Станція під Високим Замком

Так склалося, що більша частина сучасних залізничних станцій Львова виникли за його межами й лише згодом, після стрімкого розширення меж міста, опинились у його складі.

geolocation.ws

Так було на Персенківці, не кажучи вже про станцію Сихів, яка ще у 1920-х роках була поряд з однойменним селом – тим, де «вуйки пасли баранів». Зрештою, що говорити про невеликі станції, коли головний залізничний двірець виник фактично на околиці міста. І вже згодом розташовані навколо нього села Левандівка та Богданівка ввійшли до складу Львова, перетворившись на селища залізничників. А безпосередньо біля вокзалу виник новий район міста, який тепер зветься Привокзальною, з однойменним ринком та збудованим ще у міжвоєнні роки РОКСом. Фактично навколо станцій сформувалися нові райони Львова.

Інша історія – станція Підзамче, адже це один з найстаріших районів Львова. цілком ймовірно, що саме тут і виникли перші будівлі княжого городища. Втім від того міста Лева мало залишилось – хіба що кілька церков, будинки переходили від господаря до господаря, їх перебудовували, руйнували та будували знову, тож станція фактично вписалася в середовище, переживши з ним злети та спади.

зkartagoroda.com.ua

На відміну від інших малих залізничних станцій, Підзамче – здебільшого пасажирська станція, напевне, через те, що ця дільниця доволі густо заселена, водночас тут обмаль великих підприємств. Очевидно, раніше Підзамче відігравало помітнішу роль у житті Львова, однак внаслідок лихоліть першої половини ХХ століття воно наче зупинилося у розвитку. Мабуть, тому що під час ІІ Світової війни тут було знищено єврейське гетто, тож на відміну від інших дільниць Львова, Підзамче та прилеглі до нього території залишилися без значної частини мешканців, перетворившись на своєрідний загумінок: з одного боку, поряд з центром, з іншого – це зовсім не престижний район з дешевим житлом.

Однак сама залізнична станція таки втримувала його на плаву: саме звідси починається славнозвісна колія на Личаків, яку вже кілька десятків років не використовують. У ліпші часи на площі перед залізничною будівлею була ще й автобусна станція, аж доки міські райці не вирішили її перенести ближче до околиці Львова. Як результат – місце перед станцією тепер майже порожнє. Тут ви не знайдете дорогих бутиків, натомість на площі -- кілька магазинчиків і кафе, що поєднують естетику соціалізму з капіталізмом: звичне пиво чи квас на розлив і кілька місцевих мешканців, які медитують на лавочці з кухлем пінного напою в одній руці та цигаркою – в іншій. Час минає спокійно, за лузанням насіння та розмовами за життя з філософствуванням про політику. Попри зусилля міської влади перетворити Підзамче на туристичну Мекку, шукати тут іноземців з картою Львова -- майже безнадійна справа. Однак саме тут можна якнайліпше відчути залишки правдивої батярської атмосфери.

wikimapia.org

Оскільки йдеться про один із найдавніших районів Львова, то Підзамче може похвалитися чимало передісторією. І першою ниточкою, яка, цілком можливо, пов’язує її з княжими часами, є розташоване в підніжжі Високого Замку джерело. Відомий львовознавець Юрко Охріменко припускає, що саме про це джерело йшлося  у привілеях короля Лева Даниловича, тож воно мало б називатися Королівським. Мешканці Підзамчого мали право з нього брати воду. «Про те, що тут було джерело, сказано в численних середньовічних документах, які досліджував ще молодий Іван Крип’якевич». Тоді ці землі належали церкві Святого Миколая. У тому, що саме це джерело було Королівським, Охріменко не сумнівається, каже, що це повністю збігається з описами в історичних документах. До того ж – «а більше нема де».

