Тролейбус N7 більше не буде їздити на станцію Скнилів

Сьогодні, 5 січня, тролейбус N7 відновив свою роботу, однак він працюватиме у вкороченому варіанті — на станцію Скнилів “рогатий” більше не їздитиме. Це випливає з повідомлення прес-служби ЛМР — від нині тролейбусний маршрут N7 їздитиме за маршрутом "Університет ім. І. Франка - вул. Городоцька - Церква Воскресіння (льотне поле)".

При цьому на маршруті курсуватиме один тролейбус за таким графіком:

відправлення від Університету ім. І. Франка: 8:11, 9:15, 10,17, 11:17, 13:03, 14:02, 15:05, 16:06, 17:07

відправлення від Церкви Воскресіння (льотне поле): 8:45, 9:47, 10:47,11:48 (до площі Кропивницького), 13:33, 14:35, 15:36, 16:37

Тролейбусний маршрут N7 за маршрутом пл. Кропивницького — ст. Скнилів функціонував вже у 1960 році. У 2013 році його було продовжено до університету. Минулого року у зв'язку з реконструкцією вулиці Городоцької роботу тролейбусного маршруту було зупинено. Про плани припинити тролейбусний рух на станцію Скнилів міська влада публічно ніколи не заявляла.

На світлина прес-служби ЛМР тролейбус під Скнилівським мостом. Тепер це історичне фото

Вечір при свічках, або чому зникла електрика

Ну ось такої, ви тільки но вмостились на дивані навпроти свого улюбленого телевізора, або ж пралька перейшла на режим «віджиму» -- ще б кілька хвилин, і можна витягувати біленьку сорочку, або що ви там закинули в барабан машини, та розвішувати її на балконі. Або ж… варіантів зрештою є безліч – у сучасній квартирі, якщо не рахувати кухонної плити та водопровідних кранів, все решта працює на електриці. Та й навіть кухонна плита у багатьох помешканнях так само може бути електричною, або ж, принаймні мати електрозапал. З точки зору сучасної людини життя у помешканні практично зупиняється, а зважаючи на осінньо-зимовий період навіть така архаїчна форма проведення часу, як читання книжок та журналів так само стає недоступна. Єдине, що залишається в нашому розпорядженні – телефон, передусім мобільний, однак куди вам дзвонити? І, врешті-решт, чому зникло світло та коли його вам повернуть.

Давайте розберемось з цим актуальним питанням. Звісно, вимкнення бувають плановими та аварійними. Стосовно планових, то тут все просто – «Львівобленерго» про них повідомляє зазделегідь, тож просто треба слідкувати за новинами – чи нема часом вашого будинку в списку на вимкнення.

Якщо ж вимкнення аварійне, то тут варіантів дій значно більше. І пов’язано це з тим, що як у виробників, так і постачальників та споживачів електроенергії є свої сфери відповідальності. Іншими словами «Львівобленерго» не завжди винувате у тому, що у вашій хаті немає світла. Якщо точніше, то є три сфери відповідальності. Отож «Львівобленерго» це є транспортна компанія, яка постачає електроенергію від виробника до будинку. Після того, як електрика зайшла в будинок, то далі починається зона відповідальності вашого ЛКП, ОСББ, кооперативу, тобто організації, яка відповідає за експлатацію вашого будинку. Світло на сходовій клітці, у підвалах, на горищах чи інших загальнобудинокових приміщеннях – це все вже їх клопіт. Звісно, якщо ми говоримо про багатоквартирний будинок. Якщо мова йде про особняк, то ця ланка відсутня, і дії мають бути такими ж, як і у власника окремої квартири. Бо правило «мій дім (квартира) – моя фортеця» діє у повному обсязі, а це знацить, що дбати про його життєдіяльність повинні ми самі. Іншими словами, якщо в конкретній квартирі чи особняку немає електрики, то цю проблему має вирішувати господар помешкання. Звісно, якщо ви самі не є дипломованим електриком, або ж ніколи раніше не займались такою справою, то краще викликати професіонала – таких спеціалістів зараз чимало, а електрика легковажності не пробачає.

Якщо електрики немає у всьому будинку чи його окремих приміщеннях – під’їзді, підвалі чи горищі – че вже зона відповідальності ЛКП чи вашого ОСББ або ЖБК. Саме вони і викликають фахівців із РЕМу, який обслуговує будинок. Тут є ще один важливий момент: якщо ви запідозрили, що ваш електролічильник почав погано працювати, наприклад взагалі не крутиться, хоч в квартирі працюють всі електроприлади. Або ж навпаки: надто швидко «мотає» кіловати, хоч у помешканні вимкнуто всі прилади, вимкнуто всі жарівки, а холодильник ви вже тиждень розморожуєте. Тоді е теж до РЕМу – вони мають подивитись що не так з вашим лічильником.

Ну і вже коли світла нема у кількох будинках, мікрорайоні, чи навіть у всьому місті – тоді за роботу беруться фахівці «Львівобленерго».

Звісно тут є серйозна проблема – ви не завжди можете визначити масштаб аварії. Порада визирнути у вікно та подивитись, чи є світло у сусідів не завжди є слушною навіть пізно увечері. Адже будинок навпроти може отримувати електроенергію через іншу лінію. Тому варто спочатку постукати до ваших сусідів по сходовій клітці, та з’ясувати, чи є в них також електрика. Якщо і в них немає електрики, то тоді вже варто дзвонити на «гарячу лінію» ПАТ Львівобленерго – до них стікається інформація з усього міста і вони можуть оцінити масштаб аварії. Якщо аварія лише в будинку – штурмуйте свій ЛКП. Якщо лише у вашому помешканні – наберіться терпіння, дочекайтесь світла надворі та викликайте електрика.

До речі, нещодавно на веб-сайті  ПАТ “Львівобленерго” www.loe.lviv.ua запрацював новий розділ “Чому немає світла?”. Тут можна в режимі онлайн дізнатись про причини відсутності електроенергії в помешканні та орієнтовний час відновлення електропостачання. Зайти у розділ “Чому немає світла?” можна не лише з комп’ютера чи ноутбука, а й з мобільного телефону або іншого ґаджету.  Крім того, можна попросити знайомих чи родичів дізнатись потрібну інформацію. У розділі достатньо обрати лише район і ви одразу отримаєте інформацію про відключення.

А найголовніше – нехай у вашому помешканні завжди буде електрика і цими порадами вам не доведеться користатись. 

Петро Ясний

Замок з куріпками

На жаль, куріпок мені так і не вдалось побачити. Власне кажучи про них я дізнався, коли блукав замком у Старому Селі. Навіть не замком, а залишками колись найбільшого українського замку, що датується кінцем 16 століття та належав славному роду князів Острозьких та збудований за участі Амвросія Прихильного. Залишками нашої історії, які розташовані на відстані якихось 10 км. від межі міста Львова. Якщо у вас є машина, ця подорож займе не більше 15 хвилин, якщо рахувати від Старого Сихова, якщо залізницею чи «маршруткою» -- трохи більше, у будь якому разі, якщо ви не плануєте смажити в замку шашлики на мангалі, то вирушивши з міста близько 9-ї години ранку, до 13-ї години можете повернутись у рідні пенати з чудовим настроєм та новими враженнями. Фінансові затрати при цьому є мінімальними.

