Сто львівських кав’ярень із Гансом-12

Неподалік «Вечірнього Львова» у театрі ім. М. Заньковецької була одна з найпопулярніших закулісних кав’ярень «Комарик». Про неї варто розповісти окремо. Зараз там уже не наливають, хіба що зайде хтось свій. Бар для працівників є і в оперному театрі. Також був бар у театрі для дітей та юнацтва. Його закрили після того, як хтось із чиновників таки зауважив, що це дитячий театр, тож алкоголь звідти прибрали, і тепер той бар нікому не потрібний. Натомість бар свого часу був недалеко від театру в гастрономі, тепер там банк. Отож у цьому барі чимало дитячих акторів набирались натхнення. Також вони ходили на вулицю Менцинського, щоправда, тоді її називали Менжинського. Там був один цікавий бар, де через малу площу примішення не наливали, однак пробили стіну до сусіднього гастронома, в якому одразу відкрили горілчаний відділ. Для продавців це було надзвичайно вигідно, оскільки популярних чверток там не було, тому брали одразу півлітрову пляшку. Хороший бар був у театрі ПрикВО (тепер це Львівський драматичний театр імені Лесі Українки), тому що туди привозили правдивий румунський мурфутляр.

Найцікавіше місце в театрі -- театральне кафе. Знимка lvivexpres.com

Ще одна моя театральна історія. 1983 року в нашому місті гастролював харківський театр, а його трупа зупинилась у готелі «Львів». Власне, я написав нарис про одну харківську актрису, після чого вона вирішила запросити мене у ресторан готелю, намагаючись здивувати асортиментом. Однак, глянувши на стійку, я сказав, що все це вже пробував, тож тут мене нічого не дивує. Вона відповіла, що знає, чим мене здивувати, і ми пішли в інший зал, де показували стриптиз.

У ресторані "Високий Замок" вже в совіцькі часи працювало вар'єте. Знимка wikimapia.org

На одній із терас Високого Замку міститься однойменний ресторан. Був період, коли я працював на Івано-Франківщині шрифтовиком, малював плакати. Власне там і познайомився з бригадою незрячих народних умільців, які у Коломиї виготовляли щітки, що коштували 40 копійок. Однак цей нехитрий виріб вони вдосконалили і на його основі почали робити комплект «Набір сувенірний», який продавали у Молдові вже по 4 грн 60 копійок, тож після кожної поїздки у Молдову вони мали шалені гроші. Якось, повернувшись із Молдови, хлопці мені кажуть, що їм би пасувало гонорово поїхати до Львова. Тоді ходив потяг Чернівці -- Брест, який о 20 годині прибував до Львова, ним ми і вирушили. По дорозі я підігрів їхній інтерес до того, як ми розважимось, тож із вокзалу одразу рушили до «Високого Замку». У ресторані не було де яблуку впасти, тому довелось дати швейцару біля входу 50 рублів, завдяки чому нам знайшли вільний столик буквально під сценою. Спочатку на ній співало якесь дівчисько, врешті світло в залі згасло, а на сцені лишилося. Почалося вар’єте. Ми сиділи під сценою, отож просто над нашими головами дригали ногами дівки. До речі, це було перше у Львові вар’єте, яке відкрили ще у 80-х роках минулого століття. Насолодившись танцем, можна піднятись на вершину Високого Замку і звідти глянути на місто, чи, бува, не пропустили якоїсь «крапки» а, можливо, «коми».

(Див. також http://lvivreport.blogspot.com/2015/03/11_28.html Наразі все, але не подумайте, що Ганс розказав усе, що знав. Згодом, можливо, згадає все…)

Сто львівських кав’ярень із Гансом-11

Її так назвали тому, що там подавали підігріту горілку з медом, однак це не була класична медовуха, яка має 14 -- 18 градусів, а фірмовий коктейль на основі горілки з медом. У ті часи цей заклад вважали дуже хорошим. У Львові завжди було багато кав’ярень та розмаїтих «крапок», часто буквально за кілька метрів одна від одної. Ми знали кухню кожного закладу, його кельнерів і ходили щоразу в інший. Можливо, це залежало від фінансового стану або від настрою – зараз уже важко сказати. Наприклад, недалеко від «Медівні», на Театральній, було кафе аналогічного класу, і що нам заважало туди вступити – не знаю. Віддавали перевагу «Медівні», напевне, за звичкою.

Знимка list.lviv.ua

Поруч з «Медівнею» і досі є ще один заклад з тих часів – «Ластівка» на Краківській. Але це вже на «чорний день». Тепер я дивлюсь на нього як на середню заштатну кав’яреньку, навіть харчевеньку. Часом туди тягне зайти, так само ми колись їздили у недорогий пивбар на вокзалі. З товаришем, який зараз у Португалії, а тоді вчився у зооветеринарному, любили о шостій -- сьомій ранку поїхати на вокзал у цю забігайлівку, випити перше пиво та з’їсти чотири – п’ять пиріжків з рисом, яйцем та зеленою цибулькою. Тоді гальба пива коштувала 22 копійки, пиріжки з лівером -- чотири копійки, також були пиріжки по 5 копійок, ще 6 копійок -- на трамвай у обидва боки, тож у нас ще залишалось на каву, однак це був сніданок ого-го!

