Безславний ювілей СлавськаОбласна адміністрація краще за істориків знає, коли заснували курортне містечко Цього року Львівська обласна адміністрація вирішила побавитись у гучні ювілеї. Привід для цього знайшовся доволі легко, що дуже важливо – далеко від Львова, і що найважливіше – дає привід освоїти під благим приводом чималі бюджетні кошти. Отож за одним із розпоряджень Львівського намісника Олега Синютки цього року належить відзначити 1000-ліття славного селища Славське. Для цього навіть створили оргкомітет у який, звісно, увійшов керівник облавтодору а також заступник голови Юрій Підлісний, ну і (за згодою) селищний голова Михайло Кінаш. На жаль чи на щастя до підготовки ювілею не залучено жодного фахового історика. Втім найпікантніше, що судячи по всьому, чиновники навіть не порадились з істориками стосовно обґрунтованості такого ювілею. У результаті чого у ЗМІ з’явився лист за підписом низки науковців істориків та етнологів у якому стверджується, що згаданий ювілей не має під собою жодного підґрунтя – письмові свідчення говорять, що селище вперше згадується лише під 1483 роком, так само там не проводилось жодних археологічних досліджень, які б могли підтвердити реальну дату заснування селища. Що цікаво, у своєму розпорядженні чиновники так само не подбали про проведення наукових досліджень стосовно історії селища. А вже коли у ЗМІ з’явились обгрунтовані заперечення науковців обласна влада тихо «з’їхала» з теми день селища вже відзначали без згадки про «ювілей». Однак нас зацікавила тема – коли ж насправді на Бойківщині з’явились села та містечка, коли і як цей край було заселено людьми. Про це я розмовляв з директором інституту етнографії НАН України, академіком Степаном Павлюком. Про те, на чому базується дата заснування населених пунктів Датування повинно базуватись на двох фундаментальних речах – на писемних згадках, де йдеться про те, що поселення вже існує. А друге – артефакти – мають бути археологічні пам’ятки, які підтверджують, що там вже є поселення, йшло життя, велася господарка. Стосовно Славська – я не знаю, кому прийшла в голову ідея з легенди про смерть князя Святослава, яка сталась за 30 кілометрів від Славського у 1015 році, коли один із синів Володимира після його смерті тікав у гори, про що у «Повісті минулих літ» написано: «К горе Угорской», тобто в Угорські гори. Невідомі, чи він тікав, щоб отримати підтримку, аби заволодіти великокнязівським престолом у Києві, чи у Моравію, де теж була сильна держава. Однак на сьогодні відомо, що вбивці князя Святослава, який не був у цьому поході «скололися списами» з дружинниками в урочищі, яке тепер називається Святославове. У цьому урочищі ще Корнило Устиянович у середині ХІХ століття знайшов 8 запалих горбків. Потім їх буде досліджувати відомий український археолог Олександр Онисимович Ратич який там знайшов сліди кінної упряжі, залишки зброї, стріл, наконечники. Тому ми можемо говорити, що там була «січа злая», але інших артефактів, які підтверджують заселення карпатського регіону немає. Про письмові підтвердження реальної дати заснування Славська Є інша пам’ятка – доктор Папе, який описував карпатський край у своїй праці «Сколівщина» де він дає інформацію про заснування тамтешніх сіл. Якими документами він керувався – невідомо, припускаємо, що він мав підстави так говорити, що 1483 року було засновано Славське. Сусіднє Сколе – засновано десь у тому ж періоді. Він стверджує, що на Сколівщині у 15 столітті було засновано багато сіл. Про те, де взяли жінок засновники Славська Це навіть не переказ, а легенда, про те, що уцілілі воїни Святослава розбрелися по цьому масиву, пішли навпроти течії річки і там заснували поселення. Питання – скільки їх могло бути, там же тікала не армія, а лише князівська дружтна. Зауважу, що у ті часи 100-200 чоловік – це вже вважалась велика армія, князівська дружина – це ще менше воїнів. Також виникає питання: як вони могли розбрестися по цій місцевості, адже там ще не було поселень? Де вони взяли жінок? Адже без цього неможливе було заснування поселень. У підсумку маємо некоректна ситуація, коли обласна адміністрація дає розпорядження про святкування ювілею, Юрій Підлісний призначений головою оргкомітету святкування «1000-ліття Славська». Але не можна творити такої неправди, адже зараз історики, вчені намагаються виправити неправди, яка поширювались у совіцькі і навіть польські часи. Звідки пішла назва Славсько? Про Сколе переказують, що «скололися списами дружинники двох братів» і начеб то від того пішло Сколе. Славсько від того, що туди дійшли воїни князя Святослава, які уцілили. Але оскільки вони боролись за життя свого князя, якого вони не вберегли, бо він був проколотий списами, але чомусь вони стали славними. Отака є версія походження назви Славське. Втім назва Сколе могла бути і від урвищ, скель, які там є. Легенда про битву в околицях Славська справді ґрунтується на подіях 1015 року – я це уважно дослідив, і навіть виявив, що ця битва відбулась у вересні 1015 року. Я брав літопис, «Повість минулих літ», брав, коли сестра Предислава відправилась до Ярослава Мудрого, який княжив у Новгороді, у літописі точно сказано, коли ця подорож відбулась, також сказано, що у цей час Святослав вирушив у гори. Я зібрав ці дані та гіпотетично вважаю, що «січа злая» відбулась у вересні 1015 року. Натомість немає ніяких письмових даних, не проводилось жодних археологічних розкопок, інших літописних свідчень про існування Славського у цей період не має. (Далі буде цікавіше…)