Наразі це припущення Юрка Охріменка, натомість таблиця, яку встановили біля джерела, свідчить про зовсім інше: «11 листопада 1787 року, о 12 годині, об’явилася Діва Марія і подарувала людям це джерело». На пам’ять про цю подію 28 серпня 2005 року лььвів’яни встановили фігуру Матері Божої та обладнали два чималенькі басейни. Джерело є місцем паломництва львів’ян. Утім вода з нього стікає далі схилом гори Високий Замок на штреку станції Підзамче. Напевне, раніше, ще до будівництва станції, потічок насправді тік далі в напрямку Полтви.

Також існує легенда, що саме тут був поранений і похований Максим Кривоніс. Цілком ймовірно, що таємницю козацького поховання забрав колишній Папарівський цвинтар, який ліквідували у зв’язку з будівництвом колії.

Врешті, станція Підзамче стала останнім місцем, де тримали оборону українці 1918 року, а на Високому Замку біля печери стояла українська батарея з трьох гармат, яка обстрілювала зайнятий поляками залізничний двірець.

Цікаво, що значення станції з часом таки зросло, адже спочатку цей напрямок називався бродівським – колія завершувалась у місті Бродах, і лише згодом її з’єднали з колією на території Російської імперії. Так цей напрямок перетворився на київський. Якийсь час Підзамче було вузловою станцією, адже звідси стартувала колія на Личаків – Підгайці, яка тепер втратила значення. Попри всі перипетії, Підзамче залишається важливою пасажирською станцією, в актуальному розкладі якої відображено рух 24 потягів здолбунівського і тернопільського напрямків.
http://www.gazeta.lviv.ua/life/2014/10/11/35271

Парк на Личаківських пагорбах

Багато львівських парків посадили ще австрійці – тоді міська влада дбала про затишок городян. Зауважимо, що тоді ще не було проблеми загазованості міських вулиць, зрештою, головним транспортом тоді були кінні екіпажі. Автомобілі й трамваї тільки входили у моду та вжиток, не створюючи городянам дискомфорту. Саме в ті часи сягає історія не лише Парку імені Івана Франка, про який ішлося в одному з попередніх постів (див. http://lvivreport.blogspot.com/2014/10/blog-post_4.html), а й Личаківського, що розкинувся на східній околиці міста. Щоправда, він трохи молодший – його 1894 року спроектував Арнольд Рерінг. Зауважу, що він так само створив проекти сучасного проспекту Шевченка та найпопулярнішого у Львові Стрийського парку.

Клумба у Личаківському парку

Ще одна характерна особливість львівських парків – їхній горбистий рельєф. Личаківський парк розташований на схилі Личаківського пагорба з численними ярами. І хоча садівник їх засипав, однак сліди можна і зараз помітити, гуляючи парком. Він охоплює більшу площу, ніж Парк імені Івана Франка – 12 гектарів. Тут багато сосен, що дарують неповторний аромат хвої. Однак ця місцина, хоч і вабить краєвидом, на жаль, не така чепурна, як та, що неподалік Франкового вишу. Подекуди тут можна побачити поламані лавки, а біля них розсипане дрібне сміття – одноразові стаканчики, папір. А ще тут немає, або майже немає парочок, які пристрасно цілуються на лавочках. Втім це можна пояснити, напевне, тим, що неподалік -- студентські гуртожитки університету, де юнь і віддається втіхам кохання. Якщо у Парку ім. І. Франка великий і добротний дитячий майданчик, який побудували спонсори, що нагадують про себе рекламою, тут він значно скромніший, явно за кошти міського бюджету, однак цілком справний, щоправда, дітей тут так само помітно менше.

Дитячий майданчик

Саме у цьому парку знаходиться пам’ятник національному героєві Польщі Войцеху Бартошу Гловацькому. Цю величну постать у камені спроектував архітектор Вінцентій Кузневич. Зазвичай пам’ятники постають на центральних площах, до них сходяться одразу кілька вулиць, натомість пам’ятник Гловацькому ніби ховається серед зелені Личаківського парку, звідки дивиться на вулицю Личаківську. Тож якщо їхати трамваєм вгору по цій вулиці, його можна і не помітити.

