Битва за Рясне (2)

Знимки: http://www.varianty.net/ (3)

Інфраструктура

У Рясне-1 і Рясне-2 є свої ЛКП, котельні тощо. Однак для мешканців Брюховицької та Лукасевича нагальним питанням стає водогін та каналізація. Вони переймаються тим, що незабаром не матимуть доступу до питної води.

У приватному секторі Рясної-Польської досі не має звідки регулярно діставати воду, хіба що з криниць, які катастрофічно міліють.

Наразі в бюджеті розвитку міста закладено мільйони гривень, однак, чи будуть вони реалізовані на потребу ряснянців – невідомо.

Одним з недопрацьованих напрямів роботи міських служб є велоінфраструктура: наразі закладено спорудження в Рясне-1 велодоріжку довжиною близько 800 метрів, однак вона й досі не завершена. Велодоріжку відділили від дороги бордюром, а асфальт так і не проклали.

Її будують з 2011 року, хоча біля місцевого ЛКП-402, великого супермаркету і відділення одного з комерційних банків вже встановлені велопарковки.

Для наймолодших мешканців району споруджено ясла-садок і комплекс №94. До 2000 року тут діяла школа естетичного виховання в дитсадку "Веснянка", але через демографічну ситуацію заклад закрили і зараз тут пекарня, зал для шейпінгу, меблева майстерня, приватна лабораторія. У Рясній-Польскій збудовано школу №94, у Рясне-2 – школу №100, діти з Рясне-1 – вчаться в школі №92.

На обидва мікрорайони є один дільничний відділок міліції та книжковий магазин. Рясне-1 та Рясне-2 мають власне відділення пошти та "Ощадбанку".

Безкоштовних закладів охорони здоров’я тут декілька, дитяче та доросле відділення Третьої міської комунальної лікарні туляться на перших поверхах житлових будинків. Також є колись відомча "електронівська" поліклініка на подвір'ї якої розташована пам’ятна плита (1988 рік), що нагадує про початок співпраці "Електрону" та японської компанії Toshiba.

Досить непогано ряснянці забезпечені торгівлею: в мікрорайоні є два ринки (продуктовий та промисловий), вдосталь аптек, супермаркетів. У Рясному багато впорядкованих подвір’їв під будинками: є лавочки, пісочниці, турніки для любителів воркінг ауту, столи. Їх, через недостатню кількість ресурсів у місцевого ЛКП, облаштували власними силами самі мешканці. Є кілька невеличких футбольних та баскетбольних майданчиків.

Дитячих майданчиків у районі також вдосталь. Коли міська влада декілька років тому провадила кампанію з їх встановлення в усьому місті, то місцеві активісти власними силами шукали гроші та матеріали для того, щоб їхні діти мали де бавитись.

Більшість з дитмайданчиків обладнані лавочками для батьків.

Транспортне сполучення

Ця болюча тема для ряснянців

1. Вранці з Рясного важко виїхати, а ввечері – повернутись. Багато пасажирів заходять в автобус на кінцевій зупинці (одразу для кількох автобусних маршрутів кінцевою є зупинка на вулиці Величковського в Рясне-2). Тому до Рясне-1 та Кам’янки автобуси приїздять вранці заповненими вщерть. Ввечері усе навпаки – багато пасажирів їде в Рясне-1 і Рясне-2.

2. Залізничний переїзд на Клепарові суттєво вносить корективи в час проїзду вулицею Шевченка. Якщо він закритий і автомобілі чекають поки проїде товарняк, то створюється корок, часом, більше, ніж сто метрів в обидва боки. Так блокується перехрестя Шевченка-Винниця, Шевченка-Брюховицька.

3. Водії не бажаючи "возити повітря" не дотримуються графіку і вже до 22-ї години автобусів на різних маршрутах стає суттєво менше, а о 23-й годині добратися у Рясне з інших районів міста майже неможливо.

