МАРЦИНЯК
Колійове щастя Знесіння
Круті яруги та западини Кайзервальду приваблюють таємничою напітемрявою і тривожним затишком. Важко уявити, що за якихось п’ятнадцять хвилин неспішної ходи можна знову опинитись серед гомінких вулиць верхнього Личакова, що збігають до моцних мурів Глинянської брами. Таємничість сих мість прадавня – адже саме тут майже поряд розташовано три поселення: періоду неоліту і бронзи, IV–II тисячоліття до нашої ери; IX–V сторіч до нашої ери і XIII–XVII століть нашої ери. На Знесінні виявлені древньослов’янські язичницькі капища на «Святовидному полі» (X–XI) і горі Баба (IX–XI і XIII століття). Тут досі духи неба і землі говорять до людей тихим шелестом листу, повівом вітругана, непокійним пташиним гамором. Але схоже, що сучасним львів’янам не чутно їхнього волання – розкошуючи серед чарівної природи, вони залишають по собі гори сміття. А Перун та Святовид – хлопці в літах і уже не мають сили покарати необачних…
 |
| Колія на Знесінню. Знимка yp.lviv.ua |
Помилувавшись захопливим краєвидом з оглядового майданчика на зачароване Знесіння – оминаємо скансен і виходимо на порослу травою та бур’яном колію. Здається, нею уже літ сто ніхто не їздив, шпали прогнили і струхлявіли… Аж ні – хтось уклав залізобетонні. Вони стримлять з трави, наче білі слонові бивні серед безкрайньої африканської саванни. Хоч яка тут саванна – забута колія вивела нас на таку ж забуту і порослу пирієм станцію Личаків. Я згадав, що колись звідсіля курсував давній потяг Львів-Бережани. Пізніше, уже в совітські часи колію обмежили до недалеких Винників, а десь у сімдесяті втяли майже до основи. І кому вона заважала? Нині цій залізниці ціни б не було – адже вона пролягала через чи не наймальовничіші місця Галичини. Її залишки дістались в спадок навколишнім підприємствам.
Хоча є серед львів’ян романтики, що серед запустіння та румовищ вбачають обнадійливі паростки чудового майбутнього. Дехто стверджує, що ця забута колія може стати особливою атракцією для львів’ян і туристів. Варто пустити цим колійовим керунком туристичний потяг Підзамче – станція Личаків. Пасажирів везтимуть у відкритих літніх вагонах залізницею, що петляє в межах парку «Знесіння». Свого часу я пройшов увесь цей маршрут пішо і можу стверджувати – краса цих місць цілком заслуговує такого проекту. Але знаючи наших чиновників, маю великий сумнів щодо його реалізації.
 |
| Знимка vira-tesak.livejournal.com |
Чатова скеля з чортячою долею
Та годі про «науку і техніку» – вирушаємо стежкою, що тягнеться акурат посеред колії, тим паче, що в далечі уже з’явилась темна пляма Винниківського лісу. Давня колія виведе нас якраз до його кресів.
Навіть мандрівка забутою колією може подарувати незабутні враження. Ось бабуся пасе п’ятьох кізоньок, зовсім неподалік просто на рейках розклали свою нехитру закуску троє «втомлених сонцем» місцевих робітників. Пляшка оковитої уже була майже порожньою, тож розмова, підслухана краєм вуха, набирала відвертих, місцями зухвалих обертонів.
– Слухай туво, Міську, маю тобі щось сказати, – харчав чолов’яга із золотим зубом, – не гнівайсі, але в тебе жінка некрасіва...
– Та шо ти, некрасіва, некрасіва. А що, твоя Славка красіва? – Озвався Місько і поклав важку руку а шию золотозубому. Схоже, чоловіки на весь день мали тему для розмови. Але чекати на висліди цієї суворої комісії з конкурсу краси пані Славки, ми не стали. Нас вабила тінь уже недалекого Винниківського лісу.
 |
| Чатові (Чортові) скелі |
Першою ознакою його є не власне лісові хащі, а стійке неперервне гудіння якогось механізму. Так працює львівський дріжджзавод, що нині називається «Ензим». Він розташувався по той бік гостинця у видолинку, а у нас на стежці з’явилась невеличка станційка із цистерною, з якої щось зливалось у заводські резервуари. Ядучий запах вдарив у лице, аж очі засльозилися. Було від чого – у цистерні знаходилась аміачна вода… Запах такий, як від сотні солдатських онуч, що не знімались протягом двотижневого походу слідами партизанського рейду Ковпака.
