Королівське джерело під Високим Замком

«11 листопада 1787 року о 12 годині об’явилась людям Діва

Марія і подарувала людям це джерело» -- цей напис можна прочитати біля джерела на Підзамчому. Воно таки є справжнім місцем паломництва львів’ян, де облаштовано два басейни, які наповнюються джерельною водою. Поруч -- фігура Божої Матері, яку встановлено 28 серпня 2005 року та Хресна дорога, яка знаходиться неподалік.

Втім вода з джерела тече далі, вниз по схилу, звідки стікає на штреку – цей мініводоспад можна спостерігати безпосередньо на залізничній станції, звісно, якщо у той момент на колії немає потягів. Можемо припускати, що раніше це був потічок, який ніс свої води у тоді ще не засмічену Полтву.

До джерела за свяченою водою

Але це  –  офіційна версія появи джерела, однак не так давно львовознавець Юрко Охріменко висловив припущення «Львівському репортажу», що насправді це джерело набагато давніше і, коли воно з’явилось, достеменно нікому не відомо. Однак вже у 14 столітті мешканці Підзамчого таки пили його воду. Щоправда, тоді воно називалося Королівським.

Вода з джерела стікає на штреку

Юрко Охріменко стверджує, що згадки про королівське джерело у Львові не раз трапляються в середньовічних документах. Це, зокрема, привілей короля Лева Даниловича, який дозволяв міщанам користуватись водою з джерела, розташованого на грунтах, які належали церкві святого Миколая. Ці документи не раз досліджував молодий Іван Крип’якевич, однак, де саме розташовувалось це джерело, досі ніхто не знав. «Грунти, що належали церкві святого Миколая, простягались від сучасного проспекту Чорновола і до долини Полтви», -- стверджує Юрко Охріменко. Власне у цій частині Львова це єдине джерело з потужним дебетом води, тому воно й було королівським – наступні правителі Галичини підтверджували цей привілей для мешканців Підзамча, аж доки внаслідок поділу Польщі 1772 року Львів не потрапив під владу Австро-Угорщини. Нова влада одразу почала масштабні реформи – тоді були розібрані міські мури та фортеця на Високому Замку. Щодо джерела – 1787 року тут з’явилась Матір Божа, що й врятувало його від знищення. Джерело пережило ще кілька держав, зокрема, й часи атеїстичної тьми.

Станція між двома мостами

Є одна особливість розташування залізничних станцій у Львові: вони якнайкраще показують, в якому напрямку розвивалося місто.

Наприклад, минулого разу ми робили репортаж про станцію Личаків, яка припинила своє існування. Однак і місто в східному напрямку також не розвивалося – в тій частині Львова майже немає сучасних будинків, обмаль підприємств. Інша річ – південний напрямок, де, зокрема, розташовано станцію Персенківка. Навколо неї є низка підприємств: Львівський автобусний завод, Сільгосптехніка, Хімзавод. Це лише ті виробництва, що безпосередньо межують із станцією. Ну а вже навколо них розбудовували квартали Нового Львова та Сихова. Щоправда, всі вони зараз переживають не найкращі часи, разом з ними фактично занепала й станція.

До Персенківки веде одноколійка

Персенківка з усіх малих станцій Львова має, мабуть найцікавішу історію. Коли виникла сама станція, зараз достеменно не відомо. Колію Львів – Чернівці збудовано 1866 року, вона стала другою залізницею, яка з’єднувала два великі міста. Однак на той час Персенківка ше не входила до складу Львова. Цікаво, що від початку станція відігравала роль вузлової. 1894-го від неї було прокладено колію до верхньої частини Стрийського парку, де тоді відбувалася Загальна крайова (народна) виставка. Згодом колією підвозили вантажі на знамениті «Тарги всходні» (ярмарок), які так само відбувалися у Стрийському парку. Ця залізнична гілка пережила кілька змін, урешті частину колії розібрали, ну а та, що залишилась, тепер відома як Львівська дитяча залізниця, що дає підстави вважати, що первісно дитяча залізниця мала стандартну колію. Однак ця історія настільки давня, що жоден зі старих залізничників, яких ми зустріли, про це навіть і не здогадувалися.

