Скромна чарівливість вулиці Мельника

Архітектори, які наприкінці ХІХ століття задумували розбудову Нового Світу – однієї з найцікавіших дільниць Львова між вулицею Степана Бандери та залізничною колією Львів -- Чернівці (а це були два найвидатніші зодчі нашого міста того періоду Юліан Захаревич та Іван Левинський), таки передбачили її призначення як місця поселення найзаможнішої частини городян. Звісно, протягом тривалої історії тут мешкали різні люди, але навіть совіцька влада не змогла кардинально змінити цю ситуацію. Зрештою, тут доволі охоче селилась совіцька еліта. Говорити про Новий Світ можна чимало – надто багато тут розмаїтих цікавинок, тож сьогодні ми зупинимось лише на одній – вулиці Андрія Мельника, яка, незважаючи на все, не втратила аристократичності та шарму початку минулого століття.

Особняк на перехресті Антоновича-Васильківського

Розпочинається вона із неправильного перехрестя вулиці Антоновича, невеличкої вулички Васильківського та Мельника. Спочатку потрапляємо на «Т»-подібне перехрестя вулиць Антоновича та Васильківського, а вже буквально за кілька метрів -- наступне «Т»-подібне перехрестя вулиць Антоновича та Мельника. Одразу помітно, що планували його ще в часи, коли автомобілів було зовсім небагато, тож архітектори навіть подумати не могли, що в майбутньому таке проектування спричинить значні проблеми.

СШN17 Саме тут був штаб польського повстання проти ЗУНРу

Уже на початку вулиці маємо першу примітну будівлю середньої школи N17. Авторами проекту школи є Альфред Захаревич, син Юліана Захаревича, а також Юзеф Сосновський. Приміщення одразу планували як шкільне – тут до початку Першої світової війни містилась гімназія. Буремного 1918 року саме тут був штаб польського повстання проти ЗУНРу.

Будинок на перехресті Мельника-Кокорудза та його дерев'яні деталі

І вже зовсім недавно, 5 березня 2014 року, в магазині "Темп"на перехресті вулиці Мельника та Коновальця невідомі напали на пункт обміну валюти та вбили касира. Цьому злочину передувала Ніч гніву. 19 лютого розлючений натовп погромив усі міліцейські відділки, і тривалий час місто замість правоохоронців стерегли добровольці. Власне, напад на магазин «Темп» став чи не єдиним резонансним злочином у цей період. Львів’яни, виявляється, таки вміють шанувати закон, хоча з цього правила, на жаль, є винятки.

Той самий будинок, вид з вулиці Мельника

Але перетнемо перехрестя вулиць Коновальця та Мельника по діагоналі – і побачимо необарокову віллу вдови Йосифа Франца Юзефи, яка була спадкоємницею фабрики гіпсу. Саме підприємство стояло неподалік – на вулиці, яка і зараз називається Гіпсовою. Саме тому на сайті Сергія Криниці HTTP://HAIDAMAC.ORG.UA цю направду шикарну будівлю названо палацом гіпсових королів. Що не кажіть, а тодішні олігархи та багатії таки мали смак, а свої замовлення вони робили кращим архітекторам. Зокрема, цю віллу збудували 1893 року за проектом Яна П’єрося у стилі необароко.

У магазині "Темп", який міститься на цокольному поверсі, сталося вбивство касира

У віллі досить непогано зберігся фасад, всередині у хорошому стані є автентичні сходи. Окрім того, у кабінеті директора обласного лікувально-фізкультурного закладу збережено старий кахельний п’єц, хоча, за словами теперішнього керівника цієї установи Степана Середи, він у неробочому стані. Щодо самої установи, то вона займається спортивною медициною, тобто підготовкою наших спортсменів-професіоналів. Відповідно, звичайні трудівники по коридорах цієї установи не шастають (хоча з цього правила можуть бути і винятки). Також є певна плутанина з адресою закладу. В інтернеті на пізнавальних сайтах вказано, що ця будівля міститься на вулиці Мельника, 13. Зокрема, про це йдеться у Вікіпедії. Натомість на сайті лікувально-фізкультурного диспансеру, який є господарем приміщення, вказано іншу адресу: вулиця Коновальця, 47. Втім, незалежно від того, на яку адресу ви орієнтуватиметесь у пошуку, віллу Франца знайдете безпомилково – надто примітна споруда.

Знаменита вілла Франца. 

