1 – 7 вересня в хронописі Лева Львовича

Історія останнього тижня

Вони усі таки повернулись в один день. 3-4 вересня Лев Львович спостерігав, як на Стрийську повертались Вої з 80-ї десантної бригади. То було видовище і краса ще та – десантники захоплюються зовнішніми ефектами, тим паче, коли для того є добрий привід – наші герої не осоромили своїх предків і таки втримали Луганський аеропорт, доки не надійшов їм наказ відійти. Щира гратуляція і шанування.

Лев Львович також спостерігав за поверненням до Яворова бійців 24-ї (колишньої «Залізної») бригади. Вони без наказу полишили позиції та розказували, що їх там обстрілювали москальські війська. Потім прийшли їх батьки і пробували щось доводити. Недарма з їхньої назви зникло слово «залізна».

Ще древні греки, виряджаючи своїх мужів на війну, наказували їм повертатись зі щитом або на щиті. Наша десантура таки повернулась зі щитом. А мобілізовані у Яворів – узагалі без щита.

Історія зовсім недавня

2 вересня 1987 року в Москві почався суд над німецьким пілотом Матіасом Рустом. Сучасна молодіж, може, і не чула про цього вельми цікавого чоловіка, але він перший довів, що ніякої всесильної оборони в совітів немає. Нагадаю, у травні того ж року німець, стартувавши на спортивному літаку «Сесна» у Фінляндії, обійшов усі системи ПВО й зумів приземлитись просто на Красній площі, ще й красиво вирулив до собору Васілія Блаженного. «Залізну завісу» Матіас таки пробив, а Красну площу після того ще довго називали «Шереметьєво-3».

Лев Львович дивується паралелям, які трапляються часом в історії. 2 вересня 1990 року в Тирасполі сепаратисти проголосили Придністровську Молдавську Республіку, а через рік -- її повну незалежність від Молдови. Приблизно в той же час Владімір Путін розказав, якою він бачить подальшу долю Донбасу. «Самостійне» Придністров’я живе 23 роки, однак нічого путнього з того не вийшло.

Історія нерідко повертається у протилежному напрямку – 2 вересня 1943 року совіцькі війська зайняли Комунарськ (тепер Алчевськ) та Лисичанськ. Тепер же ці міста знову звільнили, але вже від московської наволочі та місцевих бандитів.

Остання нелегальна синагога у Львові була на Городоцькій

Фото Володимира Дубаса

Часто зустрічаючи в центрі Львова Бориса Дорфмана, неможливо повірити, що йому вже 92 роки. «Я читаю всі газети, зокрема й в інтернеті» -- розповідає він. Не так давно одне з видань назвало його останнім львів’янином, який вільно володіє ідишем. Утім цю інформацію він сам таки й спростовує, каже, що таких людей у Львові близько сотні, хоча це переважно старші люди. Ще на початку 1990-х років він долучився до відродження ідишу, а також єврейської культури у Львові, ставши одним із засновників Товариства єврейської культури імені Шолом-Алейхема та газети «Шофар». Пан Борис не є корінним львів’янином, у Львові він оселився у повоєнні роки. Як з’ясувалося під час інтерв’ю, його родичі таки були львів’янами, він фактично повернувся до рідного міста. Власне про той складний період ми й почали розмову.

Про батьків і перші роки у Львові

- Мої родичі, предки, були львів’янами, вони тут жили ще за Австрії. Батько одружився після І Світової війни, і тоді вони з дружиною опинилися в Бесарабії, яка в ті часи входила до складу Російської імперії. Саме там я і народився, а у Львів приїхав десь у 1949-1950 році на запрошення облкомунуправління. А далі одружився, народилися діти, отож у Львові я живу 60 років, уже 29 років на пенсії. Протягом цього часу змінив кілька організацій, в яких працював, найдовше в аптекоуправлінні, де 35 років був головним інженером. Перше, що мене вразило у Львові, коли сюди приїхав – чистота європейського міста. Такого я не бачив ні в Києві, ні в Одесі: в кожному будинку був двірник, брами зачинялися. Але водночас були й радянські порядки: діяла карткова система, були труднощі з продуктами – як після війн. Тоді до Польщі виїжджало багато поляків, вони залишали своє господарство, було багато вільних помешкань. Власне ці квартири і займали нові мешканці, хоча квартиру можна було й купити.

