На перехресті з минулим

На шляху туристів, які з вокзалу їдуть трамваєм до центру Львова, постає храм Святих Ольги та Єлизавети. Його шпилі ніби сягають неба, підіймаючись над містом і його буденним життям. Те, що формально адресою храму є площа Кропивницького, власне, нічого не змінює – головний фасад та, відповідно, вхід до храму – з вулиці Степана Бандери. Зрештою, юридичною адресою храму могла бути й вулиця Городоцька. Адже ця надто велика споруда стоїть на перехресті вулиць і площ. А поруч із храмом ще й невеликий сквер. 

Знимка grim.in.ua

Колись це був римо-католицький костел Святої Ельжбети, що закривав величні куполи греко-католицького собору Святого Юра. Так тодішня влада утверджувала думку про польський характер міста. Згодом політичні акценти змінилися, однак архітектурна вартість храму не зменшилась. Навпаки, він став популярною туристичною точкою на карті міста, тож тепер на шпиль храму може піднятись практично кожен охочий. Щоправда, одразу зауважимо, що оглядовий майданчик храму міститься приблизно посередині шпилю храму. Загальна висота собору – майже 90 метрів, а оглядовий майданчик розташовано приблизно на 50-метровій висоті. Далі підійматись доволі небезпечно, однак сумувати з цього приводу не варто – храм надзвичайно вдало розміщено, тож місто буде у вас як на долоні. 

Знимка www.inlviv.net

Ця частина вулиці Степана Бандери цікава також своєрідним трикутником, адже поруч із храмом стоїть пам’ятник Степанові Бандері, а на протилежному боці вулиці – середня школа N55.

Стосовно мистецької вартості пам’ятника Степанові Бандері доводилось чути різне. Часто кажуть, що ідеолог українських націоналістів заслужив на ліпший пам’ятник. Можливо, ті, хто так думає, мають рацію. Пам’ятник, особливо стела позаду скульптури, вражає висотою і, даруйте, беззмістовністю. Зауважте, що пам’ятник так і не став обов’язковим об’єктом туристичної програми у Львові. Хоча особа Степана Бандери одна з найцікавіших в українській історії, а пам’ятник споруджено неподалік від центру міста. Він відіграє більше ідеологічну роль – саме тут стартують марші та походи на пошанування борців за незалежність України. Зазвичай маршрути походів пролягають вулицею Степана Бандери, де встановлено чимало меморіальних таблиць та пам’ятників: Євгену Коновальцю, жертвам тоталітарних режимів, колишня в’язниця на Лонцького. Далі колона повертає на вулицю Коперніка, а звідти – до пам’ятника Шевченку.

Знимка ukrmap.biz

Втім на протилежній стороні вулиці Степана Бандери є ще одна вельми цікава будівля середньої школи N55. Школу збудовано 1891 року за проектом видатного українського архітектора Івана Долинського. Власне, в цей період інтенсивно освоювали місцевість, яка отримала назву Новий Світ. Головним чином ця розбудова пов’язана з іншим видатним українським зодчим Іваном Левинським, а також автором проекту «Львівської політехніки» Юліаном Захаревичем, однак іншим архітекторам, як бачимо, так само вистачало роботи на Новому Світі. Ділянку вважали дуже перспективною, тож не випадково саме тут проклали одну з перших у Львові трамвайних колій. Звісно, що нова школа була польською. До 1939 року в цьому приміщенні була середня професійна школа з роздільним навчанням: хлопці тут здобували фах слюсаря-механіка, а дівчата освоювали швейну справу. Також у міжвоєнні роки школу кілька разів реконструювали, найбільші роботи відбулись 1928 року, коли частково переробили підвали у цокольному приміщенні та збудували сцену в гімнастичній залі.

Вже у повоєнні роки у приміщенні працювали дві школи: середня школа №47, в якій здобували освіту російською мовою, і семирічна школа №55, де навчалися українською. 1954 року ці дві школи об’єднали в середню школу №55, у якій укомплектували класи, які навчалися російською мовою.

