«Білий кінь», «Унітаз» та інші львівські кав’ярні

Зараз вигадливою назвою кав’ярні вже нікого не здивуєш. Кожен власник намагається вкласти в неї весь політ фантазії та інтелекту, аби заманити клієнта. Виходить іноді скандально, однак у межах пристойності. За радянських часів усе було інакше. Сухі офіційні назви: «Кава», «Соки-води», «Пельменна» або ж «Їдальня N 357 Залізничного тресту громадського харчування трудящих» були ознакою суворого стандарту. Зрештою, назва «Пельменна» нікого з пантелику не збивала, бо ж які пельмені «на сухо». Однак ідеться не про меню, а про назви – сухі офіційні назви давали можливість польоту для народної фантазії з численними  алюзіями, гіпербололами, параболами та іншими художніми прийомами, про які чимало завсідників ніколи і не знали або ж забули одразу після закінчення 10 класу.

Небагато старих кнайп підсовєцького Львова змогли дожити до наших днів у майже незмінному вигляді. Тож я би їм таки надав статус пам’ятки мистецтва. Більша ж частина -- це вже оновлені, гламурні заклади з кавою-гляссе, вишколеними  довгоногими офіціантками або ж банківські офіси, магазини канцтоварів, білизни і т.д. Про ці місця «бойової слави» мені нещодавно нагадав відомий львовознавець Юрко Охріменко.

Червона Калина -- одне з небагатьох кафе у центрі Львова, яке збереглося незмінним з совєцьких часів 

І перший заклад, про який він згадав, це, звісно – «Білий кінь» -- один з небагатьох, який майже не змінився і зберігся до наших часів. Понад те, колись неофіційна назва – «Білий кінь»  стала цілком легальною. Річ у тім, що на панно, яке є в одному залі, зображено табун білих коней. Зараз у багатьох молодих людей може скластися спрощене уявлення про старі кав’ярні, однак це не так. І якщо колись ця кав’ярня отримає статус пам’ятки мистецтва, то це буде цілком справедливо, адже автором цього панно є один з найвідоміших львівських художників Володимир Патик.

Власне завсідниками «Білого коня» є викладачі сусідньої академії ветеринарної медицини та стоматологи з обласної лікарні. Ну а напівтемрява, яка зустрічає кожного, хто заходить у цей підвальчик, створює атмосферу загадковості піратського зібрання.

Втім недалеко, на розі вулиць Личаківської та Сковороди, зараз знаходиться більярдна. Раніше цей заклад називався «Кафедра пана Андрія» на честь бармена, яке тут розливав пиво. Відвідували «Кафедру» студенти-медики.

Оскільки назви тоді були неофіційними, то часом вони відзначалися цинізмом. Наприклад, на розі тих-таки Личаківської та Котика знаходилось кафе з народною назвою «Му-му». Таємниця проста: поруч був будинок, у якому жили глухонімі – власне вони часто відвідували заклад.

Це зараз Львів – туристична Мекка, в радянські часи було все простіше, тож у самому центрі, поруч із Галицьким ринком, стояло кафе «Утро нашей родины», що працювало з 7 години. У тому будинку знаходився готель «Колгоспний». Тож, за благородним задумом державних чиновників, селяни, які приїхали на Галицький ринок торгувати, мали б зранку там поснідати. Але це, як розповідає Юрко Охріменко, було в теорії. На практиці ще перед 7-ю біля дверей кафе збирались місцеві «хроніки» і дуже обурювались, якщо кельнерка запізнювалась бодай на хвилину.

Втім недалеко, на розі вулиць Сербської та Валової, розташовувалась ще одна відома забігайлівка «Дзеркало». Її назву пов’язували з величезним випуклим дзеркалом, яке встановили на розі цих вулиць для того, щоб автомобілісти могли бачити, що відбувається за поворотом.

І вже на Новому Світі, в районі «Львівської політехніки», було популярне кафе «5 кутів». Ця назва виникла через неправильну форму перехрестя, на якому розташований заклад. Ну і звісно, знаменитий «Унітаз». Назвали цей півпідвальчик так, тому що неподалік був  магазин сантехніки.

На жаль, це лише короткий екскурс старими львівськими кав’ярнями. Вони мали сотні неофіційних назв, більшість яких відійшла разом з нехитрою совєцькою епохою. 

