Зрозуміло, що головною спорудою площі Двірцевої є залізничний вокзал, вийшовши з якого, неможливо обминути численних та настирних таксистів. Саме вони зустрічають усіх подорожніх, пропонуючи свої послуги. Подейкують, що їхні тарифи не відповідають якості, вони доволі жорстко віднаджують усіх потенційних конкурентів, але це вже, напевне, клопіт міліціонерів та міської влади, які за дивним збігом обставин про це нічого не знають.

Донецькі пішли, пальма залишилась

Власне, перший вартий уваги об’єкт розташовано зліва від головного входу. Це – знаменита пальма Мерцалова. Історія її вельми цікава, адже з’явилась вона у часи, коли керманичі Львівщини намагались встановити контакти з тодішніми очільниками Донеччини, головним з яких був тоді ще звичайний голова обласної державної адміністрації Віктор Янукович. «Донецькі» пальмою Мерцалова просто так не розкидаються, хоча її оригінал таки втратили – він зберігається в музеї гірничого інституту в Санкт-Петербурзі, копія -- у Донецьку та Москві, ну і, врешті, у Львові. Незважаючи на всі ідеологічні нашарування, направду цікава річ, яку 1895 року зі стальної рейки виготовив донецький коваль Олексій Мерцалов.

Легковики залишаються господарями Двірцевої

Попри обмежений простір і відносно невелику кількість об’єктів, Двірцева таки вражає захаращеністю та невпорядкованістю. Метушливість цієї площі, яка пов’язана з її транспортним призначенням, можна зрозуміти, однак тут є дещо інше – попри усі намагання міської влади впорядкувати рух та паркування автомобілів на площі, її успіхи виявились мінімальними – міські автобуси буквально протискуються між припаркованими автомобілями, яких тут кілька сотень одиниць. Однак найбільше пригнічує автостанція N8, з якої вирушають автобуси в Самбірському та Мостиському напрямках, а також на курорти області. Колись один із голів Львівщини, відвідавши цю автостанцію, назвав її справжнім свинюшником. Однак через деякий час чиновник позбувся посади, а його наступники до цього питання вже не повертались. Так само і міський голова Андрій Садовий пообіцяв перенести звідти автостанцію на околицю міста, залишивши тут автобуси курортних напрямків, однак таке враження, що хтось невидимо натиснув на ручне гальмо, яке не дозволило це зробити. Втім слід визнати, певні зміни за той час таки відбулись – з’явились лавочки для очікування автобуса, електронне табло, однак проблеми це не вирішило.

Натомість набагато краще виглядає тепер кінцева зупинка трамваїв -- робітники доволі жваво ремонтують круглий будинок у центрі розворотного кільця, викладають бруківкою навколишню територію. Раніше там містилася трамвайна диспетчерська, однак, що там буде тепер, робітники не кажуть. Будинок чи то викупили, чи взяли в оренду.

На цій хаотичній та метушливій площі є острівець спокою – чималенький сквер із численними лавками. Втім, можливо, дається взнаки холодна погода, він практично порожній. Зрештою, люди, які мандрують потягом, приїхавши до Львова, зазвичай у цьому скверику не затримуються навіть у теплу пору, швидко прямуючи через нього на зупинку міських автобусів. Власне, якщо говорити про останню, то готуючись до Євро-2012, у цій частині площі Двірцевої демонтували старі будівлі, тепер вона вражає пустотою – таких чималих відкритих просторів у Львові більше ніде не побачиш. Можливо, колись у Львові таки відбудеться енна Олімпіада, і з цієї нагоди тут з’явиться багаторівневий паркінг, а майдан безпосередньо перед головним двірцем стане показово вільним, і там з’явиться місце для паркування екіпажів. Адже Львів повинен зустрічати гостей красиво. 

Повези мене новенький трамвай

Задвірки вокзалу

Львівські площі, де рятують душу й тіло

З цієї площі починається один з найпопулярніших підйомів на Високий Замок. Втім, фактично йдеться про два підйоми – через вулицю Кривоноса, або ж сходами до 19-ї школи і далі на Високий Замок. Однак площа Данила Галицького цікава для туристів не лише як початок сходження на головну львівську вершину – тут вистачає об’єктів, біля яких варто зупинитись. Як і сусідня вулиця Лесі Українки, на якій не так давно відбувалися археологічні розкопки. Зрештою, на території сучасної площі свого часу стояли оборонні мури міста, а з Високого Замку сюди стікав струмок, який живив Полтву. Того всього тепер немає, однак залишилась площа. Будинок Української академії друкарства, який формально належить до вулиці Підвальної, не беремо до уваги.

