Замок з куріпками

На жаль, куріпок мені так і не вдалось побачити. Власне кажучи про них я дізнався, коли блукав замком у Старому Селі. Навіть не замком, а залишками колись найбільшого українського замку, що датується кінцем 16 століття та належав славному роду князів Острозьких та збудований за участі Амвросія Прихильного. Залишками нашої історії, які розташовані на відстані якихось 10 км. від межі міста Львова. Якщо у вас є машина, ця подорож займе не більше 15 хвилин, якщо рахувати від Старого Сихова, якщо залізницею чи «маршруткою» -- трохи більше, у будь якому разі, якщо ви не плануєте смажити в замку шашлики на мангалі, то вирушивши з міста близько 9-ї години ранку, до 13-ї години можете повернутись у рідні пенати з чудовим настроєм та новими враженнями. Фінансові затрати при цьому є мінімальними.

Отож вранці для подорожі я вибрав потяг Львів – Ходорів: його основна перевага ще й у тому, що він у Львові робить кілька проміжних зупинок – вулиця Городоцька, вулиця Коновальця, вулиця Зубрівська – залізничні платформи, які залишились від колишньої міської електрички Львів – Сихів. Потяг цей, зауважу, користується чималою популярністю у львів’ян – вже до станції Сихів у ньому не залишається вільних місць. Більшість пасажирів – пенсіонери, які не платять за проїзд, щодо решти – цілком респектабельна пані, яка сиділа поруч зі мною простягнула контролерці 5-гривневу купюру – та їй пробила квиток до Давидова. Звісно, Давидів та проїхала, а що вона пояснювала контролерам далі – не знаю, адже Старе Село – це наступна станція.

Щоб остаточно розібратись з потягом – квиток до Старого Села коштував 6 гривень. Дурити контролершу на таку суму якось не випадає. Отож потяг перетинає межу Львова, та чимчикує далі на південь. Що впадає в очі – невеличкі ставки Давидова. Здебільшого доглянуті, хоча подекуди – вкриті ряскою. За Давидовим невеличка зупинка «Платформа 22-й кілометр», далі ще 5 хвилин і потяг починає гальмувати в акурат навпроти старовинного замку – це і є мета нашої подорожі. Від залізничної станції Старе Село до замку – якихось 150-200 метрів. Простую добре витоптаною стежкою, якою зустрічаю двох кіз – місцеві селяни важають, що поруч із колією для цих рогатих створінь найкраща паша. Заодно тут можна бачити еклектичний пейзаж – на передньому плані залізничні стовпи, на задньому – величавий старовинний замок. І байдуже, що йдеться про його руїни.

Звісно, можна обійти замок по периметру, це займе трохи більше часу, але зате увійти на його територію через парадні та, водночас, єдині ворота. Але обходити замок нема часу, до того ж мою увагу приветають проломи в міцних мурах – власне через них так само трохи пригнувшись потрапляю всередину замку. Точніше – колишні кімнати князівського замку. Я не знаю, хто тут жив 300 років тому – князі Острозькі чи їх прислуга, які драми та трагедії розігрувались тут в минулі століття, але завершилось все печально – замість стелі наді мною синє небо з хмарками, трохи нижче, на висоті другого, або ж третього поверху – високі дерева, що поросли на цих середньовічних мурах. Власне з цієї позиції, підійнявшись на другий ярус замку (це єдине місце, де можна без особливих зусиль підійнятись на другий ярус) оглядає панораму Старосільського замку.

А він і справді вражає своїми розмірами, навіть якщо його порівнювати з замком Жолкєвських у Жовкві. Тут не те що полк – дивізію можна без проблем вишикувати. Втім у ті часи такого поняття, як дивізія ще не було – все мірялось полками.