Війна за хідники

Частина з нас -- затяті роверисти, дехто -- навіть віртуозний велобайкер. Ще частина –автомобілісти. Одні, залежно від доходів, їздять на скромних «Запорожцях», «Тавріях» чи «ДЕУ», інші -- на представницьких «Пежо», «Мерседесах» і т.д. Кілька наших земляків --реальні олігархи. Список їх невеликий і давно всім відомий. Ще деякі -- не олігархи, але ганяють явно олігархічні понти. Також є бідні і не дуже бідні студенти, перукарі, реалізатори з ринку і власники кіосків на тих самих ринках.

Цікаво, на якій підставі перед митницею стоїть один автомобіль та "застовблено" місце під інший? 

Але, попри це, кожен з нас передусім є пішоходом. І Петро Димінський, і Віталій Антонов, і Юрій Турянський як новий голова Львівщини, та Ірина Сех – в шубі чи без неї. І, звісно, Андрій Садовий, і всі його попередники на посаді.

Попри цю очевидну істину, пішоходам доводиться таки боротись за свої права з тими, хто час від часу покидає їхні лави. А далі все залежить від ступеня нахабства та вихованості того, хто тимчасово перестав бути пішоходом – один поставить авто у визначеному місці, а інший залишить його поперек і так вузького тротуару, лаючи усіх, хто намагається його наставити на шлях істини. У Львові йде війна за хідники, з перемінними успіхами наступами та контраступами. Громадські активісти, як сили АТО, відвойовують вулицю за вулицею, ділянку за ділянкою. Втім найнахабнішими у цій війні таки є славні митники – на вулиці Костюшка вони влаштували кругову оборону, закріпивши за своїми небідними тачками місце на вузькому тротуарі. Наші громадські активісти, пройшовши Крим, Рим та Майдан, так і не наважуються атакувати цю цитадель хамства та зневаги до прав. Можливо, тому що самі час від часу мають якісь потреби на кордоні, чи з якоїсь іншої причини, мені невідомо. Цікаво, що Андрій Садовий, який так активно бореться за права пішоходів, теж не поспішає наводити тут лад. Принаймні про плани міської влади встановити обмежувачі перед управлінням митниці на Костюшка чути не доводилось. Але у такій війні не повинно бути винятків, інакше це створює враження безкарності та вседозволеності.

Якщо ці автомобілі не митників, то тоді чиї?

Здається, така «війна за хідники» -- дрібниця, яка не варта надмірної уваги, адже є набагато важливіші проблеми. Але це не так, адже йдеться про боротьбу культури і хамства. І останнє повинно знати своє місце – десь поблизу Грибович.

11 – 17 серпня в хронописі Львова та Галичини

Історія останнього тижня

 

* Днями Львів залишався глибоко тиловим містом. Погані новини – на Львівщині ховали наших земляків, які загинули під час АТО, – з початку кампанії наш рахунок сягнув 37 бійців. Хороша вістка – у відпустку повернулись наші військові та прикордонники. Напевне, цими двома подіями тиждень, що минув, увійде в історію. Принаймні в історію тих родин, яких це безпосередньо стосувалося.

* Цього тижня також помер ветеран українського визвольного руху Іван Губка-«Недоля» -- ветеран УПА, учасник Норильського повстання та член Українського національного фронту, який створив останній Крайовий Провідник ОУН (б) в СРСР Зеновій Красівський. За свої погляди він відбув 11 років ув’язнення.

* З мирних новин – українські та польські археологи, які розпочали розкопки в селі Оселя Яворівського району, знайшли поселення, що існувало 6000 років тому і належить до культури лійчастої кераміки. Археолог Рятівної археологічної служби Наталя Войцещук каже, що ці дослідження слід продовжити наступного року, адже вже перші знахідки стали своєрідною сенсацією.

Історія зовсім недавня

 

* 15 серпня 2012 р., за підсумками опитування, яке провів журнал «Фокус», Львів визнано найкращим містом для життя в Україні. За це проголосувало 3899 користувачів Facebook.

* 11 серпня 2010 р. в рамках підготовки до чемпіонату Європи з футболу-2012 Львів відвідав генеральний секретар УЄФА Джанні Інфантіно.

* 12 серпня 2009 р. до Всесвітнього дня молоді львівські брейкдансери затанцювали брейк на найвищій точці Львова – оглядовому майданчику Високого Замку.