Однак Персенківка мала всі шанси стати конкурентом Головного львівського двірця, адже на початку ХХ століття саме звідси мало розпочинатися залізничне сполучення Персенківка – Підгайці. Проте переговори міських райців з потенційними інвесторами не дали результату, адже умовою посадовців було те, що вокзал мав розташовуватися у Львові. Ну а Персенківка на той момент була за межами міста. Отож колію збудували від станції Підзамче – ту саму, яка проходила через станцію Личаків.

Стара будівля станції Персенківка таки збереглася

Попри всі пертурбації та невдачі, станція таки мала важливе історичне значення, підтвердженням чого були бої в листопаді 1918 року між українськими та польськими військовими. Власне на Персенківці відбувся бій між українським та польським панцирниками (бронепоїздами). Станцію бомбардувала з повітря польська авіація, адже сюди з Головного залізничного вокзалу Львова відступив курінь Українських січових стрільців.

За радянських часів навколо станції постала низка підприємств, які вона й обслуговувала.

Ось так залізничники чистять щебінь на станції Персенківка

Сучасна вокзальна споруда Персенківки є щонайменше третьою за ліком. До речі, будинок, де розташовувалась станція за часів німецької окупації, таки зберігся – він стоїть на протилежному від сучасної станції боці. На його фасаді є металева конструкція, до якої кріпили дзвін, що сповіщав про прибуття потяга. Зараз це – приватний житловий дім.

Згодом, за розповідями колійників, збудували велику будівлю, в якій і була залізнична станція, однак вона не збереглася. А нинішня будівля – це фактично невелика квиткова каса з навісом і двома лавками для очікування потяга. Втім як пасажирська станція вона не відіграє значної ролі: тут зупиняються лише електрички ходорівського напрямку. Основне ж призначення Персенківки – вантажні перевезення, а також технічна зупинка: саме тут розвинаються поїзди, адже чернівецький напрямок, як і за часів бабці-Австрії, залишається одноколійним. Крім того, станція працює в основному на розвантаження, найпопулярніший вантаж – щебінь.

Сплетіння колій на Персенківці

Свою мандрівку на Персенківку ми розпочали від моста на вул.. Стрийській. Уже в першому тупику бачимо 15 вагонів-платформ. Володимир Дубас, який чи не щодня їздить через Стрийську, зауважує, що ці вагони тут стоять уже кілька місяців. Зрештою, що вони тут давно, свідчить і вилинялий колір, і висока трава під ними. Ймовірно, що вони колись були зеленого кольору, а це ознака того, що належать приватному перевізнику. Ось така капіталістична безгосподарність.

Однак на самій станції робота кипить: за допомогою спеціального потяга робітники чистять щебінь на головній колії – грейдером забирають брудне каміння, бруд після очищення стрічкою піднімають у спеціальні вагони, а чисте каміння повертається назад, на колію.

Персенківка – це сплетіння колій та численних бічних відгалужень, значну частину яких зараз або взагалі не використовують, або нечасто. Якщо ж пройтися цими бічними коліями, то можна побачити зовсім інший Львів – той, де напевне, не ступала нога міського голови: доволі занедбані закамарки, вздовж залізниці – гори брудного щебеню, а в ярах – купи сміття. 

Залізничну колію тут використовують як стежку, адже поїзди ходять рідко. «Хочете в тюрму попасти?» -- відповів нам один з перехожих, коли ми запитали його, куди прямує ця гілка. Крім виправної зони, цією колією поставляють вантажі на ще одне, особливо важливе зараз підприємство – Львівський танкоремонтний завод. Далі – ринок «Шувар». Згадалося про рейковий автобус, який колись функціонував у Львові. Можливо, треба було-таки сполучати цей популярний продовольчий ринок із вокзалом замість станції Сихів? Але над цим нехай міркують містобудівники.

Вид на станцію із Сихівського моста

Бо замість того, щоб будувати нові залізничні шляхи та станції, у нас, навпаки, розбирають наявні. Поряд з цією залізничною колією колись були склади видавництва «Вільна Україна»: від основної колії відходила невелика, довжиною метрів 200, гілка, якою потяг з папером заїжджав просто на склад. Зараз від неї залишилися лише шпали.