Обласна адміністрація краще за істориків знає, коли заснували курортне містечко

Цього року Львівська обласна адміністрація вирішила побавитись у гучні ювілеї. Привід для цього знайшовся доволі легко, що дуже важливо – далеко від Львова, і що найважливіше – дає привід освоїти під благим приводом чималі бюджетні кошти. Отож за одним із розпоряджень Львівського намісника Олега Синютки цього року належить відзначити 1000-ліття славного селища Славське. Для цього навіть створили оргкомітет у який, звісно, увійшов керівник облавтодору а також заступник голови Юрій Підлісний, ну і (за згодою) селищний голова Михайло Кінаш. На жаль чи на щастя до підготовки ювілею не залучено жодного фахового історика. Втім найпікантніше, що судячи по всьому, чиновники навіть не порадились з істориками стосовно обґрунтованості такого ювілею. У результаті чого у ЗМІ з’явився лист за підписом низки науковців істориків та етнологів у якому стверджується, що згаданий ювілей не має під собою жодного підґрунтя – письмові свідчення говорять, що селище вперше згадується лише під 1483 роком, так само там не проводилось жодних археологічних досліджень, які б могли підтвердити реальну дату заснування селища. Що цікаво, у своєму розпорядженні чиновники так само не подбали про проведення наукових досліджень стосовно історії селища. А вже коли у ЗМІ з’явились обгрунтовані заперечення науковців обласна влада тихо «з’їхала» з теми день селища вже відзначали без згадки про «ювілей». 

Однак нас зацікавила тема – коли ж насправді на Бойківщині з’явились села та містечка, коли і як цей край було заселено людьми. Про це я розмовляв з директором інституту етнографії НАН України, академіком Степаном Павлюком. 

Знимка ua.vlasenko.net

Про те, на чому базується дата заснування населених пунктів

Датування повинно базуватись на двох фундаментальних речах – на писемних згадках, де йдеться про те, що поселення вже існує. А друге – артефакти – мають бути археологічні пам’ятки, які підтверджують, що там вже є поселення, йшло життя, велася господарка. Стосовно Славська – я не знаю, кому прийшла в голову ідея з легенди про смерть князя Святослава, яка сталась за 30 кілометрів від Славського у 1015 році, коли один із синів Володимира після його смерті тікав у гори, про що у «Повісті минулих літ» написано: «К горе Угорской», тобто в Угорські гори. Невідомі, чи він тікав, щоб отримати підтримку, аби заволодіти великокнязівським престолом у Києві, чи у Моравію, де теж була сильна держава. Однак на сьогодні відомо, що вбивці князя Святослава, який не був у цьому поході «скололися списами» з дружинниками в урочищі, яке тепер називається Святославове. У цьому урочищі ще Корнило Устиянович у середині ХІХ століття знайшов 8 запалих горбків. Потім їх буде досліджувати відомий український археолог Олександр Онисимович Ратич який там знайшов сліди кінної упряжі, залишки зброї, стріл, наконечники. Тому ми можемо говорити, що там була «січа злая», але інших артефактів, які підтверджують заселення карпатського регіону немає. 

Про письмові підтвердження реальної дати заснування Славська

Є інша пам’ятка – доктор Папе, який описував карпатський край у своїй праці «Сколівщина» де він дає інформацію про заснування тамтешніх сіл. Якими документами він керувався – невідомо, припускаємо, що він мав підстави так говорити, що 1483 року було засновано Славське. Сусіднє Сколе – засновано десь у тому ж періоді. Він стверджує, що на Сколівщині у 15 столітті було засновано багато сіл. 

Знимка bojky.wordpress.com

Про те, де взяли жінок засновники Славська

Це навіть не переказ, а легенда, про те, що уцілілі воїни Святослава розбрелися по цьому масиву, пішли навпроти течії річки і там заснували поселення. Питання – скільки їх могло бути, там же тікала не армія, а лише князівська дружтна. Зауважу, що у ті часи 100-200 чоловік – це вже вважалась велика армія, князівська дружина – це ще менше воїнів. Також виникає питання: як вони могли розбрестися по цій місцевості, адже там ще не було поселень? Де вони взяли жінок? Адже без цього неможливе було заснування поселень. У підсумку маємо некоректна ситуація, коли обласна адміністрація дає розпорядження про святкування ювілею, Юрій Підлісний призначений головою оргкомітету святкування «1000-ліття Славська». Але не можна творити такої неправди, адже зараз історики, вчені намагаються виправити неправди, яка поширювались у совіцькі і навіть польські часи.

Знимка a7d.com.ua

Звідки пішла назва Славсько?

