Старосихівський цвинтар, де покоїться Блаженний

«Це, так би мовити, наше сільське кладовище», -- сказала мені жінка, яка поралась в грядці, що на вулиці Майданній, поруч із невеличким цвинтарем на Старому Сихові. Недалеко від залізничної станції Сихів, одразу за якою -- гаражі, непомітно притулився цвинтар. Невеликий, майже правильної прямокутної форми, завширшки приблизно 50 та завдовжки 200 метрів. Далі невеликі городи, вулиця та особняки. Одразу за цвинтарем знаходиться символічна могила загиблих за волю України і трохи далі -- головна пам’ятка архітектури Сихова – дерев’яна церква Святої Трійці, яку збудували ще 1654 року.

Місце паломництва на цвинтарі – могила пароха церкви Святої Трійці на Сихові, отця Андрія Іщака. 26 червня 1941 року його вбили більшовики, коли панічно відступали зі Львова. Через 60 років та один день – 27 червня 2001 року Папа Римський Іван Павло ІІ під час свого візиту до Львова завершив процес беатифікації новомучеників УГКЦ, зокрема блаженної пам’яті отця Андрія Іщака.

Втім знайти цю могилу таки непросто, хоча вона розташована не так далеко від входу -- жодних вказівників на цвинтарі немає. Пройшовши щонайменше двічі по старій частині цвинтаря, я, врешті-решт, зателефонував до теперішнього пароха церкви, отця Андрія і за його підказками знайшов чорний пам’ятник «у формі прапора», як пояснив мені отець Андрій. На могилі, окрім кількох свічок, знайшов табличку з текстом «Пісні до новомученика блаженного Андрія Іщака».

Також в інтернеті є інформація, що на Старому Сихові була могила українських воїнів, які загинули 1918 року, однак не збереглася. Не збереглися й інші довоєнні поховання. Єдине, що привертає увагу, кілька хрестів без жодних дат, які теоретично могли встановити ще до Другої світової війни – принаймні за стилем вони відрізняються від решти поховань. Єдиним достовірним свідченням, що цей цвинтар постав значно раніше, є поховання Шимона Кульчицького, яке датують 23 листопада 1908 року. Цікаво, що це єдиний надгробок на цвинтарі польською мовою. Далі в умовно старій частині цвинтаря (навколо могили отця Андрія Іщака) є кілька поховань 1944 – 1945 рр., невелика кількість поховань 1940-х, 1950-х , трохи більше -- 1960-х рр.

І лише у 70-х роках минулого століття почали активно «освоювати» цю територію – саме тоді починається активна забудова Сихова. Внаслідок цього стало значно більше поховань на фактично сільському цвинтарі. Його «перенаселення» триває, попри те, що кладовище має статус закритого і тут обмаль вільної площі. 

«Львівська кава – то міф» – Юрій Охріменко

Днями моїм гостем був Юрко Охріменко -- той самий, що колись вів рубрику у «Поступі» «Мікроскоп пана Юрка». Зауважу, що він -- один із кращих знавців Львова, а ще цікавий і дотепний співрозмовник. До того ж корінний львів’янин, адже дитинство Юрка пройшло на вулиці Драгоманова, де жила його бабця. Власне вона йому повідала історію про львівського Гобсека – Шпрехера, яку я переповів у попередньому пості:"Львівський Гобсек" 

Окрім історії Шпрехера, пан Юрко розповів багато історій про стиль життя підсовєтського Львова.

Про корінних львів’ян і тих, що «понаїхали»

«До війни вулиця, на якій минуло моє дитинство, називалась на честь польського письменника та історика Мохнацького, у роки війни – Блюменштрассе, тобто Квіткова, а вже після війни їй присвоїли ім’я Драгоманова, українського публіциста та громадського діяча. Вулиця була одна, але кожного разу зі зміною держави міняли її назву.