Отож вранці для подорожі я вибрав потяг Львів – Ходорів: його основна перевага ще й у тому, що він у Львові робить кілька проміжних зупинок – вулиця Городоцька, вулиця Коновальця, вулиця Зубрівська – залізничні платформи, які залишились від колишньої міської електрички Львів – Сихів. Потяг цей, зауважу, користується чималою популярністю у львів’ян – вже до станції Сихів у ньому не залишається вільних місць. Більшість пасажирів – пенсіонери, які не платять за проїзд, щодо решти – цілком респектабельна пані, яка сиділа поруч зі мною простягнула контролерці 5-гривневу купюру – та їй пробила квиток до Давидова. Звісно, Давидів та проїхала, а що вона пояснювала контролерам далі – не знаю, адже Старе Село – це наступна станція.

Щоб остаточно розібратись з потягом – квиток до Старого Села коштував 6 гривень. Дурити контролершу на таку суму якось не випадає. Отож потяг перетинає межу Львова, та чимчикує далі на південь. Що впадає в очі – невеличкі ставки Давидова. Здебільшого доглянуті, хоча подекуди – вкриті ряскою. За Давидовим невеличка зупинка «Платформа 22-й кілометр», далі ще 5 хвилин і потяг починає гальмувати в акурат навпроти старовинного замку – це і є мета нашої подорожі. Від залізничної станції Старе Село до замку – якихось 150-200 метрів. Простую добре витоптаною стежкою, якою зустрічаю двох кіз – місцеві селяни важають, що поруч із колією для цих рогатих створінь найкраща паша. Заодно тут можна бачити еклектичний пейзаж – на передньому плані залізничні стовпи, на задньому – величавий старовинний замок. І байдуже, що йдеться про його руїни.

Звісно, можна обійти замок по периметру, це займе трохи більше часу, але зате увійти на його територію через парадні та, водночас, єдині ворота. Але обходити замок нема часу, до того ж мою увагу приветають проломи в міцних мурах – власне через них так само трохи пригнувшись потрапляю всередину замку. Точніше – колишні кімнати князівського замку. Я не знаю, хто тут жив 300 років тому – князі Острозькі чи їх прислуга, які драми та трагедії розігрувались тут в минулі століття, але завершилось все печально – замість стелі наді мною синє небо з хмарками, трохи нижче, на висоті другого, або ж третього поверху – високі дерева, що поросли на цих середньовічних мурах. Власне з цієї позиції, підійнявшись на другий ярус замку (це єдине місце, де можна без особливих зусиль підійнятись на другий ярус) оглядає панораму Старосільського замку.

А він і справді вражає своїми розмірами, навіть якщо його порівнювати з замком Жолкєвських у Жовкві. Тут не те що полк – дивізію можна без проблем вишикувати. Втім у ті часи такого поняття, як дивізія ще не було – все мірялось полками.

Цікаво, скільки часу треба витратити, щоб обійти замок по периметру? Але це, мабуть не вдасться. І справа не лише у його величезній площі – сьогодні неділя, тож часом я не лімітований. Майже все подвір’я дбайливо скошене – можливо сільська рада постаралась, а ось по краях, поруч з мурами трава залишилась невикошеною. А ось до мене простує якийсь старший чолов’яга – можливо він розповість щось цікаве про цей замок. Чоловік і справді виявився так би мовити місцевим самодіяльним екскурсоводом. Вуйко не відзначається доброю дикцією, однак охоче показав усі закамарки замку. І хоча мені здавалось, що тут відкрита територія, тож від мого ока ніщо не сховалось, все виявилось не так. Але найперше з’ясувалось, що трава тут скошена наперердоні святкувань, які тут відбудуться до Дня Незалежності. «На жаль скосили забагато, адже тут не так давно поселилась зграя куріпок, вони в тій траві ховаються. Не знаю, чи не сполошились вони тепер» -- розповів чоловік. Зізнаюсь чесно, такого повороту в долі старовинного замку не чекав. Можливо, таки і справді сполошились, бо цих сірих пташок я так і не побачив.

«Цей замок колись був набагато вищий, тут один поверх пішов під землю» -- з тими словами мій екскурсовож повів мене в один з кутків подвір’я, де між травою виднілось величезне провалля – колись то були княжі покої вочевидь. Тепер колишня середньовічна розкіш добряче засипана всіляким мотлохом – «то свої смітять, туристи в основному прибирають» -- розповів чоловік. Треба визнати, що саме подвір’я замку є загалом чистим, лише подекуди тут можна зустріти сліди перебування людей. «Тут навіть ночують, переважно приїжджають кияни, з-за кордону приїжджають поляки та французи. Знаєте, у Франції дуже багато замків» -- продовжував. А ще кілька років тому тут робила зйомки Руслана – тоді вона заплатила за зйомки 5000 гривень, і за ці гроші вдалось тут дещо відремонтувати. А ще колись тут були підземні ходи, які вели до самого Звенигорода – цими ходами, мовляв скористався і гетьман Богдан Хмельницький – ось таку легенду я почув від цього пана. Чи це правда – не знаю, як то кажуть, за що купив…

На завершення невеликої екскурсії вуйко попросив кілька гривень: «Я не пияк якийсь…» -- «Та ні, ви ж провели мені гарну екскурсію, тож заробили чесно».

Хоча замок у Старому Селі зовсім близько від Львова, йому таки не пощастило – хоча сюди й приїжджають туристи, однак туристичною меккою він так і не став – інших екскурсантів я у ньому так і не застав, хоча справа була в неділю. Кілька років тому один відомий львіський підприємець пообіцяв вкласти у нього 100 млн. грн. Не знаю, звідки той підприємець планував брати такі гроші, але оборотів його піцерій вистачило лише на те, щоб купити сітку, якою вкрили мури та кілька разів викосити траву. Втім з останнім тутешня влада і без допомоги інвесторів справляється.

Отож я потрапив у замок так би мовити з «чорного» ходу, а покидав через парадний. Замість куріпок під замковим муром порпалась сім’я свійських курей – півень, який гордовито підіймав час від часу голову та чимала курка. Гарему з ним чомусь не було. Отож я пройшов кілька десятків метрів немощеною сільською вулицею яка вивела мене на асфальтований гостинець. До речі, цю ділянку дороги місцева влада довела до пуття не так давно, а ще з вікна потягу я бачив, що тут вже взялись за наступну ділянку дороги.