Урешті наша подорож завершилася біля сихівського мосту, з якого добре видно панораму станції Персенківка. Це місце має історичну назву Козельники на честь села яке в 30-х роках минулого століття приєднано до Львова. Однак і тут не обійшлося без чергової ложки дьогтю: тутешні мешканці скаржаться, що будівельники не зробили окремих сходів для пішоходів, хоча такі передбачені проектом. Отож пішоходам доводиться робити чималий гак, аби потрапити на міст.

Фото Володимира Дубаса

http://www.gazeta.lviv.ua/life/2014/08/10/33198

«Куплю си газету» вже неактуально. Треба ровер…

Кажуть, що особливим атрибутом львівських кав’ярень довоєнних часів була газета. Отак неспішно тримаючи в одній руці філіжанку з гіркуватою чи кислуватою (залежно від смаку) кавою, а в іншій --«Діло» чи «Gazetu Lwowsku», дізнавалися світові новини. Час поступово прискорювався, однак газети в кав’ярнях були своєрідною романтикою. Зрештою, доступу до новин треба було очікувати, щоб ось так у спокійній ситуації дізнатись про події глобального масштабу, а зустрівшись із колегою, їх обговорити та пофілософствувати про світову політику. Все це створювало певну романтику, яка й породила ці рядки: «Куплю си ґазету, сяду до трамваю. Бувай ми здорова, я вже від'їжджаю».

Ровери у Львові були популярні ще в часи Швейка. Фото lviv-online.com

Та й трамваї тоді були іншими – маленькими.  Це дві прикмети міжвоєнного Львова, який ще не знав, які лихоліття його чекатимуть у 40-х роках ХХ століття. Вони колоритно відображені в ностальгійній батярській пісні. Також у період тимчасового затишшя  виникла пристрасть львів’ян до ровера, хоча він тоді ще програвав у популярності автомобілю – більш нахабному, однак на екологію тоді ніхто особливої уваги не звертав.

Сорокові роки таки змінили  цей стиль життя. Ні, газета залишилась, однак слугувала вже для іншого – колективної пропаганди та агітації, тож читати її за кавою якось не випадало. Надто буржуазна картина виходила. Втім один націоналістичний елемент у тих львівських комуністичних газетах таки був – газета під назвою «Вільна Україна». Пригадую одне з улюблених занять львів’ян, які були у відрядженні чи на відпочинку, -- питати в кіоску газету «Вільна Україна». Кіоскер впадав у ступор і белькотів, що націоналістичних газет у нього немає… Або ж що вільної України не може бути…

Ровери у ті часи перетворились на ознаку сільського способу життя – у львівських селах вуйки на двоколісних їздили пасти баранів чи корів. Ще дві категорії, які ними користувались – діти та спортсмени. Останні переважно їздили групами.

В кав’ярнях таки збирались, звісно, не для того, щоб почитати свіжий номер «Вільної України» -- інформаційним символом того часу був короткохвильовий приймач, де, якщо не помиляюсь, на частоті 31 метр звучав «Голос Америки», ще на якихось частотах -- «Радіо Ватикан» та «Свобода». Отож, поміж іншим, кав’ярні ставали тим місцем, де народжувалось львівське волелюбство.

Модерний "Електрон" в старому Львові. Фото galinfo.com.ua

«Вільна Україна» так і залишилась в  історії комуністичною газетою, її противагою стала «За вільну Україну», у кінці 80-х Львів кинувся в вир вільнодумства та реальної свободи. Кав’ярні стрімко почали змінювати обличчя, однак газети, за поодинокими винятками, так і не стали їх ознакою. Кава та 50 грамів коньяку стали атрибутом дозвілля містян.

У тому було справді щось неповторне, але друковані газети таки залишаються там, у ХХ столітті, поступаючись модерному винаходу – інтернету з численними наворотами у вигляді Wi-Fi. Трамвай, який помітно збавив у швидкості, раптом набув модерного вигляду й почав відвойовувати львівські вулиці, ставши прикметою сучасного міста. Хоч поки що австрійськими коліями курсує єдиний «Електрон». А в кількох трамваях пропонують скористатися Wi-Fi. А ровер – це вже модний атрибут не лише середмістя, а й околиць із окремими доріжками, паркінгами та зручними з’їздами.  