Але рушимо далі від «Медівні». Поруч колись був зовсім панський заклад «Вечірній Львів». На жаль, нині його вже немає. Це був дуже гоноровий заклад, у якому сталася цікава історія. На початку зими я придбав собі румунське пальто зі смушковим коміром за 250 рублів. Власне у цьому пальті поїхав до Снятина, де колись закінчив школу, тож, приїхавши туди, зустрів свого шкільного вчителя, якому дуже сподобалось це пальто. Тому ми повернулись до Львова, де купили йому подібне, але із вкороченим коміром. Воно коштувало 180 рублів. Тобто вчитель зекономив 70 рублів. Але цінник від мого пальта залишився, тож він міг його показати дружині, натомість те, що заощадив, пішло йому в «заначку». На той час це були добрі гроші, тому ми вирішили «обмити» покупку, пішли у «Вечірній Львів», дали на вході 5 рублів швейцару, щоб пустив нас у заклад. «Вечірній Львів» вирізнявся з-поміж інших ресторанів тим, що там відвідувачі сиділи в окремих кабінках. Для нас окремої кабінки не знайшли, тож підсадили до якихось дівчат. Ми там добре посиділи, і отямився я вже вдома, коли почув, як тесть питає дружину: «Що це за пальто він приніс?» -- «Та я не знаю, проспиться, треба буде запитати». Через якийсь час встав, запхав руку в кишеню пальто, а там ключі та запрошення: «Уважаемый товарищ Иштван Геретти! Приглашаем вас на вечер советско-венгерской молодежи, ваш столик N …». Потім з’ясувалось, що нічого поганого з тим Геретті не сталось і він цілком нормально поїхав додому. 

(Див. також: http://lvivreport.blogspot.com/2015/03/10.html , далі буде ще цікавіше)

Сто львівських кав’ярень із Гансом-10.

Одна із найпопулярніших колись «крапок» -- «Квітка». Один із небагатьох закладів у Львові, де можна було випити гарячого вина. Особливо цікаво це було взимку. З собою завжди брали «фауст-патрон» -- портвейн, яким і шліфували – спочатку випивали склянку гарячого вина, а потім зимний портвейн.

Кінематорафісти, які знімали "Старики-розбійники", напевне, заходили в заклади, які були на площі Ринок. Знимка uk.wikipedia.org  (2)

Втім найповажнішим на площі Ринок був ресторан «Під левом» (з південного боку площі – О.С.) – то був розкішний заклад, який увечері перетворювався на ресторацію. Ми полюбляли туди заходити, адже там були гарні кельнерки, а вони симпатизували нам, студентам-журналістам, тому завжди нас добре гостили. Кожен добрий заклад мав «родзинку». Ресторан «Під левом» приваблював тим, що там подавали яблучний пунш. То був унікальний напій, подібний до лікеру, однак дешевший, тож можна було взяти пляшку горілки та пляшку пуншу, зробити таким чином коктейль і пити його навіть не закушуючи, бо пунш дуже насичений, тож його багато не вип’єш, а якщо розбавити з горілкою, то виходить градусів 30. Крім того, там грала хороша музика.

Але то було слабенько порівняно з найзнаменитішим закладом на площі Ринок «Кентавром». То був один із перших львівських барів узагалі, мій улюблений, із яким пов’язано чимало спогадів. Розповідати про нього можна безконечно, тож зупинюсь на найяскравішому. «Кентавр» славився ще тим, що саме у ньому вперше з’явились цигарки «Marlboro» молдавського виробництва. Вони тоді коштували рубель, а згодом там з’явилось «Marlboro» уже фінського виробництва, але коштувало вже два рублі. Також там ми скуштували перший європейський коктейль «Strawberry Liqueur» – горілку з полуничним лікером, яку було дуже легко пити. Також у цьому закладі вперше у Львові з’явились імпортні напої, наприклад кубинський ром та чеська бехерівка. Звісно, ми прагнули все це скуштувати.

"Кентавр" і зараз працює. Знимка mapia.ua

Але окремо варто розповісти про публіку, яка відвідувала цей заклад. Вона була дуже розмаїта, туди часто заходили фарци, однак вони або взагалі не пили, аби пили дуже мало, натомість обговорювали ділові пропозиції. Тоді ж у них з’явилася забавка – чейндж, або обмін рублями. Суть гри в тому, що один гравець дістає рубель та називає 5 чи 6 цифр, потім інший гравець дістає свій рубель та називає цифри, після чого їх звіряють. Таким чином вони могли бавитись цілий день, сидячи в «Кентаврі». 

У мене тоді весь час була наївна думка, що от вдасться заробити більшу стипендію і тоді зможу вільно жити, заходити у будь-яку «крапку» та замовляти, що захочу. А в «Кентаврі» таких спокус вистачало. Отож якось із одним колегою ми зайшли туди, а там якраз майже не було відвідувачів, окрім фарців, які грали у свій улюблений «чейндж». За лядою стояв кельнер, який звався Ромко, тож через відсутність відвідувачів він занудьгував і, коли хлопці покликали його приєднатися до гри, охоче пристав на їхню пропозицію. Таку картину ми застали, коли зайшли, але найцікавіше, що гра у нього пішла, тож він сидів з купою грошей, а коли ми попросили його принести щось із бару, лише махнув нам рукою, мовляв, беріть, що хочете, тільки не відривайте від гри. У ту хвилю мені здалось, що ми потрапили в рай, адже нам дозволили зайти за ляду однієї з найліпших кнайп Львова і взяти там все, що захочемо. На тих радощах ми тричі «брали, що хотіли», аж врешті мені стало нецікаво – зникла ота звична недоступність дорогих та дефіцитних напоїв і смаколиків.

А ось знаменитий кентавр, який дав назву кав'ярні, яка розташована на Ринку

Втім з «Кентавром» пов’язаний ще один цікавий випадок. На наш факультет перевели студента, який раніше жив у Східній Німеччині – його батько був совіцьким генералом і служив там. Натомість у Львові вони оселились на Левандівці. Звісно, у цього юнака виникли проблеми з українською мовою, яку в нас викладала Олександра Сербенська. Отож я взявся йому допомогти, він мене почав запрошувати додому, де ми з ним надолужували пропущене. То був генеральський син, тож мав удома найсучаснішу японську стереосистему, яку привіз його батько з Німеччини. У нього були й рідкісні в той час платівки «The Beatles», «Deep Purple», «Pink Floyd», «Led Zeppelin», які ми слухали. Тоді все це фактично заборонили, тож розповідати про це своїм одноліткам було дуже небажано, тож він запрошував лише тих, кому довіряв. Звісно, маючи вдома такі платівки, він невдовзі після переїзду до Львова став завсідником «Кентавру» де зав’язував знайомства для обміну дефіцитними платівками – там зажди були люди, які тим цікавились і могли запропонувати щось рівнозначне. Зрештою, «Кентавр» працює і в наші часи, навіть зберіг історичну назву, що дуже добре, однак мусимо покинути цей гостинний заклад і вирушаємо далі, на вулицю Краківську.