Я ніколи не був членом компартії, у мене складна біографія. Річ у тому, що моїх батьків засудили як націоналістів. 11 місяців вони сиділи у в’язниці, аж поки з Москви не прийшло рішення НКВС, і батька вислали в Карагандалаг, а маму Солікамськлаг. Через 1,5 року батько помер, мати, просидівши 15 років, дістала право поселитися в Красноярському краї, а вже після того змогла приїхати до Львова, де й померла, похована на Янівському цвинтарі.

Фото Володимира Дубаса

До речі, в Красноярську її сусідом був наш видатний актор Олександр Гринько, тож ми з ним товаришували. В аптекоуправлінні мені доводилося працювати разом з греко-католицькими священиками – це була одна з небагатьох установ, де вони могли влаштуватися на роботу. Я з ними так само товаришував і часто був у ролі такого собі посередника між ними і начальством.

Про те, як Лєонід Брєжнєв намагався у Львові робити кар’єру борючись з ОУН та УПА

- Після війни у Львові залишилося багато військових: тут був штаб 6-ї та 12-ї армій. Рік тут жив Лєонід Брєжнєв, він оселився в готелі «Жорж». Його компанією був перший секретар обкому Грушецький та директор філармонії. Брєжнєв сподівався, що за вірну службу в неспокійному місті він отримає добру посаду, й дуже нарікав, що на нього не звертали увагу радянські керівники – Сталін та Хрущов. Утім урешті-решт йому таки посаду дали, він став першим секретарем у Дніпропетровську, потім в Казахстані, Молдові, врешті перебрався у Москву. Також сюди часто приїжджав Микита Хрущов, адже ситуація на Львівщині була непроста: існував партизанський рух, щодня когось убивали, й лише 1961 року його вдалось остаточно зупинити. 

Фото Володимира Дубаса

Про переслідування іудеїв, закриття синагог та останню підпільну синагогу на Городоцькій

- До війни у Львові було 44 чи 45 синагог. 1943 року хтось дав наказ їх знищити, в підсумку чудом вціліли тільки дві: на вулиці Вугільній та теперішній Братів Міхновських. Річ у тому, що в синагозі, що на Міхновських, німці зробили склад, адже вона була недалеко від вокзалу. Комуністи також залишили там склад. Ну а на Вугільній зробили конюшню гестапо. Як це не дивно, але вона відносно добре збереглася. 1939 року у Львові мешкало близько 150 тисяч євреїв. 1944-го їх залишилося 820. Оскільки вони були громадянами Польщі, то мали можливість разом з поляками виїхати до цієї країни. Щоправда, після цього сюди почали їхати євреї зі Східної України, Росії, Прибалтики.

Синагога на Вугільній працювала до 1962 року, звісно, під контролем КГБ. Синагога мусила платити податки. У ній було два зали: великий і малий. До речі, серед працівників львівської синагоги був і колишній одеський єврей Шульман, товариш Шаляпіна. А 1962 року в парторганізаціях почали збирати підписи, мовляв,євреям у Львові синагога не потрібна, тож врешті її закрили й передали Поліграфічному інститутові, який влаштував там спортзал. Однак львівська синагога на Вугільній, а також у Чернівцях стали важливими пунктами еміграції євреїв з СРСР: саме тут вони жили перед виїздом в Ізраїль. Адже треба було зібрати чимало документів на право емігрувати.

Після того, як синагогу на Вугільній закрили, віруючі збиралися на Богослужіння по квартирах. Такі нелегальні синагоги були на Личаківській, Кармелюка, Дорошенка, площі Ринок. Ну а остання така квартирна синагога була на вулиці Городоцькій, навпроти цирку, в тому будинку, де тепер розташовано банк. Підпільні служіння переслідували – міг прийти дільничий та оштрафувати. Втім усе залежало від конкретного міліціонера, адже він приходив на таку квартиру й бачив, що там зібралися в основному старші люди – 70-80 років.

