Націонал-комуністичні діячі у вулицях Львова

Звісно, вулиць на честь одіозних діячів комуністичного режиму знайти у Львові вже неможливо – всілякі вулиці Дзержинського, Леніна та Ульянової зникли з мапи нашого міста ще наприкінці 80-х- початку 90-х років. Робилося це легко і на підйомі. І напевне не має сенсу говорити про захмарну вартість таких масових перейменувань. Люди, які це кажуть, свідомо лукавлять, аби якось загальмувати процес. Звісно, нові таблички коштують грошей, однак, як і все матеріальне, вони мають свій гарантійний термін, а далі дощі, вітер та сніг роблять свою справу – таблички час від часу треба міняти, інакше вони стають непридатними до використання. Врешті таблички, окрім суто інформаційної ролі можуть відігравати і певну іміджеві роль – важливо їх гарно оформити, як це є зараз. Але це так – ліричний відступ. Проблема, яку зараз намагаються вирішити в Україні у Львові вирішена давно і більшість городян уже звикла до нових назв.

Львівська ОДА (вулиця Володимира Винниченка) у період Революції Гідності. Знимка galinfo.com.ua 

Як не парадоксально, але частина нових назв львівських вулиць таки увіковічує пам’ять комуністичних діячів. У цьому випадку додамо – націонал-комуністичних, хоча на мою думку це словосполучення є доволі дивним. Просто я не вірю в те, що таке можливо – комуністи, які позиціонують себе як українські зазвичай погано закінчували своє життя. Комунізм це все таки ідеологія тоталітарна, відповідно, вона не терпить ніяких відхилень від догми. Всілякі відхилення суворо винищуються. Саме тому доля більшості з тих людей доволі драматична.

Мабуть найвідомішою львівською вулицею, яка названа на честь комуністичного діяча є вулиця Володимира Винниченка. Уже перебуваючи на еміграції Володимир Винниченка у Відні організував Закордонну групу українських комуністів. Зрештою постать і діяльність Володимира Винниченка ще під час перебування в Україні настільки суперечлива і неоднозначна, що я не впевнений, що якби зараз постало питання про те, що у Львові слід назвати на його честь якусь вулицю, воно було б вирішено позитивно. Тим більше вулицю, на якій знаходяться такі важливі органи влади, як обласна рада та адміністрація. Але то був дуже романтичний час, галичани ще не вникали в нюанси створення і загибелі УНР, тож і Винниченко тоді видавався дуже позитивним і головне проукраїнським історичним діячем. Отож після повернення у 1920 році в Україну отримав пропозицію отримати посаду заступника голови Раднаркому УСРР та посаду наркома закордонних справ та посаду члена ЦК КП(б)У. Як не дивно, але Володимир Винниченка зрозумів, що його намагаються банально використати і знову поїхав в еміграцію. Повернутись на батьківщину він вже не зумів. У радянські часи його творчість як письменника була заборонена, а про його політичну дяльність взагалі майже не згадували.

Діяч КПЗУ та чудовий і, на жаль, забутий поет Василь Бобинський. Знимка www.sokal.lviv.ua

На Підзамче є вулиця названа на честь Василя Бобинського – його творчість свого часу мене надзвичайно вразила. Уродженець Кристинополя (тепер Червоноград, зрештою цьому місту так само можуть повернути історичну назву) та один із чільних діячів КПЗУ Василь Бобинський завершив своє життя 8 січня 1938 року у таборах ГУЛАГу. У 1918-1920 роках воював у складі УГА, після того деякий час перебував у Києві. І уже після повернення в Галичину почав дотримуватись комуністичних поглядів. Саме тому зазнав переслідувань і був ув’язнений у польську в’язницю,а після звільнення емігрував на совіцьку Україну. Василь Бобинський надзвичайно трепетно ставився до процесу написання віршів – перед тим, як сісти за письмовий стіл він переодягався у чистий одяг. Причому цього ритуалу він навіть примудрявся дотримуватися у польській в’язниці. Чи дотримувався подібного ритуалу в ГУЛАГу – не знаю, не впевнений, все таки то не польська в’язниця.

