Львівська нумерологія

Львівський палац Потоцьких має адресу вулиця Коперніка, 15, будинок, який розташовано перед ним (там знаходиться офіс обласної організації НРУ та кафе-бар «Молочний») має на своєму фасаді номер 11. Шукати адресу вулиця Коперніка, 13 – безнадійна справа, адже якщо цей номер мав би бути адресою Палацу Потоцьких. За іронією долі колись у палаці Потоцьких знаходився міський ЗАГС, де на рушничок щастя ставали молоді пари. Напевне це випадковість, або не захотіли присвоювати нещасливой номер міському Палацу щастя, або ж історія ще давніша – граф Потоцький своєю владою не захотів своєму Палацу не давати фатального номеру. 

Львів'яни ныколи не любили цієї цифри. Знимка gazeta.ua

Віднедавна почав придивлятись до нумерації львівських будівель уважніше, і таки переконався, що львів’яни таки нелюбили фатального числа і всіляко уникали вішати на фасад табличку з таким номером. Звісно, скласти повний список львівських вулиць, на яких відсутній номер складно, однак навіть побіжний огляд міської карти показує – граф Потоцький у своєму марновірстві не був одиноким. Окрім вулиці Коперніка будинку N13 немає також на вулиці Братів Рогатинців, Галицькій, Гуцульській, Донцова, Дудаєва. Зауважу, що мова йде про центральну частину Львова. У міжвоєнній Польщі та за часів бабці-Австрії на бажання городян таки зважали. Ну а ті мешканці переживали – раптом у магазин, з нещасливим номером не піде покупець. Або ж не захоче селитись постоялець у готелі. Ну а те, що граф Потоцький був людиною марновірною тепер не підлягає сумніву. Натомість совіти марновірством не страждали. 13-й будинок з’явився зокрема на тих старих вулицях, які виникли після об’єднання кількох старих вулиць. Наприклад, на вулиці Франка, яка фактично складається з кількох окремих вулиць. Або ж Городоцька, яка також була складена з кількох вулиць, при цьому довелось міняти і стару нумерацію будинків. 

Граф Потоцький також відзначався забобонністю та обрав для свого палацу номер 15. Знимка restplace.com.ua

Совіти, які прийшли після війни до Львова особливою грамотністю не відзначались, іноземних мов не вивчали навіть на рівні алфавіту. Ось так на карті Львова і з’явився будинок вул. Стрийська 46 ц. Ось так буквально з польської і переклали.

Тим часом вельми цікавою є і нумерація львівського транспорту. Найстарішим, звісно є трамвай, однак на початку його маршрути мали буквенні позначення, і лише з 1930 року була запроваджена сучасна нумерація трамвайних маршрутів. Цікаво що вже тоді на головному залізничному вокзалі була кінцева зупинка трамваю N1, який тоді їхав на Личаківську рогатку. Що цікаво вже тоді було запроваджено три трамвайні маршрути, які приблизно відповідають сучасним. Наприклад вже у 1930 році у нашому місті курсував трамвайний маршрут N3, який з’єднував Янівську рогатку із Личаківським кладовищем, що приблизно відповідає сучасному трамвайному маршруту N7. Трамвайний маршрут N5 з’єднував залізничний вокзал із депо на вулиці Волинській (приблизно відповідає сучасному трамваю N6). І врешті трамвайний маршрут N 10 у 1930 році сполучав Замарстинівську рогатку із Технічною школу (приблизно відповідає сучасному трамваю N4). Ну а в 1949 році остаточно сформувались трамвайні маршрути NN 1 та 9, і відтоді ці маршрути є незмінними. А вже у 1952 року з міських вулиць зник трамвайний маршрут N 8. Цей номер більше не використовували, хоча зараз львівські електротранспортними почали використовувати номери маршрутів NN 10 та 11. До речі, у Львові ніколи не було трамвайного маршруту N 13, хоча до війни у місті були трамваї NN 14 та 15. 