В інтернеті пишуть, що з парку відкривається чудовий краєвид на Львів. Можу посперечатись. Хіба що зимою, якщо вдасться знайти місцину, яку не замело снігом. Зрештою, ви сюди приходите дихати свіжим повітрям, а от щоб подивитись на Львів у незвичному ракурсі, треба вийти з парку та зупинитися на протилежному боці вулиці Личаківської, біля церкви Покрови Пресвятої Богородиці (колишнього костелу Матері Божої Остробрамської). Особливо, коли вам вдасться піднятись на 60-метрову дзвіницю-кампанілу собору. Власне, підйом не складний, можливо, навіть простіший, аніж на вежу ратуші, але для цього треба отримати дозвіл настоятеля храму. Втім краєвид, який вам звідти відкриється, того вартий.

Вулиця Цетнерівка

Як і всі парки, Личаківський є надзвичайно спокійним, дуже важко повірити, що саме тут 9 травня 2011 року відбулась одна з найвідоміших сутичок між прихильниками та противниками відзначення цього свята у Львові. Поблизу парку -- військовий меморіал «Пагорб Слави». Зауважимо, що російський військовий меморіал тут  засновано одразу після Першої світової війни, однак від старого меморіалу там залишився один монумент, натомість решта – це поховання радянських вояків, що загинули в боях за Львів 1944 року, а також бійців НКВД, які загинули 1945 року в сутичках із загонами УПА.

Сьадіон "СКІФ"

Якщо пройти цей парк згори до партерної частини, то потрапляєш до задвірків стадіону «Скіф», який належить Львівському університету фізичної культури. Це найстаріший стадіон у місті. Його спорудили ще 1897 року. Звісно, з того часу неодноразово перебудовували, востаннє капітально реконструювали до Євро-2012, тож від історичного стадіону, де виступала львівська «Лехія», майже нічого не залишилось. Повз стадіон пролягла невелика та затишна вулиця Цетнерівка, яка сполучає Личаківський парк із однойменним цвинтарем.

Розворотне кільце трамваїв у Личаківському парку

Втім цікавою є і верхня околиця парку – навпроти парку, на вулиці Пасічній знаходиться дільниця Ялівець. Там зберігся автентичний дерев’яний будиночок, який у Львові, мабуть, уже немає.

Невідомий Личаків з Ігорем Гавришкевичем. Історія третя

Це, власне, вже не історія, а легенда, – зауважив Ігор Гавришкевич, знавець Личакова, і додав, що чув її від старших працівників цвинтаря.

Річ у тім, що на зламі ХІХ -- ХХ століть найбагатшою людиною у Львові був горілчаний король Юзеф Бачевський. Його власністю був найбільший у краї горілчаний завод, тож будь-які захцянки Бачевського виконували. Коли хвороба прикувала його до ліжка, його працівники замовили у Франції спеціальне обладнання, за допомогою якого тіло магната після смерті за допомогою слуг змогло пройти від храму до цвинтаря за каретою з труною. Для цього слуг спеціально вдягнули і з’єднали з тілом покійника, який повторював їхні кроки. І вже перед самою могилою його поклали у труну.

uk.wikipedia.org

З погляду медицини, це неможливо, адже після смерті м’язи застигають. Втім Ігор Гавришкевич припускає, що їх могли обробити якимись спеціальними розчинами, у Бачевського грошей на це вистачило. Цю легенду підтверджує уже хоча б той факт, що для Бачевського було надзвичайно важливо, що відбуватиметься з його тілом і як вшановуватимуть його пам’ять після смерті. Не випадково, мабуть, і те,що саме його гробниця є найбільшою на Личакові.

Львівські кішки, які гуляють самі по собі

На жаль останнім часом у Львові було зафіксовано випадки догхангерства – донедавна цей термін був для більшості людей не відомий, на практиці це надзвичайно жорстоке явище, яке привнесене до нас з-за східного паркану – вважає мій гість відомий львівський лікар-ветиринар та захисник тварин Андрій Курач. Продовжуємо бесіду з ним розпочату тиждень тому http://lvivreport.blogspot.com/2014/10/blog-post.html. Звісно, говоритимо не лише про цю проблему, а й про інші особливості життя у місті собак та кішок.