Власне, ця площа має дві яскраві домінанти – будинок управління надзвичайних ситуацій (у минулому пожежної охорони), який розташований дещо вище, та Ляльковий театр, розташований навпроти на відстані приблизно 200 метрів, а поміж ними невеликий скверик.

Отож з нетинькованим будинком управління надзвичайки пов’язана вся історія львівського пожежництва, передусім його професійної складової. Будинок постав у 1899 -- 1901 рр. за проектом Ігнатія Брунека та Юліуша Гохбергера. Навіть зараз це не лише адміністративна будівля. Тут знаходиться пожежна частина, у розпорядженні якої є автомобілі з повним комплектом рятувального обладнання. До зони відповідальності цієї частини належить Галицький район, зокрема історичний центр міста.

З погляду архітекторів, найцікавішою деталлю цієї будівлі є скульптурна фігура покровителя пожежників – святого Флоріана, яка розташована в невеликій ніші фасаду будівлі. Втім люди, які рятують наші тіла, сподіваються не лише на покровительство свого небесного патрона, а й Матері Божої – позаду будівлі з боку Губернаторських валів можна побачити доволі велику фігуру Матері Божої.

Львівський ляльковий театр збудували згодом, у 1913 -- 1919 рр., як палату ремісників. Багато хто запам’ятовує його оригінальний арковий фасад, однак у роки незалежності він прославився не так завдяки своєму основному профілю, як культовим клубом «Лялька», який знаходився у його пивниці. На жаль, «Ляльку» таки закрили, а от її наступники культовості уже не зберегли.

Певним парадоксом площі Данила Галицького стало те, що на ній так і не збудували пам’ятник Данилові Галицькому, хоча такі плани були ще в радянські часи. Зрештою, пам’ятник засновнику міста встановили на площі Галицькій, натомість тут кілька років тому постав монумент на честь засновника чи не найвідомішої львівської традиції кавування – Юрія Кульчицького. Скверик, в якому розташовано пам’ятник, навіює спокій. Присівши на лавочці, тут можна спостерігати за автомобілями, а головне -- трамваями, які почергово застрягають у велетенському корку, що розтягується між вулицями Івана Гонти та Івана Франка.

Втім, перейшовши дорогу через трамвайну колію, потрапляєш у невеликий трикутний скверик – непогано впорядкований та охайний, а одразу за ним -- ще одна цікавинка Львова – найменша в Україні площа, яка має назву Вічева. Завдовжки вона 24 метри, а завширшки – 21 метр. Цікаво, що рух автомобілів по ній відбувається по діагоналі – вона сполучає площу Данила Галицького із площами Звенигородською та Старий Ринок.

Площа не є відомою серед львів’ян. Через малі розміри більшість містян можуть пройти, навіть не зауваживши її. Зрештою, і назва, яку вона отримала ще за радянських часів, є певною іронією – навряд чи колись тут відбувалися якісь віча. Попри малі розміри, вона має чималу історію, яка розпочалась ще наприкінці 16 століття, коли тут збудували монастир бенедиктинок. Це була площа перед монастирською брамою. Власне, монастир і нині залишається головною спорудою площі, щоправда, тепер це вже Святопокровський студійський монастир УГКЦ, а поруч з ним приватна школа Святої Софії.

Втім на цій мініатюрній площі є ще один цікавий об’єкт – меморіальна таблиця, яка сповіщає, що у будинку N1 з 1876 по 1877 рік жив Іван Франко.

Якщо ви вже опинилися тут, спробуйте відчути колорит найстарішої частини міста, в якій багато невеличких (переважно на кілька десятків метрів) та заплутаних вуличок, попетлявши якими, врешті, можете вийти до Високого Замку.

Повернення «рогатих»

Один транспортний експерт колись мені сказав: «Рано чи пізно приватних маршрутників викинуть із міста». Тоді це вже не здавалося чимось фатастичним, оскільки було сказано після знаменитої транспортної реформи в місті, яка начисто змінила уже звичну транспортну схему, суттєво скоротивши кількість маршрутів. Власне, основним недоліком старої транспортної схеми була надто велика кількість маршрутів. Якщо для роботи вам необхідно часто їздити у різні райони міста, запам’ятати майже 100 маршрутів надто складно. Так само її важко назвати усталеною: схеми маршрутів і електротранспорту, й, щобільше, автобусні у Львові постійно змінювались. Іноді революційно і кардинально, набагато частіше – поступово та еволюційно.

www.lviv.travel

Власне, кардинально транспортна схема у місті змінилась лише раз – на початку 90-х років минулого століття, коли маршрутні таксі витіснили електротранспорт на задвірки. Після цього він став транспортом для пенсіонерів та студентів, які хочуть заощадити невелику суму.