Часто, щоб дістатись до вокзалу чи перехрестя вулиць Шевченка-Городоцька (чи навпаки, звідти додому), мешканці Рясного їдуть автобусами міжміського напрямку, що курсують повз мікрорайон в Яворівському напрямку. Невеличка автостанція біля Янівського кладовища також сприяє такому способу добирання.

На вулиці Величковського є велика кінцева зупинка маршрутів №217а, 12, 11, 30, 49, 50, де водіям не облаштовано жодних умов для WC, і тому, як стверджують місцеві мешканці, тут нерідко можна відчути неприємні запахи.

Повз Рясне проїжджають також маршрути №131 (з Рясної-Польської), 144 (з Бірок, вулицею Брюховицькою) та недавно запроваджений 54 (з Брюхович, вулицею Брюховицькою до Сихова). 

Рясне розташоване близько до залізниці, тут є своя залізнична станція, де чотири рази на добу зупиняється електричка "Львів-Рава-Руська". Раніше, за рахунок потяга "Львів-Рудно", вона мала сполучення з платформою "Рясне-2", але наприкінці 90-х, у зв'язку нерентабельністю, цей невеличкий залізничний маршрут закрили. Його намагались відновити на початку 2000-х, навіть відбулось урочисте відкриття старого-нового маршруту, однак це виявився лише дешевий піар на декілька тижнів від якогось кандидата в народні депутати. Зараз колією, що сполучає Рясну-Польську та Білогорщу, їздять лише товарняки і це негативно вплив на рівень шумового забруднення прилеглих до залізниці житлових будинків. 

У 2010 році під шляхопроводом між Рясне-1 та Рясне-2 сталась катастрофа –перекинулось кілька вагонів потяга. Колія вивернулась, зникла невеличка бетонна платформа якою пішоходи переходили через колію, і тепер люди просто перестрибують через рейки.

До слова, в серпні 2014 року представники міської влади та активісти провели зустріч присвячену пішохідному сполученню Рясного-1 і Рясного-2, де було обговорено бачення пішохідної доріжки між мікрорайонами, а також засновано тематичну групу в Facebook. Силами місцевої "Самооборони" закрили питання освітлення одної з небезпечних ділянок пішохідного шляху з Рясного-1 в Рясне-2.

Багато років на магістральній дорозі бракувало світлофорів. На пішохідних переходах щороку траплялось кілька ДТП, інколи з летальними наслідками. У 2009 році було встановлено перший світлофор поруч з перехрестям Шевченка-Томашівська, а восени 2014 року – поряд з зупинкою "Електрон". Мешканці Рясного-1 сподіваються, що це підвищить безпеку руху пішоходів.

http://www.varianty.net/24217-bytva-za-riasne

(Інтригуючий початок див.: http://lvivreport.blogspot.com/2015/04/blog-post_16.html Далі буде цікавіше)

Битва за Рясне

Це монументальне полотно присвячується мешканцям Рясного, які тільки стали на тернистий шлях самоідентифікації.

Як і в будь-якому іншому районі Львові тут вирує життя, активна громада змінює простір довкола себе і робить це – віддавна й дотепер, регулярно та часто.

Історія

Рясне -- новий мікрорайон з великою історією

Північно-західна околиця Львова була заселена ще в Середньовіччі. На це вказує пам’ятник у селі Рясна-Польська, що нагадує про рік заснування села – 1433.

За багато століть тут встигли пожити українці, поляки, євреї та німці. Не дивно, що поділ населених пунктів північно-західного передмістя ведеться за етнічним принципом: є Рясна-Руська (зараз – Яворівський район Львівської області) та Рясна-Польська (Львів, Шевченківський район). Про останню є згадка в географічному словнику Королівства Польського (1889 рік).

Про польську присутність тут нагадують як мінімум два об'єкти.

Перший – пам’ятник полякам-учасникам міжетнічних україно-польських збройних конфліктів (1918-1919 рр.) споруджений в 1932 громадою села (скульптор Броніслав Маріан Солтис та архітектор Вітольд Вінцент Равський).