Про те, як львівським іудеям повернули синагогу на Привокзальній

- Це вже було під час розвалу СРСР. Прийшов тодішній начальник управління у справах релігії і сказав, що в нього є наказ з Москви про відкриття синагоги на вулиці Московській (тепер – братів Міхновських). Проблема була в тому, що її приміщення на той час було дуже запущене, отож ми зібралися разом з Гельстоном та Плягером, львівським євреєм, який сидів у таборах, і почали міркувати, що робити. Врешті цей же начальник переконав нас, що не потрібно турбуватися станом будівлі й тим, що там є склад. Ми погодилися. Потроху приміщення вдалося відновити, зрештою почала надходити допомога від громади американських євреїв. Так нам вдалося її відродити. Тепер сюди ходять туристи.

http://www.gazeta.lviv.ua/life/2014/08/24/33667

Українські вулиці у польському Львові

Ця назва може видатись викликом, однак ми говоримо про міжвоєнний, а заодно і воєнний період історії Львова. Саме тоді особливо активно змінювали назви вулиць – щоразу, коли у місто приходила інша влада.

26 серпня я виставив на блог пост «Тінь Лемберга на вулицях сучасного Львова», який можна переглянути за адресою: http://lvivreport.blogspot.com/2014/08/blog-post_26.html

Пост таки мав резонанс у Facеbook, зокрема Лариса Плахотна зробила цікавий відгук, який подаю повністю:

«Українські назви вулиць у польському Львові -- Льва, І. Франка (сучасна Ковальська на Знесінні, церковна (сучасна У. Кравченко, козацка (сучасна козацька), Руска (Руська), Шептицкіх (част, сучасна Федьковича), Шевченкі (сучасна Дніпровська), Шевченкі (Лев. -- сучасна Широка), Шевченкі-бочна (Лев.) -- сучасна Низинна, Шевченкі (Знас.) -- сучасна Миргородська, Шашкевича--без зміни, так само площа Шашкевича, зацеркєвна і руска вонскане існують, Вагилевича і, не впевнена, Тарнавскєго (чи про українського генерала йдеться)»

Власне цей пост – реакція на констатацію того факту, що 1871 року на карті Львова з’явилась вулиця на честь греко-католицького священика та українського поета і фольклориста. Як бачимо, це було не поодиноке явище. Частина українських топонімів походять ще з австрійських часів. Зокрема, про це зазначено в Довіднику перейменувань вулиць і площ Львова Бориса Мельника (видавництво «Світ», 2001 рік).

Отож, ще з кінця 17 століття назву Сьвєнтоюрська дрога мала сучасна вулиця Листопадового Чину, яка, втім, наприкінці 18 століття стала Цесарською, однак вже 1825 року їй повернули назву Святого Юра. Однак 1871 року під час першого масового перейменування вулицю названо на честь Міцкевича. Так само назва площі Святого Юра перед головним греко-католицьким храмом виникла на початку 19 століття. За німців він отримав назву Георгспляц. Втім це можна пояснити тогочасною звичкою називати вулиці та площі на честь розташованих на них храмів. Але те, що за радянських часів ця назва втрималася майже 6 років – з липня 1944 по 1950 рік – явище направду унікальне.

У 1885 -- 1919 роках назву Шептіцкіх мала частина сучасної вулиці Федьковича. Значно довше цю назву – в 1885 – 1940 роках та з серпня по грудень 1941 року на честь видатної галицької родини називали сучасну вулицю Шептицьких. Тож історичну справедливість таки відновили.

І, врешті, 1895 року у Львові вперше з’явилась вулиця Шевченка – сучасна Дніпровська. На честь Кобзаря її називали аж до липня 1944 року.