На Личакові паралельно до вулиці Мучної є невеличка вулиця Петра Козланюка. За польських часів дотримувався просовіцьких поглядів, зокрема був одним із засновників письменницької організації «Гроно» і навіть кілька разів був арештований. 1936 року був один із організаторів Антифашистьского конгресу дячів культури у Львові. Вже у совіцькі часи вступив у лави КПСС і працював кореспондентом фронтових газет. Одразу після завершення ІІ Світової війни очолив львівську обласну організацію Спілки письменників, у 1952-1954 році (а це завершення сталінської епохи) був головою Львівського облвиконкому. Похований на Личаківському цвинтарі.

Одна із вулиць Сихова, розташована поруч із витоком ріки Зубри названа на честь Миколи Скрипника. До речі, ця назва на карті Львова з’явилась вже за часів незалежності, оскільки за радянських часів вшановувати пам’ять цього комуністичного діяча було заборонено. Не витримував ідеологічної чистоти, оскільки хотів зробити нереальне – українізувати комуністичну ідеологію. Якщо точніше – був один із активних прибічників та провідників політики українізації України. Втім зараз постать Миколи Скрипника цікава щез одного аспекту – він народився у місті Ясинувата (нині Донецька область). Тобто на Донбасі вже тоді народжувались діячі з чіткою українською позицією, хоча й з комуністичними поглядами. Вже у грудні 1917 року він став членом першого совіцького уряду України, щоправда обрали його заочно. Згодом боровся з контрреволюцією, тож з огляду на це його навряд чи можна зарахувати до винятково позитивних історичних героїв який вів непримиренну боротьбу з українськими націоналістами. Втім вулицю на його честь назвали з огляду на те, що саме Микола Скрипник був ініціатором і активним провідником політики українізації. Також у 1927 році він ініціював всеукраїнську правописну конференцію яка затвердила так званий «скрипниківський» правопис основна особливість якого – усунення русифікації з української мови. До речі у Львові є ще дві вулиці – Шумського (на Вульці, поблизу вулиці княгині Ольги) та Хвильового (на Замарстинові) названі на честь діячів національної опозиції в КП(б)У. Національний ухил в КП(б)У був названий саме їх прізвищами: шумськізм та хвильовізм. Микола Скрипник, якого призначили відповідальним за хлібозаготівлі у Дніпропетровській області 7 липня 1933 року закінчив життя самогубством. Олександр Шумський – народний комісар освіти УСРР протягом 1924-1927 року. Однак закінчилась українізація і у 1933 році Олександр Шумський був заарештований, потім були Соловки. І хоча у 1943 році його звільнили з ув’язнення дорогою з Саратова до Києва  за особистим розпорядженням Сталіна, Хрущова та Кагановича його було вбито Судоплатовим.

Пам'ятник Степанові Тудору у Львові. Власна знимка

До речі, перпендикулярно до вулиці Миколи Хвильового у Львові розташована ще одна вулиця названа на честь письменника-комуніста Павла Тичини. Постать так само дуже суперечлива. З одного боку геніальний український поет, надто у молоді роки, з іншого – звичайний комуністичний діяч і радянський рифмар про творчість якого переказували «трактор в полі дир.-дир-дир, я в колгоспі бригадир…»

Ось така коротка мандрівка вулицями Львова названими на честь комуністичних діячів. Є ще у Львові і пам’ятник одному західноукраїнському комуністові – Степанові Тудору. Але про цей пам’ятник я писав раніше (див.: http://lvivreport.blogspot.com/2014/11/blog-post_29.html)

Про що писали львівські газети у версні

11 вересня 1946, «Вільна Україна»

Про товари ширвжитку і недбайливих директорів

Ось виставлені без смаку зроблені гребінці – продукція цеху ширвжитку Львівського м’ясокомбінату (директор т. Арзамасов), відстрашуючого вигляду чоловічі головні убори і т.д. З 500 штук головних уборів, що надійшли нещодавно до магазинів від Львівської фабрики обллегпрому (директор т. Галушко), 150 є з браком.

З 23 виробів, виготовлених фабрикою індивідуального пошиву, 15 відійшло у брак . Систематично недодають взуття в асортименті фабрики обллегпрому, зовсім не надходить до магазинів дитяче взуття. Фасони – застарілі, взуття зроблене на поганих колодках.