Цікаво, скільки часу треба витратити, щоб обійти замок по периметру? Але це, мабуть не вдасться. І справа не лише у його величезній площі – сьогодні неділя, тож часом я не лімітований. Майже все подвір’я дбайливо скошене – можливо сільська рада постаралась, а ось по краях, поруч з мурами трава залишилась невикошеною. А ось до мене простує якийсь старший чолов’яга – можливо він розповість щось цікаве про цей замок. Чоловік і справді виявився так би мовити місцевим самодіяльним екскурсоводом. Вуйко не відзначається доброю дикцією, однак охоче показав усі закамарки замку. І хоча мені здавалось, що тут відкрита територія, тож від мого ока ніщо не сховалось, все виявилось не так. Але найперше з’ясувалось, що трава тут скошена наперердоні святкувань, які тут відбудуться до Дня Незалежності. «На жаль скосили забагато, адже тут не так давно поселилась зграя куріпок, вони в тій траві ховаються. Не знаю, чи не сполошились вони тепер» -- розповів чоловік. Зізнаюсь чесно, такого повороту в долі старовинного замку не чекав. Можливо, таки і справді сполошились, бо цих сірих пташок я так і не побачив.

«Цей замок колись був набагато вищий, тут один поверх пішов під землю» -- з тими словами мій екскурсовож повів мене в один з кутків подвір’я, де між травою виднілось величезне провалля – колись то були княжі покої вочевидь. Тепер колишня середньовічна розкіш добряче засипана всіляким мотлохом – «то свої смітять, туристи в основному прибирають» -- розповів чоловік. Треба визнати, що саме подвір’я замку є загалом чистим, лише подекуди тут можна зустріти сліди перебування людей. «Тут навіть ночують, переважно приїжджають кияни, з-за кордону приїжджають поляки та французи. Знаєте, у Франції дуже багато замків» -- продовжував. А ще кілька років тому тут робила зйомки Руслана – тоді вона заплатила за зйомки 5000 гривень, і за ці гроші вдалось тут дещо відремонтувати. А ще колись тут були підземні ходи, які вели до самого Звенигорода – цими ходами, мовляв скористався і гетьман Богдан Хмельницький – ось таку легенду я почув від цього пана. Чи це правда – не знаю, як то кажуть, за що купив…

На завершення невеликої екскурсії вуйко попросив кілька гривень: «Я не пияк якийсь…» -- «Та ні, ви ж провели мені гарну екскурсію, тож заробили чесно».

Хоча замок у Старому Селі зовсім близько від Львова, йому таки не пощастило – хоча сюди й приїжджають туристи, однак туристичною меккою він так і не став – інших екскурсантів я у ньому так і не застав, хоча справа була в неділю. Кілька років тому один відомий львіський підприємець пообіцяв вкласти у нього 100 млн. грн. Не знаю, звідки той підприємець планував брати такі гроші, але оборотів його піцерій вистачило лише на те, щоб купити сітку, якою вкрили мури та кілька разів викосити траву. Втім з останнім тутешня влада і без допомоги інвесторів справляється.

Отож я потрапив у замок так би мовити з «чорного» ходу, а покидав через парадний. Замість куріпок під замковим муром порпалась сім’я свійських курей – півень, який гордовито підіймав час від часу голову та чимала курка. Гарему з ним чомусь не було. Отож я пройшов кілька десятків метрів немощеною сільською вулицею яка вивела мене на асфальтований гостинець. До речі, цю ділянку дороги місцева влада довела до пуття не так давно, а ще з вікна потягу я бачив, що тут вже взялись за наступну ділянку дороги.