Отож вийшовши на гостинець зауважив невеликий сільмаг, а поруч з ним, у тому ж будинку розташувалось  кафе. Знаєте, звичайне сільське кафе, без особливих витрибеньок, розраховане на місцевих хлопів, які зайшли сюди перехилити чарку-другу, або ж випити гальбу пива. При цьому чисте та акуратне. На жаль, кухня з огляду на ранній час (близько 12 години) ще непрацювала, однак барменша хутко послала свою помічницю в магазин за хлібом, аби зробити канапки. Щоправда судячи по ціні квасу – 8 грн за гальбу, ціни тут цілком демократичні. Як з’ясувалось у вихідні маршрутка тут ходить раз на дві години. Втім, якщо ви таки не встигли на маршрутку, то цей час можна заповнити більярдом – 36 гривень за годину. У мене вистачило часу лише на гальбу квасу – за деякий час з-за повороту виїхав зелений «мерседес» -- розвалина, яку колись напевне витурили з львівських маршрутів, тож тепер вона доживає свого віку на приміських маршрутах. Старе Село для цього автобуса є лише проміжною станцією, тож цілком ймовірно, що заплативши 7 гривень вам доведеться стояти (Мені пощастило більше, однак вже за декілька хвилин салон був заповнений майже під зав’язку). Втім нарікати на малокомфортну їзду якось не випадає – менш ніж за 30 хвилин автобус попетлявши приміськими дорогами зупинився на кінцевій зупинці АС-5 на вулиці Зеленій. А в мене про розкоші Старого Села залишилась пам’ять у вигляді фотознимок. Туди ще хочеться повернутись. 

Замок у Старому Селі та його околиці – колишній блиск та сьогоднішні злидні 

Львів’яни -- акціонери сміттєпереробного заводу

З Грибовичами таки щось треба робити. І напевне єдиний розумний вихід – будівницто сміттєпереробного заводу. Звісно, можна шукати інвесторів у ЄС, а можна створити акціонерне товариство пайоиками якого стануть всі мешканці міста, які готові скинутись на добру справу по 1000 гривень. Сума, в принципі підйомна. Деталі у петиції до міської влади, яку варто підтримати:http://e-dem.in.ua/lviv/Petition/View/694

Звільнення керівників Львівтеплоенерго та Залізничтеплоенерго

Знимка tvoemisto.tv

Цього року міські комунальні підприємства безпрецендентно затягнули терміни проведення гідравлічних випробувань, що спричиняє значні проблеми для мешканців. Виправдання про «велику кількість поривів» не можна сприймати всерйоз, оскільки ці самі випробування були і минулого року, і 10 років тому. Тож виникає питання – а чому так зросла кількість поривів? Аби не допустити аналогічних проблем в майбутньому пропоную підтримати петицію, яка розміщена за адресою:
http://e-dem.in.ua/lviv/Petition/View/634 
Необхідно зібрати мінімум 1000 підписів.
У зв'язку з неналежною організацією проведення гідравлічних випробувань що призвело до суттєвого подовження їх термінів та спричиняє значні проблеми для мешканців міста звільнити із займаних посад директорів ЛКП "Львівтеплоенерго" та "Залізничтеплоенерго".

Про Юрія Охріменка

Юрій Миколаєвич Охріменко народився 29 травня 1957 року.

З дитинства дуже допитливий і розумний, у Львові поєднав у собі гени мами Емілії Михайлівни з Волині і батька Миколи Овсійовича з Черкащини. Маючи різнобічні таланти, мав широкий вибір з якого обрав професію лікаря–офтальмолога, як і його дядько, відомий офтальмолог з Дрогобича Василь Овсійович, який заснував благодійний фонд охорони здоров’я «ОКО».
Юрко Охріменко з дитинства закоханий у Львів, заснував і став видавцем газети, краєзнавчого тижневика «Мікроскоп пана Юрка» на сторінках якого широке коло письменників, критиків, журналістів, архітекторів, краєзнавців знайомили з таємничими сторінками і проблемами історії, культури, пам’яті Львова. Таким чином Юрко відкрив нам цілі незнані пласти львівських історичних реалій. Для себе лишив лиш слово редактора на першій сторінці де з гумором, дуже влучно і гостро аналізував політичну ситуацію, подавав свіжий погляд на відомі речі, наводив аналогії зі світовою історією, вдало добираючи ілюстрації. Попри те постійно друкував свої наукові розвідки на різноманітні теми – з історії, краєзнавства, дендрології, медицини, гігієни, геодезії, архітектури, мистецтва, політики і філософії.
Багато статей його надрукував Юрій Панишко у збірнику наукових статей «Здоровий спосіб життя».
Він був ініціатором і реалізатором цілого ряду починань, як встановлення меморіальної таблиці вченому-геодезисту Касперу Вайгелю на Саксаганського, Відновлення хреста тверезості на Сихові, визначення й ознакування траси 24 Львівського Меридіану, заснування дендропарку Львівський Меридіан і посадки в ньому їстівних каштанів, сосен та винограду. Імовірно, що при достатній наполегливості з допомогою Інституту геодезії Львівської політехніки на чолі з доктором технічних наук, директор Інституту геодезії професором Корнилієм Третяком вдасться створити і поставити пам’ятний знак на Привокзальній на перетині 24 меридіану і Центрального європейського водорозділу.
Юрій Охріменко спільно з головою Ческої Беседи Євгеном Топінкою ініціював і поставив пам’ятник Швейку у Скелівці (Фельштині) скульптора Андрія Дацка. Також з ініціативи Юрка і Ческої беседи скульптор Дацко створив пам’ятну стелу Шейку для станції Жовтанці, куди найдалі в Україні зайшов бравий вояка. Тепер вирішується питання про її встановлення. Євген Топінка казав: «На мій погляд, образ Швейка – це зображення людини в абсурдних умовах.» В таких, власне, умовах доводиться нині жити нам усім. Юрко не виявив достатньо опірності до буденних побутових обставин, аби їх витримати. Тому й покинув цей світ. Ні для себе, ні для сім’ї статків не збирав, бо часом повторював, що домовина кишень не має. 
Цінував дружбу й інтелектуальне спілкування. Але, виявляється, що жив серцем і мав чутливу, вразливу натуру, що не витримала жорстких реалій. Великими ударами в його житті була втрата мами Мілі, втрата надій українців на Вячеслава Чорновола ( він був у першій сотні «Руху»), втрата приятелів Мирослави Майорчук (Маряни Чорної), Андрія Дороша, Сашка Кривенка, Небесної сотні, ідеалів Майдану.
Він був постійним меценатом Галереї військового однострою на Ринку 42. Ініціював і допомагав організовувати у ній тематичні виставки. Знаходив і купував нові експонати. Пропонував цікаві й унікальні теми, як от «Мілітарні елементи в архітектурі Львова», чи виставка військових ґудзиків, або ужиткових предметів з військової амуніції, збирав експонати про майдан і війну на сході України.
Завжди активно реагував на політичні процеси в нас і у світі, був обраний до місцевих рад. Кілька разів передавав на схід волонтерам куплену ним захисну військову амуніцію, теплі шкарпетки, білизну. Передали навіть власні зимові куртки. 
Юрко неймовірно багато і швидко читав. Тому орієнтувався у всьому, особливо, що стосувалося військових, політичних справ, природи, мистецтва, історії, культури. Він досконало знав Біблію і написав наукову розвідку про рецепти біблійних страв. Так само видав окремими брошурами «Кухня бравого вояка Швейка», «Рецепти з Енеїди» Котляревського, Оповіді з бабусиної скрині, оповідки про львівських пожежників і поліцаїв, та багато іншого. Популяризував у своїй газеті «Мікроскоп» нові мистецькі імена, бо завжди казав, що краще допомагати живим, ніж мертвим. Про це треба й нам усім пам’ятати.