Вдруге ім’я Шевченка на карті Львова з’явилось 1926 року на Левандівці – це була перша назва сучасної вулиці Широкої, назву Шевченка вона мала до 1933 року. А вже 1931 року вулиця Шевченка з’явилась на Знесінні – 1934 року її перейменували на Тромби, зараз це вулиця Миргородська. Таким чином деякий час у Львові було одразу три вулиці на честь Шевченка.

А ось версію Лариси Плахотної, що сучасна вулиця Тарнавського свою назву в польській транскрипції отримала на честь українського генерала, вважаємо хибною. Ця вулиця з’явилась на карті Львова 1907 року. 1909 року Мирон Тарнавський лише отримав звання капітана, а його основні подвиги були ще попереду. Найімовірніше, йдеться про польського піаніста, поета, композитора Владислава Тарновського (1836 – 1878 рр.).

Втім українських назв на карті Львова значно побільшало з 1943 року. Причому тоді у Львові з’явилось одразу дві вулиці Федоровичгассе – сучасна Хотинська та Марка Черемшини. Тоді ж названо вулиці іменами інших відомих українських діячів,  у деяких назвах вшановано також пам'ять про історичні події: Леся Українкагассе (суч. Балабана), Козакенгассе (Козацька), Ярослав Мудригассе (Кузневича Г.), Петрушевичгассе (акад. Люльки), Дорошенкогассе (Марка Черемшини), Тучапський Макаргассе (Народна), Паньківськийгассе (Нафтова) ( у цьому разі не зовсім зрозуміло, про кого йдеться, адже це прізвище мало одразу кілька українських діячів), Рогатинськийгассе (Одеська), Вітовськийгассе (Парфеновичів), Липинськийгассе (Хоробрих).

Характерно, що ані австрійці, ані поляки чи німці не називали на честь українських діячів  або історичних подій центральних вулиць, визнаючи присутність українців у Львові, однак демонструючи їхню вторинність.  

25 – 31 серпня в хронописі Львова та Галичини

Історія останнього тижня

* Львівський офіс «Крим SOS» отримав статус виконавчого партнера Управління Верховного комісара ООН у справах біженців.

 

* Тим часом колишні повертаються на посади – цього тижня на підставі рішення Дрогобицького міськрайонного суду міським головою Дрогобича став Олексій Радзієвський – тонкий знавець і шанувальник творчості Бруно Шульца, колишній перший секретар Дрогобицького міськкому КПУ (за радянської влади!), екс-голова Львівської обласної організації Партії регіонів – випадок для Львівщини унікальний.

* 25 серпня до місця постійної дислокації повернулись два десятки бійців 80-ї окремої аеромобільної бригади.

Історія зовсім недавня

* 29 серпня 1992 року відбулося перепоховання мощів патріарха Йосипа Сліпого у храмі Святого Юра у Львові.

Історія не така давня

* 29 серпня 1965 року у Львові відбулися збори  євангельських християн-баптистів, у яких взяли участь майже 400 представників із різних регіонів СРСР.

* 25 серпня 1963 року народився новітній Герой України Юрій Вербицький – сейсмолог, науковець. Втім в історію він увійшов як активіст Майдану – 21 січня 2014 року його та Ігоря Луценка викрали. Після жорстоких катувань Юрій помер.

* 28 серпня 1957 року народився найвідоміший гравець львівських «Карпат» Степан Юрчишин. Він став рекордсменом першої ліги СРСР за кількістю голів у одному сезоні – 42, який встановив 1979 року. Також провів 4 гри за збірну СРСР та забив один гол.

* 27 серпня 1941 року в містечку Куликів Жовківського району народився український актор театру і кіно Богдан Сильвестрович Ступка.

Історія міжвоєнна

* 31 серпня 1939 року Верховна Рада СРСР ратифікувала радянсько-німецький пакт про ненапад. Вже 1 вересня німецькі літаки бомбардували Львів.

* 26 серпня 1939 року один німецький загін «заблукав» у Польщі, зробивши перші постріли ІІ Світової війни.

* 30 серпня 1920 року — у Празі утворено Українську військову організацію на чолі з Євгеном Коновальцем.

