У Львові з’явиться Територія терору

www.zaxid.net

Щоправда, не справжня, а музей: до кінця наступного року в місті планують відкрити Меморіальний музейний комплекс тоталітарних режимів «Територія терору». 11 грудня відбулося урочисте посвячення земельної ділянки, на якій функціонуватиме музей. Новий музей буде цікавий своїми інтерактивними технологіями, які застосовуватимуть у його експозиції. Спеціально для нього на проспекті Чорновола, 45 буде збудовано нове приміщення, розповіли у Львівській міськраді.

Зауважимо, що у Львові вже кілька десятків років не будували музеїв, тож це буде перша споруда такого типу за тривалий час. Місце для нового музею обрали не випадково – його збудують біля залізничної колії Львів – Київ, яка перетинає проспект Чорновола. Саме тут у 1944 -- 1955  роках функціонувала пересильна тюрма N25, звідки відправляли у ГУЛАГ німецьких військовополонених, власівців, засуджених червоноармійців, а згодом тут був концтабір, куди звозили політв’язнів зі всієї України, зокрема колишніх вояків УПА. Загалом через цю пересильну територію пройшли близько півмільйона людей.

Також до будівництва цього музею обіцяє долучитись Львівська залізниця, найперше тому, що він буде неподалік колії, Крім того, залізничники обіцяють підшукати вагони та інше обладнання повоєнного періоду, з якого сформують експозицію майбутнього музею. Завданням музею є відтворити елементи типової пересильної в’язниці - колючі дроти, спостережні вишки, охорону та ін. В дерев’яних бараках будуть експонати, також на території музею буде створено «Стіну пам’яті» з викарбуваними на ній іменами вивезених з цієї тюрми людей. Окремим елементом стане «Колонада тиранів» з символікою двох найбільших тоталітарних режимів - радянського та нацистського.

Музейний комплекс охоплюватиме чотири зони, а саме: «Аванзону», «Алею тоталітаризму», «Пересильну тюрму № 25» та автостоянку для відвідувачів. Зауважимо, що початок будівництва нового музею анонсували давно – тривалий час на проспекті Чорновола стояв камінь, який сповіщав що на цьому місці буде музей, однак реалізувати цей план почали тільки тепер. Загальна вартість робіт становить 18 мільйонів.

Карта прадавньої України від моря до моря

(Захопливий початок див.: http://lvivreport.blogspot.com/2014/11/blog-post_25.html

Продовжуємо бесіду з Ростиславом Новоженцем, видавцем українських історичних карт. Цього разу поговоримо про поняття українських етнічних меж та українських міст у Європі в інтерпретації пана Ярослава.

Ростислав Новоженець вірить в Україну від моря до моря. vinnikiplus.in.ua

Про карти українських історичних та етнічних територій

З огляду на те, що нині з’явилось багато нової інформації, фонд, який я очолюю, взявся за видання карт України. Вважаємо, що графічні зображення легше запамятати. Ми видали 10 історичних карт України, історії українських земель, тому що територія українських земель в 10 разів більша, ніж сучасні політичні межі нашої країни. Є землі історичні та етнічні. Поясню різницю між цими поняттями. Історичні землі – це ті, які колись освоювали українці, але покинули під тиском інших народів. Етнічні землі – це землі, де українці компактно проживали на початку минулого століття. Але, крім етнічної території, є ще українські колонії далеко за межами рідної землі, здебільшого це території сучасної РФ та Казахстану. І в цій царині стільки білих плям, що досліджувати їх мали б цілі інститути.

Про те, які українські карти вже видано

Карти, які ми створили, відображають різні періоди історії України, хронологію подій. Це, зокрема, карти давньої України-Русі (5 -- 10 століть), початку визвольних змагань 1918 -- 1920 рр.: карти соборної України 1919 року та складової цієї держави ЗУНР. Створено також карту Голодомору – геноциду українців, карту Жовтого клину, однієї з українських колоній на Поволжі, карти діяльності ОУН та УПА, карту репресій проти українців, карту пам’ятників Шевченкові в Україні та світі. Крім того, є туристична карта «Українські місця в Польщі». Отож маємо 10 карт, на основі яких можна ґрунтовно аналізувати події української історії.