Історія не така давня

* 13 серпня 1991 р. помер перший міський голова Львова Богдан Котик. Саме він був ініціатором ухвали міської ради про демонтаж пам’ятника Лєніну перед Львівською оперою.

 

* 17 серпня 1969 р. львівські «Карпати» стали володарями кубка СРСР.

* 17 серпня 1947 р. помер один зі засновників «Пласту», голова товариства «Сокіл-Батько», член Бойової управи і чотар УСС Іван Боберський.

* 12 серпня 1947 р. перші відділи УПА після тривалого рейду пробилися до Західної Європи.

* 13 серпня 1941 р. сталась ще одна подія, пов’язана з головним футбольним клубом Львова – «Карпатами» -- цього дня народився один з найвідоміших львівських футболістів Ігор Кульчицький – багаторічний капітан «Карпат», володар Кубку СРСР 1969 р.

* 16 серпня 1945 р. у Москві підписано «Договір між СРСР і Польською Республікою про радянсько-польський державний кордон». Лінія кордону пролягла на захід від «Лінії Керзона».

Історія бабці Австрії

* 14 серпня 1916 р. почалися бої Українських січових стрільців за гору Лисоню в складі австрійської армії проти російських військ.

* 17 серпня 1914 р. у Львові створено легіон Українських січових стрільців.

* 12 серпня 1913 р. народився один з найталановитіших львівських скульпторів середини ХХ століття Євген Дзиндра. Сталася ця подія у славному селі Демня Миколаївського району, яке відоме своїм вапняковим кар’єром та давньою школою різьби по каменю. Львів’янам він залишив, зокрема, дві скульптури левів, які стережуть вхід до ратуші, а також два десятки надгробків на Личакові.  Одночасно з ним народився і видатний український письменник, співробітник видань Івана Тиктора у Львові Іван Керницький.

* 12 серпня 1904 р. побачив світ український радянський письменник Петро Козланюк. За радянських часів він був також активним громадським діячем, депутатом Верховної Ради СРСР 3 --5 скликань.

* 13 серпня 1885 р. у містечку Рудно, у сім’ї видатного львівського архітектора Василя Нагірного народився син Євген, який продовжив родинну справу. У 20 -- 30-х роках минулого століття під його керівництвом на Галичині споруджено чимало будівель та церков. Серед помітних робіт Євгена Нагірного у Львові: Народна лічниця, реставрація будинку на Руській, 10, дім Рідної школи на Коцюбинського, 23, церква Святого Андрія Первозванного на вулиці Варшавській.

Історія давня

* 13 серпня 1698 р. у Раві-Руській російський цар Петро I уклав договір із Польщею про спільну війну проти Швеції.

Історія древня

* 17 серпня 1245 р. у битві біля Ярослава  Данило Галицький розгромив угорське військо і покінчив з боярським спротивом у Галицько-Волинському князівстві.

Королівське джерело під Високим Замком

«11 листопада 1787 року о 12 годині об’явилась людям Діва

Марія і подарувала людям це джерело» -- цей напис можна прочитати біля джерела на Підзамчому. Воно таки є справжнім місцем паломництва львів’ян, де облаштовано два басейни, які наповнюються джерельною водою. Поруч -- фігура Божої Матері, яку встановлено 28 серпня 2005 року та Хресна дорога, яка знаходиться неподалік.

Втім вода з джерела тече далі, вниз по схилу, звідки стікає на штреку – цей мініводоспад можна спостерігати безпосередньо на залізничній станції, звісно, якщо у той момент на колії немає потягів. Можемо припускати, що раніше це був потічок, який ніс свої води у тоді ще не засмічену Полтву.

До джерела за свяченою водою

Але це  –  офіційна версія появи джерела, однак не так давно львовознавець Юрко Охріменко висловив припущення «Львівському репортажу», що насправді це джерело набагато давніше і, коли воно з’явилось, достеменно нікому не відомо. Однак вже у 14 столітті мешканці Підзамчого таки пили його воду. Щоправда, тоді воно називалося Королівським.