Моя бабця жидів переховувала, можу підвал показати. Корінних львів’ян справді мало, але тут пускають різні мулі, що мовляв різних рагулів понаїхало до Львова з провінції. Але ж і Франко був із тих, що понаїхали.

Ми в дитинстві бавились у війну, біля університетської бібліотеки на Драгоманова був чималий шмат городу, там і бігали. На санках катались – тоді машин було небагато. Зрештою, на Драгоманова і зараз немає великого руху автомобілів. Моїм сусідом був Юрко Волощак, той самий, що зробив козацьку «Чайку» і мандрував нею по Чорному морі та Атлантиці. Це мій хресний брат, адже моя мама -- його хресна. Весною робили загати зі снігу і дуже тим тішились – у нас перед будинком був палісадник. Ми жили на Драгоманова, 36, а неподалік, у 32-му будинку, жив швець, який працював на вулиці. В нього була така лапа, на яку він клав взуття, а в роті тримав дерев’яні кілочки. Отож, він шилом робив дірки, а потім в них забивав кілочки. Вони розбухали і міцно тримали підошву – зараз такої технології немає, тепер все клеять. Що цікаво – весь тиждень майстер був абсолютно тверезий, зате в суботу напивався «як швець». Також пам’ятаю Кукіса, він був на всі руки майстер – якщо треба було димохід почистити чи якусь слюсарку зробити, то так і казали, що Кукіса треба покликати. Я спочатку думав, що то професія, насправді то було його прізвище».

Про залишки польського Львова

«Пригадую колишню господиню нашого будинку. Господинею вона була ще за Польщі, тоді їй належали два будинки – 34-й та 36-й. А після війни її помешкання ущільнили, звісно, ніхто вже їй квартплати не платив. Однак вона ходила в капелюшку, була струнка, розмовляла тільки по-польськи, ми з нею також. Потім зі сестрою таки виїхала в Польщу.

Але найколоритнішим представником довоєнної Польщі був пан Гаєвський. Він ніяк не міг змиритися з тим, що Львів уже не польський, та не визнавав нових реалій. З довоєнних часів зберіг навіть газети – заповнив ними цілу кімнату і постійно їх перечитував – радянської преси не визнавав і не купував. Йому здавалось, що він і далі живе у польському Львові. Крім того, цей пан був страшно неохайний, ніколи не прибирав у хаті. Тож, коли я не хотів митись, моя бабка казала, що я, наче Гаєвський. Однак чоловік був дуже порядний, жив із того, що був своєрідним інкасатором – брав у магазинах дрібні гроші, мідяки та вимінював їх у банку на купюри – продавці йому за цю послугу платили, бо ж офіційні інкасатори не хотіли розмінюватися на такий дріб’язок. Гаєвському, втім, довіряли значні суми.»

«Добрий чоловік, хоч і руский…»

«По сусідству з нами жили й росіяни, тож я мимоволі вивчав і російську. Ворожнечі тоді не відчувалось, хоча моя бабка не раз казала: «Добрий чоловік, хоч і руский»». Втім у нас на Драгоманова «визволителів» майже не було. Вони переважно осідали в люксівських будинках. Наприклад, на теперішній вулиці Сахарова – звідти майже всіх мешканців повивозили в Сибір, натомість туди позаселяли енкаведистів та усіляких бонз. А вулиця Драгоманова їм не сподобалась. Наприклад у моєї бабці яка була квартира – одна кімната й кухня, туалет в коридорі, а ванни взагалі не було. Тому-то на Драгоманова і збереглися залишки «польського миру» чи «польського Львова» --  як кому подобається називати».

Добру каву варили тільки вдома

«Як було за Польщі – не буду казати, не пригадую. Хоча припускаю, що кава у Львові була приблизно такої ж якості, як в інших містах Європи, наприклад, у Мюнхені. А от за радянських часів добру каву, таку, як книжка пише, варили винятково вдома. Все інше -- то була справжня люра.