Про агресивність тварин

www.lovecat.pp.ua

Тварини можуть бути агресивними лише охороняючи певну територію, або ж у певні періоди свого життя. Якщо таких тварин відловлюють на вулиці, то зоопсихолог, оглянувши її, порекомендує застосувати собаку там, де такі якості є найкращими, передусім для охорони, наприклад садиби. Біда в тому, що наша влада підтримує як модель вирішення проблеми безпритульних тварин найпростіший спосіб – спіймати тварину та знищити її. Але позбутись проблеми таким чином не вийде, адже через безконтрольність за розмноженням домашніх тварин на вулиці опиняються нові собачки та кішки і популяція відновлюється

Про те, чому припинилась програма контролю за чисельністю безпритульних собак

Кілька років тому у Львові стартував проект контролю за чисельністю безпритульних собак. Проект підтримував депутат Львівської міськради Анатолій Забарило, однак згодом він припинив його фінансування, тож проект зупинився. Зараз цим ніхто не займається.

vestnik.in.ua

Про російське походження догхангерства

Російське походження має не лише сказ, а й догхангерство – рух за знищення тварин у місті. Вони діють методами, якими користуються спецслужби, щоб непоміченими зайти на територію, яка охороняється тваринами – спецслужбісти труять їх таким чином, що власник не міг одразу зрозуміти, що сталось, з собакою, вона гинула, тож працівники спецслужб могли непоміченими потрапити на об’єкт, який їх цікавив. Цей рух спочатку поширився у Росії, де працювали спецслужби, які шукали осіб, які здатні цим займатись. У підсумку догхангерство поширилось там, де влада не хоче цивілізованими метолами регулювати чисельність тварин. Це тупий, казарменний шлях, який не вирішує проблему. Наше товариство зібрало доказову базу щодо тих випадків, які зафіксували у Львові, причому йшлося про загибель тварин, які мали господарів. Але якщо цим займалися спецслужби,то сумніваюся, що міліція зможе розкрити ці злочини.

Про котів, як вільноживучий вид мегаполісів

Зазвичай безпритульні тварини харчуються зі смітників а також з того, що виносять їх опікуни. Звісно, коти також їдять мишей та щурів, тож є природними дератизаторами. До речі так само, як і собаки, які виловлюють щурів. Саме у такий природній спосіб регулюється чисельність популяції гризунів у місті, тому у багатьох європейських містах, як Римі та Варшаві їх визнали вільноживучим видом. Це одначає, що їх не потрібно відловлювати, знищувати, а їх чисельність контролюється шляхом стерилізацію. Функція кішки не міняється з часів Давнього Єгипту, де вони так само стерегли комори від мишей. Звісно, у котів у собак різна методика полювання, тому кішкам слід забезпечити вільний доступ до пивниць Але при цьому тварини повинні бути ідентифіковані, а комунальні підприємства повинні знати скільки кішок живе на їхній території – це цілком реально, об’єднавши зусилля їхніх опікунів. Саме тому ми виступаємо за визнання кішок вільножувичим видом на території Львова.

korisni-porady.co.ua

Про приватні готелі для тварин

На жаль комунальне підприємство «Лев», яке створено для того, щоб вирішувати проблему безпритульних тварин не справляється з цією проблемою. Одна з причин – підприємство підпорядковано не екологічному управлінню мерії, а житловому, де не розуміють в чому проблема. Зокрема «Лев» не займається ветеринарною практикою, хоча має на це ліцензію, також вони не створили готелю для тварин. Це ті речі, на яких можна заробити, натомість заробити на безпритульних тваринах неможливо.

Зауважу, що в світі є приватні готелі для тварин, так само є потреба у такій установі у Львові. Адже господарі, коли їдуть у відпустку часто не мають де прилаштувати улюблену тваринку. Звісно, її можна віддати на деякий час у притулок, але це не є основне завдання притулку.