Вода з джерела стікає на штреку

Юрко Охріменко стверджує, що згадки про королівське джерело у Львові не раз трапляються в середньовічних документах. Це, зокрема, привілей короля Лева Даниловича, який дозволяв міщанам користуватись водою з джерела, розташованого на грунтах, які належали церкві святого Миколая. Ці документи не раз досліджував молодий Іван Крип’якевич, однак, де саме розташовувалось це джерело, досі ніхто не знав. «Грунти, що належали церкві святого Миколая, простягались від сучасного проспекту Чорновола і до долини Полтви», -- стверджує Юрко Охріменко. Власне у цій частині Львова це єдине джерело з потужним дебетом води, тому воно й було королівським – наступні правителі Галичини підтверджували цей привілей для мешканців Підзамча, аж доки внаслідок поділу Польщі 1772 року Львів не потрапив під владу Австро-Угорщини. Нова влада одразу почала масштабні реформи – тоді були розібрані міські мури та фортеця на Високому Замку. Щодо джерела – 1787 року тут з’явилась Матір Божа, що й врятувало його від знищення. Джерело пережило ще кілька держав, зокрема, й часи атеїстичної тьми.

Станція між двома мостами

Є одна особливість розташування залізничних станцій у Львові: вони якнайкраще показують, в якому напрямку розвивалося місто.

Наприклад, минулого разу ми робили репортаж про станцію Личаків, яка припинила своє існування. Однак і місто в східному напрямку також не розвивалося – в тій частині Львова майже немає сучасних будинків, обмаль підприємств. Інша річ – південний напрямок, де, зокрема, розташовано станцію Персенківка. Навколо неї є низка підприємств: Львівський автобусний завод, Сільгосптехніка, Хімзавод. Це лише ті виробництва, що безпосередньо межують із станцією. Ну а вже навколо них розбудовували квартали Нового Львова та Сихова. Щоправда, всі вони зараз переживають не найкращі часи, разом з ними фактично занепала й станція.

До Персенківки веде одноколійка

Персенківка з усіх малих станцій Львова має, мабуть найцікавішу історію. Коли виникла сама станція, зараз достеменно не відомо. Колію Львів – Чернівці збудовано 1866 року, вона стала другою залізницею, яка з’єднувала два великі міста. Однак на той час Персенківка ше не входила до складу Львова. Цікаво, що від початку станція відігравала роль вузлової. 1894-го від неї було прокладено колію до верхньої частини Стрийського парку, де тоді відбувалася Загальна крайова (народна) виставка. Згодом колією підвозили вантажі на знамениті «Тарги всходні» (ярмарок), які так само відбувалися у Стрийському парку. Ця залізнична гілка пережила кілька змін, урешті частину колії розібрали, ну а та, що залишилась, тепер відома як Львівська дитяча залізниця, що дає підстави вважати, що первісно дитяча залізниця мала стандартну колію. Однак ця історія настільки давня, що жоден зі старих залізничників, яких ми зустріли, про це навіть і не здогадувалися.

Однак Персенківка мала всі шанси стати конкурентом Головного львівського двірця, адже на початку ХХ століття саме звідси мало розпочинатися залізничне сполучення Персенківка – Підгайці. Проте переговори міських райців з потенційними інвесторами не дали результату, адже умовою посадовців було те, що вокзал мав розташовуватися у Львові. Ну а Персенківка на той момент була за межами міста. Отож колію збудували від станції Підзамче – ту саму, яка проходила через станцію Личаків.

Стара будівля станції Персенківка таки збереглася

Попри всі пертурбації та невдачі, станція таки мала важливе історичне значення, підтвердженням чого були бої в листопаді 1918 року між українськими та польськими військовими. Власне на Персенківці відбувся бій між українським та польським панцирниками (бронепоїздами). Станцію бомбардувала з повітря польська авіація, адже сюди з Головного залізничного вокзалу Львова відступив курінь Українських січових стрільців.

За радянських часів навколо станції постала низка підприємств, які вона й обслуговувала.

Ось так залізничники чистять щебінь на станції Персенківка

Сучасна вокзальна споруда Персенківки є щонайменше третьою за ліком. До речі, будинок, де розташовувалась станція за часів німецької окупації, таки зберігся – він стоїть на протилежному від сучасної станції боці. На його фасаді є металева конструкція, до якої кріпили дзвін, що сповіщав про прибуття потяга. Зараз це – приватний житловий дім.

Згодом, за розповідями колійників, збудували велику будівлю, в якій і була залізнична станція, однак вона не збереглася. А нинішня будівля – це фактично невелика квиткова каса з навісом і двома лавками для очікування потяга. Втім як пасажирська станція вона не відіграє значної ролі: тут зупиняються лише електрички ходорівського напрямку. Основне ж призначення Персенківки – вантажні перевезення, а також технічна зупинка: саме тут розвинаються поїзди, адже чернівецький напрямок, як і за часів бабці-Австрії, залишається одноколійним. Крім того, станція працює в основному на розвантаження, найпопулярніший вантаж – щебінь.

