Місто дитинства Станіслава Лема

Мабуть одна з найкращих книг про Львів, при тому Львів міжвоєнний належить перу польського письменника Станіслава Лема. Так сталось напевне тому, шо Львів для Станіслава Лема – це місто, де він провів свої дитинство, це місто, яке живе лише у його спогадах. Українська версія книги у перекладі Лариси Андрієвської побачила світ у «Піраміді» у 2002. Втім що там довго розказувати – найкраще це читати і уявляти той втрачений Львів.

Знимка philologist.livejournal.com

Ми мешкали на вулиці Браєрівській[Браєрівська — нині — вул. Богдана Лепкого], під четвертим нумером, на другому поверсі[...на другому поверсі — фактично на третьому — перший поверх у довоєнному Львові називали бельетаж]. Гуляти зазвичай ходили — батько та я — до Єзуїтського садка[Єзуїтський садок — нині — парк. ім. І. Франка] або алеєю Міцкевича[Алея Міцкевича — нині — вул. Листопадового чину] вгору, у напрямку церкви святого Юра. Не знаю, навіщо батько носив ціпка, бо він на нього тоді не спирався. Зимовими полуднями, коли в садку було ще надто багато снігу, ми прогулювалися по Маршалковській[Маршалковська — нині — вул. Університетська], повз Університет Яна Казимира, де, закинувши голову, можна було оглядати великі напівоголені кам’яні постаті в чудернацьких, так само кам’яних капелюхах. Вони виконували свої незрозумілі функції: одна сиділа, друга тримала розкриту книгу, сперши її на голе коліно. Постійне задирання голови було болісним, тож переважно я оглядав батька, який крокував збоку — до висоти колін, ненабагато вище. Якось я помітив, що на батькові не його звичні шнуровані черевики, а якісь геть мені незнайомі — гладкі, без слідів застібки. Зникли також гамаші, з якими він не розлучався. «Звідки в тебе такі черевики?» — спантеличено спитав я, а тоді почув із висоти чужий голос: «Ти диви, який сміливець!». Це взагалі був не батько, а якийсь абсолютно чужий дядько, до якого я не знати як причепився. Батько йшов на кілька кроків позаду. Я напудився. Це було надзвичайно неприємне відчуття, якщо мені вдалося так добре його запам’ятати. 

Галицька каса ощадности. Знимка abl-lv.com

Єзуїтський сад був не надто великий, але я все ж примудрився якось у ньому загубитися. Було це одначе так давно, і я був іще таким малим, що це власне не мій спогад — мені про це лише розповідали. Поміж високими кущами, якщо не помиляюся, ліщини, бо вони мали червоні гілки, в одному місці стояла велика бочка з водою. Здається, через тридцять років я переніс її до оповідання «Сад темряви». Правду кажучи, Єзуїтський сад не становив жодної принади. Інша річ — Стрийський парк. Там було озерце у формі вісімки, а праворуч відкривалася алейка, що вела на край світу. Може, тому, що я ніколи туди не ходив, не знаю. Але здається, я сам це вигадав і навіть досить довго був схильний у це вірити. Стрийський парк мав плутану топографію, а ще багатообіцяюче сусідство виставкового терену Східних Торгів[Східні Торги — вересневий міжнародний ярмарок, який відбувався 1919-1938 років на території Стрийського парку]. Узимку та влітку над ним панувала вежа Бачевського, чотирикутна, зусебіч викладена рядами повних кольорових пляшок. Мене страшенно цікавило, чи там справжній лікер, а чи тільки фарбована вода, але цього ніхто не знав.