За ним доглядають польські харцери, які періодично прикрашають пам'ятник червоно-білими стрічками. Територія довкола нього довкола нього доглянута, а монумент потроху відреставрують.

Навпроти, другий об'єкт – костел Божого Милосердя РКЦ (збудований в 2003 році).

Як повноцінний житловий масив Рясне почало розвиватись за часів СРСР. У 1949 було відведено землі (140 га) під колгосп ім. Т. Шевченка. У 1957 році село Рясне було приєднано до Івано-Франківського району Львова. 17 вересня 1959 року на спільній сесії сільрад села Рясне і Рясна-Руська були об'єднані в Рясненьку сільську раду. У селі був один медпункт, поштове відділення та клуб. Колгосп ім. Т. Шевченка об’єднали з колгоспом ім. Маленкова і це стало початком колгоспу 40-річчя Великого Жовтня.

У 60-х роках минулого століття розпочалось спорудження "хрущовок" (будинки 364, 366, 366а, 366б, 368) та подальша розбудова традиційного спального району для проживання будівників соціалізму та підйому промисловості СРСР.

Звичайне Рясне

Дуже символічним є офіційне приєднання житлового масиву до Львова. Указ Президії ВР Української РСР підписаний 9 березня (день народження Тараса Шевченка) Головою Президії Верховної Ради Української РСР Валентиною Шевченко. Так як це сталось у 1988 році, то мікрорайон й справді можна назвати одним з "наймолодших" у Львові. Донедавна дорожній знак, що вказував на межу міста стояв поряд з зупинкою громадського транспорту на вулиці Т. Шевченка, 370.

Промислова гордість околиці

Чи не найстарішими промисловими об’єктами північно-західної окраїни Львова є фанерний завод. Заснований в 1917 році як частина АТ "Ойкос", він був одним з центрів деревообробної промисловості Львова.

Хоча географічно він розташований на Кам’янці (Баторівці), тут працювали й мешканці Рясного.

За СРСР непарний бік вулиці Шевченка був відведений під величезну промзону. Тут були споруджені заводи: «Електрон», "Конвеєр», "Автонавантажувач", "Львівхімсільмаш" та Торфобрикетний завод. Для регулярної роботи промислової зони збудували енергокомплекс і невеличку пожежну частину.

З усіх перелічених підприємств, наразі, активними можна вважати лише "Електрон" і "Конвеєр". Перший, зокрема, "збагачує" вулиці Львова трамваями, електробусами і тролейбусами. За часів СРСР наукову базу та молоді кадри телевізійного флагману Львова забезпечував Львівський електромеханічний технікум (1947 р.), який за свою довгу історію зазнавав усіляких змін і зараз називається Навчально-науковим інститутом екології, природоохоронної діяльності та туризму імені В'ячеслава Чорновола (наймолодший з інститутів Національного університету "Львівська політехніка").

Загалом рясненці сприймають сусідню промзону двояко: негативним фактором є шкідливий вплив на екологію мікрорайону, позитивним – наявність там хоч якихось робочих місць поблизу дому. Наразі в найвищій будівлі "Електрону" (своєрідний рясненський хмарочос) є офісні приміщення різних комерційних організацій, інший хмарочос (власність "Автонанатажувача") пусткою стоїть поряд з межею Львова й Рясної-Руської.

Частина приміщень "Конвеєра" також зайнята різними малими підприємствами, де працевлаштовані мешканці району.

Контрасти Рясного

Кілька років тому піднімалось питання про заснування асфальтового заводу в цій промзоні, однак місцеві мешканці вийшли на пікет, адже таке підприємство негативно вплинуло б на їхнє здоров’я.

Нове життя промзони може настати з пришестям сюди інвесторів, оскільки Львівська міська рада ініціює тут створення індустріального парку "Рясне-2" площею 23,5 га на більш ніж 6000 робочих місць.