Юрко Волощак

Музикою порятуємо дитячі життя

13 травня у Львівському оперному театрі відбудеться унікальна мистецька подія «Мирослав Скорик  проекті «Три «С»: Скорик – Сильвестров – Станкович»  форматі благодійного проекту «Музика заради життя»!

Знимка press-centr.com

Метою проекту є зібрати кошти для медичного обладнання немовлят, котрі лікуються у Львівському Охматдиті а саме спеціальних реанімаційних ліжечок, які дозволяють робити ряд медичних маніпуляцій – за словами завідувачки реанмаційного віддлення Наталії Кунтої фактично йдеться про реанімаційний комплекс вартістю 260 тисяч гривень. Організатором акції є Територіальне відділення Асоціації платників податків України. Квитки на цю подію можна придбати в офісі Асоціації, квиткових касах Львівської опери та на сайті https://gastroli.ua

Банківські реквізити

Отримувач: ТВ ВГО АППУ у Львівській області

ЄДРПОУ:36828706; МФО: 325365

р/р N2600601548884 в ПАТ «Кредобанк» у м. Львові

призначення платежу: спонсорська допомога БП «Музика заради життя», згідно листа N37 від 15 квітня 2016 р без ПДВ

У випадку придбання квитків на 10000 грн та більше, ім’я благодійника буде оголошено (при попередній домовленості) у вітальній промові перед концертом, також буде опубліковано в буклетах концерту.

Хвилина -- і ваші показники в комп’ютері

«Ви самі відповіли на запитання – телефонуєте до нас у колл-центр і повідомляєте показники свого лічильника електроенергії», -- коротко розповів про нову послугу колл-центру ПАТ «Львівобленерго» його начальник Роман Керничишин. Цю послугу надають безкоштовно другий місяць, і хоча говорити про статистику таких дзвінків поки рано, на підприємстві одразу побачили, що вона є затребувана серед споживачів – у перший день близько 300 абонентів Товариства зателефонували в колл-центр, аби повідомити, скільки вони використали електроенергії. Аби переконатись, що це і справді зручно, Роман Керничишин сам зателефонував на номер 0-800-50-15-68. Від першого гудка до моменту, коли дівчина-оператор підняла слухавку, минуло менше 25 секунд.

Ось такі комфортні місця в операторів колл-центру ПАТ "Львівобленерго"

Однак такий спосіб повідомлення показників вашого лічильника має ще одну перевагу – всі розмови за телефоном колл-центру записуються на диктофон, тож, якщо станеться помилка, можна легко встановити, хто її допустив.

Але до перспективи збільшення кількості дзвінків на «гарячу лінію» на підприємстві готові. Роман Керничишин, начальник колл-центру, який провів невелику екскурсію цим підрозділом, розповів, що в колл-центрі планують суттєво збільшити кількість диспетчерів, щоб поліпшити якість послуги. «Минулого року, коли ми починали, в місяць було 6-8 тисяч звернень, зараз 21-22 тисячі,» -- розповів пан Роман. Зараз на зміну виходять четверо операторів, хоча загалом в штаті їх є 19.

Ірина Кпина, оператор колл-центру, розповіла, що в середньому в «спокійний день» обробляє близько 200 дзвінків, однак у разі великої аварії їх кількість зростає в рази, буває, що за день доводиться відповідати на півтисячі дзвінків. З огляду на те, що на кожен дзвінок триває хвилину – хвилину і 20 секунд, це 10 годин безперервної розмови. Треба пояснити, що денна зміна триває 8 годин, нічна – 12 годин.

«Спочатку ми пробували вирахувати «сезонні» піки, однак марно, – пояснює Роман Керничишин, – адже все залежить від погодніх умов». Буревій чи налипання мокрого снігу на дротах призводять до аварій, і, як наслідок – до суттєвого збільшення кількості звернень. Приводом до створення колл-центру, за словами його керівника, стала постанова Національної комісії з регулювання ринку електроенергії (НКРЄ), яка зобов’язала всіх постачальників електроенергії створити в себе такі підрозділи. Втім у цій ситуації київські чиновники лише формалізуали те, що потрібно було зробити. Логіка розвитку ринку електроенергії сама підказувала, що це порібно

Колл-центр засновано з перспективою його розширення. Кожне робоче місце тут відокремлено невеличкою перегородкою від сусіднього, всю інформацію, яку хоче повідомити абонент, оператор заносить у спеціальну форму, яка з’являється на моніторі комп’ютера. І якщо абонент вперше повідомляє про аварію, то цю інформацію одразу передають у диспетчеську аварійної служби «Львівобленерго». Що важливо, між операторами колл-центру та диспетчерами аварійної служби налагоджено двосторонній обмін інформацією – якщо про аварію першими дізнаються оператори, то вони повідомляють диспетчерам, якщо ж першими дізнаються про аварію у диспетчерській, то повідомляють операторам про те, який саме район залишився без електрики.

І про терміни. Хоча закон дає енергетикам 24 години на ліквідацію аварії, на підприємстві ніхто добу не чекає, а намагаються подати електрику якомога швидше.

Люди, які дали мені путівку в життя, навчили мене думати – Славко Нудик (4)

Із Славком Нудиком, солістом вокальної формації «Пікардійська терція» ми розмовляли за молочним коктейлем. Замовити його запропонував Славко на згадку про такий же коктейль по 11 копійок, який ми пили в дитинстві. Трохи мушу пояснити – з Нудиком ми вчились в одній школі, з тою різницею, що я пішов до школи на рік швидше. Відповідно, розмову ми почали із спогадів про рідну СШ N75 імені Лесі Українки і про те виховання, яке отримали і в школі, і на вулиці Любінській та її околицях.

Знимка vidomosti-ua.com

Про те, для чого потрібні репетиції

Також він мені багато говорив про особливості фаху співака, казав, ніколи не боятись шукати щось нове, ніколи не думати про те, як ти співаєш, інакше ти будеш мертвий як співак. Треба допомогти публіці тебе сприйняти, а це треба робити щиро, треба думати про що ти співаєш та для кого. Адже репетиція потрібна для того, щоб напрацьовувався автомат, натомість концерт – це творча робота, коли зустрічаєшся очима з глядачами, починається обмін енергетикою між виконавцем та глядачами. Якщо ти починаєш це відчувати, значить ти став професійним співаком.