Саме там є ще один заклад, який також зберігся з совіцьких часів – «Медівня».

100 львівських кав’ярень із Гансом-9

Із вулиці Івана Франка не звертатимемо на Пекарську, тому що там зачепимось за «Білого коня», а це надовго (про «Білого коня» читайте http://lvivreport.blogspot.com/2014/08/blog-post_21.html ), натомість неквапом попри Галицький ринок зазирнемо в «Утро нашей родіни», забігайлівку, якої вже немає. З нею у мене пов’язаний спогад часів боротьби з пияцтвом (антиалкогольної кампанії, яку 7 травня 1985 року розпочав останній генеральний секретар КПРС Міхаїл Горбачов – О.С.). Тоді я працював у газеті «Ленінська молодь», і кожен з нас обов’язково мав написати матеріал на підтримку тверезості. Поки редактора на місці не було, а його обов’язки виконував Михайло Павлович Присяжний, я написав розлогий і смішний матеріал на цілу сторінку із заголовком «Роздуми: пити чи не пити?». Отож, коли редактор Путій повернувся на роботу, його одразу викликали в обком партії, мовляв, що це у вас за журналіст такий нетямущий, які можуть бути роздуми, ясно, що не пити!

Площа Галицька і нині має чимало місць, де наливають. Знимка ru.wikipedia.org 

«Утро нашей родіни» стало жертвою антиалкогольної кампанії. Його закрили після публікації листа трудящих, які вимагали закрити забігайлівку, завсідники якої створювали бардак у центрі міста. А ми завдання виконали – матеріали про переваги тверезості написали, але так, що жодна кнайпа не постраждала від того. Натомість єдиний, хто так і не написав матеріалу, був Богдан Гнатовський. В редакції його зобов’язали будь-що написати матеріал «Пияцтву – бій».Тож він на вокзалі знайшов ще одну «крапку», що, як і «Утро нашей родіни», працювала з 7-ї ранку, та написав злобну статтю про те, що там розвели антисанітарію. Внаслідок цього її зачинили, а ми висловили автору колективне «Ганьба!» оскільки він «спалив» нашу останню «крапку».

Колись на місці ТЦ "Роксоляна" знаходився готель "Колгоспний", а в ньому знаменита крапка "Утро нашей родіни". Знимка novobudovy.com 

Йдучи від Галицького ринку, не можна було оминути пам’ятну кнайпу «Під вежею», яка приваблювала дерев’яними столами та добрим баром. У ній були два зали. Один -- на партерному поверсі, другий, як зазвичай, у підвалі. Саме у другому залі з’явилось підсолоджене пиво, натомість нагорі була кава і до кави. Недалеко, на перехресті вулиць Винниченка та Личаківської, і зараз міститься редакція газети «Ратуша», в якій я колись також працював. Отож якось мені з колегою конче треба було «поправитись» на 50 грамів, тож ми туди й забігли, аж тут гульк – підступає наш улюблений викладач з університету Борис Машталярчук, з яким у нас зав’язалась така розмова:

-- Що, сумління гризе? – питає пан Борис

-- Ой, гризе – відповідаємо. 

-- Ну, то зачекайте мене, – і з цими словами він зайшов у кнайпу, взяв 100 грамів коньяку, талапнув їх, після чого повертається до нас і дає кожному по 5 гривень на що я кажу йому:

-- Це перша п’ятка, яку я від вас отримав!

-- А що, я тобі ніколи не виставляв?

-- Та виставляли, але все три-чотири, три-чотири.

-- То дивіться, я за 10 хвилин повернусь, як будете себе чемно поводити, ще дам

-- Та ми вже чемні!

Зараз це "Панська чарка", однак раніше це була "Глинянська вежа". Знимка foff4ik.at.ua

Про цю кнайпу можна ще багато згадувати, там ми провели чимало гарних днів, але йдемо далі. На перехресті площі Митної та вулиці Личаківської зараз є «Панська чарка», однак раніше це був дуже знаменитий заклад «Глинянська вежа». Вона була знаменита не лише своїми гарними кельнерками, а й смачними дерунами. Зауважу, що добрі деруни роблять і в «Червоній калині» -- з грибами та з м’ясом.

Але повернемось до «Глинянської вежі». Якщо ми туди ходили, то це означало, що у нас вже була добра кишеня, адже просто так туди забігти, щоб собі щось загризти, не випадало. 

Але далі наш шлях -- на площу Ринок, на якій добрих та популярних закладів ніколи не бракувало. 

(Див.: http://lvivreport.blogspot.com/2015/03/100-8.html Далі буде ще цікавіше)

100 львівських кав’ярень із Гансом-8

Захоплива екскурсія старими совіцькими кнайпами від Олеся Ганущака (Ганса) триває
Навпроти помешкання Білозора були дві кнайпи, де його любили та шанували. Власне з тією вулицею пов’язана цікава історія. Одного разу в гості до Білозора приїхав Іван Гаврилюк. Звісно, була гостина, ми засиділись, і коли вранці Гаврилюк вийшов на вулицю, помітив табличку «вулиця Гаврилюка» й каже: «От що значить геній – приїхав, а тут на його честь назвали вулицю».