Отож вийшовши на гостинець зауважив невеликий сільмаг, а поруч з ним, у тому ж будинку розташувалось  кафе. Знаєте, звичайне сільське кафе, без особливих витрибеньок, розраховане на місцевих хлопів, які зайшли сюди перехилити чарку-другу, або ж випити гальбу пива. При цьому чисте та акуратне. На жаль, кухня з огляду на ранній час (близько 12 години) ще непрацювала, однак барменша хутко послала свою помічницю в магазин за хлібом, аби зробити канапки. Щоправда судячи по ціні квасу – 8 грн за гальбу, ціни тут цілком демократичні. Як з’ясувалось у вихідні маршрутка тут ходить раз на дві години. Втім, якщо ви таки не встигли на маршрутку, то цей час можна заповнити більярдом – 36 гривень за годину. У мене вистачило часу лише на гальбу квасу – за деякий час з-за повороту виїхав зелений «мерседес» -- розвалина, яку колись напевне витурили з львівських маршрутів, тож тепер вона доживає свого віку на приміських маршрутах. Старе Село для цього автобуса є лише проміжною станцією, тож цілком ймовірно, що заплативши 7 гривень вам доведеться стояти (Мені пощастило більше, однак вже за декілька хвилин салон був заповнений майже під зав’язку). Втім нарікати на малокомфортну їзду якось не випадає – менш ніж за 30 хвилин автобус попетлявши приміськими дорогами зупинився на кінцевій зупинці АС-5 на вулиці Зеленій. А в мене про розкоші Старого Села залишилась пам’ять у вигляді фотознимок. Туди ще хочеться повернутись. 

Замок у Старому Селі та його околиці – колишній блиск та сьогоднішні злидні 

Львів’яни -- акціонери сміттєпереробного заводу

З Грибовичами таки щось треба робити. І напевне єдиний розумний вихід – будівницто сміттєпереробного заводу. Звісно, можна шукати інвесторів у ЄС, а можна створити акціонерне товариство пайоиками якого стануть всі мешканці міста, які готові скинутись на добру справу по 1000 гривень. Сума, в принципі підйомна. Деталі у петиції до міської влади, яку варто підтримати:http://e-dem.in.ua/lviv/Petition/View/694

Звільнення керівників Львівтеплоенерго та Залізничтеплоенерго

Знимка tvoemisto.tv

Цього року міські комунальні підприємства безпрецендентно затягнули терміни проведення гідравлічних випробувань, що спричиняє значні проблеми для мешканців. Виправдання про «велику кількість поривів» не можна сприймати всерйоз, оскільки ці самі випробування були і минулого року, і 10 років тому. Тож виникає питання – а чому так зросла кількість поривів? Аби не допустити аналогічних проблем в майбутньому пропоную підтримати петицію, яка розміщена за адресою:
http://e-dem.in.ua/lviv/Petition/View/634 
Необхідно зібрати мінімум 1000 підписів.
У зв'язку з неналежною організацією проведення гідравлічних випробувань що призвело до суттєвого подовження їх термінів та спричиняє значні проблеми для мешканців міста звільнити із займаних посад директорів ЛКП "Львівтеплоенерго" та "Залізничтеплоенерго".

Про Юрія Охріменка

Юрій Миколаєвич Охріменко народився 29 травня 1957 року.