Про те, чи варто виконавцям платити гроші за примітивні тексти

У нас ніколи не було проблеми із пошуком слів до наших пісень. Якщо хтось каже, що у нього є такі проблеми – цьому не треба вірити. Адже зараз є маса поетичних сайтів, тисячі самобутніх поетів пишуть на різноманітні теми, про все і про всіх. Звісно, пишуть по різному – менш професійно, більш професійно та гіперпрофесійно. Просто треба знаходити ці тексти. І чесно кажучи я не розумію тих представників шоу-бізнесу, які платять великі гроші за примітивні тексти. Кілька разів я був у шоці, коли чув, що «я стільки то заплатив, чи заплатила за цей текст». Насправді вони робляться за принципом: «На тобі 100 доларів, напиши мені про комп’ютер». Можливо справа у тому, що я виріс із бардами і тому вважаю, що справді творча людина повинна сама собі створити пісню: і текст, і музику. Чи то сама, чи у співавторстві з кимось.

Про те, задля чого Славко Нудик і «Пікардійська терція» виходять на сцену

Другий момент, який мене найбільше болить. Чимало виконавців забувають задля чого вони виходять на сцену. На моє переконання робота співака є своєрідним місіонерством, коли ти ведеш за собою публіку. Творча людина, котра прецезійно підходить до музики робить те, що вона любить, при цьому вона має виховувати публіку. Власне це і є завданням артиста – виховувати в людей почуття. Треба розуміти, що люди на тебе дивляться і тобі довіряють, при цьому ти не маєш права схибити. Ти не повинен йти за сірою масою, а навпаки, навертати людей до чогось праведного. І це неправда, що у такому разі ти не будеш у перших рядках рейтингів. Ймовірно, що Потап і Настя каменських заробляють більше від мене, але не в цьому справа. Я краще знаю, що потрібно публіці, а не навпаки. Якщо ж говорити що, мовляв, давайте подивимось, що зараз модно, то це означає піти за смаками сірої маси. Це, звісно можна робити, але в такому разі слід розуміти, що Україна ніколи не відбудеться, якщо артисти будуть йти на поводув кон’юктури. Ні-ко-ли.

Про улюблену цитату з Фаїни Раневської

Фаїна Раневськая, яка любила часом вжити міцне слово, казала: «Жизнь – это затяжной прижок из п-ды в могилу». Звісно, завжди є ризик залишитись невідомим, але ж ми живемо задля того, щоб після себе щось залишити. Інакше помреш, тебе чи то спалять, чи просто закопають в землю, немає суттєвої різниці, а потім спитають: а хто це був? – та хто його знає. Ну то нехай з Богом спочиває.

Натомість є чимало митців, письменників, артистів, яких досі пам’ятають, їхніми іменами називають вулиці, на їх честь зводять монументи. І скільки тисяч людей виховувалось на творчості Івана Франка, Івана Труша, Богдана Веселовського. Хіба задля цього не варто жити?

Про те, хто з музикантів є зразком для Славка Нудика

Ідеалу у музиці для мене немає, хоча зразком творчості, як слід робити музику для мене є Стінг. З українських – над цим ніколи не думав. Звісно, я міг би сказати, що таким є Тарас Петриненко, однак проблема у тому, що у певний момент він зупинився у своєму творчому розвитку, вирішив, що того, що він зробив вистачить, аби відпочивати на лаврах. Натомість змінились часи і тепер знайшлися нові співаки, які співають про Україну.

Про те, скільки часу «Пікардійська терція» буде ще виконувати «Пливе кача по Тисині» та що ніколи не набридає людям

Кожна пісня має свій час. Для нашого колективу таким прикладом є історія пісні «Приве кача по Тисині». Справа у тому, що ми її записали 14 років тому, коли презентували диск «Антологія українських народних пісень». Після того про неї фактично забули – лише іноді після концертів до нас підходили люди і запитували, чому ми її не заспівали. Натомість зараз ця пісня нам вже не належить, тепер ми їй належимо. На жаль, склалися такі обставини, що вона у наших концертах звучить по замовчуванню, це навіть не обговорюється. Щодо інших творів – дискутуємо, варто їх включати в концерт чи ні. Однак, буде помилкою безконечно виїжджати на цій пісні, адже людям набридає така одноманітність. Тож довго «їздити» на ній ми не плануємо. Єдине, що не набридає людям – плакати. Українці такий народ, що любить мінорні пісні. Деякі наші виконавці, до речі, це добре зрозуміли, тож у їх репертуарі винятково мінорні пісні. І при тому вони користуються шаленою популярністю.

Про те, коли слід йти зі сцени

Зі сцени треба вчасно йти, однак межа, коли це слід зробити є дуже тонкою, вона дуже залежить від музиканта. На жаль, не всі це розуміють, що краще було б давно піти зі сцени і застосувати свою енергію в іншій сфері з більшою користю. Я взагалі людина асоціативна, тому скажу таким порівнянням: що краще, нерухомо лежати 5 років і мучити своїх близьких, чи просто одного разу заснути назавжди. У другому випадку близькі люди почуватимуть щирий жаль за втратою. А за п’ять років нерухомості прив’язаність близьких згасне, вони просто перехрестяться і полешенно зітхнуть. Натомість у нас є чимало співаків, пік популярності яких пройшов, а вони себе і далі нав’язують публіці.

Про те, чи можлива сольна кар’єра Славка Нудика

Сольна кар’єра Нудика поза «Пікардійською терцією» -- це нереально, я себе просто не мислю поза колективом, якому віддав багато сил, здоров’я, життя. Це для мене як дитина, яку я народив, поставив на ноги, виховав – ну як я можу від цього відмовитись. Тому сольна кар’єра на естраді – цього не буде ніколи.

Однак можуть бути інші проекти, які я втілюю і хочу втілювати коли мені стає тісно в «Терції». Наприклад я є автором слів пісні «Йшли селом партизани». Зараз вона всюди звучить як народна, насправді я її написав разом із своїм колегою з Любінської, він написав музику, а я – слова. Хочу попробувати себе і в інших, немузичних проектах, але про це я б не хотів ще говорити. Я пробую, я до того рухаюсь, але як каже один наш спільний знайомий: поспішати треба повільно.

http://kava.lviv.ua/ua/article/5665/~slavko-nudyk

Люди, які дали мені путівку в життя, навчили мене думати – Славко Нудик (3)

Із Славком Нудиком, солістом вокальної формації «Пікардійська терція» ми розмовляли за молочним коктейлем. Замовити його запропонував Славко на згадку про такий же коктейль по 11 копійок, який ми пили в дитинстві. Трохи мушу пояснити – з Нудиком ми вчились в одній школі, з тою різницею, що я пішов до школи на рік швидше. Відповідно, розмову ми почали із спогадів про рідну СШ N75 імені Лесі Українки і про те виховання, яке отримали і в школі, і на вулиці Любінській та її околицях.