Академічна. Знимка forum.vashmagazin.ua

Із «Шоколадки» вирушаємо в напрямку вулиці Фредра. На перехресті з Академічною -- ресторан та бар «Академічний». Коли у Білозора були поважні гості, він завжди казав, що треба йти туди. А демократичніших, не дуже вибагливих гостей запрошував у невеликий заклад, таку собі ханижню, що містилася через дорогу від його хати. Там збирався різний люд.
Навпроти географічного корпусу університету (сучасна вул. М. Грушевського – О.С.) було ще одне маленька та популярне кафе. Каву там пили стоячи. Цю забігайлівку по-різному сприймали. Я туди заходив з уже покійним колегою, який сподобався одній із кельнерок, тож там ставилися до нас як до найдорожчих гостей. Однак він так і не відповів на її залицяння.
Однак неподалік на вулиці Саксаганського був ще один заклад, куди часто заходили поважні люди – «Нектар» (зараз там працює піцерія – О.С.). Заклад був немаленький – мав два зали зверху та два знизу. Зазвичай там збирались різні мистецькі угруповання, однак там була ще одна категорія відвідувачів. Річ у тім, що якраз на протилежному боці вулиці Саксаганського був магазин «Молодіжний» у якому продавали товари для молодят. Зараз це важко зрозуміти, але в совіцькі часи то було одне з небагатьох місць у Львові, де за державною ціною, тобто без переплати, можна було купити чеські мешти чи якийсь інший крам. Щоправда, для цього потрібна була довідка з ЗАГСу про те, що ти одружуєшся. Звісно, кожна така покупка була подією, яку слід «обмити», а найближчим закладом був «Нектар», тож його завсідниками були молодята та їхні приятелі й родичі.

Помешкання Білозора на Фредра. Знимка galnet.org

З «Нектаром» пов’язано й мої спогади про підготовку до одруження. У ті часи держава компенсувала молодятам 70 рублів за кожну обручку. Отож я придбав дружині дорогу обручку, а собі обрав скромнішу, тоненьку, тож 30 рублів у мене ще залишилось . Звісно, купував я обручки з приятелями у «Молодіжному». Як уже казав, зекономив гроші, тож ми вирішили зайти через дорогу в «Нектар» де й «обмили» покупку.

Колись тут був знаменитий "Нектар". тепер піцерія. Знимка kartagoroda.com.ua

Якщо з «Нектару» піти далі по Саксаганського, повернути на вулицю Франка, й зараз можна знайти заклад «Тамара» -- таку собі нічим не примітну кнайпину, хоча й з претензією на оригінальність. Туди ми часто заходили з Олегом Мигалем, письменником, який, на жаль, уже пішов із життя. Власне, заходили ми туди тому, що Олег Мигаль жив поруч, на вулиці Маяковського (тепер Левицького), в одному будинку з Володею Івасюком. Тож коли ми бували у тих краях, то конче відвідували один із тамтешніх закладів.
(Див.: http://lvivreport.blogspot.com/2015/02/100-7.html Далі буде ще цікавіше)

100 львівських кав’ярень із Гансом-7

Захоплива екскурсія старими совіцькими кнайпами від Олеся Ганущака (Ганса) триває
   На першому поверсі там був кондитерській магазин, окрім того, там були два зали – невелике кафе на першому поверсі, тобто верхній зал, і нижній, який називали «Шоколадкою». Власне, з цим пов’язана неофіційна назва закладу. Саме у верхньому залі працював дуже цікавий кельнер пан Аркадій. Він був єдиним у Львові майстром, який умів зробити правдивий коктейль. Тоді з коктейлями не заморочувались – просто зливали горілку з соком, мовляв, і так перебовтається. Однак пан Аркадій все це робив вишукано-делікатно. Якщо для коктейлю слід було використати 7 компонентів, він брав саме сім, і у тих пропорціях, які найліпше смакували. Скажімо, сік, вода, лікер, горілка, коньяк і що ще, вже не пригадую. Одне слово, як книжка пише.

Проспект Шевченка (Академічна). Знимка ibigdan.livejournal.com

Натомість нижній зал мав репутацію дорогого, тож там була жива музика, грали джаз. Це додавало закладу популярності, однак публіка там збиралась близька до криміналу. Іноді туди заходили фарци, однак вони зазвичай багато не пили – пильнували бізнес. Це були початки комерції, потім з того середовища вийшли рекетири, а згодом і деякі депутати. Але це мої суб’єктивні міркування, чомусь так думаю. Ми в той час були студентами, однак іноді туди також заходили
Але, якщо вже говорити про музику у львівських кав’ярнях, то мушу згадати ще одну історію. Жива музика тоді була не лише у «Шоколадці» -- вона взагалі була поширеною у багатьох львівських кнайпах, звісно, ліпших. У готелі «Дністер» були одразу 2 ресторани та 5 барів, на другому поверсі у їхніх ресторанах виступав гурт «Львів». Тепер багато його учасників роз’їхались по світах. Музиканти, окрім того, що отримували зарплату, не тільки безкоштовно харчувались у цих кнайпах, а й могли пригощати на кошти закладу друзів. Оскільки музиканти гурту «Львів» були моїми приятелями, то нам робили столик поруч зі сценою. Звісно, нам було це цікаво. Наприклад, у «Дністрі» я вперше попробував правдиві американські дзигари. Тоді то був неабиякий дефіцит.
«Дністер» дуже любив мій приятель, народний артист України Іван Гаврилюк, який тоді вже набув слави, популярності та трохи грошей. Батьки його мешкали на вулиці Декарта (біля цирку). Коли він приїжджав до Львова, то зупинявся не в них, а гонорово винаймав апартаменти у «Дністрі». Гаврилюку завжди подобалось, коли я брав у нього інтерв’ю. Але він любив показати, що він правдивий пан, тому йшов у валютний бар (тоді було й таке), брав там блок правдивих американських дзигарів «Кемел» та дві пляшки шотландського віскі – інтерв’ю тривало, доки не випивали віскі та не викурювали всі дзигари. Я тоді багато курив, і мені було цікаво – якось таке інтерв’ю тривало чотири доби.
Зауважу, що з Гаврилюком мене познайомив Ігор Білозір, який, як відомо, жив неподалік від проспекту Шевченка, на вулиці Фредра (тоді вона називалась на честь українського письменника-публіциста Олександра Гаврилюка – О. С.).
(Див.: http://lvivreport.blogspot.com/2015/02/100-6.html Далі буде ще цікавіше)

100 львівських кав’ярень із Гансом (6)

Захоплива екскурсія старими совіцькими кнайпами від Олеся Ганущака (Ганса) триває
Від «Жоржа» йдемо до популярного магазину, який по-народному зветься «протяг», звідки повертаємо направо, на вулицю Чайковського, де є демократична кав’ярня, відома як «Зелена брама». Її завсідниками є дуже талановиті люди, але вона якась непривітна. Тому в ній зупинятись не будемо, а пройдемо ще буквально кілька десятків метрів, де на перехресті з вулицею Ковжуна вже, мабуть, півстоліття працює «Червона калина» -- один з небагатьох зразків доброї совіцької забігайлівки, які збереглися досі. Сюди, між іншим, полюбляють заходити артисти з філармонії. Єдина біда, зараз у «Червоної калини» немає ліцензії на алкоголь, тож його доводиться приносити з собою. Однак кельнерки там не міняються роками, вони розуміються на музиці і добре знають постійних клієнтів, тож коли туди заходиш, то пані Галя каже, що можна приносити з собою, але не більше літри на трьох.