Вулиця Академічна. Знимка allday2.com

До Стрийського парку зазвичай їхали фіакром, а до Єзуїтського садку йшли пішки. А шкода, бо дорога біля Університету була викладена особливою бруківкою, дерев’яною, і кінські копита, вдаряючи в неї, видавали особливий звук — начебто під сподом крилася якась глибочезна прірва. Це не означає, що близькі проходки не справляли мені приємности. При вході в сад сидів чоловік із «колом щастя». Мені кілька разів удалося виграти бляшану папіросницю з жовтуватими стрічечками для притримування папіросів, але частіше щастило лише на двосторонні кишенькові люстерка. Були там і візочки з морозивом, їсти яке було не вільно. А згодом, коли я вже трохи підріс, то часом зустрічав там Анусю. Ця бабуня, ненабагато вища від мене, у дротяних окулярах, із кошиком прецлів[прецлі (львівськ.) — кренделі] була колись моєю першою нянею. Прецлі коштували або п’ять грошів пара — і саме цих я волів, або — грубі — п’ятак за штуку. На десять ґрошів тоді казали «шостак» — це була поважна сума. Додому зі саду ми поверталися або навпростець, або окружною дорогою — через площу Смольки[площа Смольки — нині — площа Григоровича] з кам’яним Смолькою посередині. Окружний шлях обирали з метою купити в крамниці Оренштайна фрукти чи навіть вишневий компот у бляшанці, який був нечастим делікатесом. На вітрині завжди пишалися піраміди рум’яних яблук, помаранчі й банани з овальними наліпками, оздобленими написом «Fyffes». Я запам’ятав це слово, але й досі не знаю, що воно означає. Трохи далі, там де починається вулиця Яґайлонська[Яґайлонська — нині вул. Гнатюка], було кіно «Марисенька»[ кіно «Марисенька» - зараз у приміщенні колишнього кінотеатру міститься духовний театр «Воскресіння»]. Я дуже його не любив, бо ходив туди з мамою, коли вона, здається, не знала, що зі мною робити. Я не розумів того, що відбувається на екрані. Це мене страшенно знуджувало. Нерідко закінчувалося тим, що я нишком поволі зісувався з фотеля й навкарачки досліджував холодну долівку між ногами людей. Однак це також швидко набридало. Тож мусив чекати, поки фільм закінчиться. На полотні панове й панії безгучно розтуляли й закривали роти, лише пригравала музика. Спершу фортеп’янова, а потім, здається, з грамофонних платівок.

Знимка blog.i.ua

Але ми все одно мусили повертатися додому. З площі Смольки йшли вулицею Подлевського[Подлевського — нині — вул. Гребінки], загалом нецікавою, а потім маленькими вуличками Шопена й Монюшки, де сильний запах кави з поблизької фабрики сповіщав, що от-от стане видно нашу кам’яницю. Залізна брама була стара й масивна, далі — кам’яні сходи. Задніми сходами, отими кухонними, ходити не належало. Вони були спіральні, тож дуже круті, і видавали глухе бляшане відлуння. Щось мене туди тягнуло, однак на подвір’ї, через яке треба було спершу пройти, водилися щури. Якось один із них з’явився аж у нашій кухні. Але тоді я вже мав років десять, а то й одинадцять. Щур був страшний — коли я пішов на нього з кочергою, він скочив мені на груди. Я втік і не знаю, як склалася його подальша доля.

Галицький сейм. photoshare.ru

Ми займали шість покоїв, одначе власного я не мав. При кухні був прохідний покій із лазничкою за дверима, пофарбованими в тон стіни, старою канапою й теж старим бридким креденсом, у якому мама тримала припаси. Далі коридор, а в ньому — двері до їдальні, батькового кабінету та спальні батьків. Окремі двері вели до особливої зони — почекальні для пацієнтів і батькової ординаторської. Я мешкав начебто всюди й начебто ніде. Спершу спав із батьками, потім на тапчані в їдальні. Я намагався оселитися в якомусь місці на постійно, але чомусь із цього нічого не виходило. Коли було тепло, я окуповував маленький кам’яний балкон у батьковому кабінеті. Звідти атакував довколишні кам’яниці, бо їхні комини, хлюпаючи димом, перетворювалися на військові кораблі. Не менш охоче я бував там Робінзоном або й самим собою на безлюдному острові. Мої зацікавлення, мов той в’юн, від самого початку крутилися довкола гастрономічних вражень, тому провідною справою було накопичування провізії. А саме, лущеної кукурудзи в маленьких паперових трубочках або навіть бобів, а коли був сезон, то й черешень, які ще й виконували роль стратегічної сировини — кісточками можна було незлецьки стріляти з короткоствольної чи звичайної зброї, стиснувши її у пальцях. Часом я цупив кавові карамельки-«гоп’єси», часом конфісковував зі столу рештки обіднього десерту. Я обкладався тарілочками, мішечками, пакетиками й починав важке й повне небезпеки життя самітника. Грішник, навіть злочинець, я мав над чим замислитися. Адже я навчився вламуватися до середньої шухляди креденса в їдальні, де мама ховала пляцки й торти. Я виймав верхню шухляду й ножем обрізав круги солодкого тіста, споді¬ваючись, що ніхто не помітить їхнього зменшення. Потім збирав і з’їдав крихти, а ніж — знаряддя злочину — старанно облизував, аби знищити сліди. Іноді понура пристрасть до зацукрованих фруктів, якими прикрашали кондитерські вироби, боролася в мені зі здоровим глуздом і я неодноразово облуплював глазуровану поверхню. Я обдирав її від зеленого очерету, який солодко скрипів на зубах, від помаранчевих шкоринок і цукатів, роблячи лисини, не помітити які було неможливо. А потім із відчуттям безнадії та зі стоїчним відчаєм очікував наслідків свого фатального вчинку.