Третя важлива споруда на парному боці вулиці – спортивний комплекс «Україна». Він складається з двох частин – кортів, які закладено ще у 1925 – 1927 роках, та власне Палацу спорту, який збудували у 1985 – 1986 роках, втім із вулиці Мельника кортів не видно. Для того, щоб на них потрапити, потрібно обійти Палац спорту. На сайті HTTP://WWW.LVIVCENTER.ORG  йдеться про те, що корти збудували завдяки графу Володщимиру Дідушицькому, а належали вони спортивному клубу «Погонь». У спортивному житті Львова і корти, і Палац спорту були надзвичайно важливі, адже взимку тут також діяв хокейний майданчик просто неба, де виступали найвидатніші польські, совіцькі та українські хокеїсти, тенісисти і представники силових видів спорту. Нині Палац спорту активно розвиває і бізнесову діяльність, адже є популярним місцем численних виставок. У принципі, можна зрозуміти мотиви архітекторів, які свого часу збудували тенісні корти саме тут. А де їх ще будувати, як не в найпрестижнішому районі міста? Однак численні виставки таки зробили цю частину вулиці метушливо-захаращеною – перед фасадом Палацу паркують автомобілі, встановлено безліч рекламних щитів і навіть повітряних куль. Колишня респектабельність змінюється дрібною метушливістю.

Палац спорту "Україна" -- осередок спорту та бізнесових виставок

Втім від Палацу спорту «Україна» пройдемо кілька десятків метрів до перехрестя з вулицею Чупринки. Недавно його впорядкували, тепер тут зручна транспортна розв’язка та поворот трамвая на вулицю Чупринки. На цьому повороті скрипить трамвай, який, проминувши ще одне впорядковане перехрестя, зупиняється, аби забрати пасажирів, та неквапом простує далі Новим Світом до «Львівської політехніки». Але цим маршрутом помандруємо з іншої нагоди.

На вулиці Мельника жити престижно

Перехрестя вулиць Мельника-Чупринки після реконструкції

Церква святого Климентія Папи на вулиці генерала Чупринки -- ще одне творіння Івана Левинського (за проектом Франца Штатца)

«Білий кінь», «Унітаз» та інші львівські кав’ярні

Зараз вигадливою назвою кав’ярні вже нікого не здивуєш. Кожен власник намагається вкласти в неї весь політ фантазії та інтелекту, аби заманити клієнта. Виходить іноді скандально, однак у межах пристойності. За радянських часів усе було інакше. Сухі офіційні назви: «Кава», «Соки-води», «Пельменна» або ж «Їдальня N 357 Залізничного тресту громадського харчування трудящих» були ознакою суворого стандарту. Зрештою, назва «Пельменна» нікого з пантелику не збивала, бо ж які пельмені «на сухо». Однак ідеться не про меню, а про назви – сухі офіційні назви давали можливість польоту для народної фантазії з численними  алюзіями, гіпербололами, параболами та іншими художніми прийомами, про які чимало завсідників ніколи і не знали або ж забули одразу після закінчення 10 класу.

Небагато старих кнайп підсовєцького Львова змогли дожити до наших днів у майже незмінному вигляді. Тож я би їм таки надав статус пам’ятки мистецтва. Більша ж частина -- це вже оновлені, гламурні заклади з кавою-гляссе, вишколеними  довгоногими офіціантками або ж банківські офіси, магазини канцтоварів, білизни і т.д. Про ці місця «бойової слави» мені нещодавно нагадав відомий львовознавець Юрко Охріменко.

Червона Калина -- одне з небагатьох кафе у центрі Львова, яке збереглося незмінним з совєцьких часів 

І перший заклад, про який він згадав, це, звісно – «Білий кінь» -- один з небагатьох, який майже не змінився і зберігся до наших часів. Понад те, колись неофіційна назва – «Білий кінь»  стала цілком легальною. Річ у тім, що на панно, яке є в одному залі, зображено табун білих коней. Зараз у багатьох молодих людей може скластися спрощене уявлення про старі кав’ярні, однак це не так. І якщо колись ця кав’ярня отримає статус пам’ятки мистецтва, то це буде цілком справедливо, адже автором цього панно є один з найвідоміших львівських художників Володимир Патик.

Власне завсідниками «Білого коня» є викладачі сусідньої академії ветеринарної медицини та стоматологи з обласної лікарні. Ну а напівтемрява, яка зустрічає кожного, хто заходить у цей підвальчик, створює атмосферу загадковості піратського зібрання.

Втім недалеко, на розі вулиць Личаківської та Сковороди, зараз знаходиться більярдна. Раніше цей заклад називався «Кафедра пана Андрія» на честь бармена, яке тут розливав пиво. Відвідували «Кафедру» студенти-медики.

Оскільки назви тоді були неофіційними, то часом вони відзначалися цинізмом. Наприклад, на розі тих-таки Личаківської та Котика знаходилось кафе з народною назвою «Му-му». Таємниця проста: поруч був будинок, у якому жили глухонімі – власне вони часто відвідували заклад.