«Куплю си газету…» стало неактуальним ретро. Відтак Львів утратив певний шарм та романтику. Принаймні пісні «Куплю си Wi-Fi» ще ніхто не придумав.

Єврейський мотив Успенської церкви

Іноді для того, щоб зробити відкриття достатньо лише подивитись догори і уважно придивитись до звичного пейзажу чи екстер’єру. Наприклад прогулюючись вулицею Руською. Вулиця, зауважимо коротка, втім насичена пам’ятками історії та архітектури, а головне – докладно описана у всіх путівниках про Львів. Настульки докладно, що є навіть окремі путівники про цю вулицю.

Але навіть за цих умов гуляючи вулицею Руською під шум трамваїв варто іноді піднімати голову догори, щоб докладніше роздивитись, приміром, фризи на Успенській церкві.

Відомий львовознавець Юрко Охріменко нещодавно мені розповів, що таким чином він знайшов цікаву деталь на фризі – напис єврейською мовою (вочевидь на івриті).

Отож там, між іншим зображено сюжет як Мойсей пасе вівці коли помітив кущ, що незгорає  -- неопалиму купину. Коли він підійшов до нього, то почув звідти Бога, який сказав йому вивести свій народ в Ізраїль. Коли Мойсей запитав, хто це, той відповів «Я той, хто є».

Отож, якщо уважно придивитись до зображення неопалимої купини, то в центрі квітки можна помітити чотири єврейські літери. До речі, одна з них, судячи по всьому нагадує букву єврейського алфавіту «Йод», ще одна – «Вов». Цілком ймовірно, що в такий незвичний спосіб художник намагався показати Бога в його імені – Ягве.

Власне кажучи старі єврейські написи, для Львова не є дивиною – здебільшого вони зроблені на ідиші і це є реклами єврейських магазинчиків. Однак єврейський напис на християнській церкві – такого на фасадах чи в інтер’єрах інших церков у Львові ви не зустрінете. Однак Успенська церква таки має свій власний єврейський мотив.

Агресивний маркетинг

Сьогодні вранці в мої двері постукали. Так склалось, що в мене немає дзвоника, тож іншого способу налагодити комунікацію немає. Втім стукіт був настирним – так, напевне, чинять міліціонери, щоправда, вони ще кричать: «Відчиніть, міліція!» Однак був лише стукіт. Власне це мені не сподобалось з одної причини: мій дім – це моя приватна територія, де я відпочиваю від усього, що є за межами дому. Звісно, є ще мої дві мобілки, які давно перетворились на приватно-службові, але це вже інше питання. Втім стукали і дзвонили також і сусідам. Так іноді буває – у нас будинок кооперативний, і таким чином можна вирішувати якісь спільні проблеми. Однак в такому разі стукають по-іншому – не так настирно.

Отож довелось відчинити – за порогом стояла якась дівка років 20-25 на вигляд, яка, запитавши, чи я господар квартири, і, здається, не почувши відповіді, одразу почала, що у них акція від заводу віконних конструкцій, мовляв, можете поміняти вікна зі знижкою. Я сказав, що не потребую їхніх послуг, хоча насправді я її обманув – вікна міняти таки треба. Мені не сподобалось одне – оцей агресивний маркетинг, коли намагаються залізти на мою приватну територію. До речі, дівка, яка нав’язувала вікна зі знижкою, не перша, що намагалась мене цим ощасливити.

На жаль, агресивний маркетинг став прикметою львівських вулиць – чи то в спальних районах, чи то в самому центрі міста ви не зможете спокійно пройти, не почувши настирних пропозицій на кшталт «поміняти вікна-двері-балкон» або «акція від мобільного оператора – платите 10 грн, рік розмовляєте безкоштовно». І якщо стартові пакети пропонують принаймні студенти чи студентки, що можна зрозуміти, то половина так званих дистриб’юторів віконних конструкцій більше схожі на донецьких сепаратистів. Загалом, може, це й дрібниця, але спокійно пройти проспектом Свободи чи площею Галицькою через це не можливо, причому вони стараються стояти у найвужчих місцях, щоб я не міг їх обійти. Ось такий агресивний маркетинг по-львівськи. 