Втім, в історії Львова відбулася вельми цікава подія, про яку згадаємо згодом. Історики транспорту кажуть, що ще у довоєнні роки в місті була ідея започаткувати тролейбусний рух. «Рогаті» мали підніматись із центру до підніжжя Високого Замку. З різних причин цей проект не вдалося реалізувати. Тодішня влада не ризикнула започаткувати рух нового виду транспорту по доволі крутому підйому, що веде на Високий Замок. До тролейбусної ідеї повернулися вже після війни. 1952 року в місті започатковано рух тролейбусів з Головного залізничного вокзалу до центру міста. «Рогаті» заїжджали з вулиці Листопадового чину на проспект Свободи і розвертались навколо пам’ятника Міцкевичу. Згодом кількість тролейбусних маршрутів у центрі міста зросла, і вже 1960 року проспектом Свободи здійснювався наскрізний рух тролейбусів. Однак, за інформацією сайта http://www.lvivtrans.net/, 1 вересня 1971 року наскрізний рух по проспекту Свободи припинено. Фактично це призвело до того, що цілісна тролейбусна мережа, яка вже існувала у місті, розпалась на кілька фрагментів. До такого кроку міську владу спонукало, зокрема, те, що тролейбусний напрям, який сполучав Головний залізничний двірець із центром міста, фактично дублював трамвайні маршрути. Отож з 1 серпня 1972 року тролейбуси перестали заїжджати на вокзал.

Цікаво, що міська влада ніколи не додумалась організувати пряме тролейбусне сполучення вокзалу ані з Левандівкою, ані з Богданівкою, Боднарівкою та Кульпарковом, хоча особливих затрат на цей проект, окрім купівлі нових машин, не потрібно.

Ось так колись виглядав тролейбус на проспекті Свободи www.vidviday.com.ua

А ось повернути тролейбус на проспект Свободи таки додумались – для цього буде продовжено тролейбусний маршрут N13, який тепер рухатиметься до пам’ятника Шевченкові. Зауважимо, що проект не такий складний, тому що на парному боці проспекту Свободи є технічна тролейбусна мережа, якою тролейбуси маршруту N13 виходять на маршрут, їдучи з депо. Тролейбусна мережа знову отримує цілісність, і це, напевне, головний позитив цієї реформи.

Звісно, тролейбуси таки змінять вигляд головної вулиці міста, можливо, поліпшать її екологію. Хоча щодо останнього можна посперечатись. Адже головний недолік «рогатого» принаймні у його львівському варіанті – повільність та неповороткість. Отож це означатиме більше заторів та «тягучок», які виникатимуть внаслідок незграбної їзди тролейбуса. Зрештою, порівняно з 1970-ми роками кількість автомобілів у місті суттєво зросла, а темп життя прискорився.

Тролейбус Київ-4 у центрі Львова www.vidviday.com.ua

Якось мені довелось брати інтерв’ю у Любомира Крайника, який знає про технічні особливості громадського транспорту у Львові чи не найбільше. Отож він тоді сказав: «Наявним парком тролейбусів більше рейсів не зробиш, вони просто розсиплються, адже на них більше шпаклівки і фарби, ніж металу» (http://www.gazeta.lviv.ua/economic/2013/03/15/9226). Той факт, що міська влада купує нові тролейбуси (зрештою, і трамваї), ситуації не міняє, адже вони рухаються разом зі старими. І, відповідно, за їх графіком. Зважаючи на темпи закупівлі нових машин, цей процес може затягнутись на роки, упродовж яких новенькі «Електрони» вкриватимуться все товщим шаром фарби та шпаклівки. Тролейбуси, може, і вирішують транспортні проблеми, однак повертають нас у повільні 70-ті. 

Станція під Високим Замком

Так склалося, що більша частина сучасних залізничних станцій Львова виникли за його межами й лише згодом, після стрімкого розширення меж міста, опинились у його складі.

geolocation.ws

Так було на Персенківці, не кажучи вже про станцію Сихів, яка ще у 1920-х роках була поряд з однойменним селом – тим, де «вуйки пасли баранів». Зрештою, що говорити про невеликі станції, коли головний залізничний двірець виник фактично на околиці міста. І вже згодом розташовані навколо нього села Левандівка та Богданівка ввійшли до складу Львова, перетворившись на селища залізничників. А безпосередньо біля вокзалу виник новий район міста, який тепер зветься Привокзальною, з однойменним ринком та збудованим ще у міжвоєнні роки РОКСом. Фактично навколо станцій сформувалися нові райони Львова.

