Агресивний маркетинг

Сьогодні вранці в мої двері постукали. Так склалось, що в мене немає дзвоника, тож іншого способу налагодити комунікацію немає. Втім стукіт був настирним – так, напевне, чинять міліціонери, щоправда, вони ще кричать: «Відчиніть, міліція!» Однак був лише стукіт. Власне це мені не сподобалось з одної причини: мій дім – це моя приватна територія, де я відпочиваю від усього, що є за межами дому. Звісно, є ще мої дві мобілки, які давно перетворились на приватно-службові, але це вже інше питання. Втім стукали і дзвонили також і сусідам. Так іноді буває – у нас будинок кооперативний, і таким чином можна вирішувати якісь спільні проблеми. Однак в такому разі стукають по-іншому – не так настирно.

Отож довелось відчинити – за порогом стояла якась дівка років 20-25 на вигляд, яка, запитавши, чи я господар квартири, і, здається, не почувши відповіді, одразу почала, що у них акція від заводу віконних конструкцій, мовляв, можете поміняти вікна зі знижкою. Я сказав, що не потребую їхніх послуг, хоча насправді я її обманув – вікна міняти таки треба. Мені не сподобалось одне – оцей агресивний маркетинг, коли намагаються залізти на мою приватну територію. До речі, дівка, яка нав’язувала вікна зі знижкою, не перша, що намагалась мене цим ощасливити.

На жаль, агресивний маркетинг став прикметою львівських вулиць – чи то в спальних районах, чи то в самому центрі міста ви не зможете спокійно пройти, не почувши настирних пропозицій на кшталт «поміняти вікна-двері-балкон» або «акція від мобільного оператора – платите 10 грн, рік розмовляєте безкоштовно». І якщо стартові пакети пропонують принаймні студенти чи студентки, що можна зрозуміти, то половина так званих дистриб’юторів віконних конструкцій більше схожі на донецьких сепаратистів. Загалом, може, це й дрібниця, але спокійно пройти проспектом Свободи чи площею Галицькою через це не можливо, причому вони стараються стояти у найвужчих місцях, щоб я не міг їх обійти. Ось такий агресивний маркетинг по-львівськи. 

Народжена війною

Це може видатися парадоксальним, однак українська нація буквально народилася у вогні війни. Причому це сталось у два етапи, перший з яких відбувся  сто років тому, коли в підсумку Першої світової війни частина українців таки усвідомила себе окремішнім народом , а на карті світу хоч і на короткий період з’явилась Українська держава. Не останню роль у тих подіях відіграла і Галичина. Зараз ми є свідками другого етапу, коли це усвідомлення приходить до решти наших співвітчизників. 1 серпня вшановуємо 100-ту річницю початку тої війни, про що розмовляємо з нашим гостем – істориком Олегом Павлишиним.

Фото з архіву Олега Павлишина

Про те, чому українська державність відродилась саме в цей період

До 1914 року про самостійність та соборність України говорилося в далекій перспективі, бо розв’язати українське питання ані в межах Австро-Угорської, ані Російської імперії не було можливості, максимум йшлося про автономію. Вважали, що, якби перемогла Австрія, то на теренах, забраних від Росії, було б створено Українську державу, а якби перемогла Росія, то тоді би йшлося про об’єднання російських земель та їх звільнення від німців, австрійців та євреїв.

Про те, чи усвідомлювали себе українці окремим народом 1 серпня 1914року  

Тут є проблема, адже процес націєтворення в Галичині розвивався динамічніше. Натомість у Східній Україні такого розуміння не було. Водночас навіть у Галичині панувала самоназва русини, а визначення «українці» утвердилося згодом.

Про галицьке москвофільство та його джерела

Він тоді вже спадав. Однак Росія, особливо перед І Світовою війною активно фінансувала його, давала кошти на видання москвофільських газет, діяла російська розвідка. Він виник на початку другої половини ХІХ століття, коли україносткі діячі, особливо священики, розчарувались у підтримці з боку австрійського уряду підтримати домагання українців на автономію Східної Галичини.