Про Сколе переказують, що «скололися списами дружинники двох братів» і начеб то від того пішло Сколе. Славсько від того, що туди дійшли воїни князя Святослава, які уцілили. Але оскільки вони боролись за життя свого князя, якого вони не вберегли, бо він був проколотий списами, але чомусь вони стали славними. Отака є версія походження назви Славське. Втім назва Сколе могла бути і від урвищ, скель, які там є. Легенда про битву в околицях Славська справді ґрунтується на подіях 1015 року – я це уважно дослідив, і навіть виявив, що ця битва відбулась у вересні 1015 року. Я брав літопис, «Повість минулих літ», брав, коли сестра Предислава відправилась до Ярослава Мудрого, який княжив у Новгороді, у літописі точно сказано, коли ця подорож відбулась, також сказано, що у цей час Святослав вирушив у гори. Я зібрав ці дані та гіпотетично вважаю, що «січа злая» відбулась у вересні 1015 року. Натомість немає ніяких письмових даних, не проводилось жодних археологічних розкопок, інших літописних свідчень про існування Славського у цей період не має. 

Знимка galinfo.com.ua

(Далі буде цікавіше…)

«Львівська сага» Петра Яценка

Роман Петра Яценка «Львівська сага» переносить нас у невідомий Львів початку та середини ХХ століття і дуже легко читається. А він таки і справді невідомий, адже це місто, в якому його річка захована під землю – львів’яни щодня ходять берегами Полтви, однак самої річки ніхто ніколи не бачив. Отож як описує одну з найбільших загадок міста – річку Полтву Петро Яценко.

Знимка avtura.com.ua

…Кров міста – вода – зупинилася у водогонах. Припинилося биття міського серця – вщухли плітки та розмови. Говорити стало нікому. Сірими принишклими мовчазними покидали Львів мешканці – його душа. 

Із боліт, на яких споконвіку стояв Львів, задавлених чавуном і бруком, загнаних у небуття боліт, піднімалися тумани. Вони огортали собою Львів, ховали спочатку підмурівки, затим – вікна, дахи і нарешті – вежі. Важкі задушливі тумани піднімалися із підземної Полтви й лягали на місто білим саваном, укривали шляхи, добиралися до вершини Замкової гори і Лисої гори, і якщо дивитися з цих гір, місто зникало, немов би й не було тисяч людей, доріг, мурів і веж, любовей, проклять, життів і смертей. Над вічним морем, в яке опустився Львів, не існувало більше нічого, крім вічної непостійності й вічного спокою. 

Проте, наче останні нитки, що пов’язують буття й небуття, місто тримали над прірвою дороги, якими Львів покидали ті, хто його любив і ненавидів. Залізничною колією, шосе, ґрунтовими шляхами рухалися сірі постаті, що забирали у своїх валізах крихти величі сього міста.

“Я ненавиджу його! – кричав у нападі люті єврей Копандопулос, видираючи клапті зі своєї цапиної борідки. – Він обманув мої надії! Він дав мені друзів і заробітки. Він навчив мене сміятися, як це роблять усі нормальні євреї! Він показав мені, що я вищий від усіх, і він запхав мене пикою в бруд, щоб я зрозумів плинність мого життя! Він дав мені любов, дах, заробітки, друзів, – а тепер усе це забирає! Я ненавиджу тебе, місто, – він сів на свою валізу і додав уже більш розважливо: – Тепер ти залишаєшся помирати, як моя тітка, що відігнала усіх від себе, бо лікар дав їй три дні життя. Вона кричала нам: «Ідіть звідси, я не можу бачити ваші нахабні єврейські пики, що корчать із себе скорботу! Усім вам потрібна не я, а моя спадщина! Ви – просто дивні люди, що хочуть повеселитися на моїх поминках!» І вона прогнала усіх родичів, щоб помирати. Ми не приходили до неї двадцять днів, а коли нарешті набралися сміливості й повернулися, то з’ясували, що тітці стало краще, і вона купила квиток до Америки. І ти, Львів, – наче та тітка. Ти іще довго помиратимеш і виганятимеш нас. А коли ми випадком повернемося, то побачимо, що ти пішов своїм шляхом».

http://umka.com/ukr/catalogue/books-belles-lettres/yatsenko-p-lviv-saga.html

Літній відпочинок: без Криму та грошей

Два роки поспіль економічних, політичних та військових катаклізмів таки відбились на добробуті українців, і тепер літня відпустка, особливо закордонна, перетворилась для наших співвітчизників радше на розкіш. Звісно, закордонному відпочинку завжди була альтернатива відносно дешевого, хоча й не завжди комфортного вітчизняного туризму. Але і тут намалювалися свої специфічні моменти: передусім, частина звичних для наших співвітчизників курортів відпала або через окупацію, або через близькість до театру потенційних військових дій. Натомість привабливість інших вітчизняних курортів, зокрема, Шацьку, таки зросла. Але про все за порядком і почнемо, все ж, із відпочинку з-за кордоном.

"Закордон"

Болгарія завжди актуальна. Знимка studnubip.com

Ситуацію в коментарі для www.kava.lviv.ua роз’яснив віце-президент АЛТУ Аркадій Маслов, який передусім зазначив, що спад у галузі вже триває фактично другий рік поспіль – минулого року кількість вильотів з України скоротилась на 30-40%, а цього року - приблизно на 30%. Тобто попит на закордонний відпочинок таки скоротився відчутно і вже до кінця року кількість туристичних агентів скоротиться на половину. Частково це відбудеться за рахунок скорочення кількості фірм, а частково – за рахунок скорочення працівників. Ось так: нема попиту – нема й кому робити пропозицію. Втім, тут є своя специфіка. Найбільше потерпіли туристичні фірми, які працюють у сегменті 2-3*.Для їхніх клієнтів закордонний відпочинок тепер перетворився на розкіш, яку вони собі здебільшого не можуть дозволити. Натомість у сегменті 4+-5* змін практично не відбулось.