"Червона калина" таки зберігає творчий дух

У артистів філармонії була ще одна мистецька кнайпа на другому поверсі їхньої установи.
Втім, повернемось до «Жоржа», адже навпроти нього була ще одна легендарна львівська кнайпа «Домовина», або ж «Домовуха», яка мала офіційну назву «Домова кухня», тепер це «МакДональдс». Не знаю жодного львівського митця, який би не побував у «Домовині». Її директором був дуже цікавий чоловік на ім’я Аркадій, єврей із походження. Аркадій був дуже порядним директором, а що там був величезний оборот грошей, виникали величезні спокуси, то, щоб дівки, які там працювали, не чудили, він час від часу влаштовував їм ревізії. І якщо виявляв у одній-двох порціях недокладені вареники, то звільняв за це відразу. Після того, як «Домовину» закрили, він перейшов на Личаківську і там, за військовим госпіталем відкрив заклад подібного типу, здається, «Українські вареники».

Той самий "Жорж"

Власне, з цим закладом пов’язана наступна історія. У «Молодій Галичині» я вів рубрику «Кажуть люди». Саме у ній якось написав приблизно таке: о такій-то годині з «домовини» вийшов народний Лєнін України Сергій Павлович Кустов, провідний актор Першого українського театру для дітей та юнацтва (звання народного йому присвоїли за виконання ролі Лєніна), до нього підійшли двоє, і вони кудись разом подались, певне, «на Разлів» (Разлів – штучне озеро у курортному передмісті Санкт-Петербурга на березі якого у курені з липня по серпень 1917 року переховувався Владімір Ленін). Після цієї публікації Сергій Кустов на мене чомусь страшенно образився, і ми майже рік не розмовляли.

Мак-Дональдс прийшов -- творчі люди пішли

Подібна історія в мене була і з Дмитром Герасимчуком, з яким я тривалий час так само не спілкувався після того, як написав, що дружина йому раніше давала рубель на дорогу, щоб він міг проїхати туди й назад, а тепер видає лише 50 копійок, кажучи: «Тебе і так дураки назад відправлять». Він чомусь на мене образився.
З «Домовини» зазвичай ішли на десерт, цебто в «Шоколадку», вона містилася в магазині «Світоч» на Академічній (тепер «Пузата хата» -- О. С.).
(Див.: http://lvivreport.blogspot.com/2015/02/100-5.html Далі буде цікавіше)

100 львівських кав’ярень із Гансом (5)

Захоплива екскурсія старими совіцькими кнайпами від Олеся Ганущака (Ганса) триває
Про «Жорж» можна розповідати без кінця-краю. Там були два зали: невеликий справа від входу, де стоячи можна було випити келишок доброго коньяку, і круглий, у якому грала оркестра, чимало відвідувачів мали персональні столики, наприклад Станіслав Людкевич. Всі знали, що такого-то дня о такій-то годині приходив Людкевич і, хоча під дверима закладу міг стояти натовп охочих туди потрапити, персональний столик Людкевича мав бути вільним і шість годин очікувати знаменитого відвідувача.

Знимка www.real-estate.lviv.ua

У малому залі «Інтуриста» дозволяли курити, але каву там пили лише стоячи. Саме з цим залом пов’язані мої спогади. Я працював тоді на Львівському обласному радіо. Його очолював Путій, який, звісно, був членом обкому комсомолу. Мене він знав ще з «Ленінської молоді». Хоча тоді вибори були безальтернативними, однак передвиборча агітація таки була. Вже не пригадую точно, коли оголосили чергові вибори до Верховного Совіту СССР. У Львові висунули робітницю з «Кінескопу», пригадую тільки, що її звали Галина. Симпатична, цікава дівчина. До виборів про неї треба було написати статтю, тож уже нині покійний Зельцер (відповідальний секретар газети – О.С.) а також Володя Дубас (фотожурналіст Володимир Дубас -- О.С.) сказали Путію, що такий нарис найліпше напише Ганс. У підсумку серед інших моїх зворотів, які вийшли в газеті, було таке: «Ось вона підходить до будинку обкому партії (тепер будівля Львівської обласної ради), їй морозно, сніжинки падають на її обличчя, змивається ленінградська туш, вона зупиняється в роздумах: «А чи достойна я бути там, у Верховній Раді»?» Через кілька днів після того, як нарис вийшов, вона приїжджає до мене в редакцію, щоб подякувати, каже, що їй все дуже сподобалось, однак є неточність: до обкому партії вона йшла в липні, тож сніжинки не могли падати. Попри це, я отримав фантастичний гонорар – 36 рублів, адже зарплата тоді становила 100 рублів.