Про Луцьк, як модельне місто

Для себе знаю лише одне місто, яке можна вважати модельним у галузі роботи з безпритульними тваринами – це Луцьк. Дана Вавринчук, яка є головою міського товариства охорони тварин переконала владу, що вона зможе очолити спеціалізоване комунальне підприємство. Зараз там ефективно проводять ідентифікацію тварин яких забирають з вулиці. При цьому місто оплачує комунальні послуги та зарплату, натомість все інше – громадська організація за рахунок коштів, які вона збирає як пожертви. Свого часу ефективно така робота проводилась в Донецьку, щоправда за рахунок коштів  Фонду Ріната Ахметова. Однак назвати таку модель європейською аж ніяк не випадає, адже це кошти, які були раніше вкрадені в суспільства, а потім вони повертались «з барського плеча».

У 1997 році був у Познані, оглядав їх притулок. За місяць там відловлюють 150 безпритульних тварин, з них 20-30 піддають евтаназії. Решта живе у притулку в просторих вольєрах, у кожному з них до 5 собак, які між собою не конкурують. Територія викладена плиткою, охайні вольєри, доріжками гуляють сім’ї які вибирають собаку, яку б хотіли забрати.

Парки Львова: романтика і запустіння

Уже через кілька днів, а може, тижнів на алеях Парку ім. І. Франка шурхотітиме зів’яле листя, нагадуючи тим, хто захоплюється неповторним словом Поета, його однойменну ліричну драму. Неповторна синь погідного осіннього неба навіюватиме романтичний настрій. Він панує тут у будь-яку пору року, але найтонше відчувається восени, коли над золотим мерехтінням парку небуденно й урочисто постає застиглий у камені найвидатніший галичанин. Львів таки тісно пов’язаний з цією постаттю, але, мабуть, немає іншої дільниці, де було б стільки об’єктів імені Івана Франка. Львівський національний університет імені Івана Франка, навпроти якого -- величний пам’ятник Каменяреві. На мистецькій якості монумента, який постав 1964 року завдяки львівським скульпторам Дмитру Крвавичу, Емануїлу Миську, Ярославу Чайці, не акцентуємо, адже на колір і смак товариш не всяк. Тим паче, що з часом мистецькі уподобання таки суттєво міняються. Головне – монумент став одним із символів революційного Львова на зламі 80-90-х років минулого століття. Третій об’єкт імені Франка, про який ми, власне, розповідаємо – найменший і найстаріший у Львові Парк імені Івана Франка. Втім, якщо піднімемось по головній алеї парку та звернемо наліво, вийдемо до будинку на вулиці Соломії Крушельницької, 25, де меморіальна таблиця сповіщає, що тут жив Іван Франко. І одразу за цим будинком починається невеличка вулиця Каменярів, яка більше нагадує провулок. Її назва пов’язана з головним символом творчості поета.

Отож на невеличкій площі -- одразу 5 об’єктів імені Івана Франка. Незважаючи на це, чимало львів’ян вперто називають парк старою назвою, яка походить ще з польських часів – парк Косцюшка. Саме так – Косцюшка, хоча вулиця, яку назвали на честь видатного поляка, знаходиться на певній відстані від парку.