* У ніч на 31 серпня 1919 року об'єднані сили УГА  та Дієвої Армії УНР визволили Київ від більшовиків.

Історія бабці Австрії (1772 рік –  жовтень 1918 року)

* 28 серпня 1913 року народилась Віра Свенцíцька — діячка УВО та ОУН, український мистецтвознавець, донька Іларіона Свєнціцького, жертва сталінського терору.

* 27 серпня 1909 народився Андрі́й П'ясе́цький — вчений, політичний та громадський діяч, міністр лісів в уряді Ярослава Стецька. Автор праці «Про побудування і біологічний розвиток ряду типів українського лісу», яка і в наш час не втратила наукової вартості.

* 27 серпня 1882 року народився видатний львівський архітектор та польський  військовий діяч Вавжинець Дайчак. Брав участь в польсько-українській війні. Архітекторську практику проходив у фірмі Альфреда Захаревича та Євгена Червінського, а 1925 року створив власне архітектурне бюро. Спорудив понад 300 храмів на території Західної України. Серед робіт Вавжинця Дайчака -- келії домініканського монастиря у Підкамені (1916 рік), реставрація інтер’єрів Чорної кам’яниці на площі Ринок (1926 рік), житловий будинок на вулиці Антоновича, 25 (1931 рік), реконструкція аркових галерей палацу Корнякта у Львові (1931 рік), головний вівтар костелу святої Єлизавети в стилі ар-деко (1928 – 1934 рр.). Дім громадського центру при монастирі францисканців на нинішній вулиці Короленка, 1а збудований у 1932-1934 рр. у стилі конструктивізму, нині -- Російський культурний центр, будинок Вищої школи зовнішньої торгівлі, нині – Львівська комерційна академія на вулиці Туган-Барановського, 10 (1935). Переробка проекту костелу Матері Божої Остробрамської, нині -- церква Покрови Пресвятої Богородиці на вулиці Личаківській.

* 29 серпня 1875 року народився Лонги́н Цеге́льський  — український громадсько-політичний діяч, дипломат, адвокат, журналіст, видавець.

* 29 серпня 1869 року народився Мирон Тарнавський – український полководець, генерал-четар УГА та її Начальний вождь (головнокомандувач).

Історія міста в мурах

* 27 серпня 1672 року об'єднана українсько-турецько-татарська армія, яку очолювали гетьман Петро Дорошенко, турецький сулан Мухаммед IV і кримський хан Селім-Гірей, здобула фортецю Кам'янець (Кам'янець-Подільський) і вирушила на Галичину.

* 29 серпня 1619 року відбулась прем’єра «Кам'янки Струмилової» -- першої відомої в історії постановки українських інтерлюдій.

* 25 серпня 1604 року сталась знаменна для нас подія -- Лжедмитрій I з польсько-українським військом почав похід на Москву. Відбулось це у славному місті Самборі, де Лжедмитрій І з полум’яною промовою виступив з місцевої ратуші.

Мандрівки Божої Матері

Львів’яни можуть жити на Сихові чи Левандівці, а працювати у центрі міста чи на Привокзальній, кожного дня прямуючи з однієї архітектурної епохи в іншу. Це стає таким звичним та природним, що ми не помічаємо цих трансформацій. Втім одна спільна деталь чи, точніше, деталі, таки супроводжують нас у будь-якому куточку Львова. Це численні фігури Матері Божої. Скільки їх у нашому місті, ще не порахував ніхто.

Найбільша в Україні Фігура Матері Божої

Звісно, найвідоміша з них розташована на проспекті Свободи, а от найбільша, і не лише у Львові, а й у всій Україні – на Сихові, на вулиці Ігоря Антонича. І розташована вона поруч з дерев’яною церквою Благовіщення УПЦ КП. Точніше, храм ще не добудований. Уже майже завершено спорудження його каркасу, а поруч на землі лежить шатро, яке робітники ще не встигли встановити. Пан Ігор, який керує будівництвом, розповів, що сподівається найближчим часом завершити будівництво, та зізнався, що сам є греко-католиком. «Але це не має принципового значення, все одно це Богоугодна справа», -- каже будівничий. Дерев’яний храм тут стоятиме два -- три роки, аж поки неподалік не зведуть муровану церкву. Місце під неї вже вибрано, там встановили хрест. «За той час тут сформується громада, а вже коли завершимо будівництво мурованої церкви, то дерев’яну перенесемо в інше місце», -- ділиться планами чоловік.