Великий зал у "Жоржі" Знимка lvivposter.com

Власне, через деякий час після того Путій забрав мене у молодіжну редакцію обласного радіо, де я вів кілька програм: для молоді, дитячу «Піонер» та армійську «Служу народу». Останню треба було вести російською, а для мене це було великою проблемою, чимало мучився з тим «язиком». Але то була не єдина проблема, пов’язана з тією програмою. Всі сюжети треба було розшифровувати, роздруковувати й везти на Персенківку, де у видавництві «Слава Родіни» (тепер «Армія України» -- О.С.) працював військовий цензор. Отож цей полковник читав і казав: «Вот это нельзя, а тут пусть скажет что-то другое». Спочатку я відчував безвихідь, не знав, що робити в цій ситуації, однак досвідчені радіожурналісти порадили не переживати, бо передачу вже записано і мусить іти як є.
О 15-й годині в ефір виходила моя програма «Львівський піонер». Щоб її підготувати, мав до 12-ї години прийти в студію та записати. Це було нескладно, адже до того часу відвідав якусь школу, записав там синхрони, тож залишалось це все «зліпити».
Як я вже казав, редактором радіо тоді був Путій, а головою Дертелерадіо -- Шайдецький, його заступником з радіомовлення -- Мирослав Скуратко.
Це було літом. Чудова погода, все навколо щебече, я йду мимо «Інтуриста» на радіо записувати передачу. Аж тут у відчиненому вікні малого залу бачу Олега Тарасовича Мигаля, нашого легендарного письменника, який кличе мене: «Зайди, поговоримо». На своє лихо я погодився, і у нас пішла така цікава балачка, що я дивлюсь на годинник, а вже 14-а. Записати програму я вже не встигаю, втім згадав, що там у холі є телефон, тож дзвоню на радіо. Тоді випусковою працювала пані Галина, кажу їй, що я заслаб і не можу прийти на запис, мовляв, рятуйте. Як на зло, саме у той час у Шайдецького відбувалася нарада, на якій Путій звітував про роботу радіо, зокрема, розказував, що там працюють молоді талановиті журналісти, шукають нові форми подачі матеріалу. На лихо хтось уже «капнув» Скураткові, що я сиджу в «Жоржі». Настала 15-а година, і він пропонує: що ж ми тут говоримо теоретично, давайте послухаємо цього цікавого журналіста. Отож увімкнули «колгоспник», там бамкає 15-а, і диктор Георгій Щербина говорить: «Дорогі піонери, а зараз ми передаємо концерт на ваше замовлення». Звісно, після того я мусів піти з радіо.

(Див.: http://lvivreport.blogspot.com/2015/02/100-4.html Далі буде цікавіше)

100 львівських кав’ярень із Гансом (4)

Захоплива екскурсія старими совіцькими кнайпами від Олеся Ганущака (Ганса) триває

На початку вулиці Коперніка, де зараз розміщено нічний клуб «Спліт», у совіцькі часи був знаменитий ресторан «Москва». Там, окрім великого загального залу, був ще невеликий для тих, хто хотів випити лише кави. У ті часи я зі Святославом Яворівським працював у відділі студентської молоді газети «Ленінська молодь». Шукали нові форми роботи, а щоб ліпше дізнатися про проблеми молоді, часто їздили у гуртожитки. Відтак часто заходили в «Москву». То був гоноровий заклад, у якому нас традиційно пригощали, тож ми там засиджувались допізна, а вранці треба було їхати на редакційну «летючку». Це, звісно, було складно, тож зранку ми заходили в «Москву», де нам, окрім кави, приносили гарячу страву з нирками, що коштувала 1 рубель 20 копійок. Ми пили по 100 грамів і вирушали на вулицю Володимира Великого, або, як вона тоді називалась, Артема.

Колись на місці Split був знаменитий ресторан "Москва"

Отож, вийшовши з вулиці Коперніка та минувши пам’ятник Міцкевичу, повертаємо направо на сучасну вулицю Вороного, де ще й досі є така легонька кнайпа, яка має клієнтів. Це знаменитий «Апендицит», у якому каву п’ють лише стоячи, тому що зал дуже маленький.

В одному із помешкань будинку, який розташований справа міг бути нелегальний бордель. Знимка galnet.org

Від «Апендициту» повернемось трохи назад і перейдемо проспект Свободи. На парній стороні проспекту зараз є кафе «Bianko Rosso». У совіцькі часи це був проспект Леніна, а на тому місці – знаменитее кафе «Червона шапочка». Насправді з відомою казкою ця назва не мала нічого спільного. У помешканнях над кафе був нелегальний бордель, тож назва закладу була своєрідним знаком, «червоним ліхтарем» для тих хлопців, які їхали до Львова.

Тепер повернемо до «України». Це унікальне місце перед «Жоржем», де була пристойна кнайпа з харчевнею, кавою та напоями. Керував нею колишній відставник, який пильнував ту кнайпу, однак коли будинок завалився, то у нього відібрали цей бізнес. Зазвичай кожне творче угруповання мало певні уподобання, але вся богема збиралася в цій кнайпі. Серед її завсідників був наш друг та унікальний письменник Дмитро Костьович Герасимчук, дуже делікатний чоловік: якщо він запрошував двох колег на 50 грамів, то це не означало, що у нього немає більше грошей, це означало, що лише ці двоє мають право сидіти з ним за столом. Звісно, в кав’ярню у цей час могли заходити й інші його колеги. А у нас народ такий, що коли бачать вільний стілець, мають звичку підсідати до компанії. У такому разі він дуже делікатно, але наполегливо казав: «Встань! Негайно! Геть звідси!».

Дмитро Герасимчук був чоловіком делікатним. Знимка www.gazeta.lviv.ua

Із Дмитром Костьовичем пов’язана ще одна історія, про яку не можу не згадати. Тоді на Піонерській (це поблизу цирку, сучасна «Бернарда Меретина» – О. С.) була письменницька хата-кавалєрка, яка переходила від одного письменника до іншого, отож там оселився і Дмитро Герасимчук. Власне тоді він укотре одружився, привів свою кралю до хати, каже їй: «Іди, Олюню, душик прийми, я небавом прийду». Якраз тоді до них зайшов у гості колега, з яким вони засиділися за північ. Оскільки час був пізній, він постелив гостеві на кухні розкладачку. Серед ночі прокидається, заходить на кухню і бачить там дружину на розкладачці. Він скипів не на жарт: «Геть звідси навіки обоє!». Отож, він дуже любив цей заклад і часто запрошував туди хлопців. Втім, якщо йшлося про гонорових гостей, то зазвичай ми йшли в «Жорж» (тоді «Інтурист» -- О. С.).