Про те, коли українська історична територія досягла максимуму

У десятому столітті праукраїнська територія простягалася від Балтійського до Чорного моря і сягала кордонів сучасної Німеччини та Австрії, охоплювала частину Румунії, всю Словаччину та Чехію, частину Польщі. Тодішній кордон виходить за межі 14-ти сучасних держав. Це -- Україна від моря до моря. Однак відомостей про це ви не знайдете в українських музеях.

Про Київську Русь, якої не було

Ця держава називалась Русь. Згодом, щоб чітко було зрозуміло, радянська наука назвала її Київською Руссю. Історія цього періоду цікава тим, що близька до нас, адже саме тоді утворилися племена, на основі яких сформовано сучасні народи. Натомість часи скіфів, сарматів люди не завжди можуть осягнути. Наприклад, є територія сучасної Угорщини. Всі вважають, що там завжди жили угорці, насправді вони туди прийшли тільки 895 року. А що було до того? Це була Паннонія, незаселена болотиста місцевість. Римська імперія майже завжди мала проблеми з праукраїнцями, які жили в Карпатах і яких Птолемей називав оросами. Оскільки оросам не вистачало продовольства, вони робили набіги на Римську імперію. Тож Рим вирішив їм дати територію, де б вони могли добувати харчі самостійно. Їх переселили на територію Паннонії навколо сучасного озера Балатон, що означає «болото». На цій землі наші предки 476 року створили праукраїнську державу, а її першим князем був Одрацер – так називали його німці. Князівство проіснувало 415 років. Одрацер підступом захопив римський престол і з 479 року праукраїнець керував Римською імперією впродовж 14 років.

У 6-му – на початку 7-го століття виникла праукраїнська держава Велика Хорватія. Хорвати -- це плем’я, яке жило на Західній Україні, зокрема у Карпатах, а його столицею було Стільсько. Нині це Перемишлянський район. Держава хорватів охоплювала, крім Західної України, північ Румунії, всю Словаччину та Чехію, південь Польщі. І цю державу разом з князівством на території Паннонії та державою Русь можна вважати найбільшим праукраїнським державним утворенням у Європі. Наша карта, присвячена цій темі, знаходиться у Львівському історичному музеї, і коли її уважно розглянути, то починаєш розуміти, який серйозний слід залишила держава, яка називалася Руссю. Якщо проїхатись по Словаччині, Чехії, навіть по Угорщині, то і зараз можна знайти багато населених пунктів, у назвах яких є корінь «Русь». Ми таких сучасних назв нарахували кілька десятків. Крім того, назва чеської столиці Прага походить від українського слова «пороги», Бухарест у перекладі українською означає «Дубровиця», а первісний варіант назви Лейпциг – Липсько, але сучасні дослідники не звертають на це уваги.

(Далі буде ще цікавіше)

Бібліотека імені Стефаника отримала в подарунок колекцію екслібрисів

Колишній керівник Львівщини Степан Давимука виявляється також є пристрасним колекціонером, який захоплюється книжковими екслібрисами. Втім свою колекцію він не ховає від стороннього ока. Навпаки, нещодавно він подарував понад 9000 екслібрисів Львівській науковій бібліотеці імені Василя Стефаника – про це розповіла завідувач відділом рідкісної книги бібліотеки Ольга Колосовська. За її словами це один з найцінніших подарунків, які отримувала за останній час книгозбірня. Переважно бібліотеці дарують свої книги сучасні автори.

Окрім Степана Давимуки надзвичайно цінне поповнення у фонд рідкісної книги надійшло з Німеччини. За рішенням спеціальної україно-німецької комісії з повернення культурних цінностей німецьке посольство передало в бібліотеку книгу християнського проповідника Антонія Жан-Жака «Святі промови виголошені за різних нагод», яка була видана 1771 року у Стратсбурзі.

Унікальність цієї книги полягає у тому, що це прижиттєве видання Антонія Жан-Жака, який свого часу був одним з найвідоміших проповідників, зокрема він славився тим, що свої проповіді записував одразу не редагуючи і потім видавав їх окремими збірками. Книга зберігалась у селі Бортники Жидачівського району – саме там у 1944 році її знайшов один із солдатів вермахту який передав її бібліотеці у Німеччині. За словами завідувача відділом рідкісної книги Ольги Колосовської попри давній вік видання є у хорошому стані, ну а сама акція є актом доброї волі німецької сторони.