У Львові ніколи не було трамваю n13. Знимка depo.vn.ua

Цікавіша ситуація з нумерацією тролейбусів. Із 1966 року практично за незмінним маршрутом працює тролейбус N7, який з’єднує ст. Скнилів та площу Кропивницького а віднедавна його продовжили до львівського університету. Ще один маршрут, який тривалий час функціонує без жодної зміни, є «9», яка з 1971 року з’єднує аеропорт та вулицю Січових стрільців.

Але якщо раніше у нумерації тролейбусів був порядок, то сучасну схему інакше, як хаотичною не назвеш. Вже багато років на вулицях Львова не працюють тролейбуси NN 1, 4, 5, 6, 8. Натомість ще два роки найбільшим тролейбусним номером був маршрут N13. І ось віднедавна на вулицях з’явились тролейбусні маршрути N 20 та 25. У результаті створюється ілюзія, що у місті є 25 тролейбусних маршрутів, однак на практиці їх тільки десять. До розквіту тролейбусної мережі у Львові ще далеко.

Але справжній бардак коїться із нумерацією міських автобусів. Наприклад автобусний маршрут N 138, або ж взагалі екзотичні автобусні маршрути NN 1001, 1002, 1003, 1004. І при цьому у місті немає, скажімо 945-го автобусного маршруту. Причина такої дивної нумерації суто чиновницька – одні маршрути призначає місто (одно і двозначні), інші – область, але вони обслуговують місто (тризначні), і врешті маршрути, які призначило місто для обслуговування передмістя, але тепер їх контролює область (чотиризначні). Це все нагадує будинок N46-ц, коли нумерацію, засновану на використанні одного алфавіту буквально пристосували до кирилиці. Вийшло кумедно.

Для відновлення церкви Святого Духа потрібен міжнародний конкурс – Юліан Чаплинський

«Я не в захваті від такої ідеї, але…» -- так двома словами можна переповісти мою розмову з новим виконувачем обов’язків головного архітектора міста Юліана Чаплинського. Власне, йшлося про його позицію як головного архітектора міста стосовно ідеї відбудови на вулиці Коперніка церкви Святого Духа. Таку ідею на моєму сайті висловив відомий львівський архітектор Ігор Подоляк (докладніше розмову з ним можете переглянути за посиланням: http://lvivreport.blogspot.com/2015/02/blog-post_12.html). Згодом тема отримала розвиток, адже є львів’яни, для яких важливо, щоб у нашому місті знову постала ця церква. Врешті, маємо невелику церковну громаду – у музеї «Русалки Дністрової» обладнано капличку, в якій щонеділі відбуваються богослужіння. Тобто з релігійного погляду тут є основне – громада. Але для відбудови церкви Святого Духа цього не достатньо, адже це не мав би бути пересічний парафіяльний храм. Тут є аспекти історичні, архітектурні та мистецькі. Тому моїм співрозмовником став в. о. головного архітектора Львова Юліан Чаплинський. Однак перш ніж переповісти нашу розмову, мушу згадати суттєву деталь. Розмовляли ми наступного дня після його призначення на посаду, до того ж у статусі в. о. Отож пан Юліан більше говорив з погляду архітектора-практика. Натомість як чиновник він ще не встиг вивчити це питання.

Фото Михайла Дашковича

Про те, від кого залежить відбудова церкви Святого Духа

Ідея відбудови зруйнованих з різних причин церков не є новою, і ставлення архітектурної громадськості до таких спроб неоднозначне. Наприклад, спроба відбудувати Десятинну церкву в Києві спричинила гучні скандали – більшість українських архітекторів висловилися проти будівництва на фундаментах Десятинної церкви будь-яких реплік у візантійському, староруському чи будь-якому іншому стилі. Архітектори не в захваті від ідеї відновлювати церкву відповідно до замальовок.

Однак стосовно Святодухівської церкви у Львові виникає запитання. Адже дзвіниця, в якій розміщено музей «Русалки Дністрової», стоїть якось одиноко, а мала би бути в ансамблі з церквою. На мою думку, це питання мали б вирішувати лише реставратори. Для цього львівські реставратори мали б висловити міркування про те, чи є доцільність у відбудові церкви. Наприклад, якщо є всі необхідні для реставрації матеріали, передусім архівні, креслення. Якщо їх достатньо, аби ми могли достовірно відновити бодай 90% колишньої церкви, то ця ідея має право на життя. Однак я не в захваті від ідеї її відбудови, але в контексті історичному хотів би почути думку наших реставраторів.