Ще одне спостереження експерта туристичного ринку – традиційно лідерами літніх продажів залишаються безвізові напрямки, передусім Туреччина та Єгипет – на цих курортах відбулось лише незначне скорочення продажів. Найбільше обідніння українців зачепило європейські курорти: Грецію, Іспанію та Італію. Водночас Болгарія, за рахунок доступних пропозицій, втратила менше. У порівнянні з 2013 роком загалом зменшення продаж закордонних турів складе 50% - прогнозує Аркадій Маслов.

Кіпр: дорого, але привабливо. Знимка restinua.com

Треба зазначити, що ціни на закордонний відпочинок у валюті не зросли, однак у перерахунку на гривні таки збільшились суттєво. Цьогоріч приблизна вартість відпочинку для двох дорослих терміном на 7 днів у 4-зірковому готелі за системою "олл інклюзив" з перельотом, трансфером та медичною страхівкою на Кіпрі становитиме від 1000 євро, трохи дешевше обійдеться Греція – від 900 євро, відпочинок у Туреччині коштує від 800 євро, а найдешевше це буде Єгипет – від 700 євро.

Скорочення кількості відпочивальників відзначає і Тарас Антонів з "Агенції горящих путівок". Втім він каже, що частково відбувається переорієнтація на більш дешевші напрямки, наприклад, той, хто раніше відпочивав у Туреччині, цього року обирає Болгарію. Той, хто відпочивав у Болгарії – внутрішній туризм. Минулого року, за його спостереженнями, найпопулярнішими напрямками були Туреччина, Болгарія та Греція, цього року трійка лідерів, за його версією, це Туреччина, Болгарія та Кіпр. При цьому Кіпр вийшов у лідери за рахунок безвізового статусу. Болгарія, хоч і вимагає візи, однак там найкраще співвідношення ціни та якості, що особливо важливо у період кризи. Окрім того, щоб отримати болгарську візу потрібно мінімум довідок. Ви можете купити відпочинок у Туреччині на 7 днів або ж, за ті самі гроші у Болгарії на 14 днів» - ось так він пояснив переваги Болгарії. При цьому зараз болгари почали підтягувати рівень окремих готелів до турецького.

Албанія: нова принада сезону-2015. Знимка vsitury.com.ua

Щодо Туреччини, то тут переважає звичка, коли заплатив один раз і отримуєш багато послуг як сауни, спа-центри, закриті та відкриті басейни, чудовий берег моря тощо.

Загалом, за його спостереженням, люди переорієнтовуються на безвізові країни. А також активно розвивається діловий туризм. Економічна криза в Греції не надто вплинула на інтерес українців до цієї країни, головним чином за рахунок прийнятних цін на відпочинок, які тепер пішли там донизу. Тепер там можна відпочити за 300 євро з перельотом. Щодо нових напрямків, які з’явились цього року, це Албанія та Словенія. Причому Албанія виграє знову ж таки за рахунок безвізового сполучення та доброго сполучення через чорногорський аеропорт Тібат. «Це нові курорти, нові готелі, місцевий колорит, вони чимось подібні до слов’ян, люблять поговорити» - так пояснив принади Албанії Тарас Антонів.

(Далі буде про внутрішній туризм)

http://kava.lviv.ua/ua/article/5644/~litnij-vidpochynok-bez-krymu-ta-hroshej

Пам’ятники, які окультурять Сихів

(Завершення розмови з львівським архітектором Михайлом Ягольником )

Якщо подивитись на те, як на карті Львова розташовані пам’ятники, то можна зауважити цікаву закономірність – більшість із них знаходиться у центральній частині міста, або ж районах, які прийнято звати ближнім центром. Щодо спальних районів, то маємо хіба-що пам’ятник Папі Римському Іванові Павлу ІІ на Сихові та кілька незрозумілих пам’ятних знаків, що залишились ще з совіцьких часів, як то знак на вулиці Виговського на честь не то Валентини Терешкової, не то просто космонавтові, знамениту композицію, яка відома під народною назвою «Тікаючі із бару» на Науковій. Можливо вдасться пригадати ще кілька пам’ятних знаків. На жаль спальні райони не мають свого обличчя в монументалістиці – про це ми продовжили розмову з львівським архітектором Михайлом Ягольником.

Про те, чи залишились у Львові агресивні пам’ятники

На жаль у Львові достить багато агресивних пам’ятників, однак я не буду їх називати. Я в політику не бавлюсь, я не політик і не хочу розхитувати цей маятник.