Але разом з тим у 1860-х роках зародився народовець кий рух, який вважав, що є одна українська нація від Карпат до Кавказу, включаючи Кубань. І вже наприкінці ХІХ століття народовці почали переважати, особливо, коли з’явились такі блискучі адвокати, як Кость Левицький, Кирило Трильовський, Теофіль Окуневський.

Чи знали українці в роки І Світової, що вони  стріляють в українців

Під час бою не було переговорів, хіба що коли в полон брали,Ю то виявляли, що супротивники говорять тою самою мовою. Власне такою була битва на Маківці, коли українці стріляли в українців.

Про першу російську окупацію Львова у 1914-1915 рр.

Найперше виникли панічні настрої, казали, що росіяни всіх ріжуть, дітей беруть на штики. І це було частково правдою, особливо щодо частин, які було сформовано з кавказців. Водночас ставлення російських військових до селян було непогане, тим пача, що серед них було чимало українців. Однак ставлення до організованого українського руху було негативне. Під час наступу російських військ насильства не було, хоча вже тоді відчувалось упередження до євреїв.  Ситуація змінилася під час відступу росіян: тоді вони зі злобою палили хати, нищили дороги. Специфіка І Світової війни полягала в тому, що бої в місті не вели. Наприклад, біля винниківської рогачки війська зустрів президент Львова, передав їм символічні ключі віл міста. Російські розвідники проїхали автомобілем через місто та переконалися, що там вже немає австрійських військ, і після того їхня колона пройшла вулицями Личаківською і Городоцькою і продовжила рух на захід.

Олександр Сирцов

Докладніше http://www.gazeta.lviv.ua/life/2014/08/01/32942

Львівська залізниця. Коротка історія воєн

Переживши дві світові війни та кілька локальних конфліктів минулого століття, наше місто таки не зазнало суттєвих пошкоджень. На думку відомого львівського історика Олега Павлишина, І світова війна практично не зачепила Львів – основні бої точилися в полях, натомість у місто заходили хіба що розвідники, щоб переконатися у тому, що ворожих вояків там немає. Фронти Другої світової також здебільшого оминули Львів. Однак твердження, що війна не завдала шкоди місту, є хибним. Чи не найзапекліші бої точилися за місцеву залізницю, передусім за головний вокзал. 

Варто сказати, що за австрійської влади Львівський залізничний двірець вважали одним із наймодерніших у Європі – всі технологічні новинки того часу були на Львівському вокзалі. Однак унаслідок жорстоких протистоянь надбання залізничників утрачено. Про драматичну історію львівських залізничних станцій розповів Роман Патик, директор музею Львівської залізниці. Він, напевне, ліпше за інших знає про ці події.

Першими Львівський вокзал зруйнували росіяни – під час відступу зі Львова 15 червня 1915 року. У листопаді 1918 року двірець потерпів знову, цього разу його знищили поляки.  Оборону вокзалу тоді тримали українці, натомість поляки намагались їх вибити звідти – бій тривав 6 годин. До речі, в музеї національно-визвольних змагань є картина польського художника, на якій зображено цей бій. На думку Романа Патика йдеться про перестрілку між українськими та польськими військами, яка відбулась у вокзальному тунелі та біля виходу на третій перон. Поляки таки оволоділи вокзалом, однак українці утримались на станції Підзамче а також на Високому Замку – там біля гроту стояла українська батарея з трьох гармат і обстрілювала вокзал, який зайняли поляки. Звісно, після утвердження польської влади у місті вокзал відбудували заново. Набагато менше пощастило Чернівецькому вокзалу Львова – він знаходився на місці сучасного приміського вокзалу. 1919 року там вибухнув склад амуніції, який майже зруйнував будівлю – залишився лище один флігель, натомість самого вокзалу вже не відбудовували.