Про зразки різностильових пам’яток архітектури у Львові

В Європі було чимало випадків, коли зруйновані або напівзруйновані церкви відновлювали за фотографіями чи архівними даними, доповнюючи ті елементи, які не могли зрозуміти. Зрештою, у нас у Львові є зразки різностильових будівель, які проектували в різні періоди. Наприклад, колишній костел кларисок, в якому зараз розміщено музей Пінзеля, починав будувати ще Павло Римлянин в епоху Ренесансу, потім будова тривала в стилі бароко, а завершили її в 30-х роках минулого століття в стилі конструктивізму. Якби для відновлення церкви Святого Духа вдалося знайти відповідне фінансування, то слід скликати містобудівельну раду, порадитися з реставраторами стосовно доцільності такого будівництва.

Про юридичний статус руїн церкви

Тут, окрім суто архітектурних моментів, є ще юридичні, а саме той факт, що фундаменти церкви, які залишились, мають пам’ятникоохоронний статус, і законом заборонено на них щось будувати. Для обговорення архітектурних аспектів необхідно провести громадські слухання, нараду професіоналів. Адже є зацікавлені особи. На їхню думку, що більше церков, то краще. Є підхід суто релігійний, а є містобудівний. Якщо серед громадськості є рухи за відбудову церкви, то вони повинні прийти до нас із проектними пропозиціями, і тоді подивимось, чи є юридична можливість дати дозвіл на таке будівництво. Але у такому разі вважаю, що необхідно провести міжнародний конкурс. Повторю, тут ми не є першими, адже у роки війни і у Польщі, і в Німеччині знищено чимало церков, і їх відновлювали дуже по-сучасному. Але чи Львів готовий до такого?

Зрештою, зважаючи на розміри фундаментів, церква була невеликою, камерною, тож виглядала б цілком сучасно. Але в такому разі варто не лише відбудувати храм, а й упорядкувати прилеглу територію, адже в приміщенні колишньої богословської академії нині географічний факультет Національного університету та «Укртелеком», там чудесні внутрішні дворики, і було б добре принагідно зробити їх доступними для львів’ян.

Про те, як вирішити проблему розбудови музею «Русалки Дністрової»

Цю ділянку я дуже добре знаю і не уявляю, як там збудувати нові приміщення, які потрібні для музею «Русалки Дністрової», зокрема його фондосховищ. Проблема в тому, що одразу за тією ділянкою починається будівля «Укртелекому». Звісно, її збудували в радянські часи, як камінь на шиї Львова, тож вона зовсім не пасує до старої частини міста,  і порушує баланс, який був у архітектурі до війни. Звісно, проблему фондосховищ музею необхідно вирішувати. Можливо, для цього треба розбудувати підземелля, але передусім варто провести масштабні археологічні дослідження. Зважаючи на розташування ділянки, там можливі дуже цікаві знахідки.

Про те, скільки церков потрібно на вулиці Коперніка

Я бачив паспорт фасад церкви Святого Духа, однак докладно його не вивчав. Якщо це всі матеріали, які є про цю церкву, то я би взагалі не починав справи. Якщо ж є дуже велике бажання громади, то все-таки радив би провести міжнародний конкурс. Втім, мені здається, що цей проект нереальний. І не лише з огляду на фінансову ситуацію. Можемо пройтися вулицею Коперніка – трохи вище добре зберігся костел Святого Лазаря, причому комплексно, з ландшафтом, горою, старими мурами. Щоправда, його передали для потреб хорової капели «Дударик», але, як відомо, щонеділі там відбуваються богослужіння. На вулиці Коперніка не так багато мешканців, щоб там було одразу дві церкви. Зрештою, поруч, на початку Степана Бандери, є органний зал – колишній костел, в якому також відбуваються богослужіння. Трохи далі, на тій-таки вулиці Степана Бандери, маємо величезну церкву Ольги та Єлисавети. Тобто діючих церков у цьому районі Львова достатньо.