З дитинства дуже допитливий і розумний, у Львові поєднав у собі гени мами Емілії Михайлівни з Волині і батька Миколи Овсійовича з Черкащини. Маючи різнобічні таланти, мав широкий вибір з якого обрав професію лікаря–офтальмолога, як і його дядько, відомий офтальмолог з Дрогобича Василь Овсійович, який заснував благодійний фонд охорони здоров’я «ОКО».
Юрко Охріменко з дитинства закоханий у Львів, заснував і став видавцем газети, краєзнавчого тижневика «Мікроскоп пана Юрка» на сторінках якого широке коло письменників, критиків, журналістів, архітекторів, краєзнавців знайомили з таємничими сторінками і проблемами історії, культури, пам’яті Львова. Таким чином Юрко відкрив нам цілі незнані пласти львівських історичних реалій. Для себе лишив лиш слово редактора на першій сторінці де з гумором, дуже влучно і гостро аналізував політичну ситуацію, подавав свіжий погляд на відомі речі, наводив аналогії зі світовою історією, вдало добираючи ілюстрації. Попри те постійно друкував свої наукові розвідки на різноманітні теми – з історії, краєзнавства, дендрології, медицини, гігієни, геодезії, архітектури, мистецтва, політики і філософії.
Багато статей його надрукував Юрій Панишко у збірнику наукових статей «Здоровий спосіб життя».
Він був ініціатором і реалізатором цілого ряду починань, як встановлення меморіальної таблиці вченому-геодезисту Касперу Вайгелю на Саксаганського, Відновлення хреста тверезості на Сихові, визначення й ознакування траси 24 Львівського Меридіану, заснування дендропарку Львівський Меридіан і посадки в ньому їстівних каштанів, сосен та винограду. Імовірно, що при достатній наполегливості з допомогою Інституту геодезії Львівської політехніки на чолі з доктором технічних наук, директор Інституту геодезії професором Корнилієм Третяком вдасться створити і поставити пам’ятний знак на Привокзальній на перетині 24 меридіану і Центрального європейського водорозділу.
Юрій Охріменко спільно з головою Ческої Беседи Євгеном Топінкою ініціював і поставив пам’ятник Швейку у Скелівці (Фельштині) скульптора Андрія Дацка. Також з ініціативи Юрка і Ческої беседи скульптор Дацко створив пам’ятну стелу Шейку для станції Жовтанці, куди найдалі в Україні зайшов бравий вояка. Тепер вирішується питання про її встановлення. Євген Топінка казав: «На мій погляд, образ Швейка – це зображення людини в абсурдних умовах.» В таких, власне, умовах доводиться нині жити нам усім. Юрко не виявив достатньо опірності до буденних побутових обставин, аби їх витримати. Тому й покинув цей світ. Ні для себе, ні для сім’ї статків не збирав, бо часом повторював, що домовина кишень не має. 
Цінував дружбу й інтелектуальне спілкування. Але, виявляється, що жив серцем і мав чутливу, вразливу натуру, що не витримала жорстких реалій. Великими ударами в його житті була втрата мами Мілі, втрата надій українців на Вячеслава Чорновола ( він був у першій сотні «Руху»), втрата приятелів Мирослави Майорчук (Маряни Чорної), Андрія Дороша, Сашка Кривенка, Небесної сотні, ідеалів Майдану.
Він був постійним меценатом Галереї військового однострою на Ринку 42. Ініціював і допомагав організовувати у ній тематичні виставки. Знаходив і купував нові експонати. Пропонував цікаві й унікальні теми, як от «Мілітарні елементи в архітектурі Львова», чи виставка військових ґудзиків, або ужиткових предметів з військової амуніції, збирав експонати про майдан і війну на сході України.
Завжди активно реагував на політичні процеси в нас і у світі, був обраний до місцевих рад. Кілька разів передавав на схід волонтерам куплену ним захисну військову амуніцію, теплі шкарпетки, білизну. Передали навіть власні зимові куртки. 
Юрко неймовірно багато і швидко читав. Тому орієнтувався у всьому, особливо, що стосувалося військових, політичних справ, природи, мистецтва, історії, культури. Він досконало знав Біблію і написав наукову розвідку про рецепти біблійних страв. Так само видав окремими брошурами «Кухня бравого вояка Швейка», «Рецепти з Енеїди» Котляревського, Оповіді з бабусиної скрині, оповідки про львівських пожежників і поліцаїв, та багато іншого. Популяризував у своїй газеті «Мікроскоп» нові мистецькі імена, бо завжди казав, що краще допомагати живим, ніж мертвим. Про це треба й нам усім пам’ятати.

Юрко Волощак

Музикою порятуємо дитячі життя

13 травня у Львівському оперному театрі відбудеться унікальна мистецька подія «Мирослав Скорик  проекті «Три «С»: Скорик – Сильвестров – Станкович»  форматі благодійного проекту «Музика заради життя»!