Зауважимо, що бібліотека імені Стефаника отримала цей подарунок не випадково, адже це найбільша книгозбірня західної України – лише у відділі рідкісних книг тут зберігається 120 000 стародавніх видань найстаріше з яких датується 11 століттям, ну а загалом фонди бібліотеки складають 8 млн. одиниць зберігання.

Від Свіччиного весілля до різдвяної свічки

Із 1 грудня Галичина занурилась у захопливий вир зимових свят, які тепер у нас часто неофіційно називають галицьким Рамаданом (глобалізація таки дається взнаки). Відтак різдвяна феєрія триває понад півтора місяця – від Романа (1 грудня) до Йордана (19 січня). Одні свята змінюють інші, а городяни повертаються таким чином до свого коріння, яке сягає в глибину віків, адже чимало звичаїв походять ще з дохристиянських часів. Народні традиції надзвичайно різноманітні, тож цей аспект не охопити в одному пості. Ба більше, на цю тему написано цілі томи книжок, видано сотні монографій, але навіть таким чином не вдалось дослідити всі особливості новорічно-різдвяних свят. Тому цього разу зосередимось на одному надзвичайно важливому атрибуті святкувань – різдвяній свічці.

Ось так ворожили в старовину, картина Миколи Пимоненка "Ворожіння" www.uk.wikipedia.org

Підкорення вогню взагалі було одним із найбільших винаходів людства, що сприяв усьому подальшому прогресу, однак вогонь від того не став менш магічним. Навпаки, лишається певною мірою містичним явищем навіть у сучасній культурі. Найголовніше, що він символізував відчуття власного дому, де неодмінно мусіло бути багато свічок – це було однією з ознак багатства, зрештою, давало можливість працювати вечорами, а значить, примножувати багатство. Потім цю функцію почала виконувати електрика, залишивши свічці її найзагадковішу роль – містичну та символічну. Одним із таких свят, яке виникло ще у дохристиянські часи, є Весілля Свічки на честь осіннього сонцестояння, або переходу літа в осінь, що тривав від 14 до 21 вересня. У цей час сила сонця зменшувалася, і свічка, яку запалювали у кожній оселі, символічно доповнювала сонце.

Свічка -- це передусім вогонь, символ домашнього вогнища. Саме на цьому ґрунтується ще один цікавий звичай весільної свічки – першого символу новоствореної сім’ї, який передає усе тепло та любов матерів нареченої та нареченого. Сімейне вогнище символізує створення нової подружньої єдності. З цього моменту молода пара стає сімейним союзом, у якому кожен із подружжя несе відповідальність за спільний дім і затишок у ньому.

З часів Миколи Пимоненка таки мало що змінилось. www.vidomosti-ua.com

І все ж найбільше звичаїв, де неодмінним атрибутом є свічка, стосуються зимового циклу свят. Це, зокрема, звичай різдвяного вінка, який має лютеранське походження.

На вічнозеленому вінку з чотирма свічками першу свічку запалюють в неділю за чотири тижні до Різдва (цього року це 14 грудня) як символ світла, яке прийде в світ у час народження Христа. Кожної наступної неділі запалюють ще одну свічку. В останню неділю перед Різдвом запалюють всі чотири свічки, щоб освітити місце, де знаходиться вінок (це може бути вівтар церкви або обідній стіл).

Язичницьке походження має традиція різдвяних дзвіночків. Щоправда, в поганстві це робили задля того, щоб вигнати злого духа, через якого померло сонце і стала холодною земля. Однак тепер таким чином вітають пришестя Христа.

Також дуже важливо, хто першим із гостей увійде до помешкання та «впустить» Різдво. Бажано, щоб це був темноволосий чоловік, натомість, якщо першою до житла увійде жінка, то це вважається поганою прикметою.

І все ж повернемось до різдвяних свічок, їх традиція так само має язичницьке коріння – ними виганяли сили пітьми та холоду. Воскові свічки використовували ще під час римських Сатурнарій. Але вже у християнстві вони стали додатковим символом значущості Ісуса як Символу Миру. У багатьох країнах різдвяні свічки означають перемогу світла над темрявою. Свічки на райському дереві породили всіма нами улюблену різдвяну ялинку.