Сплетіння колій на Персенківці

Свою мандрівку на Персенківку ми розпочали від моста на вул.. Стрийській. Уже в першому тупику бачимо 15 вагонів-платформ. Володимир Дубас, який чи не щодня їздить через Стрийську, зауважує, що ці вагони тут стоять уже кілька місяців. Зрештою, що вони тут давно, свідчить і вилинялий колір, і висока трава під ними. Ймовірно, що вони колись були зеленого кольору, а це ознака того, що належать приватному перевізнику. Ось така капіталістична безгосподарність.

Однак на самій станції робота кипить: за допомогою спеціального потяга робітники чистять щебінь на головній колії – грейдером забирають брудне каміння, бруд після очищення стрічкою піднімають у спеціальні вагони, а чисте каміння повертається назад, на колію.

Персенківка – це сплетіння колій та численних бічних відгалужень, значну частину яких зараз або взагалі не використовують, або нечасто. Якщо ж пройтися цими бічними коліями, то можна побачити зовсім інший Львів – той, де напевне, не ступала нога міського голови: доволі занедбані закамарки, вздовж залізниці – гори брудного щебеню, а в ярах – купи сміття. 

Залізничну колію тут використовують як стежку, адже поїзди ходять рідко. «Хочете в тюрму попасти?» -- відповів нам один з перехожих, коли ми запитали його, куди прямує ця гілка. Крім виправної зони, цією колією поставляють вантажі на ще одне, особливо важливе зараз підприємство – Львівський танкоремонтний завод. Далі – ринок «Шувар». Згадалося про рейковий автобус, який колись функціонував у Львові. Можливо, треба було-таки сполучати цей популярний продовольчий ринок із вокзалом замість станції Сихів? Але над цим нехай міркують містобудівники.

Вид на станцію із Сихівського моста

Бо замість того, щоб будувати нові залізничні шляхи та станції, у нас, навпаки, розбирають наявні. Поряд з цією залізничною колією колись були склади видавництва «Вільна Україна»: від основної колії відходила невелика, довжиною метрів 200, гілка, якою потяг з папером заїжджав просто на склад. Зараз від неї залишилися лише шпали.

Урешті наша подорож завершилася біля сихівського мосту, з якого добре видно панораму станції Персенківка. Це місце має історичну назву Козельники на честь села яке в 30-х роках минулого століття приєднано до Львова. Однак і тут не обійшлося без чергової ложки дьогтю: тутешні мешканці скаржаться, що будівельники не зробили окремих сходів для пішоходів, хоча такі передбачені проектом. Отож пішоходам доводиться робити чималий гак, аби потрапити на міст.

Фото Володимира Дубаса

http://www.gazeta.lviv.ua/life/2014/08/10/33198

«Куплю си газету» вже неактуально. Треба ровер…

Кажуть, що особливим атрибутом львівських кав’ярень довоєнних часів була газета. Отак неспішно тримаючи в одній руці філіжанку з гіркуватою чи кислуватою (залежно від смаку) кавою, а в іншій --«Діло» чи «Gazetu Lwowsku», дізнавалися світові новини. Час поступово прискорювався, однак газети в кав’ярнях були своєрідною романтикою. Зрештою, доступу до новин треба було очікувати, щоб ось так у спокійній ситуації дізнатись про події глобального масштабу, а зустрівшись із колегою, їх обговорити та пофілософствувати про світову політику. Все це створювало певну романтику, яка й породила ці рядки: «Куплю си ґазету, сяду до трамваю. Бувай ми здорова, я вже від'їжджаю».

Ровери у Львові були популярні ще в часи Швейка. Фото lviv-online.com

Та й трамваї тоді були іншими – маленькими.  Це дві прикмети міжвоєнного Львова, який ще не знав, які лихоліття його чекатимуть у 40-х роках ХХ століття. Вони колоритно відображені в ностальгійній батярській пісні. Також у період тимчасового затишшя  виникла пристрасть львів’ян до ровера, хоча він тоді ще програвав у популярності автомобілю – більш нахабному, однак на екологію тоді ніхто особливої уваги не звертав.