Однак зручне розташування парку, сусідство з університетом таки даються взнаки – це улюблене місце прогулянок студентів – парочок та невеликих груп, мам із малюками, для яких на території парку облаштували гарний дитячий майданчик, а також пенсіонерів. Попри те, що це найменший у Львові парк – площею трохи більше 10 гектарів, тут багато різноманітних об’єктів. А ще він розташований фактично у середмісті, тож завжди велелюдний і водночас спокійний та затишний. Кожна закохана парочка тут знаходить свою лавочку, не заважаючи ані пенсіонерам, які найбільше полюбляють територію поблизу вулиці Крушельницької, де зазвичай «забивають козла», ані дітям, які з мамами гуляють на просторому дитячому майданчику навпроти управління Львівської залізниці. Напевне, річ у доброму плануванні парку, яке здійснив ще міський садівник Бауер. До речі, парк не одразу став загальнодоступним. Спочатку це була власність родини Шольф-Вольфовичів. У їхній власності була також кам’яниця на площі Ринок, 23 – наріжний будинок на перехресті з площею Катедральною. Власне, тоді це був сад, який пізніше перейшов Антоніо Масарі, венеційському консулу, якому належала й кам’яниця на Ринку – за 14-м номером, основною прикметою якої є венеційський герб – лев на фасаді. Отож венецієць зробив цей сад доступним для відвідувань, впорядкувавши його та перепланувавши в італійському стилі. Втім із 1614 року протягом понад півтора століття парк належав ордену Єзуїтів, тому отримав назву Єзуїтського саду, згодом Поєзуїтського. І вже за польських часів його знову перейменували, цього разу на честь Тадеуша Костюшка.

Ще одна важлива подія в історії цього парку – 1964 року в його партерній частині постав пам’ятник Іванові Франку. Саме тут 13 червня 1988 року після заборони проводити установчі збори Товариства української мови відбувся перший у Львові мітинг протесту. Отже у цьому місці панує не лише романтика кохання, а й справжнє революційне піднесення. А цього року парк отримав ще й «дипломатичний» статус – у його центрі, в будівлі колишнього ресторану, почало працювати почесне консульство Болгарії.

Однак, якщо піднятись парком догори та перейти вулицю Листопадового чину, то натрапляєш на огорожу, за якою ще один невеликий парк – Святоюрський, або митрополичі сади.  Історією та плануванням він не поступається Парку ім. І. Франка – парк є логічним продовженням комплексу собору Святого Юра. Його облаштували, коли добудовували собор, а вже 1772 року огородили кам’яним парканом. Його територію планував Бернард Меретин – творець собору Юра, тож він є аналогом ватиканського Бельведеру з численними терасами, з яких чудово видно центр міста і Високий Замок. Втім, попри всі ці принади, митрополичі сади досі залишаються закритою територією, яка належить церкві, але річ навіть не в тім – після впорядкованого Парку імені Івана Франка він вражає запустінням, і те, що його закрили, може, і до кращого, адже люди не бачать цього. Додатковою проблемою є й те, що тут знаходяться телевежі, які в радянські часи застосовували, щоб «глушити» західні радіостанції. На жаль, приказка «І сам не гам, і другому не дам» тут найдоречніша.

Невідомий Личаків з Ігорем Гавришкевичем. Історія друга

У минулому пості ми розповіли історію перепоховання Івана Франка. Цього разу наш гість, знавець Личакова Ігор Гавришкевич переказав також цікаві подробиці перепоховання іншого видатного галичанина Маркіяна Шашкевича.

Маркіян Шашкевич помер 1843 року в селі Новосілки, де його й поховали, однак через 50 років українська громада вирішила перепоховати останки відомого земляка на Личакові. Організувало церемонію Наукове товариство імені Тараса Шевченка. Маркіян Шашкевич був мудрим, авторитетним священиком, тож ушанувати його пам'ять з’їхався люд зі всієї Галичини. Жалобна процесія розтягнулась від церкви Святої Параскеви, де відбувався парастас, аж на два кілометри.

фото: sumno.com

Як не дивно, але суперечка стосовно місця перепоховання переросла в неймовірні пристрасті. Перепоховання здійснювали люди, які зважали на реальні можливості, тож підтримали пропозицію тодішньої міської влади поховати Шашкевича на Личакові. Варто зауважити, що тоді головний вхід на цвинтар знаходився лівіше – ця брама збереглася досі. Натомість влада запропонувала ділянку на краю цвинтаря, де був смітник, тож знайшлися люди, яких це обурило, і кричали, що влада їм дозволить поховати Шашкевича на березі Полтви, яку незадовго до цього перекрили, та збудувати там величний мавзолей. Це місце тоді теж не вважали престижним, адже люди ще не звикли до того, що Полтву перекрили. Однак уже на відкритті надмогильного пам’ятника Шашкевича між прихильниками поховання на Личакові й тими, хто волів, щоб місцем останнього спочинку видатного земляка став берег Полтви, виникла бійка. Саме їх обурило, що, незважаючи на пишну церемонію перепоховання, адже труну з останками Шашкевича везли три пари запряжених волів, його поховали, як вони казали, на смітнику.