Однак амбітний план наразі є лише планом, про що й нагадує біг-борд поряд з територією "Автонанатажувача".

Спальний район 

З якого боку не їхати в Рясне, звідусіль на горизонті несподівано постають "коробки" району постають: чи то минаючи особняки Кам’янки, чи то проїхавши Рясну-Руську, чи заїжджаючи в Львів з Брюхович. Майже звідусіль типову радянську забудову оточує сільський пейзаж.

Більшість багатоповерхівок Рясного-1 та Рясного-2 споруджені як відомче житло вищезгаданих заводів і про це й досі нагадують радянські "графіті" на стінах будинків, та лексикон рясненців: "електронівська лікарня" (вул. Шевченка, 313), "будинок від конвеєрного" (вул. Шевченка, 358б).

Багато мешканців району працювали на заводах, і отримали житло поблизу. Всі багатоквартирні будинки в Рясне-1 (їх близько п’ятдесяти) розташовані на парному боці вулиці Шевченка, а ціле Рясне-2 (близько тридцяти багатоповерхівок) – на вулиці Величковського.

Щоправда тут залишились й цілі вулички забудовані приватним сектором: Річицька, Нестора Літописця, Томашівська, Маршалківка, Осикова тощо. Місцями можна побачити "висотки", що споруджені за кільканадцять метрів від подвір'я, яке нагадує про те, що мікрорайон вийшов з села.

За останні 10-12 років у Рясне-1 і Рясне-2 збудовано кілька сучасних житлових багатоквартирних будинків. Вони дуже дисонують яскравими кольорами з сірими радянськими "коробками" і, подекуди, відрізняються від решти "сусідів" більшою кількістю поверхів. Поряд з магістральною дорогою вже збудовано цілий квартал новобудов (вул. Шевченка, 418) "Львівська брама".

(Захоплюючий початок. Далі буде цікавіше…)

http://www.varianty.net/24217-bytva-za-riasne

Станція, яка залишилась без пасажирів

Мандруючи малими залізничними станціями Львова швидко розумієш, що кожна з них має свій характер, і попри те, що функціонально вони виконують одну й ту ж функцію: обслуговування пасажирів та вантажів, на практиці кожна станція має свою специфіку. І вже зовсім відмінними є місцевості, які розташовані навколо них.

На початку ми ставили за мету розповісти передусім про малі залізничні станції міста, однак, якщо говорити про Клепарів, назвати її малою станцією якось і не випадає. І щоб це зрозуміти подорож варто почати з Левандівського моста. 

В Інтернеті можна знайти десятки форумів шанувальників залізничного транспорту – але одна справа обговорення в Інтернеті, інша – те, що ти бачиш на власні очі – численні колії, стрілки, тупики, вагони і т.д. і т.п. Власне кажучи мостів через залізничні колії, навіть поблизу станцій є чимало, але Левандівський міст, принаймні у Львові єдиний, звідки можна водночас бачити дві залізничні станції – Головний залізничний дверець, який є найбільшою пасажирською станцією Львова та Клепарів – найбільшу вантажну станцію Львова. До того ж саме цей міст є межею між цими двома станціями. 

І ще одне, суто психологічне відчуття людини, якій час від часу доводиться робити дальні подорожі потягом – коли поїзд минає Підзамче, приблизно від левандівського моста у потязі починається приємно-хвилююча метушня – з багажників дістаються валізи та клунки, пасажири вдивляються у вікно, впізнаючи знайомі вулиці та шикуються у чергу, аби пошвидше вийти на перон. Подорож завершується і вже минаючи численні колії Клепарова розумієш, що ти вже вдома.