Звісно, цикл зимових свят не можливо уявити без подарунків, однак в українців вони пов’язані передусім із 19 грудня – Днем святого Миколая, який традиційно є покровителем дітей, а також студентів та моряків. Також зауважимо, що він є покровителем українського міста Луцька.

www.tneu.edu.ua

Головний символ свят – різдвяна ялинка, яку у Львові зазвичай ставлять ще на св. Миколая. Звісно, спочатку ялинки ніхто не прикрашав, а перша згадка про цей звичай пов’язана з ченцем Боніфацієм, який читав друїдам проповіді про Різдво. Щоб переконати ідолопоклонників, що дуб не є священним і недоторканним деревом, він зрубав один із дубів. Коли зрубаний дуб падав, він повалив на своєму шляху всі дерева, окрім молодої ялини. Боніфацій пояснив виживання ялини як диво і вигукнув: «Та буде це дерево деревом Христа!». Отож у середньовічній Німеччині і виникла ця традиція, яка згодом прийшла до нас. У той час ялинку прикрашали фігурками й квітами, вирізаними з кольорового паперу, яблуками, вафлями, позолоченими дрібницями, цукром. Традиція наряджати ялинку пов’язана з райським деревом, обвішаним яблуками. А от звичай прикрашати ялинку різдвяними свічками, за легендою, пов’язують із Мартіном Лютером. Одного разу ввечері він ішов додому, складаючи проповідь. Блиск зірок, що мерехтіли серед ялин, вселив йому благоговіння. Щоб продемонструвати цю чудову картину сімейству, він поставив ялинку в головній кімнаті, закріпив на її гілках свічки й запалив їх.

Втім запалені свічки мали один суттєвий недолік – вони могли будь-якої миті спалахнути, тому біля такого дерева завжди тримали напохваті відро з водою. Англійський телефоніст Ральф Моріс запропонував використовувати для освітлення ялинки електричні лампочки, з’єднані у спеціальні нитки-гірлянди. Їх уже використовували у телефонних розподільчих щитах. А 1906 року у Фінляндії з’явились перші вуличні ялинки з електричними гірляндами. Оскільки спочатку ялинки прикрашали солодощами, горіхами та їжею, які мали велику вагу, німецькі склодуви почали видувати набагато легші скляні кульки.

Можливо на площі Музейній народжується новий свічковий звичай. Фото Михайла Дашковича 

Звісно, це лише короткий огляд традицій та прикмет, пов’язаних із циклом різдвяних свят та їх атрибутом – свічкою. Найголовніше, що давні традиції нині шанують і розвивають, а свічка уже перетворилась на справжній витвір мистецтва. Це довели студенти Львівської академії мистецтв, які виготовили туристичний символ галицької столиці «Львів відкритий для світу». П’ять головних веж Львова вони створили з 90-сантиметрових свічок і продемонстрували це на свічковому фестивалі, який відбувся на площі Музейній біля Львівської свічкової мануфактури. Така свічка може горіти цілий рік – від нинішніх свят до наступних. Зрештою, у віншуванні кажуть: «наступних свят дочекати…» І щоб не згас вогонь різдвяної свічки, який зігріває нас.

За матеріалами:     
http://babakytsya.com.ua/ua/news/182-456432.html

http://svadba.bukovina.biz.ua/svichki-na-vesilli/

http://www.poltava.pl.ua/news/20010/ 

Візитка Львова

Звісно, це поняття дуже умовне, історик його розглядатиме в координатах простору та часу – чергові археологічні розкопки, які провів Олег Осаульчук поблизу ринку «Добробут», підтвердили, що початки Львова слід шукати саме на цій території, яка розташована між Високим Замком та Полтвою. Однак для людини, яка приїхала до нашого міста, знайомство з ним починатиметься з точки, де вона вперше ступить на землю. Якщо літаком – то з нового терміналу та прилеглого до нього, ще не облаштованого майдану, якщо автобусом, то, найімовірніше, це буде вельми обшарпаний автовокзал на Стрийській або ж модерний Північний вокзал (Автостанція N2), якщо ровером чи автомобілем, то перше, що побачить людина – базар «Галицькі перехрестя». І все ж мандрівники найчастіше віддають перевагу потягу, отож, перейшовши через тунелі та зали очікування Головного залізничного двірця, вони опиняться на площі Двірцевій. Не помилюсь, якщо скажу, що вона є найбільшою площею Львова – для нашого міста взагалі характерні невеликі, тісні площі, як-от найменший майдан України – площа Вічева (див.http://lvivreport.blogspot.com/2014/11/blog-post_22.html).