У 1918 році на станції Персенківка йшли жорсткі бої. Фото Володимира Дубаса

Втім бойові дії йшли не тільки за головний львівський двірець, а й за станцію Персенківка. 5 листопада цю залізничну станцію, яка тоді знаходилась фактично за межами Львова, бомбардувала польська авіація. Після штурму головного Львівського вокзалу сюди відступив курінь УСС із 600 бійців. Також саме на Персенківці відбувся бій між українським та польським бронепоїздами.

Через 20 років, 1 вересня 1939 року Львів зазнав перших руйнувань – німецька люфтваффе бомбардувала вокзал. Перші совєти встигли лише підготувати проект відбудови вокзалу. На практиці це зробили німці – вочевидь, сподіваючись, що сюди вони прийшли всерйоз і надовго. Щоправда,  ті ж таки німці вдруге розбомбили Львівський вокзал у червні 1941 року. Власне їхньою ціллю була не так сама будівля, як скупчення радянських потягів, яке було на вокзалі. З тих самих міркувань – аби знищити німецькі потяги, Львівський вокзал у липні 1944 року розбомбили радянські літаки. Тоді ж радянська авіація помилково розбомбила торговельно-розважальний пасаж з кінотеатром «Гражина» який знаходився поруч зі сучасним пам’ятником Степанові Бандері. Радянські льотчики цілилися в заклад святої Терези, де тоді знаходилась німецька військова частина.

Втім пілота, який розбомбив львівський вокзал, збили німці – сталось це над Брюховичами, а літак впав на територію сучасного дитячого табору Львівської залізниці. Роман Патик припускає, що літак збили саме після бомбардування, інакше він просто би вибухнув у повітрі. За іронією долі виявилось, що льотчиком, який бомбардував Львівський вокзал, був українець та Герой Радянського Союзу Іван Доценко. За офіційною версією, екіпаж бомбардувальника загинув на місці падіння літака. За неофіційною -- Івану Доценку вдалось вижити, його кинули в радянський табір, потім якимось дивом на літаку він потрапив на Аляску, а звідти – в Канаду, де став вождем індіанського племені. Власне на основі цієї драматичної історії створено сюжет фільму «Той, хто пройшов крізь вогонь».

Втім є ще один цікавий момент, уже з повоєнної історії Львівського вокзалу. Тоді це був таємний військовий об’єкт, і прізвища його перших повоєнних начальників засекречено.

«Тільки ві Львові», що зникає

Нещодавно погортав рекламний збірник, який нещодавно випустила в світ Львівська міська рада. Втім йдеться не так про саме видання, в якому місцева влада рекламує іноземцям львівські конференц-зали, як про карту міста, яку додали до книжки.  Його упорядники розмістили на карті історичні назви дільниць і таки ляпонулись, адже дільницю на перехресті Наукової-Стрийської назвали Богданівкою. Насправді ця місцина називається Боднарівкою, про що, зокрема, свідчить і назва тамтешнього парку. А сама Богданівка – це район сучасних вулиць Окружної та Любінської. Про це нагадують назви тутешнього ЛКП – «Богданівка», а також одного з магазинів. Але зрозуміти упорядників можна – в побуті цей топонім уже майже не вживають. Можливо, тому, що у повоєнні роки тут кардинально змінився склад населення, та й від колишніх сіл мало що залишилось, хіба що дільниця особняків у старій частині Богданівки. Зараз уже рідко називають місцевість навколо вулиці Степана Бандери Новим Світом – цю назву успадкувала невеличка вулиця неподалік «Львівської політехніки». Вуличка, яку знають в основному її мешканці та яка вже не є важливим орієнтиром для більшості львів’ян, як та ж таки Політехніка, пам’ятник Бандері чи костел Ельжбети або, по-новому, Єлизавети.