Про пам’ятники в спальних районах

Звичайно, у спальних районах потрібні пам’ятники, наприклад у місті-герої Сихові. Це культурний простір, він повинен мати свій розвиток і тяглість. Я би зробив скульптуру, яку не варто ставити в центрі міста. Я колись лобіював ідею відкриття академії дизайну на Сихові – молоді художники і дизайнери мають його наповнювати артефактами, а не тулитись в центрі. Там треба зробити мистецьку галерею. Натомість там тулять торгово-зневажальні центри. Це абсолютне бабло, а де культура, де вищі навчальні заклади, де музеї? Я робив такі речі, наприклад музей сучасної скульптури Дзиндри у Брюховичах.

Сихову бракує свого обличчя Знимка vgolos.com.ua

Про окультурення торгових центрів на прикладі «Південного»

Якщо у торгівельних центрах намагаються робити якісь культурні осередки, то що в кінцевому підсумку там переважає? Який дух? Так, я Петра Писарчука підтримую, це нормальна, інтелігентна людина, але напевне його консультанти не вміють правильно розставляти акценти та пріоритети. Де є торгівля – там має бути торгівля, я противник коли торгівельні об’єкти поєднували із сакральнимими – це величезна неповага до останніх.

Про фігуру Матері Божої на вокзалі

Я є членом містобудівної ради і на одному із засідань хтось запропонував встановити на головному залізничному вокзалі Львова фігуру Матері Божої. Мотивація була дуже благородна – щоб кожен хто приїжджає чи їде з міста міг помолитись. Я виступив проти: ви розумієте, яка це постать? Ви хочете поставити в один ряд Пальму Мерцалова, Матір Божу та пивний кіоск? Де тут пріоритет? Найцікавіше, що є хороший варіант – просто треба розчистити сквер, який є на Двірцевій площі від біг-мордів, зробити там гарне освітлення і в центрі цієї оази встановити фігуру Матері Божої. І вона буде на вокзалі, і при вокзалі, і одразу видно, що у нас з ідеологією все гаразд.

Є ще один приклад зневажливого ставлення до храмів. Колись я сфотографував дорогу, яка веде до Сихівського храму – вона вся була заставлена рекламою з поміж якої найхарактернішою була агресивна реклама горілки «Вожак» «Тримай свою територію». Тут дуже чітко видно пріоритет бабла, про який храм тут можна говорити. Це все складові думки, простору, який програмує людину. На відсутності ідеології міцно утвердився комерційний тоталітаризм, де чітко розставлені пріоритети. Починаючи з «Південного»

Торговці та храм. Знимка hram.lviv.ua

Про загальну тональність львівського середовища

Так не може бути, на жаль наше місто не має загальної партитури простору. Це стосується і численних фігур Матері Божої. На жаль священики у нас часто перетворюються на комерсантів, які просто мітять свою територію. Львів, як місто, не визнає великих просторів, свого часу тут площі навмисно розбивались на клаптики, щоб тут не могли збиратись люди, а це формує певним чином свідомість. Адже громадянське суспільство формується на площі. Натомість ми маємо велику кількість фігур Матері Божої, а це девальвує її постать. Вона може бути в інтер’єрах, а не де попало на перехрестях. Є історична фігура Матері Божої в центрі міста – і в радіусі двох кілометрів не повинно бути інших фігур, інакше вона втрачає свою значимість.

Про львівську швейкіану

Особа бравого вояка Швейка симпатична, але тут справа не в Швейку, а в сентименті до австрійського періоду Львова. Австрійська імперія тут заклала дуже серйозний пласт культури. Наприклад, нижній університет, первісно це була будівля Галицького парламенту. На жаль у нас не вміють читати фасадів будівель. Натомість у цьому випадку закладена глибока символіка. Зліва від входу можна бачити такі символи, як глобус, книгу та ліру, іншими словами це означає культуру. З правого боку бачимо шестерню, овечку та сніпок, тобто економіку. І кожен парламентар, який заходив до Сейму таким чином читав, що без культури не буває успішної економіки. Навпроти університету маємо парк, який був закладений ще у середньовіччі, коли люди, які вміли будувати суспільство усвідомили, що повинен бути спільний незабудований простір. Таким чином маємо пам’ять, як розуміння стратегії держави: куди йдем.

Див. також

http://lvivreport.blogspot.com/2015/07/blog-post_7.html

http://lvivreport.blogspot.com/2015/07/blog-post_14.html 

Хода, яка видає Андрія Куркова

Ще одним письменником, який писав на львівські теми є киянин та популярний сучасний письменник Андрій Курков. Задля того, щоб написати свій роман «Львівська гастроль Джимі Хендрікса» він навіть деякий час мусів пожити у Львові, аби зрозуміти наше місто так би мовити зсередини, спілкувався з львів’янами – відомими і не дуже. Краще оцінити те, що у підсумку вийшло можна прочитавши повністю книгу, натомість я пропоную лише невеликий уривок – початок книги, цікавий спостереженнями письменника за особливістю ходи різних людей.

Знимка www.telegraph.co.uk

Хода майже завжди видає вік того, хто йде. У чоловічка, поки малий, хода цікава, аж сміється. Він ідучи раз у раз навшпиньки піднімається, аби що-небудь приховане для його зросту побачити. Ніхто зазвичай не проти, поки вертикальний зріст чоловічка не збільшиться до півтора метра. Після цього короткочасно хода стає злегка хуліганистою і гордовитою, або навпаки, пригладженою, з ледве помітним нахилом уперед. Це вже, звичайно, далеко не всім подобається, та й побоювання у перехожих викликає: мало що людина з такою ходою витворити може?! Ну а далі – у кого як. Хто років двадцять ходить прямо, хто трохи боком – це вже від життєвої позиції та рівня страху залежить. Проте це правило діє тільки у світлий час доби. Вночі ж можна ходити, відмовившись од своєї денної ходи і від віку. Ніч розкріпачує. Особливо в ніч на вісімнадцяте вересня.