Зрозуміло, що головною спорудою площі Двірцевої є залізничний вокзал, вийшовши з якого, неможливо обминути численних та настирних таксистів. Саме вони зустрічають усіх подорожніх, пропонуючи свої послуги. Подейкують, що їхні тарифи не відповідають якості, вони доволі жорстко віднаджують усіх потенційних конкурентів, але це вже, напевне, клопіт міліціонерів та міської влади, які за дивним збігом обставин про це нічого не знають.

Донецькі пішли, пальма залишилась

Власне, перший вартий уваги об’єкт розташовано зліва від головного входу. Це – знаменита пальма Мерцалова. Історія її вельми цікава, адже з’явилась вона у часи, коли керманичі Львівщини намагались встановити контакти з тодішніми очільниками Донеччини, головним з яких був тоді ще звичайний голова обласної державної адміністрації Віктор Янукович. «Донецькі» пальмою Мерцалова просто так не розкидаються, хоча її оригінал таки втратили – він зберігається в музеї гірничого інституту в Санкт-Петербурзі, копія -- у Донецьку та Москві, ну і, врешті, у Львові. Незважаючи на всі ідеологічні нашарування, направду цікава річ, яку 1895 року зі стальної рейки виготовив донецький коваль Олексій Мерцалов.

Легковики залишаються господарями Двірцевої

Попри обмежений простір і відносно невелику кількість об’єктів, Двірцева таки вражає захаращеністю та невпорядкованістю. Метушливість цієї площі, яка пов’язана з її транспортним призначенням, можна зрозуміти, однак тут є дещо інше – попри усі намагання міської влади впорядкувати рух та паркування автомобілів на площі, її успіхи виявились мінімальними – міські автобуси буквально протискуються між припаркованими автомобілями, яких тут кілька сотень одиниць. Однак найбільше пригнічує автостанція N8, з якої вирушають автобуси в Самбірському та Мостиському напрямках, а також на курорти області. Колись один із голів Львівщини, відвідавши цю автостанцію, назвав її справжнім свинюшником. Однак через деякий час чиновник позбувся посади, а його наступники до цього питання вже не повертались. Так само і міський голова Андрій Садовий пообіцяв перенести звідти автостанцію на околицю міста, залишивши тут автобуси курортних напрямків, однак таке враження, що хтось невидимо натиснув на ручне гальмо, яке не дозволило це зробити. Втім слід визнати, певні зміни за той час таки відбулись – з’явились лавочки для очікування автобуса, електронне табло, однак проблеми це не вирішило.

Натомість набагато краще виглядає тепер кінцева зупинка трамваїв -- робітники доволі жваво ремонтують круглий будинок у центрі розворотного кільця, викладають бруківкою навколишню територію. Раніше там містилася трамвайна диспетчерська, однак, що там буде тепер, робітники не кажуть. Будинок чи то викупили, чи взяли в оренду.

На цій хаотичній та метушливій площі є острівець спокою – чималенький сквер із численними лавками. Втім, можливо, дається взнаки холодна погода, він практично порожній. Зрештою, люди, які мандрують потягом, приїхавши до Львова, зазвичай у цьому скверику не затримуються навіть у теплу пору, швидко прямуючи через нього на зупинку міських автобусів. Власне, якщо говорити про останню, то готуючись до Євро-2012, у цій частині площі Двірцевої демонтували старі будівлі, тепер вона вражає пустотою – таких чималих відкритих просторів у Львові більше ніде не побачиш. Можливо, колись у Львові таки відбудеться енна Олімпіада, і з цієї нагоди тут з’явиться багаторівневий паркінг, а майдан безпосередньо перед головним двірцем стане показово вільним, і там з’явиться місце для паркування екіпажів. Адже Львів повинен зустрічати гостей красиво. 