Важливо, щоб церква Святого Духа була у нашому місті – Стефан Сим

Ідея відбудови церкви Святого Духа на вулиці Коперника таки знайшла відгук серед читачів мого сайта. Про це свідчить не лише те, що інтерв’ю львівського архітектора Ігоря Подоляка (див.:http://lvivreport.blogspot.com/2015/02/blog-post_12.html), в якому він висловив цю ідею, потрапило у топ найчитабельніших постів за місяць. Ідею підтримали й інші львів’яни, які вважають, що ця справа має стати однією з основних у духовному житті міста найближчим часом. Наприклад, міркуваннями з цього приводу поділився Стефан Сим – львівський митець. Нині він займається громадсько-політичною роботою, водночас, як розповів, постійно читає Біблію, намагаючись знайти в ній відповіді на питання, проблеми та виклики, які виникають у нашому житті. І в тому, що цю церкву зруйнували, і в тому, що її, ймовірно, відбудують, вбачає особливі знаки. Зважаючи на важливість проекту, я ще повертатимусь до цієї теми, передусім хотілося б почути думку фахівців із департаменту містобудування, які нашому магістраті відповідають за архітектуру міста. А нині послухаємо, що говорить з цього приводу Стефан Сим.

Дзвіниця церкви Святого Духа та фундаменти церкви -- усе, що  залишилось від храму. Знимка Михайла Дашковича

Про те, чому Україна повинна ставити перед собою надзавдання
Сьогодні велика світова криза довіри, а це питання ідеї моралі. Відсутність в незалежній Україні державної миротворчої ідеології призвела до напруженості в суспільстві. Внаслідок облудної риторики влади та її дій виникли протестні тренди і діяння мас. Брехлива риторика політиків Росії стала причиною воєнних дій між нашими народами. З непутящою сусідкою розберемось – перемога буде за нами! А далі питає священик–духівник: дасть Бог мир – що з ним робити будемо? І маємо тут переосмислити життя через одкровення духовних цінностей. Нам потрібні легенди, оповіді, завіти та святі пророцтва щодо нашої землі та людей, нам потрібно стати дотичними до головних Книг нашого Буття.
Треба будувати церкву у власній душі: «Бог є Дух, і ті, що Йому вклоняються, повинні в дусі та в правді вклонятись». Отже, Завіти Творця слід не лише розуміти, а й відчувати душею, пізнавати і тлумачити Його вчення для здійснення Божого промислу, а не спокус диявола. Наше покликання – славити Господа.

Про те, що Біблію необхідно вивчати у школі
Шкода, але, як наслідок матеріалістичних діянь, маємо кризу моралі в українському суспільстві, що особливо відчутно нині. Щоб подолати цю кризу, необхідно реформувати гуманітарну освіту. Пропоную в школах, коледжах та вишах вивчати Старий та Новий Завіти. Та наголошую, не з погляду релігійних доктрин, не як церковні реліквії, а як духовні сказання нашого Буття, сповнені пророчих одкровень. Тлумачити Святе Письмо варто неупереджено, зважаючи на те, що Україна стала батьківщиною більше ста національних меншин. Для цього необхідно підготувати викладачів, залучити священиків.

Про те, чому слід відбудувати церкву Святого Духа
Маю тверде переконання, що випадкових речей не буває: і те, що ця церква у нас постала ще за часів Австро-Угорщини, і те, що у роки Другої світової війни її знищили – це великі знаки. Церкву слід було відбудовувати відразу після війни. Нині землі рясніють новобудовами церков. Це благо. Та ті, чиїми іменами названо новітні Храми, були б за те, щоб спершу відновити церкву Святого Духа. Її відбудова – це повернення Божої Благодаті. І не лише нашому місту.