Ось тут біля руїн церкви св. Михаїла  мала стояти фігури Матері Божої. Фото uk.wikipedia.org 

Втім фігура Божої Матері таки вражає розмірами – з постаментом вона заввишки 15 -- 16 метрів, а власне скульптура має 6 метрів. Автором її проекту є відомий львівський скульптор Юліан Савка. Однак первісно вона мала стояти не у Львові, а на… Яворівському полігоні. Саме там, на території колишнього села Вишеньки, знаходяться залишки славетної церкви святого Михаїла. Свого часу цю церкву особисто освятив митрополит Шептицький. Однак її доля виявилась трагічною – після ІІ Світової війни радянська влада розширила полігон, тож жителів Вишеньки переселили, а кам’яна церква опинилась на танковій директрисі. Під час численних маневрів вона стала мішенню для танкістів. Вже в незалежній Україні танкістам заборонили стріляти по церкві, однак про відродження храму не йшлося. Саме біля розстріляної церкви і мала стояти ця велична фігура, однак цьому перешкодили керівники районної адміністрації. Таким чином фігура Матері Божої опинилась на Сихові. І тепер вона стала захисницею житлового кварталу,  в якому невдовзі постане храм. А заодно і свідченням галицького екуменізму.

Тінь Лемберга на вулицях сучасного Львова

Щоразу, коли Львів переходив зі складу однієї держави до іншої, у місті починалось масове перейменування вулиць. Часто нові господарі Галичини вдавались до перекладу звичних назв, що фактично змінювало характер не лише певної вулиці, роблячи її «польською», «австрійською» чи «німецькою», а й загалом національний характер міста. Мабуть, найнеграмотніше це робили росіяни, які зазвичай не вникали в нюанси, переінакшуючи назви. Наприклад, і досі в російських джерелах вулиця Руська вперто називають Русской…

Особливо не щастило іменним назвам вулиць – власне їх перейменовували насамперед. Особливо тут відзначилась совіцька влада, назвавши львівські вулиці на честь людей, які не те що не зробили для міста нічого, а ніколи жодного разу навіть не були в ньому. Власне через цю обставину шукати серед них назву, яка б походила з княжих часів – марне заняття. Логіка підказує, що передусім це вулиці, у назвах яких відображено середньовічні поняття, які збереглися до нашого часу, і шукати їх слід між двома площами – Старим та Новим Ринками.

Площа Старий Ринок. www.photo.i.ua

Джерелом інформації нам слугував український варіант Вікіпедії – у ній зібрано інформацію про всі основні вулиці Львова. Точкою відліку ми обрали 1871 рік – саме тоді на карті нашого міста з’явилось чимало назв вулиць, які після того не наважилась поміняти жодна влада.

І все ж повернемось до іменних вулиць – саме того року на карті Львова з’явились вулиці Вагилевича та Словацького. Щодо останньої особливих питань немає – все ж таки тривалий час місто перебувало під польським впливом і правлінням, а поява у місті вулиці з назвою на честь греко-католицького священика та українського поета і фольклориста є вельми цікавим фактом.

Також того року на карті міста офіційно з’явилились вулиці Шпитальна, Сербська, Коперніка, Лісна (Личаківський район), Вагова. Офіційний статус отримала вулиця Вірменська, хоча вона існувала з 1444 року і весь цей час була місцем компактного проживання вірменської громади міста. Також офіційну назву здобула площа Старий Ринок, хоча Ринкова площа в місті була ще з часів заснування Львова.