Повези мене новенький трамвай

Задвірки вокзалу

Народження, одруження і смерть у кримських татар

Віднедавна у Львові з’явилась нова національна меншина – кримські татари, або киримли – такою є їхня самоназва. Раніше поселень кримських татар на Галичині не було – у наших краях вони з’явились не від хорошого життя, а рятуючись від російської окупації Криму. Хоча з киримли нас пов’язує тривала історія, в якій є багато трагічних сторінок, однак звичаї кримців для галичан здебільшого невідомі. Поїздки у Крим на відпочинок переважно обмежувались пляжем, оглядом деяких архітектурних пам’яток, зокрема в Бахчисараї. Про інше, як правило, не йшлося. Зараз, як це не парадоксально, маємо можливість ліпше пізнати цю тему, тим паче, що Крим покинули і вчені, які досліджують звичаї цього народу. Зокрема, цього року до Львова вимушено переїхала і відомий кримсько-татарський етнолог Ульвіє Аблаєва, яка у Львівській медіатеці, на вулиці Мулярській, 2-а, проводить цикл лекцій, присвячених традиціям та історії цього народу. Одна з них – про сімейно-побутові обряди, пов’язані з ключовими подіями в житті -- народженням, весіллям та смертю. Ось що вона, зокрема, розповіла:

Кримські татари і мулла uk.wikipedia.org

«Ці сакральні події притаманні для культури кожного народу, вони є магічними, тож такі обряди розвинуті й у кримських татар. Ще на початку ХХ століття за одягом можна було легко розрізнити, до якої національності належить людина: чи перед вами українець, чи кримський татарин. У Криму, наприклад, жителі окремих районів чи навіть сіл носили штани різних кольорів та з різними візерунками. Річ у тім, що за шаріатом хлопцям і чоловікам забороняли розмовляти із дівчатами та жінками, однак, побачивши незнайомку, легінь міг відразу здогадатись, що дівчина, яку він зустрів біля джерела, походить, скажімо, зі Східного Криму, і таким чином зрозуміти, в яке саме село йому слід засилати сватів.

www.epochtimes.com.ua

У кримських татар є прислів’я про те, що дочка ще у колисці, а придане вже готове, тобто його треба було готувати із самого малку. Дівчаток одягали, як дорослих, але більш урочисто. Наприклад, вони носили головний убір, обшитий фесками, тобто золотими монетами.

Уже з 9 років дівчатка вчилися працювати на ткацьких верстатах – вони стояли у кожному будинку. Роботи в них було чимало, адже до 17 років, коли їх уже могли видавати заміж, потрібно було підготувати не менше ніж 120 власноруч витканих рушників. Окрім того, вона мала зробити багато інших речей, наприклад, прикраси для коня.

(Далі буде ще цікавіше)

Магія свічки, або Повернення традиції

У їх мерехтінні є щось первісне, таємниче, зрештою, магічне. Полохливі вогники здатні перевтілюватися. У скрутну хвилину розрадять, заспокоять, в урочисту мить підтримають атмосферу свята. Не обійтися без них і в суєті повсякдення: коли зненацька наше помешкання накриває темрява і необхідно дочекатися, поки електрики ліквідують наслідки аварії. Вони просто дарують світло, яке, незважаючи на численні досягнення цивілізації, лишається важливим атрибутом комфорту сучасної людини. Тривалий час ці прості вироби з воску допомагали освітлювати житло наших предків. Не будемо заглиблюватись у дуже давню історію, коли люди винайшли гніт, вочевидь, ця подія губиться у глибині століть.

Спробуймо уявити середньовічний Львів, вузенькими вуличками якого щоранку поспішали на роботу ремісники. На початку XV століття у Львові вже було 14 цехів, у яких працювали півтисячі ремісників – столярів, боднарів, колодіїв, токарів, лучників, гарбарів, кушнірів та інших майстрів того часу. З-поміж багатьох ремесел, якими займалися тоді львів’яни, особливо славилося виготовлення свічок. Цікаво, що мильникарі та свічкарі, які у своїй роботі використовували луг, попіл та вапно, спочатку об’єдналися в один цех. За тодішнім звичаєм мильникарі та свічкарі спільно з двома іншими цехами утримували Струмілову башту, розташовану навпроти костелу Марії Сніжної, поруч із Краківською брамою. Однак 1575 року мильникарі і свічкарі вирішили, що їм буде вигідніше займатися ремеслом окремо, тож 1575 року ці цехи поділено за фаховим принципом.