Власне у цих старих назвах львівських дільниць, як і в багатьох назвах вулиць, зберігся суто львівський шарм та історія, те, що ми називаємо «тільки ві Львові». Цих назв немає в жодному іншому місті, тож вони творять неповторний образ Львова та його культуру. Ту культуру творили і численні ватаги батярів, які шпацерували Клепаровом чи Личаковом та жили на суто львівських рогачках. Також, сподіваюсь, не буде втрачено неповторний колорит львівських фраз про Кульпарків та його потенційних мешканців…

А тим часом туристам таки показують цілком глянцевий Львів, як, наприклад, у Кривій Липі – чудесному провулку з суто львівською назвою і добрим десятком кав’ярень. Але це вже, як казав один мій знайомий, гламурна Крива Липа.

Чи потрібно зберігати старі львівські топоніми і як вони впливають на міське середовище, ми запитали також відомих львів’ян. І ось що вони розповіли.

Михайло Мишкало:

-- У Львові забагато міфів і казок. І я погоджуюсь з вами, що вони зникають безслідно, особливо зараз, коли створюють туристичний диснейленд.

  

Юрій Винничук:

-- Я вважаю, що треба залишити старі назви там, де це можливо. В жодному разі не можна рухати такі назви, як Під Дубом. Водночас за совєтів чимало назв вулиць неправильно переклали з польської. Так з'явилася вулиця Городнича. Польською вона називалася Оґрудніча. Але оґруд – це сад. Відтак мала б називатися Садова. А неподалік вулиця Перекопська, на якій я жив. Це теж совєтський покруч, який до Перекопу не мав жодного стосунку. Більшість давніх міст мають центральну площу, присвячену Богородиці. І в нас така була, і називалася Марійська. За совєтів її перейменували на Міцкевича. Треба це виправити, бо вулиця Міцкевича і так є. Також треба відновити назви вулиць на честь різних християнських орденів: Єзуїтська, Францисканська і т. д. Деколи повальна українізація вулиць просто перешкоджає сприймати це місто давнім. Досі, наприклад, багато львів’ян називають проспект Шевченка Академічною. З такою назвою її оспівали поети і музиканти. Вулиця Шевченка є. Навіщо ще й проспект? До речі, академіками за Польщі називали студентів.

А раптом там літачок навернувся?

Іноді так трапляється, що в місті відбуваються водночас дві цікаві події. Тоді журналісту доводиться вибирати між ними, зважаючи на певні критерії, досвід, а то й інтуїцію.

27 липня львівські комуністи та ліві впродовж кількох років поспіль відзначали день визволення Львова від німецько-фашистських загарбників. Утім 2002 року військові льотчики, які базувались у Львові, цього дня вирішили відзначити енний ювілей своєї військової частини. З цієї нагоди вирішили провести демонстраційні польоти. З якого то дива льотчикам закортіло так масштабно святкувати ювілей – не зовсім зрозуміло, адже минулими роками вони такої активності не виявляли. Оскільки ж це були часи Кучми і тихого нав’язування радянських традицій, то поміж політично свідомих громадян одразу поширилися чутки, що в такий спосіб влада хоче відзначити з помпою ту ж таки дату асвабаждєнія города. Начебто і від комуністів окремо, і з розмахом, та й привід цілком благородний.

Тож чимало журналістів, особливо тих, що працювали на київські видання, опинилися перед дилемою – яку з двох подій висвітлювати, адже відбувались вони синхронно в різних  районах міста. Зрештою, авіашоу привертає увагу насамперед телевізійників, однак для журналіста, який працює з текстом, це взагалі не подія. Тому я та ще кілька колег таки вибрали, можливо, не таких видовищних, однак добре перевірених комуністів і їх традиційне покладання квітів на Марсовому полі.