Втім справедливість, якої так прагнули шанувальники Шашкевича, запанувала згодом. Комуністична влада активно проводила поховання партійних діячів навпроти старого входу на цвинтар (там поховали, зокрема, Ярослава Галана, а також чимало польських культурних діячів, як-от Марію Конопницьку). Тож головний вхід довелося звідти перенести, натомість цвинтар розширили. Центральною стала площа, де поховано українських діячів, зокрема Івана Франка та Маркіяна Шашкевича.

Львівські собаки шукають господарів

Ми таки хочемо жити у комфортному місті, якраз тому й порушуємо у нашому блозі теми, які, здавалося б, не пов’язані ні з історією, ні з архітектурою, ні з подорожами. Однак міське середовище -- це не лише будинки та люди, які в тих будинках живуть, а й чимало інших речей та явищ. Це також чотирилапі мешканці міста. Як не дивно, вони чи не найбільше створюють враження про мегаполіс. Якщо тварини доглянуті, значить, місто спокійне, забезпечене і турботливе. Натомість собак невідомої породи з шерстю, вкритою реп’яхами, які риються у смітнику, шукаючи кістку, можна побачити хіба що в бідному та занедбаному місті. У Львові, ніде правди діти, є і те, й інше. Звичайно, не дуже добре почуваєшся, коли повертаєшся зимового вечора з роботи, назустріч біжить зграя голодних псів. А скільки хворих, беззахисних тварин потребують нашої допомоги. Отже, проблему безпритульних собак таки потрібно вирішувати, адже вона спричиняє дискомфорт не лише братам нашим меншим, а й кожному з нас. 

Цього разу моїм гостем був відомий львівський лікар-ветеринар та відомий захисник прав тварин Андрій Курач. До вашої уваги -- деякі думки, якими він поділився.

otb.com.ua

Про дві моделі регулювання чисельності тварин

Є дві моделі регулювання чисельності безпритульних тварин. Одну з них описав у знаменитій повісті «Собаче серце» Михайло Булгаков. Як не дивно, за цією схемою працюють майже всі комунальні підприємства, які відповідають за вирішення цієї проблеми. Це репресивна модель.

Суть іншої моделі, яку застосовують у світі, в тому, що тварина – це жива істота, яка відчуває спрагу, голод, біль. Вона також має права, і до неї потрібно ставитися гуманно. Безпритульним тваринам необхідно дати можливість знайти господаря. Крім того, дуже важливо запобігти безконтрольному розмноженню тварин, які мають господарів. Якби вони жили в природних умовах, цієї проблеми не існувало б, натомість люди штучно збільшують популяцію, сприймаючи чотирилапих як компаньйонів. На превеликий жаль, згодом з різних причин чимало тварин виявляються зайвими в хаті чи на подвір’ї і врешті опиняються на вулиці. Здатність тварин до відтворення дуже висока, тож цивілізований світ вирішує цю проблему, застосовуючи стерилізацію. Тварині дають можливість жити комфортно, але позбавляють здатності розмножуватись.

styknews.info

Про кінологічні служби та підтримку стандартів породи

Кінологічні клуби виступають проти надмірної стерилізації, внаслідок чого зникає порода. Собаководи, навпаки, дбають про дотримання певних норм. Однією з них, власне, є стерилізація тварин, які мають певні відхилення від стандартів породи. Для цього вони мають потужну наукову базу. Саме тому і захисники тварин, і ті, хто розводить породистих тварин, мають спільний інтерес. Кінологічні клуби – специфічні організації, які не працюють зі всіма тваринами. До того ж за перебування в клубі власники тварин платять щонайменше членські внески. Також така тварина повинна брати участь у виставках, щоб підтверджувати якість та відповідність стандартам. Участь у клубі є достатньо дорогим задоволенням, тож туди входять люди, які розглядають це як бізнес та професійне захоплення.