Чергова реконструкція школи відбулася 2006 року. Зазвичай у нашій державі кошти на добру справу вдається отримати з нагоди якоїсь кампанії. Того разу приводом до реконструкції стала підготовка до 750-річчя міста. Саме тоді вдалося замінити систему опалення, відремонтувати дах та фасад будівлі.

У Львівському драматичному театрі імені Лесі Українки прем’єра рок-опери «HEROD» («Ірод»)

У березні у Львівському драматичному театрі імені Лесі Українки прем’єра рок-опери «HEROD» («Ірод»). Історія однієї пристрасті. Постановку класичного сюжету здійснено за останньою частиною трилогії Олексія Коломійцева Головний персонаж-дітовбивця Ірод, тиранічний цар Іудеї, який понад усе на світі прагнув влади та безкомпромісного володіння усім – людьми, землями, долями… Врешті-решт, він убиває навіть тих, кого любить, і божеволіє від самотності – розповіли мені у Львівському драматичному театрі імені Лесі Українки.

Знимка uk.wikipedia.org

Прем’єра відбудеться 27 березня о 18 годині

Автором музики вистави є Ігор Поклад, автором кавер-версії, аранжування та постановки є Олексій Коломійцев. Автором п’єси є Олександр Вратарьов – відомий сучасний український поет та драматург.

Автор кількох сотень популярних українських естрадних пісень. Живе і працює у м. Києві. 

В рок-опері «Ірод» митець звертається до методів постійного нагнітання експресії, що дозволяє виділити «Ірода» в якості окремого зразка втілення рис експресіонізму у рок-оперному жанрі. Даний твір став етапним твором не тільки для творчості самого композитора, а й для українського музичного театру в цілому. 

Ігор Поклад - український композитор, Заслужений діяч мистецтв УРСР (1989), народний артист України (1997), лауреат Шевченківської премії (1986). Член НСКУ

"Композитор Ігор Поклад - живий класик сучасної української пісні.

У «Тюрмі на Лонцького» – проект Тараса Полатайка «Війна. 11 Портретів»

У Львові в четвер, 19 березня о 16.00, у Національному музеї-меморіалі «Тюрма на Лонцького» за участі відомого українського митця Тараса Полатайка відбудеться презентація його проекту «Війна. 11 Портретів».

Знимка http://www.lonckoho.lviv.ua/

Промовистий лаконізм великоформатних монохромних фотопортретів на експозиції виставки «Війна. 11 Портретів» вражає найдужче. У цьому проекті обличчя, очі і голоси людей, чиї душі обпечені війною, покликані на межову відвертість діалогу із глядачами, які ангажуються до розмови про усвідомлення цінності життя, жертовності захисників України та до чину благодійності – про це мені повідомили у музеї «Тюрма на Лонського».

Проект Тараса Полатайка «Війна. 11 портретів» постав після спілкування митця із пацієнтами хірургічного відділення Головного військового клінічного госпіталю в Києві, стартувавши торік у серпні в Національному художньому музеї України в рамках проекту «Леви своїх не лишають». Відтак ці фотопортрети в супроводі аудіозаписів мандрують виставковими залами світу за програмою доброчинного збирання коштів для лікування поранених в зоні АТО. Виставку вже демонстрували в Торонто, Нью-Йорку, Оттаві, Калгарі, Одесі, Києві, Чернівцях та Івано-Франківську.

«У госпіталі я зустрівся із чоловіками, які потрапили туди із фронту з тяжкими пораненнями. Спілкування із ними було не легким. Це люди різного віку й з усіх куточків України – добровольці, мобілізовані, контрактники. У кожного свій досвід мирного життя, але тепер спільний – війни. У найтяжчі хвилини їм допомагало триматися переконання, що вони захищають рідну землю», – каже автор проекту Тарас Полатайко.