14 вересня 1946, «Вільна Україна»

Знимка forum.lvivport.com

Каїнове плем’я

Останнім часом на Львівщині органи радянської влади за безпосередньою допомогою селян викрили і знешкодили кілька активних членів бандерівської зграї з решток розгромлених банд українсько-німецьких націоналістів.

Матеріали допиту бандитів і численні розповіді свідків, місцевих жителів, ще раз з усією наочністю показали, що більшість спійманих головорізів служила у німецькій та інших ворожих нашому радянському народові іноземних арміях. Частина цих дітовбивць, підпалювачів і шпигунів в роки чорної німецької окупації активно працювала в поліції і гестапо.

На догоду своїм гітлерівським хазяям українсько-німецькі вовкулаки грабували свій край, мордували мирне населення, угонили на німецьку каторгу юнаків і дівчат.

20 вересня 1946, «Вільна Україна»

Знимка hotlviv.at.ua

Вперше в Радянському Союзі

На базі Львівського лікеро-горілчаного заводу N1 в наступному році розпочнеться будівництво великого масложиркомбінату.

Цей комбінат складатиметься з масло-екстраційного, миловарного, генізаційного і газового заводів, на яких буде вироблятися щодоби 70 тонн рослинного масла, 86,5 тонн різного мила і 15 тисяч кубометрів водню.

Особливий інтерес матиме газовий завод по добуванню водню для гідрогенізації рослинного масла. На цьому заводі вперше в Радянському Союзі водень буде добуватися з метану, що здешевить вартість водню приблизьмо в сім разів

25 вересня 1946, «Вільна Україна»

Знимка lvivexpres.com

Спасибі великому Сталіну

На збори, присвячені обговоренню постанови партії та уряду, прибуло багато колгоспників артілі ім. Шевченка Сокольницького району.

Після заслухання постанови колгоспники тепло дякували партії й уряду, великому Сталіну за батьківське піклування про дальше зміцнення колгоспів.

Колгоспник т. Макара, виступаючи на зборах, сказав:

-- Я з великою увагою вислухав цю постанову. Скажу від душі, що вона є чудовим документом, який намічає шляхи до покращення нашого колгоспного життя. Постанова партії і уряду суворо карає порушників Статуту сільськогосподарської артілі і заохочує всіх нас ще більше дбати про колгоспне добро. І у нас в колгоспі є ще окремі порушення Статуту сільськогосподарської артілі, ще не налагоджено як слід охорону колгоспного майна. В цьому році наша артіль мала б немалий прибуток від врожаю колгоспного саду, але його не доглядали, як слід.

-- Постанова партії і уряду – сказав колгоспник Степась, -- зобов’язує нас ще більше працювати на колгоспних ланах, ще активніше боротися за вирощування високого врожаю.

«Спасибі великому Сталіну за піклування про нас!» -- так записали в своїй резолюції колгоспники, і в цій резолюції намітили ряд конкретних заходів, спрямованих на успішне проведення всіх польових робіт цього року. Колгоспники зобов’язали голову колгоспу та ревізійну комісію найближчим часом зробити звіт перед ними про свою роботу.

Знимка forum.lvivport.com

3 вересня 1967, «Вільна Україна»

Передплата почалася

З 1 вересня розпочалася передплата газет і журналів на 1968 рік. Вона проходитиме напередодні святкування знаменної дати – 50 річчя Великої Жовтневої соціалістичної революції. Це накладає на розповсюджувачів преси високу відповідальність за стан поширення радянської преси серед населення області.

Зараз, коли насиченість пресою становить на Львівщині 900 примірників, а в деяких промислових центрах 1200-1300 примірників на кожну тисячу чоловік населення, прийняти і оформити в строк передплату силами одних тільки працівників «Союзпечати» без участі громадськості неможливо. Ось чому у нас значно збільшився громадський актив розповсюджувачів преси.

13 вересня 1967, «Вільна Україна»

Етюди оновленого Львова

На краю площі Івана Підкови стоїть невеликий сірий будинок з прикріпленою на його фронтальній стіні табличкою «Гауптвахта ХІХ століття». Це в довільному перекладі на нашу мову – Постерунок австро-угорської жандармерії. Тут колись озвірілі жандарми катували бідних людей, яких вони з презирством волоцюгами звали.