Знимка press-centr.com

Метою проекту є зібрати кошти для медичного обладнання немовлят, котрі лікуються у Львівському Охматдиті а саме спеціальних реанімаційних ліжечок, які дозволяють робити ряд медичних маніпуляцій – за словами завідувачки реанмаційного віддлення Наталії Кунтої фактично йдеться про реанімаційний комплекс вартістю 260 тисяч гривень. Організатором акції є Територіальне відділення Асоціації платників податків України. Квитки на цю подію можна придбати в офісі Асоціації, квиткових касах Львівської опери та на сайті https://gastroli.ua

Банківські реквізити

Отримувач: ТВ ВГО АППУ у Львівській області

ЄДРПОУ:36828706; МФО: 325365

р/р N2600601548884 в ПАТ «Кредобанк» у м. Львові

призначення платежу: спонсорська допомога БП «Музика заради життя», згідно листа N37 від 15 квітня 2016 р без ПДВ

У випадку придбання квитків на 10000 грн та більше, ім’я благодійника буде оголошено (при попередній домовленості) у вітальній промові перед концертом, також буде опубліковано в буклетах концерту.

Хвилина -- і ваші показники в комп’ютері

«Ви самі відповіли на запитання – телефонуєте до нас у колл-центр і повідомляєте показники свого лічильника електроенергії», -- коротко розповів про нову послугу колл-центру ПАТ «Львівобленерго» його начальник Роман Керничишин. Цю послугу надають безкоштовно другий місяць, і хоча говорити про статистику таких дзвінків поки рано, на підприємстві одразу побачили, що вона є затребувана серед споживачів – у перший день близько 300 абонентів Товариства зателефонували в колл-центр, аби повідомити, скільки вони використали електроенергії. Аби переконатись, що це і справді зручно, Роман Керничишин сам зателефонував на номер 0-800-50-15-68. Від першого гудка до моменту, коли дівчина-оператор підняла слухавку, минуло менше 25 секунд.

Ось такі комфортні місця в операторів колл-центру ПАТ "Львівобленерго"

Однак такий спосіб повідомлення показників вашого лічильника має ще одну перевагу – всі розмови за телефоном колл-центру записуються на диктофон, тож, якщо станеться помилка, можна легко встановити, хто її допустив.

Але до перспективи збільшення кількості дзвінків на «гарячу лінію» на підприємстві готові. Роман Керничишин, начальник колл-центру, який провів невелику екскурсію цим підрозділом, розповів, що в колл-центрі планують суттєво збільшити кількість диспетчерів, щоб поліпшити якість послуги. «Минулого року, коли ми починали, в місяць було 6-8 тисяч звернень, зараз 21-22 тисячі,» -- розповів пан Роман. Зараз на зміну виходять четверо операторів, хоча загалом в штаті їх є 19.

Ірина Кпина, оператор колл-центру, розповіла, що в середньому в «спокійний день» обробляє близько 200 дзвінків, однак у разі великої аварії їх кількість зростає в рази, буває, що за день доводиться відповідати на півтисячі дзвінків. З огляду на те, що на кожен дзвінок триває хвилину – хвилину і 20 секунд, це 10 годин безперервної розмови. Треба пояснити, що денна зміна триває 8 годин, нічна – 12 годин.

«Спочатку ми пробували вирахувати «сезонні» піки, однак марно, – пояснює Роман Керничишин, – адже все залежить від погодніх умов». Буревій чи налипання мокрого снігу на дротах призводять до аварій, і, як наслідок – до суттєвого збільшення кількості звернень. Приводом до створення колл-центру, за словами його керівника, стала постанова Національної комісії з регулювання ринку електроенергії (НКРЄ), яка зобов’язала всіх постачальників електроенергії створити в себе такі підрозділи. Втім у цій ситуації київські чиновники лише формалізуали те, що потрібно було зробити. Логіка розвитку ринку електроенергії сама підказувала, що це порібно

Колл-центр засновано з перспективою його розширення. Кожне робоче місце тут відокремлено невеличкою перегородкою від сусіднього, всю інформацію, яку хоче повідомити абонент, оператор заносить у спеціальну форму, яка з’являється на моніторі комп’ютера. І якщо абонент вперше повідомляє про аварію, то цю інформацію одразу передають у диспетчеську аварійної служби «Львівобленерго». Що важливо, між операторами колл-центру та диспетчерами аварійної служби налагоджено двосторонній обмін інформацією – якщо про аварію першими дізнаються оператори, то вони повідомляють диспетчерам, якщо ж першими дізнаються про аварію у диспетчерській, то повідомляють операторам про те, який саме район залишився без електрики.