Тарас Полатайко – український художник, народився в Україні, від 1989 живе і працює в Канаді та Нью-Йорку. У 1990-х автопортрет художника з серії «You» купив Білл Гейтс для власного кабінету. 2002 р. представляв Україну на Бієнале у Сан Пауло (Бразилія). Серед інших міжнародних форумів, на яких Полатайко представляв Україну та Канаду – Корейська Бієнале (Південна Корея, 2009), Тель-Авівська Бієнале (2011) та Alberta Biеnnіal в Едмонтоні (Канада, 2013). Останнім часом виставляв твори зокрема на Bazel Art Fair (Швейцарія), Priska Juschka Fine Art (Нью-Йорк), у Музеї сучасного мистецтва Монреаля, Фонді Антоні Тапієса (Барселона), The Power Plant (Торонто), Центрі сучасного мистецтва Замок Уяздовський (Варшава), Центрі сучасного мистецтва Дж. Сороса (Київ), Мистецькому арсеналі (Київ), Міжнародному фістивалі кіно і відео «Images» (Торонто), Artspeak (Ванкувер) і Barbara Edwards Contemporary (Торонто). Художника представляють Priska Juschka Fine Art (Нью-Йорк), Barbara Edwards Contemporary (Tоронто) і Douglas Udell Gallery (Eдмонтон). Перформенсну експозицію Тараса Полатайка «Спляча красуня» в київському Національному художньому музеї України дивилося он-лайн близько 3,5 мільйона людей з різних куточків світу.

Ігор Гавришкевич відзначив свій ювілей персональною виставкою

У Національному музеї на проспекті Свободи, 24 відкрилась персональна виставка львівського художника Ігоря Гавришкевича, яка посвячена до його ювілею – 60-річчя. Про це Ігор Гавришкевич повівдомив мене особисто.

Знимка ratusha.lviv.ua

За словами кандидата мистецтвознавства Романа Яціва «ювілейна виставка систематизує творчий шлях та формально-образні ідеї мистецтва Ігоря Гавришкевича в ключових пунктах його чуттєвості і національної свідомості. Тут урівноважилися громадянські інтонації з тонкою лінією суб’єктивованого вслухання в метафізичну тканину щоденності. Знаковими маркерами історичної свідомості мистця є князівська та козацька доба, Тарас Шевченко, українська національно-визвольна боротьба XX століття, відродження Державності та Революція Гідності. У визначеному метафоричному Часі Нескорених І. Гавришкевич реалізує свою ціннісну позицію, шукаючи адекватну героїчній або драматичній темі структуру образності. «Публіцистичний слід» у творах такого типу загублюється в самій стихії сугестивного письма, трансформуючись у певну символьно-пластичну гіперболу. Напружена форма в малярстві мистця артикульована тими ж засобами, які вже стали носіями його авторського стилю. Духовною платформою методології живопису Ігоря Гавришкевича є традиційність в її сакральних точках та естетичних еквівалентах. Світло- і сонценосність кольору, ритмічність в організації елементів картинного образу, особливий статус ландшафтного простору в вібруючому пуантилістичному «вихорі» стали означуючими стиль інтегралами. З «теплом і запахом трави», в особливій інтонаційній палітрі відкритих, соковитих барв автор життєстверджує морально-етичну позицію в просторі сучасного буття, докладаючи до визначеного Часу Нескорених і свою індивідуальну силу Добра.» 

Знимка art.together.lviv.ua

Ігор Гавришкевич народився 13 березня 1955 року в селі Липовець Яворівського району. Художню освіту розпочав у Ново-Яворівському ПТУ-14 де займався народними промислами та закінчив  у Львівському інституті прикладного і декоративного мистецтва (тепер Львівська академія мистецтв). Тривалий час працював директором музею-заповідника «Личаківський цвинтар». З вересня 2005 року — доцент кафедри академічного живопису Львівської національної академії мистецтв.