Ще за часів Польщі на розі теперішніх проспекту Шевченка та вулиці Дудаєва був заклад пані Телічкової, який славився своєю кухнею. Отож, тоді Щепко і Тонько по радіо якось запросили Пілсудського туди на ковбаски. Так і сказали – запрошуємо Дзядека на ковбаски. Вибухнув скандал, програму закрили, всі перелякались, аж тут раптом прийшов лист від самого Пілсудського, який пообіцяв за нагоди обов’язково завітати на ковбаски до пані Телічкової. Уже після війни у тому приміщенні з’явився хлібний магазин, де робили чудові булочки, а до них – препаскудну каву. Тож моя бабця купувала мені булочку, а щоб кава не пропадала, то випивала її – аж поки одного разу бідолашній не скрутило живіт до спазму.

Тоді секретарем Львівського обкому був Падалка – не пригадую, як його звали. Одного разу Падалка поїхав до Угорщини, де спробував каву, виготовлену в автоматі. Вона йому засмакувала і, повернувшись до Львова, наказав установити кавові автомати у всіх «наливайках». Ну а перша кава по-турецьки з’явилась на Вірменській  1976 року. Тоді я був ще студентом. Втім часом на дверях такої кав’ярні зявлялися кумедні оголошення: «Кофе нет води», адже воду тоді подавали з перебоями, а для автомата потрібна проточна вода. Утім тоді ніхто не підкреслював, що то є львівська кава, бо така сама кава була, скажімо, і в Пустомитах. Львівська кава – це міф».

Іномарка як атракція

«У ті часи основною розвагою були походи в кіно, натомість театр був на любителя. Зрештою, тоді й телевізори були не в кожній хаті, до того ж у кінотеатрах показували фільми, які не транслювали по телебаченню, наприклад «Фантомаса», «Трьох мушкетерів» чи стрічки за участю Жан Маре. Хоча кінотеатрів було багато, однак квитків на всіх не вистачало, особливо на вечірні сеанси. На площі Григоренка був кінотеатр «Піонер», де сеанс коштував 10 копійок, у кінотеатрі «Львів» було дорожче, але там був широкий екран, тож кіно там було набагато ефектніше.

Туристи, звичайно, їздили, однак такого напливу, як зараз, звісно, не було. Пригадую, біля «Жоржа» або, як він тоді називався, «Інтуриста» стояв припаркований Мерседес (можливо, якась інша іномарка), а навколо нього цілий натовп роззяв, бо ж тоді це була екзотика».

Пляшку львівського пива міняли на пляшку горілки

«Якось в студентські роки з будівельним загоном був у Казахстані – там ми пляшку львівського пива міняли на пляшку горілки. В СССР все пиво, окрім львівського та калінінградського, було люрою, бо тільки там збереглися дорадянські технології. Якось я випив пляшку пива у Калуші – після того думав, що моєму життю настав кінець. Пиво на розлив ще можна було пити, а найкраще було пляшкове. Взимку його ще можна було придбати, а влітку купити пляшку львівського пива було чималою проблемою.

Зараз якість львівського пива не змінилась, однак тепер вже поганого пива не допросишся – що «Оболонь», що «Чернігівське», що інше – добре, і львівське від нього вже не відрізняється». 

Львівський Гобсек

Цю давню історію мені переповів відомий львовознавець Юрко Охріменко, а йому – його бабця, яка добре пам’ятала ще дорадянські часи. Отож, тоді одним з найбагатших містян був такий собі Шпрехер – власник двох найбільших тоді львівських кам’яниць, одна з яких розташована пл. Міцкевича, 8, нині відома як колишній Будинок книги, інша -- на проспекті Шевченка, 7 – теперішній Будинок профспілок. Чоловік був украй скупий – здаючи два велетенські будинки в оренду, сам, однак, ходив у лахмітті. І навіть не гидував тим, щоб витягнути зі смітника шмату та здати її в утиль.