І про терміни. Хоча закон дає енергетикам 24 години на ліквідацію аварії, на підприємстві ніхто добу не чекає, а намагаються подати електрику якомога швидше.

Люди, які дали мені путівку в життя, навчили мене думати – Славко Нудик (4)

Із Славком Нудиком, солістом вокальної формації «Пікардійська терція» ми розмовляли за молочним коктейлем. Замовити його запропонував Славко на згадку про такий же коктейль по 11 копійок, який ми пили в дитинстві. Трохи мушу пояснити – з Нудиком ми вчились в одній школі, з тою різницею, що я пішов до школи на рік швидше. Відповідно, розмову ми почали із спогадів про рідну СШ N75 імені Лесі Українки і про те виховання, яке отримали і в школі, і на вулиці Любінській та її околицях.

Знимка vidomosti-ua.com

Про те, для чого потрібні репетиції

Також він мені багато говорив про особливості фаху співака, казав, ніколи не боятись шукати щось нове, ніколи не думати про те, як ти співаєш, інакше ти будеш мертвий як співак. Треба допомогти публіці тебе сприйняти, а це треба робити щиро, треба думати про що ти співаєш та для кого. Адже репетиція потрібна для того, щоб напрацьовувався автомат, натомість концерт – це творча робота, коли зустрічаєшся очима з глядачами, починається обмін енергетикою між виконавцем та глядачами. Якщо ти починаєш це відчувати, значить ти став професійним співаком.

Про те, чи варто виконавцям платити гроші за примітивні тексти

У нас ніколи не було проблеми із пошуком слів до наших пісень. Якщо хтось каже, що у нього є такі проблеми – цьому не треба вірити. Адже зараз є маса поетичних сайтів, тисячі самобутніх поетів пишуть на різноманітні теми, про все і про всіх. Звісно, пишуть по різному – менш професійно, більш професійно та гіперпрофесійно. Просто треба знаходити ці тексти. І чесно кажучи я не розумію тих представників шоу-бізнесу, які платять великі гроші за примітивні тексти. Кілька разів я був у шоці, коли чув, що «я стільки то заплатив, чи заплатила за цей текст». Насправді вони робляться за принципом: «На тобі 100 доларів, напиши мені про комп’ютер». Можливо справа у тому, що я виріс із бардами і тому вважаю, що справді творча людина повинна сама собі створити пісню: і текст, і музику. Чи то сама, чи у співавторстві з кимось.

Про те, задля чого Славко Нудик і «Пікардійська терція» виходять на сцену

Другий момент, який мене найбільше болить. Чимало виконавців забувають задля чого вони виходять на сцену. На моє переконання робота співака є своєрідним місіонерством, коли ти ведеш за собою публіку. Творча людина, котра прецезійно підходить до музики робить те, що вона любить, при цьому вона має виховувати публіку. Власне це і є завданням артиста – виховувати в людей почуття. Треба розуміти, що люди на тебе дивляться і тобі довіряють, при цьому ти не маєш права схибити. Ти не повинен йти за сірою масою, а навпаки, навертати людей до чогось праведного. І це неправда, що у такому разі ти не будеш у перших рядках рейтингів. Ймовірно, що Потап і Настя каменських заробляють більше від мене, але не в цьому справа. Я краще знаю, що потрібно публіці, а не навпаки. Якщо ж говорити що, мовляв, давайте подивимось, що зараз модно, то це означає піти за смаками сірої маси. Це, звісно можна робити, але в такому разі слід розуміти, що Україна ніколи не відбудеться, якщо артисти будуть йти на поводув кон’юктури. Ні-ко-ли.