Сьогодні на прилавках і підвіконні колишньої катівні – море різнокольорових квіток. Бо радянські люди, так як і хліб, люблять квітки, і так, як пшеницю, вирощують їх. Бо люблять красу. Великий учитель такий заповіт залишив. І вони свято зберігають той заповіт Ілліча, як і всі його заповіти…

10 вересня 1991 року, «За вільну Україну»

Кобзар прийшов до Трускавця

Наче з довгих мандрів по Україні прийшов Тарас Шевченко до Трускавця і присів відпочити. Таким зобразили нашого національного пророка львівський скульптор Роман Романович, архітектори Орест Скоп, Роман Домінко і Михайло Марафіян. Минулої неділі монумент поета відкрито в центрі курортного міста перед палацом культури його імені. Велике мозаїчне панно «Гайдамаки» Володимира Олексюка на фасаді будинку вдало доповнює образ Кобзаря в бронзі.

Про що писали львівські газети у травні

Свій огляд старої львівської преси ми розпочнемо з 1946 року. Минув рік після завершення війни, однак совіцька держава не поспішає полегшувати життя своїх громадян, а навпаки їхнім коштом відбудовує свою економіки. Про це свідчить бадьорий рапорт у газеті «Вільна Україна» за 4 травня 1946 року

«Львів закінчив передплату протягом 6 годин

Трудящі м Львова знову продемонстрували свою глибоку любов до радянської Вітчизни і відданість партії Леніна-Сталіна – протягом шести годин до 10 години вечора 3 травня була завершена передплата на Позику Відбудови і Розвитку Народного Господарства.

Передплатою охоплені всі робітники і службовці підприємств і установ. Сума передплати складає 105,8 проценти до місячного фонду зарплати.

Попереду Сталінський район, де до 8 год вечора передплата була завершена і становила 109,4 процента до місячного фонду заробітної плати, Червоноармійський район – до 9 години вечора 107,2 проценти, Залізничний – до 10 години вечора 106 процентів, Шевченківський район – до 10 години вечора 100 процентів.»

Водночас газета хвалиться тим, що місцеві кадри тепер можуть працювати на керівних посадах. Щоправда подаючи вражаючі цифри газета не уточнює ані посад, ані прізвищ «висуванців». Отож «Вільна Україна» за 17 травня 1946 року.

Знимки uamoderna.com (3)

«Місцевий актив

У Жовківському районі висунуто на керівну роботу понад 150 чоловік з місцевого населення. Серед них на партійно-комсомольській роботі працює 11 чоловік, на господарських та торговельних посадах –45, працівників культури і мистецтва – 27, на промислових підприємствах і в сільському господарстві – 17».

1967 рік для совіцької держави був ювілейним – їй виповнилось 50 років і її керівники були переконані, що то вже назавжди. Про що свідчить ось ця бадьора замітка від 16 травня у «Вільній Україні»

«Сяють Леніна зорі

Святковими , молодіючими вулицями древнього Львова іде наша зміна. Іде бадьорим маршем, з піснями до центральної площі. Квіти. Білі, червоні, сині – найкращі квіти весни лягають у цей день до підніжжя пам’ятника Іллічу.

Зведені піонерські колони крокують до стадіону СКА. Багатолюдні вулиці прислухаються до їх чіткої ходи.

Рівно об 11 годині звучать фанфари: «Слухайте всі»…

Сорок п’яте свято на честь народження піонерської організації ім. В.І.Леніна почалось.

Дітвора звітує про свої хороші справи партії, Іллічу. Ось він на прикрашеній машині в оточені юних комунарі виїжджає на урочисту лінійку. Піонери слухають запис його пристрасної промови (у ролі В.І,Леніна – П.Зозуляк).»

Українська культура у її радянському форматі таки почала бурхливо розвиватись. Однак хиба таких творів її штучність, надуманість  сюжетів та ситуацій. Однак тоді це подавалось на повному серйозі. Наприклад, 30 травня 1967 року.

«Це було на Івана Купала

У Львівському театрі ім. Марії Заньковецької відбулась прем’єра п’єси Михайла Стельмаха «На Івана Купала»

З радістю можна відзначити: нова вистава пройшла з успіхом, її гаряче і щиро прийняв глядач. Зумовлене це, насамперед обранням для постановки хорошого твору. Адже добрий репертуар – половина успіху. А п’єси Стельмаха – це репертуар високого класу. В сучасній драматургії вони продовжують лінію філософського та інтелектуального, поетичного твору.