1860 роком датується назва вулиці Вугільна, а в середині ХІХ століття з’явилася Джерельна, яка відтоді не змінювала назву. Також з початку ХІХ століття походить назва вулиці Ткацька. Між іншим, розташована вона на тому-таки Підзамчі й починається від Замарстинівською. Тоді вона була осередком львівських ткачів, але розвиток міста зумовив зміну її «професії» -- вже багато років її найвідоміший об’єкт – кондитерська фабрика «Світоч».

uk.wikipedia.org

Так само змінила «професію» ще одна стара львівська вулиця – Пекарська – ця назва походить з 1690 року. Зараз на цій вулиці немає жодної пекарні, натомість вже тривалий час вона є важливим осередком львівської медицини.

Зазвичай вулиця Зелена – невелика, тиха вуличка з приватними обійстями, однак у Львові це одна з магістральних вулиць, назва якої до того ж фіксується у 1676 -- 1685 роках.

Ознакою середньовічного міста був поділ на національні анклави пам’ять про які збереглася в назвах відповідних вулиць. Власне таким анклавом був український, або ж в тогочасній термінології руський, що й збереглося в назві вулиця Руська, яка фіксується 1472 роком.

Втім найдревнішими назвами вулиць є Галицька та площа Ринок, які датуються 1382 роком. Відтоді жодна влада так і не ризикнула змінити ці дві назви.

Яка вулиця у Львові має найдавнішу назву, ми запитали одного з найвідоміших львовознавців Івана Радковця:

«Ці назви ніколи не мінялись, оскільки вони відповідають історичній справедливості. Колись вулицю не називали просто так, а відповідно до топографічних особливостей, наприклад, Східна-Західна. Також назвами позначали напрямки на Краків, Галич, вони залежали від того, хто здебільшого жив на цих вулицях: Руська, Сербська, Вірменська. Ці назви не вигадані, а склались історично. 1872 року чимало вулиць уперше отримали назви на першому всесвітньому конгресі поштарів – саме там було впорядковано порядок обчислення відстаней між містами і порядок найменування вулиць. Зокрема, всі відстані з того часу обчислюються від входу у головну міську пошту, тому його перенесення бодай на кілька метрів створює чимало  проблем для картографів. У зв’язку з цим одесити сперечаються, що у них точкою відліку ніколи не була пошта, а порт. Втім раніше головна пошта завжди розташовувалась навпроти порту, адже це був найкоротший шлях для відправлення пошти.

Якщо повернутись до Львова, то до 1872 року не існувало поняття назви вулиці, просто зазначали назву будинку, наприклад, будинок Гембаровича чи Ціммермана, іноді додавали конскрипційний номер – цього було достатньо для поштаря. Після Конгресу поштарів з’явились офіційні назви вулиць, а конскрипційні номери будинків зникли.

У перейменуванні вулиць є один цікавий момент – в українській мові немає традиції перекладу топонімів, це вважається перейменуванням, наприклад, якщо вулиця називалась Квіткова, а стала Блюменштрассе. Це питання стосовно вулиці Пильникарської ставлю екскурсантам, адже російською її слід було б назвати Напильническая. Чомусь усі вважають,що ця назва походить від слова «пил», забуваючи, що в українській немає слова «напильник», а є «пильник». Свого часу на Пильникарській знаходились слюсарні майстерні, тому вона отримала цю назву.

18 – 24 серпня в хронописі Львова та Галичини

Історія останнього тижня

* Показ військової техніки в Академії сухопутних військ – це те, чим запам’ятається відзначення Дня Незалежності у Львові. У час війни головне свято країни відзначаємо по-воєнному.

* 22 серпня з аукціону Львівській мерії вдалось продати приміщення на Шпитальній, 25 за 6 млн 400 тис. грн. Це не може не тішити, надто в теперішній ситуації.

* 21 серпня також потішили львівські програмісти, які оголосили про створення комп’ютерної програми для військової розвідки, яку можна завантажувати у звичайний смартфон. Отож, тепер наші військові зможуть воювати і на ІТ-фронті.

* Те, що львів’яни – люди креативні, надто молоде покоління, підтвердив і біг-борд, який з’явився цього тижня на в’їзді до Львова. На ньому -- малюнок, що надіслав воякам у зону АТО 8-річний Максим Сивак. Хлопчик зобразив зеленого Путіна, в якого цілиться український танк.