І все було б добре, якби мій колега Тарас Базюк не сказав фразу, яку я надовго запам’ятав: «От ми тут стоїмо, а раптом там літачок навернувся…» Я зреагував на це скептично, оскільки не міг навіть припустити, що наші військові так безвідповідально поставляться до показових польотів. Було це, здається, о 12 годині. Вже не пригадую, кому з нас двох приблизно через годину подзвонили з центрального офісу і повідомили, що літак таки навернувся. Але, напевно, у цій історії я мав би завдячувати львівським комуністам за їх покладання квітів – якби не це, можливо, мені б довелося вибрати показове авіашоу…

У Львові жив та боровся з ОУН Леонід Брежнєв

У біографії одного з радянських керівників Леоніда Брежнєва є «львівський період». Про цей маловідомий факт мені нещодавно розповів один із патріархів громадського руху Львова Борис Дорфман. Він уточнив, що це було одразу після завершення ІІ світової війни. Леонід Ілліч протягом року жив у самісінькому центрі міста – готелі «Жорж». За словами Бориса Дорфмана, поміж друзів майбутнього генсека був, як і годиться, тодішній перший секретар обкому партії Іван Самійлович Грушецький, а також директор Львівської філармонії. У Львові вчорашній фронтовик та політрук мав намір зробити кар’єру. Саме тоді у Львові знаходились 6 та 12 радянські армії, відповідно було багато військових.

www.musaelian.ru

Цікаво інше – повоєнний період майже не відображено в біографії Брежнєва. Наприклад, у біографії радянського вождя на сайті http://leonidbrezhnev.narod.ru/Biografia_LIB.htmзазначається, що війну він закінчив у Празі генерал-майором на посаді начальника Політуправління 4-го Українського Фронту, а демобілізувався лише 1946 року. Дещо уточнює ситуацію російська Вікіпедія, в якій згадується, що він працював начальником Політуправління Прикарпатського військового округу та брав участь у придушенні руху за незалежність України – ОУН. Власне на цій посаді пропрацював з липня 1945 року по червень 1946-го, тобто в розпал боротьби з українськими націоналістами.

Тодішній керівник Львівського обкому КПУ Іван Грушецький був майже земляком Леоніда Брєжнєва, оскільки народився у селі Камишоваха Оріхівського району Запорізької області. Його дядько був головою волосного революційного комітету і загинув «від рук бандитів» 1920 року. Втім, що це були за «бандити», ми тепер можемо лише здогадуватись.

Леоніду Брежнєву боротьба з ОУНівським підпіллям таки допомогла піднятися кар’єрними сходами, бо одразу після того його призначили першим секретарем Запорізького обкому партії.  Це був перший крок до успішного підкорення номенклатурних вершин. 

Український мартиролог. ХХІ століття

18 липня 2014 року на Личаківському цвинтарі з’явились нові могили – трьох українських солдат, які загинули біля Зеленопілля Донецької області. Військові знайшли вічний спочинок на вільній ділянці поля почесних поховань. Поруч стрункими рядами стоять хрести померлих політв’язнів. Трохи вище – могили засновників «Пласту» та меморіал УГА. Також поруч знаходяться польські військові поховання. Власне тут зафіксовано вітчизняну історію першої половини ХХ століття, в яку галичани вписали не одну сторінку. Тепер тут довелось відкрити ще одну сторінку українського мартиролога -- вже ХХІ століття.

Фото Юрка Дячишина, прес-служба ЛМР

Раніше, коли тут з’являлись нові пам’ятники та поховання, все це сприймали як нашу історію, славну, криваву, але ту, що залишилась у далекому минулому. Без родичів у чорному, без матерів, які втирають очі хустинками. Як ілюстрацію до підручника з історії та матеріал для уважного дослідника. Український мартиролог, здавалося, вичерпано, а смерть  Василя Стуса – остання у цьому контексті. Усі ми сподівалися, що завершено довгий перелік галичан, подолян та донеччан, які загинули у боротьбі за Україну. Тепер виявляється, що то лише три крапки. На жаль…