Втім повернемось до Клепарова, який, як ми вже сказали, передусім є вантажною станцією, але так було не завжди – раніше це був доволі популярний напрямок, для пасажирів, надто у часи розквіту Брюхович як курортної зони – коли ще автомобільний транспорт не набув такого розвитку саме потяг був найкращим способом таких подорожей. Більше того ще зовсім недавно у розкладі львівського вокзалу значилась електричка… Львів-Клепарів. Напевно це був найкоротший маршрут елеткропотяга на Львівській залізниці. Втім тепер переглядаючи табло львівського вокзалу мені вже її не вдалось знайти – зараз тут зупиняються лише потяги на Рава-Руську – свого пасажира Клепарів втратив. За свідченням історика Олени Степанів ще в 40-роках минулого століття Клепарів був переважно пасажирською станцією, і ось така перекваліфікація.

Однак Клепарів цікавий не лише для любителів залізничних колій, а й трамвайних – паралельно до залізниці тут біжить трамвайна лінія N7, яка закінчується на вулиці Татарбунарській. Остання, що характерно для Клепарова – доволі занедбана і малолюдна, втім цікава тим, що нею пролягає ще одна трамвайна колія про яку більшість львів’ян мабуть і не здогадуються – пасажири нею точно не їздять. Втім якщо пройти вулицею Татарбунарською ви натрапите на шлагбаум з намальованою на ньому «цеглиною» -- колія йде далі, часом рейки зливаються з землею, втім за кілька метрів вони знову з’являються. Автомобілі тут практично не їздять, а колія врешті робить великий поворот наліво і продовжується за брамою гаражу «Львівелектротрансу». Тут окрім кількох автобусів та автомобілів у тупику стоїть старий та трохи поіржавілий вантажний трамвай – як не дивно, але він досі працює, щоправда електротранспортними використовують його переважно вночі. Власне ця колія і призначена для маневрів цього трамваю. 

Втім і сам Клепарів, принаймні його частина, прилегла до станції зараз таки інша, аніж описана і оспівана в батярувках «На Клепарові, за рогаткамі…». Клепарів має цікаве поєднання ключових об’єктів, які розташовані по обидві сторони вулиці Шевченка, або ж, за давнім звичаєм – Янівської. Власне станція розташована праворуч, натомість ліворуч маємо Янівський цвинтар, далі, за цвинтарем на вулиці Кирилівській заховалась нічліжка, ну якщо пройти далі, то потрапиш на ще один, вельми сумний об’єкт – «тридцятка», тобто Личаківська виправна колонія. Чому вона називається Личаківською – пояснення знайти не вдалось, хоча з погляду топографіки це є натуральним казусом. На жаль все інше, пов’язане з цією установою казусом ніяк не зазвеш, адже саме тут у роки війни знаходився Янівський концентраційний табір де за різними даними було вбито від 50 до 200 тисяч в’язнів. Однією з причин, чому саме тут було створено концтабір напевне було той факт, що він розташовано поруч із залізничною станцією. 

І напевне оцей ряд сумних споруд, де маємо і суму, і тюрму, і місце вічного спочинку, накладає свою печать на цю дільницю Львова – вельми сумне і непривітне місце у центрі якого є гомінка і метушлива вулиця Шевченка – транспорт тут мчить практично без зупинок, перехожих та пішоходів тут відносно мало і мимоволі це місце хочеться по швидше проїхати, аби вже чи то в Рясному, чи то в центрі Львова віддатись радощам життя.

Українські вулиці у польському Львові

Ця назва може видатись викликом, однак ми говоримо про міжвоєнний, а заодно і воєнний період історії Львова. Саме тоді особливо активно змінювали назви вулиць – щоразу, коли у місто приходила інша влада.