… Чесний і правдивий голова колгоспу колишній учитель Бондаренко залишається непримиренним до пристосуванця прокурора Ступача та обмеженого, але небезпечного підлабузника і наклепника Стьопочки Магазинника, хоч за це йому загрожує арешт. Потім у страшні роки війни Бондаренко самовіддано бореться з фашизмом, стає легендарним партизаном Морозенком і гине, а Стьопочка, до решти втративши людську подобу, йде служити німцям.»

У травня 1991 року у центрі Львова розпочалась будова, яка докорінно змінити вигляд головної вулиці міста – проспекту Свободи, смтане одним із її основних акцентів – почалося будівництво пам’ятника Тарасові Шевченку. Про це і пише «За вільну Україну» 16 травня

«Кобзар у Львові

Вчора розпочалося спорудження пам’ятника Тарасу Шевченку

Сто років виборювали львів’яни заповітну мрію – вклонитися своєму Тарасу. Позаду мітинги, запальні дискусії, конкурси. Авторитетна художня рада і оргкомітет зробили остаточний вибір. Пам’ятник будуватиметься за проектом скульпторів Володимира і Андрія Сухорських, архітекторів Юрія Хромея та Юрія Диби.

Із визначною подією львів’ян привітав голова Львівської міської ради Василь Шпіцер.

Робота йтиме у надзвичайно складних умовах, адже у зоні будівництва знаходиться магістральний водопровід, каналізаційний колектор, численні підземні комунікації»

Тема закриття сміттєзвалища у Грибовичах і будівництва сміттєспалювального заводу – з бородою. Мені вдалось знайти одну з перших згадок про пікет мешканців села Грибовичі, які вимагали закрити сміттєзвалище. Зрештою ви можете самі оцінити наскільки просунулась наша влада у вирішенні цієї проблеми від 24 травня 1991 року, коли у «За вільну Україну» з’явилась ця публікація:

«Готелі, валюта і «золоте» сміття

Це ж треба – такий збіг: спеціалісти австрійської фірми, яка виготовляє обладнання для спалювання сміття, приїхали у Львів якраз в той день, коли жителі села Грибовичі пікетували міське сміттєзвалище і вимагали його закриття. Гості побачили це пікетування і відчули усю гостроту проблеми.

Заступник голови Львівського міськвиконкому Анатолій Риборак і керівник технічного бюро фірми Фрідріх Бауер підписали протокол намірів, яким передбачено спорудження у Львові заводу зі спалювання сміття потужністю 150 тисяч тонн на рік. Підприємство екологічно чисте.

Оскільки валюти в нас немає, австрійці пропонують збудувати у Львові два готелі і певний час брати собі валютні надходження.

-- Наші наміри, -- сказав пан Риборак – не залишаться на папері. Проблема наскільки гостра, що будемо займатися нею щодня. Але нам не обійтися без допомоги облвиконкому. Для заводу необхідно виділити 25 гектарів землі. Нам запропонували декілька варіантів, але на відстані близько 60 кілометрів. Якщо возити тули сміття, воно стане золотим…»

Торговиця на цвинтарі

Отож продовжуємо бесіду з моїм гостем Мейлахом Шейхетом, юдейським культурним діячем. Минулого разу ми говорили про те, чи зберігся у Львові ідиш та які перспективи відродження цієї мови. Тема сьогоднішньої розмови -- матеріальні пам’ятки єврейської культури у Львові.

www.varianty.net

Про те, якою мірою у Львові вдалося зберегти єврейську культурну спадщину

Чи можна було б зберегти єврейську культурну спадщину, якби не українська толерантність? У мультикультурному Львові можна побачити унікальні пам’ятки архітектури, які створили євреї.