Про улюблену цитату з Фаїни Раневської

Фаїна Раневськая, яка любила часом вжити міцне слово, казала: «Жизнь – это затяжной прижок из п-ды в могилу». Звісно, завжди є ризик залишитись невідомим, але ж ми живемо задля того, щоб після себе щось залишити. Інакше помреш, тебе чи то спалять, чи просто закопають в землю, немає суттєвої різниці, а потім спитають: а хто це був? – та хто його знає. Ну то нехай з Богом спочиває.

Натомість є чимало митців, письменників, артистів, яких досі пам’ятають, їхніми іменами називають вулиці, на їх честь зводять монументи. І скільки тисяч людей виховувалось на творчості Івана Франка, Івана Труша, Богдана Веселовського. Хіба задля цього не варто жити?

Про те, хто з музикантів є зразком для Славка Нудика

Ідеалу у музиці для мене немає, хоча зразком творчості, як слід робити музику для мене є Стінг. З українських – над цим ніколи не думав. Звісно, я міг би сказати, що таким є Тарас Петриненко, однак проблема у тому, що у певний момент він зупинився у своєму творчому розвитку, вирішив, що того, що він зробив вистачить, аби відпочивати на лаврах. Натомість змінились часи і тепер знайшлися нові співаки, які співають про Україну.

Про те, скільки часу «Пікардійська терція» буде ще виконувати «Пливе кача по Тисині» та що ніколи не набридає людям

Кожна пісня має свій час. Для нашого колективу таким прикладом є історія пісні «Приве кача по Тисині». Справа у тому, що ми її записали 14 років тому, коли презентували диск «Антологія українських народних пісень». Після того про неї фактично забули – лише іноді після концертів до нас підходили люди і запитували, чому ми її не заспівали. Натомість зараз ця пісня нам вже не належить, тепер ми їй належимо. На жаль, склалися такі обставини, що вона у наших концертах звучить по замовчуванню, це навіть не обговорюється. Щодо інших творів – дискутуємо, варто їх включати в концерт чи ні. Однак, буде помилкою безконечно виїжджати на цій пісні, адже людям набридає така одноманітність. Тож довго «їздити» на ній ми не плануємо. Єдине, що не набридає людям – плакати. Українці такий народ, що любить мінорні пісні. Деякі наші виконавці, до речі, це добре зрозуміли, тож у їх репертуарі винятково мінорні пісні. І при тому вони користуються шаленою популярністю.

Про те, коли слід йти зі сцени

Зі сцени треба вчасно йти, однак межа, коли це слід зробити є дуже тонкою, вона дуже залежить від музиканта. На жаль, не всі це розуміють, що краще було б давно піти зі сцени і застосувати свою енергію в іншій сфері з більшою користю. Я взагалі людина асоціативна, тому скажу таким порівнянням: що краще, нерухомо лежати 5 років і мучити своїх близьких, чи просто одного разу заснути назавжди. У другому випадку близькі люди почуватимуть щирий жаль за втратою. А за п’ять років нерухомості прив’язаність близьких згасне, вони просто перехрестяться і полешенно зітхнуть. Натомість у нас є чимало співаків, пік популярності яких пройшов, а вони себе і далі нав’язують публіці.

Про те, чи можлива сольна кар’єра Славка Нудика

Сольна кар’єра Нудика поза «Пікардійською терцією» -- це нереально, я себе просто не мислю поза колективом, якому віддав багато сил, здоров’я, життя. Це для мене як дитина, яку я народив, поставив на ноги, виховав – ну як я можу від цього відмовитись. Тому сольна кар’єра на естраді – цього не буде ніколи.

Однак можуть бути інші проекти, які я втілюю і хочу втілювати коли мені стає тісно в «Терції». Наприклад я є автором слів пісні «Йшли селом партизани». Зараз вона всюди звучить як народна, насправді я її написав разом із своїм колегою з Любінської, він написав музику, а я – слова. Хочу попробувати себе і в інших, немузичних проектах, але про це я б не хотів ще говорити. Я пробую, я до того рухаюсь, але як каже один наш спільний знайомий: поспішати треба повільно.

http://kava.lviv.ua/ua/article/5665/~slavko-nudyk