Про те, як має виглядати новий храм
Мені не так важливо, як з архітектурного погляду вирішать цю проблему – довіряю славним будівничим наших святинь. Але, що швидше у церкві я позбудуся буденної суєтності в душі, натомість віддаючись службі Божій для умиротворення, то більший буде вплив на мене Літургії… Звичайно, цікаво побачити її такою, якою вона була перед війною, однак нині можливо, зберігши візуальну подібність, застосувати технологічні новації. Та важливіше, щоб ця церква була в нашому житті – її відродження буде великим знаком. Не забуваймо, що це був храм Львівської духовної семінарії Святого Духа. Потому граф і митрополит Андрей Шептицький і тодішній ректор Йосип Сліпий розбудували її до Греко-католицької богословської академії. Церква Святого Духа стане духовним осередком, вплив якого пошириться на всю Україну. Вірю, що УГКЦ відіграє визначальну роль у об’єднанні всіх християн в Єдину Святу Апостольську Церкву. Отже, наша мета – свята турбота во ім’я Творця – спільно з церквами інших конфесій, за підтримки всього народу ми відбудуємо у Львові церкву Святого Духа і реалізуємо надреформу в гуманітарній освіті новими діяннями на благо людини і народу во ім’я нашого Творця. Наостанок: І «як немає більшої любови, коли як хто душу свою покладе за друзів своїх», так немає більшого гріха, коли як хто в невігластві перебуває до знань, що від Творця». Примітка: (неві-глас-тво) -- це акронім від смислового «невідомий Глас Твій, Отче…»

100 львівських кав’ярень із Гансом (4)

Захоплива екскурсія старими совіцькими кнайпами від Олеся Ганущака (Ганса) триває

На початку вулиці Коперніка, де зараз розміщено нічний клуб «Спліт», у совіцькі часи був знаменитий ресторан «Москва». Там, окрім великого загального залу, був ще невеликий для тих, хто хотів випити лише кави. У ті часи я зі Святославом Яворівським працював у відділі студентської молоді газети «Ленінська молодь». Шукали нові форми роботи, а щоб ліпше дізнатися про проблеми молоді, часто їздили у гуртожитки. Відтак часто заходили в «Москву». То був гоноровий заклад, у якому нас традиційно пригощали, тож ми там засиджувались допізна, а вранці треба було їхати на редакційну «летючку». Це, звісно, було складно, тож зранку ми заходили в «Москву», де нам, окрім кави, приносили гарячу страву з нирками, що коштувала 1 рубель 20 копійок. Ми пили по 100 грамів і вирушали на вулицю Володимира Великого, або, як вона тоді називалась, Артема.

Колись на місці Split був знаменитий ресторан "Москва"

Отож, вийшовши з вулиці Коперніка та минувши пам’ятник Міцкевичу, повертаємо направо на сучасну вулицю Вороного, де ще й досі є така легонька кнайпа, яка має клієнтів. Це знаменитий «Апендицит», у якому каву п’ють лише стоячи, тому що зал дуже маленький.

В одному із помешкань будинку, який розташований справа міг бути нелегальний бордель. Знимка galnet.org

Від «Апендициту» повернемось трохи назад і перейдемо проспект Свободи. На парній стороні проспекту зараз є кафе «Bianko Rosso». У совіцькі часи це був проспект Леніна, а на тому місці – знаменитее кафе «Червона шапочка». Насправді з відомою казкою ця назва не мала нічого спільного. У помешканнях над кафе був нелегальний бордель, тож назва закладу була своєрідним знаком, «червоним ліхтарем» для тих хлопців, які їхали до Львова.

Тепер повернемо до «України». Це унікальне місце перед «Жоржем», де була пристойна кнайпа з харчевнею, кавою та напоями. Керував нею колишній відставник, який пильнував ту кнайпу, однак коли будинок завалився, то у нього відібрали цей бізнес. Зазвичай кожне творче угруповання мало певні уподобання, але вся богема збиралася в цій кнайпі. Серед її завсідників був наш друг та унікальний письменник Дмитро Костьович Герасимчук, дуже делікатний чоловік: якщо він запрошував двох колег на 50 грамів, то це не означало, що у нього немає більше грошей, це означало, що лише ці двоє мають право сидіти з ним за столом. Звісно, в кав’ярню у цей час могли заходити й інші його колеги. А у нас народ такий, що коли бачать вільний стілець, мають звичку підсідати до компанії. У такому разі він дуже делікатно, але наполегливо казав: «Встань! Негайно! Геть звідси!».