Про те, чому Славка Нудика не взяли вчитись до 9 класу та про синьо-жовтий прапор на школі

До 9-го класу мене не взяли з ідеологічних мотивів – ми з друзями на фасаді школи намалювали тризуб і написали «Ще не вмерла Україна». Взагалі у нас була цікава школа – там ще була історія з синьо-жовтим прапором, який над школою повісив такий собі Степан Депа, але то було давно, ще до того, як ми там почали вчитись у школі (точної дати так само пригадати не можу, але це було між 1970-1973 рр. – О.С.). Однак у підсумку нас поставили на замітку як неблагонадійних.

Про викладачів, які були «на замітці» в КДБ

Я ніколи не знав, що наша 75-та школа була спеціалізованою, і думаю, що навіть для тебе це буде сенсацією, адже про це нам ніколи не розповідали на уроках, як насправді у документах вона оформлена. Я про це дізнався випадково у Філадельфії, де після концерту до мене підійшов наш викладач Петро Гнатович – він викладав трудове навчання. Отож він розповів, що 75-школа спеціалізувалась на… трудовому навчанні. Я такого ніде не зустрічав, адже є школи із математичним, хімічним ухилом, англійські, німецькі, французькі… До речі, там же я зустрів ще одного нашого колишнього викладача Ігора Дмитровича, він виїхав до доньки. 

Можливо справа була в націоналістичній репутації школи, адже одна з наших вчительок – Анастасія Йосипівна Гумницька та її чоловік мали великі проблеми з КГБ, адже були причетні чи то до дисидентського руху, чи то до шістдесятників. У мене взагалі склалось враження, що в тій школі були зібрані викладачі, які були на замітці в органів совіцької безпеки. Це саме мені розказували про вчительку музики Єву Дмитрівну, про Олімпію Петрівну, яка в нас викладала біологію. Я не знаю, чи була та школа осередком націоналізму, але вони дуже добре знали, що й до чого.

Про те, як Славко Нудик вчився на автослюсаря і що з того вийшло

Отож, після того інциденту з тризубом, мені не залишилось нічого, як піти в ПТУ, я поступив в «20-е» на Левандівці, де вчився на автослюсаря. Хоча сказати «вчився» буде великим перебільшенням, адже насправді автотехніка мене цікавила мало. Аби я добре засвоїв всі ці премудрості, пішло б років 15. До речі вже пізніше здобуті знання мені знадобились лише один раз, та й то, у дуже простій ситуації – якось у дорозі поламалась моя машина, оскільки не було іншого виходу, я мусів зазирнути під капот – побачив, що тріснув шланг, тож зумів його самостійно поміняти на запасний.

Про те, яку робітничу спеціальність Славко Нудик називає творчою

В армії я служив у Білорусії, біля Вітебська, а коли повернувся з війська, то мусів освоїти ще один робітничий фах – токаря-фрезерувальника. Однак, на відміну від автослюсарної справи, він мені набагато більше подобався, адже це була творча робота. Токарний верстат виявився дуже цікавим, з його допомогою можна робити різноманітні прикольні речі, наприклад різноманітні візерунки в металі, значки, тризуби – тоді це якраз входило в моду. Втім, хоча токарна справа була набагато цікавішою, але це все ж було не те, що я шукав у житті.

Про те, чому Славко Нудик почав вчитись на співака

Отож до робітничих професій мене не тягнуло, тож батько якось мені порадив подати документи в музичне училище на вулиці Чайковського. Його, до речі, не варто плутати з музично-педагогічним чи культосвітнім училищем. Тато мені казав, що ти постійно співаєш, тож краще вступай туди. Там був вокальний факультет, головна особливість якого – туди приймали всіх, хто мав добрий слух і голос, міг навіть не володіти нотною грамотою. Втім туди чомусь не неохоче поступали хлопці, наприклад у моїй групі я був єдиним хлопцем, натомість там було шість дівчат.

Про викладачів-євреїв та їх педагогічні методи

Уже після того, як я поступив в це училище, до моєї мами в гості прийшли подружки, почали розпитувати, де я вчуся. Коли дізнались, що в музичному училищі, то одразу сказали: «Іра, то жидівське училище!». У нас і справді всі викладачі були євреї, та й серед студентів було їх досить багато. Мій викладач півтора року тому помер в Ізраїлі. Дещо і з того, що він мені тоді говорив, я лише зараз починаю розуміти. Він не розпилявся на теоретичне навчання, натомість багато зі мною спілкувався. Чимало моїх знайомих музикантів, у яких були викладачами жиди, розповідали, що їх методика навчання відрізнялась від того, як викладали інші. Зазвичай викладачі робили це дуже сухо, змушуючи ретельно вивчати ноти, музику та техніку. Натомість якщо викладачами були євреї то «здєсь была жизнь». Він говорив зі мною про філософію професії музиканта. Сам він був із Ковеля, звісно, говорив українською, але із специфічним суржиком. Пригадую, я вже пів року був студентом училища, як на одному із занять він мене питається: «Слухай, а в тебе халтура є?» «Анатолію Филимоновичу, що Ви таке кажете, які халтури?» «Ти шо, дурак?» «А що?» «Славік, тобі знайти халтуру, чи ти сам знайдеш?» і далі пояснив: «Те, що тебе навчить халтура, я тебе ніколи не зможу навчити. Бо ти будеш приходити до мене в кабінет, концертмейстер, тьотя Таня, буде тобі акомпанувати, я буду тобі в рот заглядати, і що ти навчишся? Іди, співай таке, і таке, співай все, що тобі подобається».

Власне після того ми із хлопцями створили театр-кабаре, і з ним їздили по концертах. Ось такими були мої перші «халтури», натомість по весіллях, як це буває зазвичай, не грав. Справа у тому, що я був співаком, натомість серед весільних музикантів попиту на вокалістів не було – вважалось, що всі вони і без того вміють співати. Власне значну частину таких весільних гуртів складали студенти музичних навчальних закладів. І вони там непогано заробляли, часто були навіть багатшими за своїх викладачів, які позичали у них іноді гроші.

(Завершення буде згодом…)

http://kava.lviv.ua/ua/article/5665/~slavko-nudyk

Люди, які дали мені путівку в життя, навчили мене думати – Славко Нудик (2)

Із Славком Нудиком, солістом вокальної формації «Пікардійська терція» ми розмовляли за молочним коктейлем. Замовити його запропонував Славко на згадку про такий же коктейль по 11 копійок, який ми пили в дитинстві. Трохи мушу пояснити – з Нудиком ми вчились в одній школі, з тою різницею, що я пішов до школи на рік швидше. Відповідно, розмову ми почали із спогадів про рідну СШ N75 імені Лесі Українки і про те виховання, яке отримали і в школі, і на вулиці Любінській та її околицях.