Водночас багато об’єктів культурної спадщини постійно перебувають під загрозою знищення, ми маємо великі проблеми з їх збереженням. Хто міг би уявити, що галичанин може мати торговицю на похованні! Проте на колишньому єврейському цвинтарі збудовано Краківський ринок, який до того ж приватизований, тобто його власники отримали в міськраді дозвіл на приватизацію. Українське законодавство в галузі охорони пам’яток дуже добре, зокрема заборонена приватизація поховань, однак це не врятувало колишнє єврейське кладовище. Для нас це святе місце, адже на цьому кладовищі поховані світочі єврейської культури, філософії, це одне з найвідоміших кладовищ у світі після Оливкової гори в Єрусалимі. Юдеї в усьому світі відзначають дні пам’яті цих людей, а у Львові на місці їхніх поховань – Краківський ринок. Він займає всю територію кладовища. Свого часу був скандал, пов’язаний з надгробками, які знаходили на цій території – чорні бізнесмени скидали їх по чужих обійстях на околиці міста. Після того люди скаржилися, що від надгробків, які опинились на їхніх подвір’ях йде погана аура. Є підпірні стінки, складені з надгробків. Мене не раз кликали українські робітники, які знаходили такі надгробки, однак що я можу зробити.

Про те, звідки у Львові взялися євреї

Євреї живуть в Галичині понад тисячу років. Однак особливо активно вони почали сюди переселятись внаслідок релігійних переслідувань в Європі. Ми належимо до групи євреїв-ашкеназі, яка походить з Німеччини. Натомість інша велика група європейських євреїв-сефардів походить переважно з Іспанії.

Євреїв запрошували до багатьох країн допомогти розвинути ремесла та комерцію, адже вони це вміють робити. Так було у Львові на початках української незалежності. Водночас бізнес, який створювали нащадки колишніх комуністів, відчував з боку євреїв конкуренцію, тому почали з’являтись антиєврейські статті, особливо у виданнях МАУП. Тому багато євреїв виїхали зі Львова. Вони не живуть там, де почуваються зайвими. На жаль, у підсумку ми так і не отримали бізнесу, який сприяв би розвитку держави.

… і куди вони зникли

Ті, що вижили після Другої світової війни, здебільшого виїхали до Польщі, а звідти до Ізраїлю. В ті роки у Польщі діяла програма «Червоної Ванди», названа на честь польської письменниці Ванди Василевської. Також у Львові тоді можна було дістати фальшиві документи, з якими можна було виїхати через Польщу до Ізраїлю. У Львові з галицьких євреїв тоді залишилось кілька дітей. Зараз це вже літні люди. Однак вихідці зі Львова, незалежно від того, де вони опинились, все одно вважають себе львів’янами. Є товариство львів’ян-євреїв, яке має осередки у США, Бельгії. Вони пам'ятають про унікальне минуле львівської єврейської громади.

Про радянських євреїв

Євреї пережили другий Голокост – знищення єврейської культури і духовності в роки радянської влади. Зрештою, вони зазнали і фізичних поневірянь, адже однією з найчисленніших груп серед в’язнів ГУЛАГу були євреї. Напередодні Другої світової війни у Львові проживали близько 160 тисяч євреїв, однак після 1 вересня 1939 року їх значно побільшало, адже чимало втікачів з інших частин Польщі намагались врятуватись від нацистських переслідувань. Однак після війни залишилося 827 старих галицьких євреїв. Вижили ті, яких переховували місцеві християни.

Натомість Сталін сюди скеровував вояків Радянської армії, які брали участь у бойових діях проти нацизму, та фахівців, намагаючись змінити соціальну структуру місцевого населення. Це були представники різних національностей, зокрема євреї, які вже понад 20 років перебували під радянською системою та втратили єврейську ідентичність, передусім молодь. Вони часто навіть змінювали прізвища, адже хотіли розчинитися в радянському соціумі. Ще Ленін писав, що найліпший спосіб позбутися антисемітизму – це асиміляція всіх євреїв.

Про те, що у Львові жодну єврейську пам’ятку не відреставрували від А до Я

У Львові немає жодної єврейської пам’ятки, яку б вдалося відреставрувати від А до Я. Водночас галичани часто говорять про те, як вони разом росли з євреями. Мені одна жінка в Нових Стрілищах розказувала, як жиди її бавили в дитинстві, вона виросла в них на колінах, такі ж історії мені розповідали в Перемишлянах. Світлої пам’яті Ірина Калинець хотіла видати книжку про ці унікальні моменти взаємовідносин наших народів.