26 серпня я виставив на блог пост «Тінь Лемберга на вулицях сучасного Львова», який можна переглянути за адресою: http://lvivreport.blogspot.com/2014/08/blog-post_26.html

Пост таки мав резонанс у Facеbook, зокрема Лариса Плахотна зробила цікавий відгук, який подаю повністю:

«Українські назви вулиць у польському Львові -- Льва, І. Франка (сучасна Ковальська на Знесінні, церковна (сучасна У. Кравченко, козацка (сучасна козацька), Руска (Руська), Шептицкіх (част, сучасна Федьковича), Шевченкі (сучасна Дніпровська), Шевченкі (Лев. -- сучасна Широка), Шевченкі-бочна (Лев.) -- сучасна Низинна, Шевченкі (Знас.) -- сучасна Миргородська, Шашкевича--без зміни, так само площа Шашкевича, зацеркєвна і руска вонскане існують, Вагилевича і, не впевнена, Тарнавскєго (чи про українського генерала йдеться)»

Власне цей пост – реакція на констатацію того факту, що 1871 року на карті Львова з’явилась вулиця на честь греко-католицького священика та українського поета і фольклориста. Як бачимо, це було не поодиноке явище. Частина українських топонімів походять ще з австрійських часів. Зокрема, про це зазначено в Довіднику перейменувань вулиць і площ Львова Бориса Мельника (видавництво «Світ», 2001 рік).

Отож, ще з кінця 17 століття назву Сьвєнтоюрська дрога мала сучасна вулиця Листопадового Чину, яка, втім, наприкінці 18 століття стала Цесарською, однак вже 1825 року їй повернули назву Святого Юра. Однак 1871 року під час першого масового перейменування вулицю названо на честь Міцкевича. Так само назва площі Святого Юра перед головним греко-католицьким храмом виникла на початку 19 століття. За німців він отримав назву Георгспляц. Втім це можна пояснити тогочасною звичкою називати вулиці та площі на честь розташованих на них храмів. Але те, що за радянських часів ця назва втрималася майже 6 років – з липня 1944 по 1950 рік – явище направду унікальне.

У 1885 -- 1919 роках назву Шептіцкіх мала частина сучасної вулиці Федьковича. Значно довше цю назву – в 1885 – 1940 роках та з серпня по грудень 1941 року на честь видатної галицької родини називали сучасну вулицю Шептицьких. Тож історичну справедливість таки відновили.

І, врешті, 1895 року у Львові вперше з’явилась вулиця Шевченка – сучасна Дніпровська. На честь Кобзаря її називали аж до липня 1944 року.

Вдруге ім’я Шевченка на карті Львова з’явилось 1926 року на Левандівці – це була перша назва сучасної вулиці Широкої, назву Шевченка вона мала до 1933 року. А вже 1931 року вулиця Шевченка з’явилась на Знесінні – 1934 року її перейменували на Тромби, зараз це вулиця Миргородська. Таким чином деякий час у Львові було одразу три вулиці на честь Шевченка.

А ось версію Лариси Плахотної, що сучасна вулиця Тарнавського свою назву в польській транскрипції отримала на честь українського генерала, вважаємо хибною. Ця вулиця з’явилась на карті Львова 1907 року. 1909 року Мирон Тарнавський лише отримав звання капітана, а його основні подвиги були ще попереду. Найімовірніше, йдеться про польського піаніста, поета, композитора Владислава Тарновського (1836 – 1878 рр.).

Втім українських назв на карті Львова значно побільшало з 1943 року. Причому тоді у Львові з’явилось одразу дві вулиці Федоровичгассе – сучасна Хотинська та Марка Черемшини. Тоді ж названо вулиці іменами інших відомих українських діячів,  у деяких назвах вшановано також пам'ять про історичні події: Леся Українкагассе (суч. Балабана), Козакенгассе (Козацька), Ярослав Мудригассе (Кузневича Г.), Петрушевичгассе (акад. Люльки), Дорошенкогассе (Марка Черемшини), Тучапський Макаргассе (Народна), Паньківськийгассе (Нафтова) ( у цьому разі не зовсім зрозуміло, про кого йдеться, адже це прізвище мало одразу кілька українських діячів), Рогатинськийгассе (Одеська), Вітовськийгассе (Парфеновичів), Липинськийгассе (Хоробрих).

Характерно, що ані австрійці, ані поляки чи німці не називали на честь українських діячів  або історичних подій центральних вулиць, визнаючи присутність українців у Львові, однак демонструючи їхню вторинність.