Червоним показано Вежу свічкарів навпроти костелу Марії Сніжної, реконструкція Януша Вітвіцького

Можливо, це відбулося тому, що виробництво воску було однією з найвигідніших справ. Ринок збуту цього товару виходив далеко за межі Львова, хоча й тут, з огляду на кількість жителів та церков, потреба у ньому була чимала). Львівський віск становив основу тогочасного експорту. І везли його не де-небудь, а на берег Баденського озера, де знаходилось аббатство Санкт-Галлен.

У ті часи воскобійня знаходилась на околиці міста, на вулиці Вузькій (сучасна – Памви Беринди), що впиралась у міський мур. І лише після того, як у XVIII столітті розібрали міський мур, вулиця стала наскрізною, наприкінці 19 століття по ній проклали трамвайну колію, а в наш час найпомітнішим об’єктом вулиці є Old City Hostel.

Топильня воску (cerefrixorium) була монополією міста. Вона постачала сировину виробникам свічок, яких називали – candelarii або luminatores.

Костел Марії Сніжної поруч з яким була вежа свічкарів

Середньовічне ремесло мало певні пріоритети – одні галузі розвивались швидше, інші, навпаки, відставали. У свічкарів та мильникарів був спільний цех, однак виробництво свічок суттєво переважало. Це ремесло у всі часи було тісно пов’язане з церковними потребами, тому важливе місце у їх виробництві посідали монахи. Зокрема, свічки до усіх храмів міста постачали черниці монастиря Введення Богородиці, якого нині вже немає.

Виготовляючи свічки, дотримувалися чіткої технології. Основою ремесла було витоплювання лою (жиру), який скуповували спеціальні грифники. Після того сировину формували у камені чітких розмірів та ваги. Цех міг виготовити не більше 24 таких каменів. Регламентували і ціну свічок, незалежно від того, хто їх продавав: купці чи ремісники. Вартість свічки залежала від ціни жиру і воску, з якого її виготовляли. Є свідчення, що у XVII столітті в міському бюджеті Львова передбачали щомісяця 1 золотий на свічки для бургомістра. Ймовірно, що ці свічки запалювали у костелі під час служби за його здоров’я та успіхи міста. Протягом року на це витрачали від 3 до 18 золотих. І ще про вартість свічок – під час урочистих Богослужінь у Латинській катедрі на рік витрачали від 5 до 9 золотих, а на віск для вівтаря міської каплиці – від 13 до 18 золотих.

Уже в ті часи було кілька видів свічок, які робили залежно від їх призначення – костельні чи храмові, столові, бенгальські та ялинкові.

ХІХ століття можна вважати періодом розквіту виробництва свічок. У Львові були десятки майстерень та крамниць, які жваво торгували цим товаром. Як і в середньовіччі, розвивалося спільне виробництво мила та свічок.

Перспектива вулиці Волошина з частиною вулиці Мартовича

Окремі виробники цього краму досягли неабияких успіхів.

Фридрих Д.& Ю – Краківська, 13. Фабрика розташовувалася на вул. Коральницькій, 8 (вул. Волошина). Ймовірно, фірма Фридрихів мала добрі прибутки. Прокладену коштом фірми 1898 року вулицю біля їхньої фабрики на честь меценатів перейменовано на вулицю Фридрихів (тепер  вул. Л. Мартовича).

Шубут Ф., пізніше  Шубут Ф. та сини – Ринок, 45. Фабрику воскових свічок, маси для підлоги та для виробництва воску закладено 1789 року. Вироби фабрики неодноразово відзначали на світових виставках. У фірмовій крамниці можна було придбати також першокласні китайські та російські чаї, а також полотно з різних європейських країн.

Реклама фірми подає інформацію щодо виготовлення «Найгарнішої та найкращої каучукової маси для догляду за підлогою» п’ятьох відтінків: № 0 – безбарвного; №1 – світло-жовтого; №2 – ясеневого; №3 – горіхового; №4 – кольору махоня. Упаковки вагою 600 г чи 1 1/2 віденського фунта, що коштувала 1 злотий, вистачало на велику кімнату; до неї додавали детальну інструкцію щодо користування масою.