Про те, звідки беруться безпритульні тварини

Щоб запобігти зростанню кількості бездомних чотирилапих, необхідно контролювати їхнє статеве життя. Кожна тварина має свої фізіологічні потреби, одна з яких – розмноження, і перебороти цього вона не може, адже це -- фізіологія, гормони. Найкращим способом регулювання чисельності є стерилізація. Звісно, є й інші методи, зокрема фармакологічні, які дозволяють перенести тічку на наступний цикл, але їх можна застосовувати лише двічі-тричі, до того ж вони призводять до негативних наслідків для здоров’я тварин, наприклад, до цукрового діабету, пухлин молочних залоз.

Для мене, як лікаря, найнеприємніша операція – евтаназія

На жаль, у нас і досі, якщо з’являється небажаний приплід, вдаються до такого варварського методу, як втоплення новонароджених тваринок. Однак це є грубим порушенням українського законодавства стосовно гуманного поводження тварин. Єдиний законний метод позбутись такого приплоду – евтаназія, однак робити це повинен лікар. Хоча відразу скажу, що для мене, як лікаря, це дуже неприємна операція. Тому вважаю, що її необхідно застосовувати дише у виняткових ситуаціях, коли нема іншого виходу.

vinnitsaok.com.ua

Про притулки, в яких не можна вмістити всіх бездомних собак

Люди здавна намагалися обмежувати кількість домашніх тварин. Спочатку небажаних тварин топили, трохи згодом – убивали струмом, труїли газами. Це було століття тому. Але поволі людство зробило висновок, що найліпше для таких тварин організовувати притулки. Щоправда, просто збирати собак у притулок не варто, адже тоді утворюватимуться величезні зграї по 3 -- 5 тисяч тварин, які живуть на обмеженій території. Однак у природі собаки живуть невеликими зграями. Тож у таких величезних зграях між ними виникатиме конкуренція, сильніші загризатимуть слабших, і це буде так само знущанням.

Натомість, якщо собака живе у сім’ї, то індентифікує її з такою невеликою зграєю і тому добре адаптована до життя. Саме тому завданням притулків є перевлаштування собак до нових господарів, для цього там працює зоопсихолог, який оглядає тварину і визначає, до чого вона більш придатна: до життя в сім’ї, де є маленькі діти, чи, навпаки, її ліпше залучати як охоронця.

Про збір із власників тварин

У нас у жодному місті немає реєстрації тварин. До того ж  у законодавстві не передбачено можливості для місцевої влади збирати кошти з власників тварин. Це недобре, адже саме за ці кошти у всьому світі фінансують роботу з безпритульними тваринами. Щобільше, у Британії, наприклад, кожен громадянин 3-5% податків може на свій розсуд переказати благодійним організаціям як пожертву. Зокрема, ці кошти спрямовують і на діяльність міжнародних зоозахисних організацій.

Про особливості лікування безпритульних тварин та походження сказу в Україні

Як ветеринару, мені доводилось лікувати безпритульних тварин. Якихось особливих діагнозів, які відрізняються від тих, що мають домашні тварини, у них немає, хіба що частіше трапляються інфекційні захворювання і травми. Звісно, такі тварини можуть поширювати певні інфекції, але якщо суспільство здатне успішно вирішувати проблему бездомних тварин, то особливих проблем немає. Небезпечний для людини хіба що сказ, але він передається тільки через укус. Зауважу, що в Україні він більше поширений на Сході, куди його заносять дикі тварини з Росії. В наші краї ця недуга потрапляє з Сибіру, а на Заході України не дуже поширена.