(Див.:http://lvivreport.blogspot.com/2015/01/100-3.html Далі буде цікавіше) 

100 львівських кав’ярень із Гансом (3)

Захоплива екскурсія старими совіцькими кнайпами від Олеся Ганущака (Ганса) триває

Річ у тім, що Білозір отримував гроші безпосередньо в Національному банку, який розміщено, як відомо, на парній стороні вулиці Коперніка, на перехресті з Банківською. Коли він знав, що мають надійти гроші, дзвонив нам, приятелям, і казав, щоб ми чекали його на початку Банківської. Отож ми вирушали у так звану «Стекляшку», або її ще називали «Акваріум» (тепер там фаст-фуд «Час поїсти» -- О. С.), поруч з нею була овочева крамниця, і там збиралась розмаїта публіка. Щоб ми не чекали, поки він повернеться з банку, Ігор казав заходити всередину і брати все, що захочемо. Попри таку щедрість, ми замовляли в розумних межах – по 500 грамів, а коли заходив Білозір, то продовжували «водити козу». У тій кнайпі був один цікавий випадок. Окрім звичайної 40-градусної горілки, там ще продавали «Стрілецьку», її так назвали, тому що на етикетці було зображення двох стрільців, однак вона була трохи слабша – 30 градусів. Отож ми сидимо, неквапом бесідуємо та чекаємо Білозора, аж раптом вбігає совіцький полковник (я одразу зрозумів, що він тут частий гість, хоча ми раніше з ним не зустрічалися), вимагає гранчак «Стрілецької», випиває його залпом та одразу занюхує одним рукавом, вимагає негайно повторити, бармен знову наливає гранчак, чоловік занюхує другим рукавом, після чого бадьоро каже: «Теперь можно і родине послужить!»

Знаменитий символ молочного бару. Знимка 2queens.ru

Окрім «Стєкляшки», на Коперніка було ще одне місце, де ми могли очікувати Білозора. Це один із найвідоміших старих львівських барів «Молочний», або, як його ще називають за звичкою, «Корова». Там ще й зараз працює дуже шляхетний бармен пан Юрій. Про «Корову» варто поговорити окремо. Отож Юрій знав, що коли наша компанія зайшла бар, то, значить, незабаром туди зайде і Білозір, тож треба терміново міняти репертуар в магнітофоні – він одразу вмикав українські пісні. Також у нього напохваті завжди була тасьма з піснями Білозора, і коли він через вікно бачив, що Білозір заходить в бар, то одразу вмикав «Нам не зашкодить чарочка вина». Ігор був щасливий, коли його зустрічали цією піснею. Юрко і зараз часто згадує Білозора.

Цей акваріум в "Корові", здається, стояв ще в часи Білозора . Знимка shidulvovi.blogspot.com

(див.:http://lvivreport.blogspot.com/2015/01/100-2.html Далі буде цікавіше)

100 львівських кав’ярень із Гансом (2)

Захопливе продовження екскурсії старими совіцькими кнайпами від Олеся Ганущака (Ганса).

Неподалік від головного корпусу «Політехніки» були дві кнайпи. Одна з них є досі. Тоді це був делікатний заклад, де можна було добре посидіти, а якщо часу не вистачало, то через дорогу в гастрономі містився такий самий «протяг», як і в центрі міста. Тепер там – банк. Отож у куточку цього гастроному був бар. У таких закладах пиво зазвичай п’ють стоячи. Дівчата, які там працювали, практикували «хімію», тобто недоливали пива, натомість розбавляли його пральним порошком. Коли їх питали, навіщо вони це роблять, то відповідали: «Що ви хочете, доброго пива, але менше чи розбавленого, але більше?». Зараз дивно, як таке могли пити. Річ у тім, що від прального порошку утворювалося багато піни, яка до того ж довго осідала. А обурюватись, що вони підсовують «шмурдяк», не виходило – пивних та пива тоді не вистачало, в усіх барах стояли шалені черги спраглих, які підганяли: «Швидше! Щвидше!». Зрештою, варто згадати і про тару, в яку вони це питво наливали. Був період, коли у пивбарах покрали всі гальби, тож пиво наливали у півлітрові банки. Незважаючи на все, бар протримався десь до 2000 року.

Пройдемо "Навпроти"

Йдемо далі вниз по вулиці Бандери. На перехресті з Коперніка – міський відділ міліції, але ми, звісно, туди не підемо. Нас цікавить заклад, який міститься навпроти й тому так називається. У совіцькі часи кнайпу неофіційно називали «Навпроти», але коли відновили приватну власність, узаконили й назву. Тож цей заклад приваблював не лише тим, що там була кава, а й смачними і дешевими стравами. Його завсідниками були міліціонери, які там «паслися», тож це гарантувало, що 100 грамів м’яса, про які писали в меню, були насправді.

Знаменита Пиріжкова на вулиці Словацького і зараз успішно працює. Знимка kartagoroda.com.ua

Далі йдемо вниз по Дорошенка. На цій вулиці є цікавий будинок N48. Меморіальна таблиця на його фасаді сповіщає, що саме на цьому місці внаслідок авіабомбардування 1941 року загинули письменники-комуністи Олександр Гаврилюк та Степан Тудор. Здається, я занадто відхилився від теми, однак на меморіальній таблиці не пояснено обставин цієї трагедії. У пивничці цього будинку 1941 року була кав’яренька, якої я вже не застав. Туди частенько навідувалися Гаврилюк і Тудор. Того фатального дня вони за звичкою там посиділи за доброю розмовою, що тривала до ранку. Розмовляли приятелі й далі, коли вийшли на вулицю. Власне у той момент стався авіаналіт, унаслідок якого вони загинули. Хтозна, якби пересиділи той недобрий час у пивничці, може, залишилися б живими…