Крім того, у ХІХ ст. свічками торгували:

М. Гайнбах – Краківська, 27;

Юзеф Горнунг – Тиха, 3;

Б. Ландесберг – Театральна, 23;

Й. Регоровський – Галицька, 1;

Ф. Сидорович – Сикстуська, 37 (вул. Дорошенка);

Волькенберг Л. – площа Голуховських, 9 (пл. Торгова, будинку не існує).

На початку ХХ ст. у Львові, незважаючи на поширення електричного освітлення, працювали невеликі фабрики мила та свічок. Як правило, це були майстерні з кількома підсобними працівниками.

Серед виробників свічок у промислових путівниках зазначено такі фірми:

Й. Чачкес – Казимирівська, 3 (вул. Городоцька);

Брати Ф. та Ю. Фридрихи – Краківська, 13;

Готліб та Лібеволь – Краківська, 27;

Х. Пордес – пл. Голуховських, 8 (пл. Торгова);

Е. Шубут та Спілка – Ринок, 45;

Фейге Шренцель – Скарбківська, 7 (вул. Лесі Українки);

Хаїм Рот – Казимирівська, 2 (вул. Городоцька);

М. Рот – Жовківська, 10 (вул. Б. Хмельницького);

Артур Фридрих – Марціна, 22 (вул. Жовківська);

Самсон Готліб – Краківська, 17;

Давід Гольдрайх – Панєнська, 19 (вул. Заводська);

Мойжеш Гольдрайх – Казимирівська, 7 (вул. Городоцька);

Х. Пордес – Жовківська, 66 (вул. Б. Хмельницького);

Фейге Шренцель – Пелтевна, 13 (пр. Чорновола);

Фридерик Шубут та Спілка – Ринок, 45.

Хазін А. – Знесіння, вул. Словацького, 1 (вул. Зустрічна);

Гольдберг Е. – Сніжна, 5;

Ю.К. Гурскі – Шевченка, 1 (вул. Дніпровська);

Брати Гальперн – Карна, 2 (вул. Д. Данилишина);

Інженер Котецький К. та Спілка з о.в. – Окружна, 108
«Люмен», Гейслер Ф. – Ткацька, 46

«Сплендор» – Цетнерівська, 10 (вул. Кобзарська);

«Ваше очко» – Галицька, 1;

Вайзер А. -- Замарстинів, Короля Яна, 9 (вул. Романа Дашкевича);

Шубут та Спілка – представником фірми «Поло» – Ринок, 45

«Піроарт» – виробник піротехнічних атрикулів – Свентокшиська, 28 (вул. Д. Бортнянського);

Хімічно-технічна фабрика Ю. Готтфріда

Будинок на площі Ринок, 45 де знаходилась фабрика воскових свічок Ф. Шубута

Однак технічний прогрес, який відбувся й завдяки львів’янам, таки вплинув на свічникарство. Адже саме у Львові винайшли гасову лампу, яка набагато ліпше освітлювала приміщення, ніж свічка. Втім конкуренцію зі свічкою вона виграла лише на короткий час – у побут львів'ян буквально увірвалась електрика, кардинально змінивши наше уявлення про освітлення. У роки совіцької влади свічки стали символом технічної відсталості. Тож їх використовували переважно з ритуальною метою або ж згадували, коли з якихось причин у помешканні зникало світло. І лише затяті романтики влаштовували вдома вечори зі свічками – просто заради хорошого настрою та відпочинку. Завдяки їм традиція свічок та всього, що з ними пов’язано – різноманітних підсвічників, зокрема канделябрів, не відійшла у минуле. А віднедавна її таки почали відроджувати. На площі Музейній, 1 минулого року відкрили Львівську свічкову мануфактуру.

Втім сучасна свічка – це вже не утилітарний виріб, а насамперед витвір мистецтва. Недарма нещодавно у Львові відбувся фестиваль свічок , на якому студенти Академії мистецтв виготовили 5 веж туристичного символу міста «Львів відкритий для світу».

Свічки дарують не просто світло, а виняткову його естетику. Щобільше, саме з ними приходить тепло і затишок у наші домівки найвеличнішого вечора напередодні Різдва. Красиві традиції таки повертаються.