100 львівських кав’ярень із Гансом-9

Із вулиці Івана Франка не звертатимемо на Пекарську, тому що там зачепимось за «Білого коня», а це надовго (про «Білого коня» читайте http://lvivreport.blogspot.com/2014/08/blog-post_21.html ), натомість неквапом попри Галицький ринок зазирнемо в «Утро нашей родіни», забігайлівку, якої вже немає. З нею у мене пов’язаний спогад часів боротьби з пияцтвом (антиалкогольної кампанії, яку 7 травня 1985 року розпочав останній генеральний секретар КПРС Міхаїл Горбачов – О.С.). Тоді я працював у газеті «Ленінська молодь», і кожен з нас обов’язково мав написати матеріал на підтримку тверезості. Поки редактора на місці не було, а його обов’язки виконував Михайло Павлович Присяжний, я написав розлогий і смішний матеріал на цілу сторінку із заголовком «Роздуми: пити чи не пити?». Отож, коли редактор Путій повернувся на роботу, його одразу викликали в обком партії, мовляв, що це у вас за журналіст такий нетямущий, які можуть бути роздуми, ясно, що не пити!

Площа Галицька і нині має чимало місць, де наливають. Знимка ru.wikipedia.org 

«Утро нашей родіни» стало жертвою антиалкогольної кампанії. Його закрили після публікації листа трудящих, які вимагали закрити забігайлівку, завсідники якої створювали бардак у центрі міста. А ми завдання виконали – матеріали про переваги тверезості написали, але так, що жодна кнайпа не постраждала від того. Натомість єдиний, хто так і не написав матеріалу, був Богдан Гнатовський. В редакції його зобов’язали будь-що написати матеріал «Пияцтву – бій».Тож він на вокзалі знайшов ще одну «крапку», що, як і «Утро нашей родіни», працювала з 7-ї ранку, та написав злобну статтю про те, що там розвели антисанітарію. Внаслідок цього її зачинили, а ми висловили автору колективне «Ганьба!» оскільки він «спалив» нашу останню «крапку».

Колись на місці ТЦ "Роксоляна" знаходився готель "Колгоспний", а в ньому знаменита крапка "Утро нашей родіни". Знимка novobudovy.com 

Йдучи від Галицького ринку, не можна було оминути пам’ятну кнайпу «Під вежею», яка приваблювала дерев’яними столами та добрим баром. У ній були два зали. Один -- на партерному поверсі, другий, як зазвичай, у підвалі. Саме у другому залі з’явилось підсолоджене пиво, натомість нагорі була кава і до кави. Недалеко, на перехресті вулиць Винниченка та Личаківської, і зараз міститься редакція газети «Ратуша», в якій я колись також працював. Отож якось мені з колегою конче треба було «поправитись» на 50 грамів, тож ми туди й забігли, аж тут гульк – підступає наш улюблений викладач з університету Борис Машталярчук, з яким у нас зав’язалась така розмова:

-- Що, сумління гризе? – питає пан Борис

-- Ой, гризе – відповідаємо. 

-- Ну, то зачекайте мене, – і з цими словами він зайшов у кнайпу, взяв 100 грамів коньяку, талапнув їх, після чого повертається до нас і дає кожному по 5 гривень на що я кажу йому:

-- Це перша п’ятка, яку я від вас отримав!

-- А що, я тобі ніколи не виставляв?

-- Та виставляли, але все три-чотири, три-чотири.

-- То дивіться, я за 10 хвилин повернусь, як будете себе чемно поводити, ще дам

-- Та ми вже чемні!

Зараз це "Панська чарка", однак раніше це була "Глинянська вежа". Знимка foff4ik.at.ua

Про цю кнайпу можна ще багато згадувати, там ми провели чимало гарних днів, але йдемо далі. На перехресті площі Митної та вулиці Личаківської зараз є «Панська чарка», однак раніше це був дуже знаменитий заклад «Глинянська вежа». Вона була знаменита не лише своїми гарними кельнерками, а й смачними дерунами. Зауважу, що добрі деруни роблять і в «Червоній калині» -- з грибами та з м’ясом.

Але повернемось до «Глинянської вежі». Якщо ми туди ходили, то це означало, що у нас вже була добра кишеня, адже просто так туди забігти, щоб собі щось загризти, не випадало. 