Швидше у ліс! Добре, що він зовсім поруч – за якихось кількадесят метрів. Аж ось і рятівна прохолода грабової діброви. Сонячні зайчики розбіглись моріжком і бавляться в хованки, десь у піднебессі закувала зозуля і лиш далеко внизу чутно гамір автівок. Лісова дорога розбита вантажівками, сліди провадять до вершини пагорба, де відбувалась вирубка, стято кілька старезних буків. Тепер тут гуляє вітер, який завалив три дерева. Врешті дорога перетворюється у рівненький насип, що поступово поглинається лісом. Очевидно, саме тут колись проходила колія до Винників і далі на Бережани. Я заздрю подорожнім, що могли не виходячи з вагонів торкатись листя дерев та обсервувати навколишні лісові хащі – чи не час вийти і назбирати лисичок?
Ще один підйом і заповітний поворот – крім маркування слід орієнтуватись й на природній дороговказ, неподалік стоїть бук, стовбур якого спотворений велетенським круглим наростом, який добре видно серед сіро-голубих дерев. Раптом з’явились сосни, а за ними – скелі… Це справжнє чудо – серед лісу, зарослого травою і ожиною, раптово виринають плечисті скелі. Вони нагадують родину велетнів, що заблукали у лісі і присіли перепочити на вершині гори. І з якогось дива уже не підвелися.
 |
| Ензим. Зниимка lvivnews.info |
Скелі ці (між іншим 414 метрів над рівнем моря) львів’яни називають Чортовими. Бо є легенда, мовляв якийсь чортяка-культурист хотів знищити собор Святого Юра, вхопив величезну каменюку і полетів, щоб скинути її на святиню. Аж раптом озвався церковний дзвін, нечистий настрашився, впав на гору і його привалило камінням у саме пекло. Проте правдива назва гори – Чатова, бо місцеві посполиті чатували на ній, пильнуючи підходу татарви.
Мешканці сусідніх Лисинич вважають, що скеля береже їх село від граду та буревію. А ще є прикмета – як тільки хмари закриють верхівку дерев, – це до тривалої негоди. «Закурив чорт файку», – так кажуть на захмарений вид цих гір.
Нині Чатову скелю обсіли десятки скелелазів, що проходять вишкіл на її подзьобаному часом і людьми тілі. Шкода, що вони понаписували фарбою назви альпіністських маршрутів. Цій скелі тисячу літ і не гоже таку поважного віку пані, «прикрашати» написами.
Десь тут відносно недавно проводили археологічні розкопки, і було знайдено найдавніший мисливський табір-поселення на теренах сучасного Львова. А ще археологи знайшли залишки речей часів короля Данила. На жаль, я не побачив ні мисливської стоянки прадавніх людей, ні місця, де могли чатувати королівські вої, зате було достатньо слідів матеріальної «культури» сучасних львів’ян: порожніх пляшок, одноразового посуду, якихось пакетів, залишків їжі…
Щоб сховатись від людського гамору, треба стежиною зійти трохи нижче. Тут є ще один оглядовий майданчик. Дерева розступаються і ви виходите на краєчок скельного урвища. Перед очима відкривається дивовижна панорама на Лисиничі і навколишні села, церкви, переліски, темні діброви та лани, левади, на багатющу нашу землю, яку ми чомусь вважаємо бідною. Вона не винна, що ми собі з нею ради не даємо.
Та геть сумне й невеселе з голови і серця – мандрівка львівськими «Карпатами» є справжньою насолодою для того, хто любить природу й історію свого міста. І хоч ноги гудуть, та тепер розумієш – львів’яни є правдивими горянами. Місцями, навіть, гуцулами. І спробуйте довести, що це не так!