Інша історія – станція Підзамче, адже це один з найстаріших районів Львова. цілком ймовірно, що саме тут і виникли перші будівлі княжого городища. Втім від того міста Лева мало залишилось – хіба що кілька церков, будинки переходили від господаря до господаря, їх перебудовували, руйнували та будували знову, тож станція фактично вписалася в середовище, переживши з ним злети та спади.

зkartagoroda.com.ua

На відміну від інших малих залізничних станцій, Підзамче – здебільшого пасажирська станція, напевне, через те, що ця дільниця доволі густо заселена, водночас тут обмаль великих підприємств. Очевидно, раніше Підзамче відігравало помітнішу роль у житті Львова, однак внаслідок лихоліть першої половини ХХ століття воно наче зупинилося у розвитку. Мабуть, тому що під час ІІ Світової війни тут було знищено єврейське гетто, тож на відміну від інших дільниць Львова, Підзамче та прилеглі до нього території залишилися без значної частини мешканців, перетворившись на своєрідний загумінок: з одного боку, поряд з центром, з іншого – це зовсім не престижний район з дешевим житлом.

Однак сама залізнична станція таки втримувала його на плаву: саме звідси починається славнозвісна колія на Личаків, яку вже кілька десятків років не використовують. У ліпші часи на площі перед залізничною будівлею була ще й автобусна станція, аж доки міські райці не вирішили її перенести ближче до околиці Львова. Як результат – місце перед станцією тепер майже порожнє. Тут ви не знайдете дорогих бутиків, натомість на площі -- кілька магазинчиків і кафе, що поєднують естетику соціалізму з капіталізмом: звичне пиво чи квас на розлив і кілька місцевих мешканців, які медитують на лавочці з кухлем пінного напою в одній руці та цигаркою – в іншій. Час минає спокійно, за лузанням насіння та розмовами за життя з філософствуванням про політику. Попри зусилля міської влади перетворити Підзамче на туристичну Мекку, шукати тут іноземців з картою Львова -- майже безнадійна справа. Однак саме тут можна якнайліпше відчути залишки правдивої батярської атмосфери.

wikimapia.org

Оскільки йдеться про один із найдавніших районів Львова, то Підзамче може похвалитися чимало передісторією. І першою ниточкою, яка, цілком можливо, пов’язує її з княжими часами, є розташоване в підніжжі Високого Замку джерело. Відомий львовознавець Юрко Охріменко припускає, що саме про це джерело йшлося  у привілеях короля Лева Даниловича, тож воно мало б називатися Королівським. Мешканці Підзамчого мали право з нього брати воду. «Про те, що тут було джерело, сказано в численних середньовічних документах, які досліджував ще молодий Іван Крип’якевич». Тоді ці землі належали церкві Святого Миколая. У тому, що саме це джерело було Королівським, Охріменко не сумнівається, каже, що це повністю збігається з описами в історичних документах. До того ж – «а більше нема де».

Наразі це припущення Юрка Охріменка, натомість таблиця, яку встановили біля джерела, свідчить про зовсім інше: «11 листопада 1787 року, о 12 годині, об’явилася Діва Марія і подарувала людям це джерело». На пам’ять про цю подію 28 серпня 2005 року лььвів’яни встановили фігуру Матері Божої та обладнали два чималенькі басейни. Джерело є місцем паломництва львів’ян. Утім вода з нього стікає далі схилом гори Високий Замок на штреку станції Підзамче. Напевне, раніше, ще до будівництва станції, потічок насправді тік далі в напрямку Полтви.

Також існує легенда, що саме тут був поранений і похований Максим Кривоніс. Цілком ймовірно, що таємницю козацького поховання забрав колишній Папарівський цвинтар, який ліквідували у зв’язку з будівництвом колії.

Врешті, станція Підзамче стала останнім місцем, де тримали оборону українці 1918 року, а на Високому Замку біля печери стояла українська батарея з трьох гармат, яка обстрілювала зайнятий поляками залізничний двірець.

Цікаво, що значення станції з часом таки зросло, адже спочатку цей напрямок називався бродівським – колія завершувалась у місті Бродах, і лише згодом її з’єднали з колією на території Російської імперії. Так цей напрямок перетворився на київський. Якийсь час Підзамче було вузловою станцією, адже звідси стартувала колія на Личаків – Підгайці, яка тепер втратила значення. Попри всі перипетії, Підзамче залишається важливою пасажирською станцією, в актуальному розкладі якої відображено рух 24 потягів здолбунівського і тернопільського напрямків.
http://www.gazeta.lviv.ua/life/2014/10/11/35271