На вулиці Дорошенка було де сховатись від метушні. Зниммка kartagoroda.com.ua

Звідти зовсім недалеко до будівлі Головної пошти, куди ми і вирушимо. Щоправда, не на пошту, а на протилежний бік вулиці Словацького. Майже навпроти входу до пошти і досі міститься колись найвідоміша львівська «Пиріжкова». Особливо вона приваблювала тих, хто сидів на дієті. Також у «Пиріжковій» завжди було багато дітей, тож випивати там не випадало. Тому брали кілька пиріжків та йшли у сусіднє кафе «Води-соки» на Дорошенка. Цьому закладу вже років 50-60, свого часу він був філією знаменитої кав'ярні «Під вежею», де працювала пані Зоня. Дівчата, які в ньому віддавна працюють, і зараз мене привітно зустрічають. Там досі панує атмосфера такої совкової забігайлівки, нічого особливо не міняли, та сама ляда, нові хіба що столики. Цей заклад дуже популярний серед львівських письменників, вони туди конче вступають, особливо, коли після забави бракує 50 грамів. Можна було зупинитися в кафе «Вишиванка» неподалік трамвайної зупинки на Дорошенка.

Але ми туди не підемо, адже «Вишиванки» вже там немає, а повернемо на вулицю Коперніка, де на невеликому відтинку містилися одразу кілька цікавих «крапок», завсідником яких був Ігор Білозір. 

(Інтригуючий початок див.:http://lvivreport.blogspot.com/2015/01/1.html Далі буде ще цікавіше) 

Сто львівських кав’ярень із Гансом Частина 1.

Зараз одна зі львівських компаній пропонує клієнтам тур по львівських кав’ярнях із розповідями про ці заклади та дегустацією їхніх напоїв та наїдків. Таке собі водіння кози як вид екскурсії. Втім, водити козу нинішніми кав’ярнями – це одне. Інше – провести таку подорож не лише в просторі, але й в часі, відмотавши назад років 30. Здавалося б, не так багато, однак насправді це період, за який виросло ціле покоління і кардинально змінився уклад життя. Сучасні кав’ярні, хоч і різняться стилями, таки мають певний присмак гламурності. Інша річ -- кнайпи 70-80-х років, які не витримали конкуренції зі своїми молодшими братами та новими смаками. Втім у тих кав’ярнях залишився дух минулої епохи, який не був совіцьким. Власне, цікавою є неофіційна атмосфера того часу, яка здебільшого не потрапляє в підручники історії. Чим і як жили люди за совіцької влади, що робили у вільний час, яким було закулісся творчого життя та побратимства – все це зазвичай залишається поза увагою істориків. Однак саме з таких речей можна створити реальну мозаїку того життя, яке вирувало зовсім недавно. А для цього найліпше вирушити на екскурсію старими львівськими кнайпами – тими, що подекуди збереглися, і тими, які зникли разом зі своєю епохою. Цього разу моїм гостем є чудовий знавець старих львівських кнайп, їх відвідувачів і традицій, відомий львівський журналіст, псевдонім якого – Ганс. Саме той, що тривалий час вів у газеті «Ратуша» рубрику «Сто рядків від Ганса». Отож нашим екскурсоводом є Ганс, або ж Олесь Ганущак.

Олесь Ганущак (Ганс) знає все про старі львівські кнайпи

Свою екскурсію, чи то пак «водіння кози», ми почали з сучасної вулиці Бандери, де була така кнайпа. «Вона була цікава тим, що туди приходив один генеральський синок. На початку тодішньої вулиці Енгельса (тепер Коновальця) був будинок, де він жив, і у тому ж будинку вперше у Львові показували сороміцьке кіно, звісно, нелегально», -- розпочав розповідь Ганс.

– У ті часи був популярний анекдот: «У вірменського радіо запитали, що таке міжнародна порнографія. На радіо відповіли: тим займаються шведи, фільмують поляки, дивляться львів’яни і розказують москалям». Потім той генеральський синок виїхав, однак розповідають, що будинок так і не перепрофілювали, досі на його вікнах -- жалюзі, а навколо -- огорожа, туди постійно приїжджають гонорові машини, кажуть, що там дуже дорогі дівчата.

Вулиця Степана Бандери навпроти Львівської політехніки. Колись тут наливали, тепер -- рахують гроші 

У пивниці на початку вулиці Антоновича була кнайпа «Юлія», яка мала дві зали – в одній наливали пиво, у другій – міцніший алкоголь. Її завсідниками були дві категорії відвідувачів, перша -- дівчата, однак вже не такі дорогі, друга – хлопці, які там постійно грали в карти. Казали, що разом з дівкою там можна було ще щось «підчепити», але добре, що поруч, на Енгельса (тепер Коновальця), є шкірвендиспансер, де одразу можна вилікувати те, що «підчепив» із дівкою. Також тому закладу хронічно не щастило на кухарів, а на кухні була несправна вентиляція, тож якщо там смажили мойву, то всі запахи йшли в зал, на відвідувачів.

Мандруємо далі. Зараз на перехресті Антоновича – Бандери – Русових є піцерія «Челентано», однак колись там було кафе «Світлиця». У ньому, звісно, можна було посидіти, однак взагалі там було незатишно через постійні протяги. Згодом кришнаїти зробили у ньому дієтичну їдальню для злиденних, для чого на двох мотоциклах привозили обіди. Звісно, міцного алкоголю там не було, однак можна було випити пива. Якось у центрі зустрів знайомого, який пожартував, що, мовляв, розуміє, чому я не закушую – зранку тобі кришнаїти привезли обід і ти ним наївся…

Наступний заклад на вулиці Бандери – «Лілея», де завжди, пам’ятаю, була чиста та охайна кухня. Хоча яка там кухня, це була так звана «професорська кнайпа», яка отримала назву тому, що розташована якраз навпроти «Політехніки» – туди під час сесії приходили студенти та викладачі й за горнятком кави і канапкою складали сесії. Зрештою, приходять вони туди і зараз. Років 40 там незмінна господиня пані Катерина – така порядна, мила галицька жіночка. І що цікаво, на закусь, окрім добрих канапок, вона пропонує помідори, квашені огірки та сливки домашнього виробництва – дуже смачно.

(Далі буде ще цікавіше…)