Але далі наш шлях -- на площу Ринок, на якій добрих та популярних закладів ніколи не бракувало. 

(Див.: http://lvivreport.blogspot.com/2015/03/100-8.html Далі буде ще цікавіше)

«Львів – місто толерантне» – українські азербайджанці

Голови та активісти громадських організацій азербайджанців майже зі всіх областей України 13 березня зібрались у Львові аби провести конференцію-круглий стіл «Солідарність між державами Азербайджан та Україна». Голова конгресу Асамблеї національностей України та один з лідерів азербайджанської громади Ровшан Тагієв розповів, що Львів для проведення своєї конференції вони обрали не випадково – тим самим вони хочуть показати, що ніде в Україні не має якихось національних проблем.

Він зазначив, що азербайджанці, які живуть в Україні хочуть бути добрими громадянами України, водночас вони є важливим чинником співпраці між двома країнами, зокрема інформуючи своїх родичів та знайомих на історичній батьківщині про реальне життя в Україні. До того ж азербайджанці добре розуміють проблеми, які виникли зараз перед нашою державою, адже на початку 90-х років минулого століття – їх країна сама стала жертвою військової агресії внаслідок якої втратила значну частину території, котра до сьогодні залишається окупованою. Саме тому азербайджанці активно підтримують Україну, як свою нову батьківщину. Якщо говорити про львівських азербайджанців, вони надають усю можливу допомогу Львівському військовому госпіталю.

Загалом в Україні живе близько півмільйона азербайджанців, однак лише трохи більше половини з них мають українське громадянство, чимала частина з них живуть у змішаних сім’ях

Раніше я повідомляв (див.: http://lvivreport.blogspot.com/2015/03/95.html ), що 95-річного львів’янина Михайла Хусківадзе офіційно визнали найстарішим діючим тренером. Пан Михайло тренує паціональну параолімпійську збірну із стрільби з луку.

У Львові встановлять рекорд з безперервного виконання творів Йоганна Баха – 30 годин

Якби перераховувати всіх найгеніальніших композиторів в історії людства, то Бах без сумніву увійшов у чільну п’ятірку – такими словами охарактеризував значення творчості геніального німецького композитора генеральний директор Львівської філармонії Володимир Сивохіп. Справа у тому, що очолюваний ним заклад долучився до Бах-Маратону – всесвітньої акції якою любителі класичної музики 21 березня вшановуватимуть 330 річницю від дня народження Йогана Баха. Володимир Сивохіп розповів що загалом твори Баха звучатимуть 30 годин з невеликими перервами між окремими великими творами.

"Кавова кантата" природньо звучить у "Світі кави"

Окрім львівської філармонії до Бах Маратону долучився і Львівський органний зал де музика Баха буде доповнена пісочною анімацією а також палац Потоцьких твори Баха звучатимуть в залі де експонуються полотна художників, які були сучасниками Баха, а часто і його знайомими. Загалом у маратоні візьме участь понад 600 музикантів з Бельгії, Швейцарії, Латвії та, звичайно, України. Таке масштабне виконання творів Йоганна Себастяна Баха принаймні для України є безпрецедентним, тож до нашого міста завітають представники книги рекордів України, аби зафіксувати рекорд з безперервного виконання творів Баха.

Втім готуватись до ювілею Баха у Львові почали вже зараз, зокрема до заходу долучились і численні львівські ресторани де музика Баха звучатиме не лише в записах, а й у живому виконанні львівських артистів. Як це, до прикладу вже зробили у популярній львівській кав’ярні «Світ кави» де усіх відвідувачів зустрічають живим виконанням творів геніального німця. Серед них жартівлива і дуже доречна «Кавова кантата». Так що скільки насправді годин живого виконання творів Баха буде протягом цього тижня – не зможе ніхто полічити.

Також зараз вулицями міста з 2 березня їздить трамвай в салоні якого звучать твори Йогана Баха. За словами міських посадовців дуже важливо, що окрім всесвітньовідомих виконавців до участі у заходах Бах Маратону їм вдалось долучити учнів музичних шкіл.