Дмитро Герасимчук був чоловіком делікатним. Знимка www.gazeta.lviv.ua

Із Дмитром Костьовичем пов’язана ще одна історія, про яку не можу не згадати. Тоді на Піонерській (це поблизу цирку, сучасна «Бернарда Меретина» – О. С.) була письменницька хата-кавалєрка, яка переходила від одного письменника до іншого, отож там оселився і Дмитро Герасимчук. Власне тоді він укотре одружився, привів свою кралю до хати, каже їй: «Іди, Олюню, душик прийми, я небавом прийду». Якраз тоді до них зайшов у гості колега, з яким вони засиділися за північ. Оскільки час був пізній, він постелив гостеві на кухні розкладачку. Серед ночі прокидається, заходить на кухню і бачить там дружину на розкладачці. Він скипів не на жарт: «Геть звідси навіки обоє!». Отож, він дуже любив цей заклад і часто запрошував туди хлопців. Втім, якщо йшлося про гонорових гостей, то зазвичай ми йшли в «Жорж» (тоді «Інтурист» -- О. С.).

(Див.:http://lvivreport.blogspot.com/2015/01/100-3.html Далі буде цікавіше) 

100 львівських кав’ярень із Гансом (3)

Захоплива екскурсія старими совіцькими кнайпами від Олеся Ганущака (Ганса) триває

Річ у тім, що Білозір отримував гроші безпосередньо в Національному банку, який розміщено, як відомо, на парній стороні вулиці Коперніка, на перехресті з Банківською. Коли він знав, що мають надійти гроші, дзвонив нам, приятелям, і казав, щоб ми чекали його на початку Банківської. Отож ми вирушали у так звану «Стекляшку», або її ще називали «Акваріум» (тепер там фаст-фуд «Час поїсти» -- О. С.), поруч з нею була овочева крамниця, і там збиралась розмаїта публіка. Щоб ми не чекали, поки він повернеться з банку, Ігор казав заходити всередину і брати все, що захочемо. Попри таку щедрість, ми замовляли в розумних межах – по 500 грамів, а коли заходив Білозір, то продовжували «водити козу». У тій кнайпі був один цікавий випадок. Окрім звичайної 40-градусної горілки, там ще продавали «Стрілецьку», її так назвали, тому що на етикетці було зображення двох стрільців, однак вона була трохи слабша – 30 градусів. Отож ми сидимо, неквапом бесідуємо та чекаємо Білозора, аж раптом вбігає совіцький полковник (я одразу зрозумів, що він тут частий гість, хоча ми раніше з ним не зустрічалися), вимагає гранчак «Стрілецької», випиває його залпом та одразу занюхує одним рукавом, вимагає негайно повторити, бармен знову наливає гранчак, чоловік занюхує другим рукавом, після чого бадьоро каже: «Теперь можно і родине послужить!»

Знаменитий символ молочного бару. Знимка 2queens.ru

Окрім «Стєкляшки», на Коперніка було ще одне місце, де ми могли очікувати Білозора. Це один із найвідоміших старих львівських барів «Молочний», або, як його ще називають за звичкою, «Корова». Там ще й зараз працює дуже шляхетний бармен пан Юрій. Про «Корову» варто поговорити окремо. Отож Юрій знав, що коли наша компанія зайшла бар, то, значить, незабаром туди зайде і Білозір, тож треба терміново міняти репертуар в магнітофоні – він одразу вмикав українські пісні. Також у нього напохваті завжди була тасьма з піснями Білозора, і коли він через вікно бачив, що Білозір заходить в бар, то одразу вмикав «Нам не зашкодить чарочка вина». Ігор був щасливий, коли його зустрічали цією піснею. Юрко і зараз часто згадує Білозора.

Цей акваріум в "Корові", здається, стояв ще в часи Білозора . Знимка shidulvovi.blogspot.com

(див.:http://lvivreport.blogspot.com/2015/01/100-2.html Далі буде цікавіше)

100 львівських кав’ярень із Гансом (2)

Захопливе продовження екскурсії старими совіцькими кнайпами від Олеся Ганущака (Ганса).