Народжена війною

Це може видатися парадоксальним, однак українська нація буквально народилася у вогні війни. Причому це сталось у два етапи, перший з яких відбувся  сто років тому, коли в підсумку Першої світової війни частина українців таки усвідомила себе окремішнім народом , а на карті світу хоч і на короткий період з’явилась Українська держава. Не останню роль у тих подіях відіграла і Галичина. Зараз ми є свідками другого етапу, коли це усвідомлення приходить до решти наших співвітчизників. 1 серпня вшановуємо 100-ту річницю початку тої війни, про що розмовляємо з нашим гостем – істориком Олегом Павлишиним.

Фото з архіву Олега Павлишина

Про те, чому українська державність відродилась саме в цей період

До 1914 року про самостійність та соборність України говорилося в далекій перспективі, бо розв’язати українське питання ані в межах Австро-Угорської, ані Російської імперії не було можливості, максимум йшлося про автономію. Вважали, що, якби перемогла Австрія, то на теренах, забраних від Росії, було б створено Українську державу, а якби перемогла Росія, то тоді би йшлося про об’єднання російських земель та їх звільнення від німців, австрійців та євреїв.

Про те, чи усвідомлювали себе українці окремим народом 1 серпня 1914року  

Тут є проблема, адже процес націєтворення в Галичині розвивався динамічніше. Натомість у Східній Україні такого розуміння не було. Водночас навіть у Галичині панувала самоназва русини, а визначення «українці» утвердилося згодом.

Про галицьке москвофільство та його джерела

Він тоді вже спадав. Однак Росія, особливо перед І Світовою війною активно фінансувала його, давала кошти на видання москвофільських газет, діяла російська розвідка. Він виник на початку другої половини ХІХ століття, коли україносткі діячі, особливо священики, розчарувались у підтримці з боку австрійського уряду підтримати домагання українців на автономію Східної Галичини.

Але разом з тим у 1860-х роках зародився народовець кий рух, який вважав, що є одна українська нація від Карпат до Кавказу, включаючи Кубань. І вже наприкінці ХІХ століття народовці почали переважати, особливо, коли з’явились такі блискучі адвокати, як Кость Левицький, Кирило Трильовський, Теофіль Окуневський.

Чи знали українці в роки І Світової, що вони  стріляють в українців

Під час бою не було переговорів, хіба що коли в полон брали,Ю то виявляли, що супротивники говорять тою самою мовою. Власне такою була битва на Маківці, коли українці стріляли в українців.

Про першу російську окупацію Львова у 1914-1915 рр.

Найперше виникли панічні настрої, казали, що росіяни всіх ріжуть, дітей беруть на штики. І це було частково правдою, особливо щодо частин, які було сформовано з кавказців. Водночас ставлення російських військових до селян було непогане, тим пача, що серед них було чимало українців. Однак ставлення до організованого українського руху було негативне. Під час наступу російських військ насильства не було, хоча вже тоді відчувалось упередження до євреїв.  Ситуація змінилася під час відступу росіян: тоді вони зі злобою палили хати, нищили дороги. Специфіка І Світової війни полягала в тому, що бої в місті не вели. Наприклад, біля винниківської рогачки війська зустрів президент Львова, передав їм символічні ключі віл міста. Російські розвідники проїхали автомобілем через місто та переконалися, що там вже немає австрійських військ, і після того їхня колона пройшла вулицями Личаківською і Городоцькою і продовжила рух на захід.

Олександр Сирцов

Докладніше http://www.gazeta.lviv.ua/life/2014/08/01/32942

Львівська залізниця. Коротка історія воєн

Переживши дві світові війни та кілька локальних конфліктів минулого століття, наше місто таки не зазнало суттєвих пошкоджень. На думку відомого львівського історика Олега Павлишина, І світова війна практично не зачепила Львів – основні бої точилися в полях, натомість у місто заходили хіба що розвідники, щоб переконатися у тому, що ворожих вояків там немає. Фронти Другої світової також здебільшого оминули Львів. Однак твердження, що війна не завдала шкоди місту, є хибним. Чи не найзапекліші бої точилися за місцеву залізницю, передусім за головний вокзал. 