Звуки кроків цієї вересневої ночі 2011 року лунали і з Грушевського, й із Зеленої, і з Федорова, й із Замарстинівської, і з боку Стрийського парку, на деревах якого здавна ночують хмари огрядних ворон, що від’їдаються вдень на міському звалищі біля села Грибовичів.

Це були «сольні» кроки людей, що йдуть окремо й ніколи, навіть у незабутні радянські часи, не вміли крокувати строєм. Спробуй якийсь хлопчисько-барабанщик упорядкувати їхній крок, він одразу отримав би «легкі тілесні ушкодження». На «тяжкі тілесні ушкодження» ці люди були зовсім не здатні. Навіть якщо дізнавалися, що «хлопчиком-барабанщиком», тільки вже в іншому, не буквальному розумінні, виявлявся хтось із нещодавно прийнятих до їхнього вузького кола. Вузьке коло, втім, тільки нещодавно стало дійсно вузьким. Раніше, років двадцять п'ять – тридцять тому, воно ще перевищувало півсотні людей, а в середині кожного вересня – значно збільшувалося, доповнюючись однодумцями й співчуваючими, що приїздили автостопом, потягами і просто приходили пішки.

Повз монастир Святого Альфонса провінції Чина найсвятішого Рятівника кроки того, хто йде, прозвучали трохи нервово. Було чутно: той, хто йде, поспішає. Вулиця Замарстинівська, якою поспішав той, хто йде, могла б колись дотягнутися своєю цегляною рукою і до Брюховичів, але чомусь не зробила цього. Її довжині досі можуть позаздрити паризькі бульвари, а якби її порізати на рівні шматки й переставити ці шматки вулиці правильно пересічними лініями перпендикулярно один до одного, то вийшов би повноцінний німецький райцентр зі славною історією. Адже на ній, на Замарстинівській, чого тільки не було за її довге життя, що все ще триває. Вулиці живуть довго, переживаючи людей, які їх населяють, покоління за поколінням. На Замарстинівській завжди багато молилися, виробляли та пили горілку й лікери, у фільмобазі обласної контори кінопрокату зберігали фільми і тут же їх показували в кінотеатрі імені Шевченка, навчали саджати сади й вирощувати овочі, навчали водити автомобілі й навіть лікували хворих і поранених міліціонерів. Втім, лікують їх на цій вулиці й дотепер. І лікують, і відспівують у прилікарняній каплиці тих, кого не змогли повернути в «стрій». Усе має бути за правилами, і всякий рух мусить мати ознаку майбутньої завершеності, як усяке речення, хоч скільки б у нім було ком, зобов'язане закінчуватися крапкою, трьома крапками або емоційнішим розділовим знаком.

Той, хто йде, – він прожив у самому кінці цієї вулиці своє не бідне подіями життя, – завжди носив Замарстинівську з собою. Він її відчував, як гарний водій відчуває, не звертаючи на це свідомої уваги, габарити своєї машини, заздалегідь знаючи, в яку браму вона в'їде, а в яку – ні.

Обличчя того, хто йде було затулене від неба крислатим шкіряним капелюхом коричневого кольору. Із-під капелюха на плечі опускалося довге волосся з сивиною. Усі інші деталі можна б і опустити. Хіба-що високі на вигляд військові черевики, жорстко зашнуровані, вітчизняні, надійної пішохідної моделі, що іменується в останні 50 років «гівнодави». Китайці так і не навчилися робити цю модель. Їм здається, що на її виробництво йде надто багато гуми особливої твердості й особливої якості, й надто багато грубої шкіри. Останнім оплотом виробництва «гувнодавів» поки-що залишаються Білорусь і Придністров’я. Але й у Львові залишилися ще умільці, які не тільки здатні вручну циганською голкою проколоти шматок товстючої свинячої шкіри, але й так скріпити верхню частину черевика з нижньою, як не вдалося Радянській армії скріпити 1939-го Західну україну зі Східною. Та й по звуку кроків гарний швець завжди зрозуміє: сфальшував виробник чи по совісті взуття змайстрував. Адже обидві підошви мають звучати в унісон. І у Львові, в місті тонкої звукової культури, це особливо важливо. Не можна, щоб лівий каблук стукав по бруківці, як лівий, а правий – як правий! Вони мають звучати як пара. Як закохана в дорогу пара.