Це зараз Львів – туристична Мекка, в радянські часи було все простіше, тож у самому центрі, поруч із Галицьким ринком, стояло кафе «Утро нашей родины», що працювало з 7 години. У тому будинку знаходився готель «Колгоспний». Тож, за благородним задумом державних чиновників, селяни, які приїхали на Галицький ринок торгувати, мали б зранку там поснідати. Але це, як розповідає Юрко Охріменко, було в теорії. На практиці ще перед 7-ю біля дверей кафе збирались місцеві «хроніки» і дуже обурювались, якщо кельнерка запізнювалась бодай на хвилину.

Втім недалеко, на розі вулиць Сербської та Валової, розташовувалась ще одна відома забігайлівка «Дзеркало». Її назву пов’язували з величезним випуклим дзеркалом, яке встановили на розі цих вулиць для того, щоб автомобілісти могли бачити, що відбувається за поворотом.

І вже на Новому Світі, в районі «Львівської політехніки», було популярне кафе «5 кутів». Ця назва виникла через неправильну форму перехрестя, на якому розташований заклад. Ну і звісно, знаменитий «Унітаз». Назвали цей півпідвальчик так, тому що неподалік був  магазин сантехніки.

На жаль, це лише короткий екскурс старими львівськими кав’ярнями. Вони мали сотні неофіційних назв, більшість яких відійшла разом з нехитрою совєцькою епохою. 

«Тільки ві Львові», що зникає

Нещодавно погортав рекламний збірник, який нещодавно випустила в світ Львівська міська рада. Втім йдеться не так про саме видання, в якому місцева влада рекламує іноземцям львівські конференц-зали, як про карту міста, яку додали до книжки.  Його упорядники розмістили на карті історичні назви дільниць і таки ляпонулись, адже дільницю на перехресті Наукової-Стрийської назвали Богданівкою. Насправді ця місцина називається Боднарівкою, про що, зокрема, свідчить і назва тамтешнього парку. А сама Богданівка – це район сучасних вулиць Окружної та Любінської. Про це нагадують назви тутешнього ЛКП – «Богданівка», а також одного з магазинів. Але зрозуміти упорядників можна – в побуті цей топонім уже майже не вживають. Можливо, тому, що у повоєнні роки тут кардинально змінився склад населення, та й від колишніх сіл мало що залишилось, хіба що дільниця особняків у старій частині Богданівки. Зараз уже рідко називають місцевість навколо вулиці Степана Бандери Новим Світом – цю назву успадкувала невеличка вулиця неподалік «Львівської політехніки». Вуличка, яку знають в основному її мешканці та яка вже не є важливим орієнтиром для більшості львів’ян, як та ж таки Політехніка, пам’ятник Бандері чи костел Ельжбети або, по-новому, Єлизавети.

Власне у цих старих назвах львівських дільниць, як і в багатьох назвах вулиць, зберігся суто львівський шарм та історія, те, що ми називаємо «тільки ві Львові». Цих назв немає в жодному іншому місті, тож вони творять неповторний образ Львова та його культуру. Ту культуру творили і численні ватаги батярів, які шпацерували Клепаровом чи Личаковом та жили на суто львівських рогачках. Також, сподіваюсь, не буде втрачено неповторний колорит львівських фраз про Кульпарків та його потенційних мешканців…

А тим часом туристам таки показують цілком глянцевий Львів, як, наприклад, у Кривій Липі – чудесному провулку з суто львівською назвою і добрим десятком кав’ярень. Але це вже, як казав один мій знайомий, гламурна Крива Липа.

Чи потрібно зберігати старі львівські топоніми і як вони впливають на міське середовище, ми запитали також відомих львів’ян. І ось що вони розповіли.

Михайло Мишкало:

-- У Львові забагато міфів і казок. І я погоджуюсь з вами, що вони зникають безслідно, особливо зараз, коли створюють туристичний диснейленд.

  

Юрій Винничук:

-- Я вважаю, що треба залишити старі назви там, де це можливо. В жодному разі не можна рухати такі назви, як Під Дубом. Водночас за совєтів чимало назв вулиць неправильно переклали з польської. Так з'явилася вулиця Городнича. Польською вона називалася Оґрудніча. Але оґруд – це сад. Відтак мала б називатися Садова. А неподалік вулиця Перекопська, на якій я жив. Це теж совєтський покруч, який до Перекопу не мав жодного стосунку. Більшість давніх міст мають центральну площу, присвячену Богородиці. І в нас така була, і називалася Марійська. За совєтів її перейменували на Міцкевича. Треба це виправити, бо вулиця Міцкевича і так є. Також треба відновити назви вулиць на честь різних християнських орденів: Єзуїтська, Францисканська і т. д. Деколи повальна українізація вулиць просто перешкоджає сприймати це місто давнім. Досі, наприклад, багато львів’ян називають проспект Шевченка Академічною. З такою назвою її оспівали поети і музиканти. Вулиця Шевченка є. Навіщо ще й проспект? До речі, академіками за Польщі називали студентів.