Сорокові роки таки змінили  цей стиль життя. Ні, газета залишилась, однак слугувала вже для іншого – колективної пропаганди та агітації, тож читати її за кавою якось не випадало. Надто буржуазна картина виходила. Втім один націоналістичний елемент у тих львівських комуністичних газетах таки був – газета під назвою «Вільна Україна». Пригадую одне з улюблених занять львів’ян, які були у відрядженні чи на відпочинку, -- питати в кіоску газету «Вільна Україна». Кіоскер впадав у ступор і белькотів, що націоналістичних газет у нього немає… Або ж що вільної України не може бути…

Ровери у ті часи перетворились на ознаку сільського способу життя – у львівських селах вуйки на двоколісних їздили пасти баранів чи корів. Ще дві категорії, які ними користувались – діти та спортсмени. Останні переважно їздили групами.

В кав’ярнях таки збирались, звісно, не для того, щоб почитати свіжий номер «Вільної України» -- інформаційним символом того часу був короткохвильовий приймач, де, якщо не помиляюсь, на частоті 31 метр звучав «Голос Америки», ще на якихось частотах -- «Радіо Ватикан» та «Свобода». Отож, поміж іншим, кав’ярні ставали тим місцем, де народжувалось львівське волелюбство.

Модерний "Електрон" в старому Львові. Фото galinfo.com.ua

«Вільна Україна» так і залишилась в  історії комуністичною газетою, її противагою стала «За вільну Україну», у кінці 80-х Львів кинувся в вир вільнодумства та реальної свободи. Кав’ярні стрімко почали змінювати обличчя, однак газети, за поодинокими винятками, так і не стали їх ознакою. Кава та 50 грамів коньяку стали атрибутом дозвілля містян.

У тому було справді щось неповторне, але друковані газети таки залишаються там, у ХХ столітті, поступаючись модерному винаходу – інтернету з численними наворотами у вигляді Wi-Fi. Трамвай, який помітно збавив у швидкості, раптом набув модерного вигляду й почав відвойовувати львівські вулиці, ставши прикметою сучасного міста. Хоч поки що австрійськими коліями курсує єдиний «Електрон». А в кількох трамваях пропонують скористатися Wi-Fi. А ровер – це вже модний атрибут не лише середмістя, а й околиць із окремими доріжками, паркінгами та зручними з’їздами.  

«Куплю си газету…» стало неактуальним ретро. Відтак Львів утратив певний шарм та романтику. Принаймні пісні «Куплю си Wi-Fi» ще ніхто не придумав.

Єврейський мотив Успенської церкви

Іноді для того, щоб зробити відкриття достатньо лише подивитись догори і уважно придивитись до звичного пейзажу чи екстер’єру. Наприклад прогулюючись вулицею Руською. Вулиця, зауважимо коротка, втім насичена пам’ятками історії та архітектури, а головне – докладно описана у всіх путівниках про Львів. Настульки докладно, що є навіть окремі путівники про цю вулицю.

Але навіть за цих умов гуляючи вулицею Руською під шум трамваїв варто іноді піднімати голову догори, щоб докладніше роздивитись, приміром, фризи на Успенській церкві.

Відомий львовознавець Юрко Охріменко нещодавно мені розповів, що таким чином він знайшов цікаву деталь на фризі – напис єврейською мовою (вочевидь на івриті).

Отож там, між іншим зображено сюжет як Мойсей пасе вівці коли помітив кущ, що незгорає  -- неопалиму купину. Коли він підійшов до нього, то почув звідти Бога, який сказав йому вивести свій народ в Ізраїль. Коли Мойсей запитав, хто це, той відповів «Я той, хто є».

Отож, якщо уважно придивитись до зображення неопалимої купини, то в центрі квітки можна помітити чотири єврейські літери. До речі, одна з них, судячи по всьому нагадує букву єврейського алфавіту «Йод», ще одна – «Вов». Цілком ймовірно, що в такий незвичний спосіб художник намагався показати Бога в його імені – Ягве.

Власне кажучи старі єврейські написи, для Львова не є дивиною – здебільшого вони зроблені на ідиші і це є реклами єврейських магазинчиків. Однак єврейський напис на християнській церкві – такого на фасадах чи в інтер’єрах інших церков у Львові ви не зустрінете. Однак Успенська церква таки має свій власний єврейський мотив.