Всі замки Галичини – в одному парку

Львів завжди тішить своїми відкриттями. Навіть у тих місцях, які ти добре знаєш, можеш знайти щось нове і цікаве. Наприклад, якщо взяти добре усім відомий Палац Потоцьких одна з найцікавіших львівських будівель в якій мені доводилось бувати напевне десятки, якщо не сотні разів – з різних приводів. Подвір’я палацу так само начебто добре вивчене – нічого несподіваного для себе здавалось відкрити неможливо. Тим більше, якщо говорити про задвірки Палацу. Так, звісно, там є музей книги – непримітна будівля, до якої потрапляєш обійшовши пишний і помпезний Палац Потоцьких зліва. Доволі непримітна будівля, втім з вельми цікавою експозицією. Дивує той факт, що місто, яке гордиться своїми успіхами у книгодрукуванні, яке має пишається своїм внеском в українське книгодрукування. Зрештою місто в якому, за висловом одного мого колєги на кожній вулиці по дві друкарні. Однак музей книги таки захований від допитливого ока – без допомоги екскурсовода його не кожен турист знайде.

Але цього разу не про цей музей піде мова. Якось дощового дня я забрів на подвір’я Палацу Потоцьких. Власне там громадські активісти планували провести якусь акцію, але ніяких ознак активності там не було помітно. Так іноді трапляється активісти, забувають повідомити журналістів, що вони свої заходи відмінили. Отож мені не залишалось нічого іншого, як обійти Палац Потоцьких зі всіх сторін. Власне так я і натрапив на маленьку модель Галичини. Точніше «Парк мініатюр замків та оборонних споруд давньої України». Близько 10 різноманітних замків, які розташовані на Волині, Поділлі, Галичині – і Східній, і тій, що лежить по той бік кордону – Західній. І навіть модель давно неіснуючого львівського Високого замку. Всі ці макети вписані у рельєф – невеличкі пагорби на яких розташувались мініатюрні мури Олеського замку, замку тамплієрів у Середньому, замку в Острозі та чимало інших старовинних замків. Частину з них я відвідував раніше, деякі – не один раз, ще частину побачив вперше, принаймні у такий спосіб. Невелика територія дозволяє за кілька хвилин оглянути те, на що в реальному житті може піти подекуди десятків років. А можливо, до деяких замків взагалі ніколи не проляжуть мої дороги. 

Шкода лише, що хороша в принципі ідея захована від зацікавленого ока десь на задвірки. А з іншого боку – можливо інакше це не було б для мене відкриттям, яке час від часу робиш у місті, в якому прожив все своє життя.

Пам’ятник, про який мріє Михайло Ягольник

Продовжуємо розмову з відомим львівським архітектором Михайлом Ягольником (http://lvivreport.blogspot.com/2015/07/blog-post_7.html). Він, нагадаємо, є співавтором трьох пам’ятників у нашому місті – Іванові Трушу, Никифору Дровняку та Володимиру Івасюку. Минулого тижня Михайло Ягольник розповів про свої критерії своєї участі у спорудженні того чи іншого пам’ятника. Однак в інтерв’ю він зазначив, що думає про нові пам’ятники у Львові, передусім в його планах монумент на честь видатного українського фізика Івана Пулюя. Уже кілька десятків років на початку вулиці Івана Пулюя стоїть камінь, який сповіщає, що саме там має бути пам’ятник нашому видатному співвітчизнику. Однак Михайло Ягольник вважає, що це місце не достойне такої великої постаті і має на це свій погляд, про що він і розповів мені.

Знимка ua.linkedin.com

Про те, де у Львові має бути пам’ятник Іванові Пулюю

При виборі місця майбутнього пам’ятника є багато складових, настільки багато, що я навіть не берусь їх перелічувати. Найближчим часом я планую розкрутити ідею встановлення у Львові пам’ятника Іванові Пулюю. Одразу скажу – я ще не знаю, де цей пам’ятиник має стояти, так само не знаю, хто погодиться спонсорувати цей проект. Але точно знаю, що у Львові має бути такий пам’ятник. Адже з пересічних людей, навіть серед молоді мало хто знає, хто такий Іван Пулюй. При тому, що майже всі знають, хто такий Білл Гейтс та Микола Тесла. Натомість Тесла – це прямий учень Пулюя. А Рентген просто вкрав у нього ідею Х-променів запатентувавши винахід, який фактично зробив Пулюй. Проблема у тому, що у Рентгена була батьківщина, яка його захищала.

Послідовність будівництва пам’ятника така: спочатку треба сформувати колектив однодумців, потім створити оргкомітет, потім знайти фінансування і лише після цього можна шукати місце для пам’ятника. Зауважу, що у Львові є чимало місць, де варто було б поставити такий пам’ятник, однак у будь-якому випадку це не повинна бути вулиця Пулюя, де вже встановлено камінь. Основний недолік цього місця – це є задвірки Львова, натомість постать Пулюя – бо є глиба, велич, яка заслуговує на набагато краще місце. Це був надзвичайно ерудований чоловік, досить сказати, що він навіть перекладав Біблію. Отож пам’ятник Пулюю має стояти на сторожі чогось, це не повинен бути сувенірний пам’ятник. Бажано, щоб він стояв біля одного з корпусів Львівського університету, наприклад фізичного факультету. Вулиця Кирила і Мефодія, на якій він розташований – це далеко не бічна вулиця. І до того ж вулиця із такою чудовою назвою.