Знимка wz.lviv.ua

Про дурні часи засилля дрібного криміналу та чому Славко Нудик в дитинстві боявся їздити на вулицю Наукову

На жаль, то були страшно дурні часи коли заправляв дрібний кримінал. Великою проблемою було самому вийти за межі свого району, а особливо не можна було потикатись в центр міста. У Львові тоді було багато кінотеатрів, однак коло них постійно стояли малолітні хулігани, які могли тупо забрати всі гроші або ж просто побити. Причому робили це без жодної на те причини чи приводу з твого боку, тільки тому, що ти з іншого району. Не знаю, чому так було, аби пояснити це потрібно звернутись до кримінальної історії Львова. Однак чув, що тим всім керували люди, які вийшли на волю з ув’язнення. Вони збирали навколо себе малолітніх хуліганів, які й займались вимаганням, гоп-стопом. Це було настільки поширено, що уникнути цього було нереально, єдине, що той гоп-стоп все ж мав свої правила, які часом дозволяли уникати неприємних ситуацій.

Пригадую, як одного разу мама мені доручила поїхати на Наукову до цьотки і забрати в неї якусь річ. Наукова і Любінська тоді були ворогуючими районами і для мене було великою проблемою туди поїхати. Тому я мусів просити свою однокласницю, аби вона поїхала зі мною – існувало правило, що хлопця із дівчиною не чіпають. Якщо ти йшов один, то малолітні хулігани не могли просто так пропустити через «свій» район, мусіли обов’язково обов’язково напакостити – чи просто домахатись, чи, якщо пощастить, забрати гроші, але просто так пройти по «чужій» території ти не міг. 

Це неабияк зіпсувало моє дитинство, адже мені не раз доводилось потрапляти у неприємні ситуації. Наприклад такими недобрими місцями був кінотеатр «Піонер» (сучасний театр «Воскресіння» -- О.С.) і кінотеатр документального кіно імені Лесі Українки (на площі Міцкевича, тепер там магазини). Останній мав особливо лиху славу злачного місця, адже в його холі було встановлено гральні автомати – кидаєш 15-копієчну монету і можеш грати у «Морський бій». Саме тому там збиралась всіляка шушера, яка могла забрати всі гроші. Протидіяти цьому було неможливо, адже ти завжди був у нерівній ситуації, тож єдине, що залишалось – заскочити до тролейбусу і виїхати з ворожого району.

Про те, як вчорашні королі вулиці втратили свою владу

Окрім того тоді існував ще один дикий звичай масових бійок район на район. Я в цьому участі не брав, однак не раз доводилось бути свідком таких побоїщ. Кажуть, що цей звичай був перенесений до нас із Казані. Я не можу сказати, що то було від того, що підліткам не було чим зайнятись – тоді працювала величезна кількість різноманітних гуртків. Я, наприклад, не лише займався музикою, а й 5 років ходив у футбольну секцію на «Юність». Було б бажання, а зайнятись тоді було чим, однак все залежало від того, кого до чого скеровували батьки. Одним з таких бандитських районів, куди взагалі не варто було потикатись був Високий замок – там можна було і ножа дістати. Зараз я там вільно гуляю – чи то з собакою, чи то з внучкою… Люди, які тим всім заправляли тоді почували себе всемогутніми королями, вони керували малолітніми бандитами, а тепер на них страшно дивитись, так вони опустились. Вони тоді думали, що так буде завжди, однак у підсумку одного-другого посадили до в’язниці, а коли вони вийшли на свободу, часи змінились, і тепер вони вже ніхто.

Про осад злості, який залишився у Славка Нудика від дитинства та про наслідки совіцького виховання

Свою недобру справу ці люди таки зробили, тож у мене про дитинство залишились не тільки хороші спогади, вони залишили осад злості. Адже дитинство – це найкраща пора життя, натомість у мене там було багато сумного. Зараз мені 47 років, і я хочу того позбутись, адже ті спогади я ношу при собі. За той забраний рубель, чи навіть за ті забрані 20 копійок… Справа навіть не у тому, а що я не міг вільно ходити по місту. Можливо проблема у тому, що у мене надто інтелігентне обличчя. Але в мене дуже добра зорова пам’ять, і коли я тих людей бачу через 30 років, то переборюю себе та кажу: «Його і так життя покарало». Адже хтось, в кого забрали 20 копійок, на другий день про це забував, натомість я був не такий, я дуже переживав з цього приводу. При цьому, коли я гуляв по Любінській, то все було нормально, мене навіть толерували, як музиканта. Натомість коли я йшов вже по Окружній, а це вже був інший район, то цих робоче-крестянских дєтей дуже дратувало, що я несу папку з нотами. То було таке совєтське виховання: «Інтеле-е-егент!». Напевне витоки цього треба шукати в словах «Інтернаціоналу»: «Кто бил ничем, тот станет всем». Звідси йшло оте совіцьке виховання

Про те, що змінилось з тих часів у Львові

Зараз, на жаль, у тому напрямку мало що змінилось, так само є усілякі гоп-стопники, хоча їх тепер таки менше, є лише окремі райони міста, де не бажано з’являтись пізно ввечері одному, наприклад в районі проспекту Чорновола, Мазепи. Там взагалі бажано не з’являтись. Але це вже такі окремі резервації покидьків. Я не скажу, що вулиця – це погано, адже дитина повинна виховуватись в колективі та приходити додому і запитувати: що таке добре, і що таке погано. І завдання батьків це пояснювати, мовляв, якщо ти зробиш так, то тебе чекаю отаке, а якщо так – то таке – вибирай. Мені батьки ніколи не забороняли виходити на вулицю, просто одних поїх ровесників цікавила хуліганка, натомість мене більше цікавили люди, з якими можна було поспівати та поговорити про зірки і прибульців з космосу.

(Далі буде…)

http://kava.lviv.ua/ua/article/5665/~slavko-nudyk

Люди, які дали мені путівку в життя, навчили мене думати – Славко Нудик (1)

Із Славком Нудиком, солістом вокальної формації «Пікардійська терція» ми розмовляли за молочним коктейлем. Замовити його запропонував Славко на згадку про такий же коктейль по 11 копійок, який ми пили в дитинстві. Трохи мушу пояснити – з Нудиком ми вчились в одній школі, з тою різницею, що я пішов до школи на рік швидше. Відповідно, розмову ми почали із спогадів про рідну СШ N75 імені Лесі Українки і про те виховання, яке отримали і в школі, і на вулиці Любінській та її околицях.

Знимка portal.lviv.ua

Про путівку в життя та перші вуличні уроки гри на гітарі

У нас було практично одинакове середовище, адже ми виросли в одній школі, а те, чим я зараз займаюся, привили мені батьки. Вони виховали в мене смак і потяг до гуманітарної сфери. Також мені у дитинстві пощастило спілкуватись з людьми, які навчили мене думати і дали путівку в життя. Як не дивно, але це було на Любінській – там я спілкувався з такими людьми.