Варто сказати, що за австрійської влади Львівський залізничний двірець вважали одним із наймодерніших у Європі – всі технологічні новинки того часу були на Львівському вокзалі. Однак унаслідок жорстоких протистоянь надбання залізничників утрачено. Про драматичну історію львівських залізничних станцій розповів Роман Патик, директор музею Львівської залізниці. Він, напевне, ліпше за інших знає про ці події.

Першими Львівський вокзал зруйнували росіяни – під час відступу зі Львова 15 червня 1915 року. У листопаді 1918 року двірець потерпів знову, цього разу його знищили поляки.  Оборону вокзалу тоді тримали українці, натомість поляки намагались їх вибити звідти – бій тривав 6 годин. До речі, в музеї національно-визвольних змагань є картина польського художника, на якій зображено цей бій. На думку Романа Патика йдеться про перестрілку між українськими та польськими військами, яка відбулась у вокзальному тунелі та біля виходу на третій перон. Поляки таки оволоділи вокзалом, однак українці утримались на станції Підзамче а також на Високому Замку – там біля гроту стояла українська батарея з трьох гармат і обстрілювала вокзал, який зайняли поляки. Звісно, після утвердження польської влади у місті вокзал відбудували заново. Набагато менше пощастило Чернівецькому вокзалу Львова – він знаходився на місці сучасного приміського вокзалу. 1919 року там вибухнув склад амуніції, який майже зруйнував будівлю – залишився лище один флігель, натомість самого вокзалу вже не відбудовували.

У 1918 році на станції Персенківка йшли жорсткі бої. Фото Володимира Дубаса

Втім бойові дії йшли не тільки за головний львівський двірець, а й за станцію Персенківка. 5 листопада цю залізничну станцію, яка тоді знаходилась фактично за межами Львова, бомбардувала польська авіація. Після штурму головного Львівського вокзалу сюди відступив курінь УСС із 600 бійців. Також саме на Персенківці відбувся бій між українським та польським бронепоїздами.

Через 20 років, 1 вересня 1939 року Львів зазнав перших руйнувань – німецька люфтваффе бомбардувала вокзал. Перші совєти встигли лише підготувати проект відбудови вокзалу. На практиці це зробили німці – вочевидь, сподіваючись, що сюди вони прийшли всерйоз і надовго. Щоправда,  ті ж таки німці вдруге розбомбили Львівський вокзал у червні 1941 року. Власне їхньою ціллю була не так сама будівля, як скупчення радянських потягів, яке було на вокзалі. З тих самих міркувань – аби знищити німецькі потяги, Львівський вокзал у липні 1944 року розбомбили радянські літаки. Тоді ж радянська авіація помилково розбомбила торговельно-розважальний пасаж з кінотеатром «Гражина» який знаходився поруч зі сучасним пам’ятником Степанові Бандері. Радянські льотчики цілилися в заклад святої Терези, де тоді знаходилась німецька військова частина.

Втім пілота, який розбомбив львівський вокзал, збили німці – сталось це над Брюховичами, а літак впав на територію сучасного дитячого табору Львівської залізниці. Роман Патик припускає, що літак збили саме після бомбардування, інакше він просто би вибухнув у повітрі. За іронією долі виявилось, що льотчиком, який бомбардував Львівський вокзал, був українець та Герой Радянського Союзу Іван Доценко. За офіційною версією, екіпаж бомбардувальника загинув на місці падіння літака. За неофіційною -- Івану Доценку вдалось вижити, його кинули в радянський табір, потім якимось дивом на літаку він потрапив на Аляску, а звідти – в Канаду, де став вождем індіанського племені. Власне на основі цієї драматичної історії створено сюжет фільму «Той, хто пройшов крізь вогонь».

Втім є ще один цікавий момент, уже з повоєнної історії Львівського вокзалу. Тоді це був таємний військовий об’єкт, і прізвища його перших повоєнних начальників засекречено.