Михайло Ягольник вважає, що Іван Пулюй заслужив на краще місце для пам'ятника. Знимка uk.wikipedia.org

Що те, що робить пам’ятник місце, чи навпаки

Це важко сказати, адже за кожним пам’ятником стоїть ціла епопея із пошуку відповідного місця. У Львові є чимало людей, які уважно слідкують за цим процесом, кожен львів’янин вважає за необхідне висловити своє бачення вирішення цієї проблеми. Це навіть набагато важче, ніж виготовлення самої скульптури. Саме тому завжди в парі працюють скульптор та архітектор. Адже твір, який виготовить скульптор, якщо його не прив’язати до місцевості, може так і залишитись на фабриці. Натомість архітектор виводить скульптуру у люди – він має визначитись із середовищем, масштабом, є чимало аспектів, і історичних, і технологічних, і комунікаційних. Зрештою може бути ідеальне з мистецької та архітектурної точки зору місце, натомість можуть чинити спротив певні групи людей, які вважають, що ставити там пам’ятник, як у нас кажуть: «не пасує». За кожним пам’ятником стоїть чимало спроб, при цьому відкинутих спроб, аж поки він не знайде своє місце у середовищі.

Про те, де б у Львові мав стояти пам’ятник Лесі Українці

Зараз він стоїть біля однієї із шкіл у спальному районі міста, позаду нього стіна – на мою думку це приклад невдалого розташування монумента. Адже таку ліричну постать, як Лесю Українку неприпустимо ставити до стіни, вочевидь люди, які вибирали місце для пам’ятника просто не читали її творів і не знають, хто вона така. Якщо виникла така ситуація, що навчальний заклад названий на її честь, то у такому випадку краще було поставити інтер’єрну скульптуру. Так само не доброю є ідея встановити такий пам’ятник у центрі міста – вона там буде «затиснута» будівлями. Їй навіть не кожен парк підійде, адже це величезний пласт культури, у тому числі дохристиянської. Найкраще, якби поруч з таким пам’ятником було озеро, був простір.

На Сихові бракує модернового пам'ятника. Знимка alex-shutyuk.livejournal.com

Про те, чи кожна площа у місті потребує пам’ятника

Не обов’язково. Давайте згадаємо що таке площа з точки зору архітектурної – це територія на перехресті кількох доріг, це місце зустрічі, громадський простір. І навіть якби на такій площі стояла просто модернова, ультрасучасна скульптура, то й вона б приваблювала людей. До речі, я таку скульптуру планую встановити у Львові.

Пригадую, як одного разу мене запросили в Одесу на всеукраїнські майстер-класи з архітектури на тему «Місто для життя», тема мого виступу була: «Образ міста на прикладі Барселони». Я її обрав не випадково, адже за кліматично-ландшафтними умовами Барселона дуже схожа до Одеси, однак там кардинально відрізняється ментальність мешканців. Отож на майстер класи приїхало все одеське начальство, але я свій виступ побудував без архітектурних термінів. Для цього підібрав 200 фотографій Барселони і коментував їх з точки зору сприйняття звичайної людини, яка не має жодного уявлення про генеральний план та інші суто професійні премудрості. З ілюмінатора літака я бачу панораму міста – величезний простір. Після приземлення я потрапляю в скляну споруду аеропорта з модерновими скульптурами – простір нічим не обмежений. Поселяюсь в 5-зірковий готель, але без жодних ознак палацовості, натомість мене зустрічають 4 швейцари в накрохмалених сорочках, які синхронно кланяються. Виходжу на головну площу Барселони, яка є відповідником одеського Привозу і бачу чистий простір, ні лавочки, ні смітника, простір, який плавно переходить в море та у горизонт. Обертаюсь на 180 градусів і бачу величезну споруду, яка нагадує рибу. Із центральної площі починається променад, який тягнеться на 5 кілометрів вздовж берега. Від променаду починаються пляжі, причому нема жодних бар’єрів, які б їх відокремлювали, ними можна користуватись безкоштовно. Оглядаючи ці пейзажі і постановив собі підшукати одне слово, на якому все це збудовано. І гуляючи Барселоною я відчував, як це слово починало мене переслідувати. І лише коли знову сів на літак, то це слово мене таки наздогнало – респект. Саме не повага, а респект до всіх форм життя. Кожен простір напоєний своєю енергією і між ними немає жодних бар’єрів. Натомість у нас маємо символ колишнього совка – поребрик, який на свята побілили вапном. Це є символ фільтрації та поділу суспільства. І так само я зрозумів, чому у Барселоні є споруда у формі рибини. Адже це місто має 2000 років, тобто воно є ровесником християнства, а його символ – риба. 

Барселона, як зразок правильного архітектурного мислення. Знимка web-tourism.ru

Барселонці мали 2000 років, щоб виховати цей респект у суспільстві. А це є первинно, адже жодні будівельні норми не будуть працювати, якщо в суспільстві не буде поваги.

У перерві до мене підійшов один із тамтешніх начальників і каже: «ну ми тебе зрозуміли, ти натякаєш на Дерибасівську, на Потьомкінські сходи, порт». А я їм ні нащо не натякав, я просто розказав, як це вирішено в іншому місті. Адже не можна культивувати агресію, зокрема за допомогою пам’ятників. Треба закінчити війну – встановіть пам’ятник солдатові, натомість не треба ставити пам’ятники генералам. Агресія – це ознака слабкості.

Див. також: http://lvivreport.blogspot.com/2015/06/5_30.html