Мені у дитинстві дуже хотілось навчитись грати на гітарі, адже хлопець з гітарою завжди мав особливий статус у компанії, він завжди був бажаним гостем у будь-якому товаристві. Коли мені було 15 років мій ровесник Михайло, показав мені як об’єднувати три найпростіші акорди – в народі їх ще називають блатними: ля-мі-ре. Тоді, якщо пам’ятаєш улюбленим заняттям хлопців були вуличні ігри: у футбол, пекаря, чи хокей, однак я так захопився гітарою, що забув про ці розваги і тиждень не міг вийти з хати, поки не оволодів цими акордами. 

Про дві спроби віддати мене у школу гри на баяні та про перших викладачів музики

Звісно, тоді були й офіційні гуртки гри на гітарі, однак мої гітарні гуртки були на лавочці у подвір’ї. Натомість у музичну школу я ходив по класу баяна, при цьому вперше на баян мене віддали у другому класі. Але тоді з того нічого не вийшло, оскільки баян, хоч і був трьохрядний, однак виявився більшим за мене, тож я не витримав такої наруги над собою. А вже коли я вчився у 5 класі батьки вдруге спробували віддати мене вчитись грі на баяні. Я все ж підріс, тож інструмент не був для мене завеликим. Тож ця спроба була успішною – я не давав спокою тому баяну. Щоправда викладачі казали, що це роблю не професійно, та займаюсь дилетантством, оскільки я не любив грати з нот, натомість любив підбирати музику на слух. 

Спочатку я ходив на «Сільмаш», своїх викладачів пам’ятаю і досі – Маляревський, він потім виїхав до себе на батьківщину у Харків, потім був Василь Хитряк, а потім Ніна Піщенко.

Щодо Хитряка – це була сім’я баяністів – три брати грали на цьому інструменті, Василь Хитряк був досить відомим тоді музикантом. А потім з’явилась студія у СШ N79, це було набагато ближче, тож я почав ходити туди.

Про перші уроки співів

Співати я почав досить рано, при цьому мене майже не зачепила така неприємна річ, як ломка голосу. Якщо ти пригадуєш, тоді у 8 класі не було уроків співів – це робили тому, що якраз у тому віці відбувається ломка голосу і спів у такому віці може призвести до неприємних наслідків, зокрема дитина, яка має хороші вокальні дані може взагалі зірвати голос. Ти пригадуєш, як у нас відбувались уроки співів у школі: Єва Дмитрівна грала на піаніно, а ми всі хором в унісон співали, хто як міг.

Про смак молочного коктейлю та мандаринок, які Славко Нудик не може забути із дитинства 

Смаком дитинства був коктейль за 11 копійок, який ми пили в гастрономі «Чайка» на вулиці Терешкової (тепер Виговського, цей гастроном працює і досі, хоча не знаю, чи продають там той самий коктейль – О.С.) – туди ми бігли щойно закінчився урок фізкультури, це було в двох кроках від стадіону. І, безперечно, це були дефіцитні у той період цитрусові – якраз на Миколая починали продавати грузинські мандаринки, інших тоді не було. Їхній запах мене переслідує досі, напевне подібне є і в інших людей мого покоління, які підтримували наші традиції. 

Про містерію Різдва, подарунки на Миколая та спання під ялинкою

Також тим смаком була містерія Різдва, з ялинкою, яка світиться. Коли вона з’являлась у нашій квартирі, я дуже любив спати під ялинкою. Це, здається, було ще навіть коли я ходив у молодші класи. Коли її ставили вдома, то ввечері стелив під деревом коц і вмощувався на ньому і так спав під ялинкою. Батьки не заперечували, а на Миколая мені клали під подушку гостинці, звісно такі, що можна було покласти під подушку. Якось я прокинувся, а в коридорі стояв подарунок – лижі.

Про перший режисерський досвід Славка Нудика який він здобув у різдвяному вертепі

Звісно, Різдво не можна було уявити без вертепу, це було дуже цікаво – десь з 5 класу ми збирали ватагу і ходили вертепом по Любінській та сусідніх вулицях колядувати. До його проведення ми готувались особливо, зокрема я заздалегідь ходив до батьків моїх друзів, які пам’ятали старі звичаї, розпитував їх і таким чином збирав інформацію про те, яким має бути правдивий вертеп. Потім я все це по крихтах збирав докупи і ставив вертеп. І хоча це була ще наївна дитяча режисура, однак це був мій перший режисерський досвід, я слідкував, щоб у сценарії все було логічно, послідовно, адже сам його писав. Зрештою, це були мої перші публічні виступи. 

Про те, як Славко Нудик тікав від міліціонерів на Різдво 

Однак тоді зробити вертеп не було головною проблемою, найважливіше було не потрапити у руки міліції, адже робити вертепи забороняли, тож щоразу доводилось тікати від міліціянтів. Для батьків, які були звичайними робітниками, якщо їх дітей ловили за участь у вертепі це нічим не загрожувало, натомість якщо батьки мали більш-менш значну посаду це завершувалось великими неприємностями на роботі. У мене ж батько працював у конструкторському бюро на заводі імені Леніна (тепер «ЛОРТА» -- О.С.), також з нами ходив Олег Лазюк, батько якого був заступником директора Львівського мотозаводу, тож вони знали, якщо нас затримають, то матимуть реальні неприємності. Тим не менше вони ніколи не забороняли нам робити вертепи, просили тільки бути обережними. Лише один раз я дістав «на горіхи» від мами, і причиною цього стала капа, яку нам прислала цьотка з Канади – я її взяв на туніку для Ірода. І проблема була навіть не в тому що взяв, а що хтось із хлопців випадково пропалив її попелом від цигарки…

Така неприємна історія з міліціянтами трапилась з нами у останньому будинку на парній стороні сучасної вулиці Яворницького. Ми там якраз завершили колядувати, коли помітили, що біля під’їзду вже стоїть наряд міліції – чекають коли ми вийдемо на вулицю. Виходу не було, і ми знову подзвонили в квартиру, в якій тільки-но відколядували. Її господар, почувши в чому проблема вийшов на вулицю, щось сказав міліціонерам, і ті пішли. Що він сказав, я не знаю, але мені здається, що він так само був міліціонером.

Про перші гонорари на фантастичні суми, які наколядував Славко у дитинстві

Ми ходили 3 чи 4 роки поспіль колядувати, тож добре знали, де господарі давали добру коляду. В одне із помешкань на Любінській ми завжди заходили найперше, адже його господар давав 150 рублів коляди. Тоді це була місячна платня молодого робітника. Окрім того у нього завжди були гості, які так само давали щедру коляду. Вже пізніше я дізнався, що той чоловік тоді керував всім громадським харчуванням у Львові. На жаль 5 чи 6 років тому він викинувся з балкону…

Наша ватага складалась з 8 чи 9 хлопців, тож по завершенні ми ділили по чесному коляду. То були непогані гроші, іноді навіть батьки у мене позичали гроші.

(Початок. Далі буде цікавіше…)

http://kava.lviv.ua/ua/article/5665/~slavko-nudyk