Неподалік від головного корпусу «Політехніки» були дві кнайпи. Одна з них є досі. Тоді це був делікатний заклад, де можна було добре посидіти, а якщо часу не вистачало, то через дорогу в гастрономі містився такий самий «протяг», як і в центрі міста. Тепер там – банк. Отож у куточку цього гастроному був бар. У таких закладах пиво зазвичай п’ють стоячи. Дівчата, які там працювали, практикували «хімію», тобто недоливали пива, натомість розбавляли його пральним порошком. Коли їх питали, навіщо вони це роблять, то відповідали: «Що ви хочете, доброго пива, але менше чи розбавленого, але більше?». Зараз дивно, як таке могли пити. Річ у тім, що від прального порошку утворювалося багато піни, яка до того ж довго осідала. А обурюватись, що вони підсовують «шмурдяк», не виходило – пивних та пива тоді не вистачало, в усіх барах стояли шалені черги спраглих, які підганяли: «Швидше! Щвидше!». Зрештою, варто згадати і про тару, в яку вони це питво наливали. Був період, коли у пивбарах покрали всі гальби, тож пиво наливали у півлітрові банки. Незважаючи на все, бар протримався десь до 2000 року.

Пройдемо "Навпроти"

Йдемо далі вниз по вулиці Бандери. На перехресті з Коперніка – міський відділ міліції, але ми, звісно, туди не підемо. Нас цікавить заклад, який міститься навпроти й тому так називається. У совіцькі часи кнайпу неофіційно називали «Навпроти», але коли відновили приватну власність, узаконили й назву. Тож цей заклад приваблював не лише тим, що там була кава, а й смачними і дешевими стравами. Його завсідниками були міліціонери, які там «паслися», тож це гарантувало, що 100 грамів м’яса, про які писали в меню, були насправді.

Знаменита Пиріжкова на вулиці Словацького і зараз успішно працює. Знимка kartagoroda.com.ua

Далі йдемо вниз по Дорошенка. На цій вулиці є цікавий будинок N48. Меморіальна таблиця на його фасаді сповіщає, що саме на цьому місці внаслідок авіабомбардування 1941 року загинули письменники-комуністи Олександр Гаврилюк та Степан Тудор. Здається, я занадто відхилився від теми, однак на меморіальній таблиці не пояснено обставин цієї трагедії. У пивничці цього будинку 1941 року була кав’яренька, якої я вже не застав. Туди частенько навідувалися Гаврилюк і Тудор. Того фатального дня вони за звичкою там посиділи за доброю розмовою, що тривала до ранку. Розмовляли приятелі й далі, коли вийшли на вулицю. Власне у той момент стався авіаналіт, унаслідок якого вони загинули. Хтозна, якби пересиділи той недобрий час у пивничці, може, залишилися б живими…

На вулиці Дорошенка було де сховатись від метушні. Зниммка kartagoroda.com.ua

Звідти зовсім недалеко до будівлі Головної пошти, куди ми і вирушимо. Щоправда, не на пошту, а на протилежний бік вулиці Словацького. Майже навпроти входу до пошти і досі міститься колись найвідоміша львівська «Пиріжкова». Особливо вона приваблювала тих, хто сидів на дієті. Також у «Пиріжковій» завжди було багато дітей, тож випивати там не випадало. Тому брали кілька пиріжків та йшли у сусіднє кафе «Води-соки» на Дорошенка. Цьому закладу вже років 50-60, свого часу він був філією знаменитої кав'ярні «Під вежею», де працювала пані Зоня. Дівчата, які в ньому віддавна працюють, і зараз мене привітно зустрічають. Там досі панує атмосфера такої совкової забігайлівки, нічого особливо не міняли, та сама ляда, нові хіба що столики. Цей заклад дуже популярний серед львівських письменників, вони туди конче вступають, особливо, коли після забави бракує 50 грамів. Можна було зупинитися в кафе «Вишиванка» неподалік трамвайної зупинки на Дорошенка.

Але ми туди не підемо, адже «Вишиванки» вже там немає, а повернемо на вулицю Коперніка, де на невеликому відтинку містилися одразу кілька цікавих «крапок», завсідником яких був Ігор Білозір. 

(Інтригуючий початок див.:http://lvivreport.blogspot.com/2015/01/1.html Далі буде ще цікавіше)