* На жаль, з фронту досі привозять наших загиблих земляків. Зокрема, 19 серпня у Львівському аеропорту приземлився борт із 11 загиблими галичанами, закарпатцями та волинянами. Вічна їм пам’ять…

* Нашого видатного земляка Омеляна Стоцького увічнили у містечку Східниці, відкривши з нагоди його 120-річчя стелу. Саме Омеляну Стоцькому Східниця завдячує нинішньою славою, адже він відкрив місцеві джерела мінеральних вод.

Історія зовсім недавня

* 21 серпня 2005 року Львів перестав бути формальним центром українських греко-католиків. Цього дня Блаженніший Любомир Гузар прийняв титул Верховного архієпископа Києво-Галицького і переніс осідок УГКЦ зі Львова до Києва.

Історія не така давня

* 19 серпня 1989 року Львівська парафія Петра і Павла на вулиці Личаківській першою в Україні вийшла з підпорядкування РПЦ і оголосила себе частиною УАПЦ. А вже 14 жовтня 1993 року її настоятель, отець Володимир став Патріархом УАПЦ під іменем Димитрій.

* 19 серпня 1968 року народився Андрій Садовий, міський голова Львова з 25 квітня 2006 року до нині.

* 21 серпня 1952 року в столиці Болгарії Софії народився відомий львовознавець Юрій Бірюльов.

Історія міжвоєнна

* 23 серпня 1939 року у Москві підписано Пакт Молотова – Ріббентропа, у його таємному протоколі йдеться про перехід східної Галичини під совєцьку владу.

* 21 серпня 1926 року народився сорок четвертий архієпископ-митрополит Львівський латинського обряду та перший кардинал серед латинських архієпископів Львова Мар’ян Яворський. Зараз він є архієпископом-емеритом.

Історія бабці Австрії

* 19 серпня 1914 року створено керівний орган Українських Січових Стрільців – Українську бойову управу.

* 21 серпня 1910 року  народився греко-католицький священик Дмитро Блажейовський. Отець Дмитро відкрив Музей вишиваних ікон, які він сам створив. Цей музей -- найкраща пам’ятка про нього. Оглянути експозицію можна на проспекті Чорновола, 2.

* 20 серпня 1884 року в Космачі народився греко-католицький священик Омелян Ковч. У роки війни він видав понад 600 довідок про хрещення євреїв, чим порятував їх від загибелі. За це 1944 року нацисти спалили священика в концтаборі «Майданек». 27 червня 2001 року під час візиту Папи Римського Івана Павла ІІ до Львова відбулась беатифікація священика, а згодом блаженного Омеляна Ковча проголосили покровителем пастирів УГКЦ. 

* 19 серпня 1873 року народився польський генерал Юзеф Галлер, який відіграв трагічну роль в короткій історії ЗУНР, очоливши польську інтервенцію та завдавши поразки УГА і змусивши її відступити за Збруч.

* 23 серпня 1867 року у Яворові народився український поет, прозаїк, публіцист Осип Маковей. Зауважимо, що помер він 21 серпня 1925 року в Заліщиках Тернопільської області.

* 18 серпня 1830 року народився Франц Йосиф І – імператор Австрійської імперії, король Галичини та Володимирії, з 15 березня 1867 року -- глава Австро-Угорської монархії. Правив 68 років, що стали епохою в історії Австро-Угорщини, зокрема Львова та Галичини, адже саме в цей період започатковано чимало речей, які визначили розвиток краю на багато десятиліть наперед.

Історія давня

* 20 серпня 1597 року народився один із найвидатніших бургомістрів, поет та історик Львова Бартоломей Зиморович. До 1939 року у Львові була вулиця його імені, однак за совєцької влади її перейменували на Лермонтова, а за української -- на Джохара Дудаєва. Меморіальну дошку на честь непересічного галичанина, яку на цій вулиці встановили городяни, демонтували совєти 1947 року.