-- У Парижі був Гобсек, про якого писав Бальзак, а про його львівського послідовника» ніхто не пише, – резюмував Юрко Охріменко.

Зрештою, пан Юрко, якого я запросив у гості, як відомого львовознавця та корінного львів’янина, – розповів ще багато історій уже про звичаї та стиль життя совєтського Львова 50-60-х років, зокрема, як виникла легенда про львівську каву. Але про це читайте згодом.  

Урбаністичний пейзаж із калабанею на перехресті

У перехресті доріг є щось містичне. Пам’ятаєте, «вийди опівночі на перехрестя двох доріг… промов певні слова і пусти попіл за вітром…» або «закопай на перехресті двох доріг»? Зрештою, це містика, в яку особисто я не вірю, та й перехресть у місті є сотні, якщо не тисячі – великих, маленьких, двох, трьох і більше доріг. Перехрестя перетворюється на буденщину, і якщо на ньому ми не потрапляємо в «корок», то за якусь хвилину залишаємо його далеко позаду, тим паче, що нас чекає вже інше перехрестя.

Втім у сучасному місті перехрестя -- це радше центр архітектурної та будівельної думки, де містобудівники змагаються у вигадливих транспортних розв’язках, численних естакадах, з’їздах-роз’їздах, модерних матеріалах, які тільки-но вигадало людство. І що більші дороги перетинаються, то вигадливіші ті естакади. Але це, так би мовити, технократичний стандарт, який може мати чимало варіацій, коли,  ступивши крок від такої дороги, потрапляєш у дику природу або хоча б парк. І знову ж таки, варіації, варіації…

Отож, можемо проїхати по Стрийській або Науковій, або ж Хуторівці – це вже не важливо, адже на місцевості, яка зветься Боднарівка, ці три дороги таки перетинаються, утворюючи найгомінкіше перехрестя Львова. Справді, попетлявши поміж Стрийським парком та Парком культури імені Б. Хмельницького, ця вулиця далі йде прямою стрілою, без жодних поворотів добігає до Сокільник, а далі плавно переходить у трасу Львів -- Стрий, яка,   своєю чергою, є частиною магістралі Київ -- Чоп. З іншого боку, від Скнилівка, прямо йде Наукова, яка, перетнувши Стрийську, перетворюється в Хуторівку. Попри важливість цих двох напрямків, тут немає жодних розв’язок, шляхопроводів, натомість перманентними є корки і, як наслідок, численні жебраки, які клянчать у водіїв пару гривень на відновлення зруйнованого повінню будиночка на Закарпатті… І навіть спроби міської влади якось модернізувати це перехрестя, зробивши додаткові з’їзди з вулиць, не дали змоги вирішити проблему. З’їзди так і залишились недобудованими, будівельної техніки тут давно не помітно, а саме перехрестя наче застрягло у ХХ столітті з численними маршрутками, дрібними генделиками та імпровізованою зупинкою для приміських автобусів.

Втім буквально за крок від гомінкого перехрестя тут потрапляєш у зовсім інший світ, основою якого є невеличкий ставок, а з протилежного боку вулиці Наукової – один з найменших львівських парків – Боднарівка. Парк відомий тим, що у 70-ті роки минулого століття в його центрі стояв кінотеатр «Літак», який облаштували  у списаному літаку АН-10. Для багатьох моїх ровесників з ним пов’язані ностальгічні спогади про дитинство – здається, саме тут я вперше побачив знамениту комедію «Іван Васильович міняє професію» -- для цього довелось вистояти чималу чергу до каси. Тепер же центральною будівлею парку є величезна церква Бориса і Гліба, яка належить до УАПЦ. Зауважимо, що завдяки розмірам та позолоті куполів її помітно здалеку, а навколо неї пролягає Хресна дорога. Трохи збоку від церкви невеличкий ставок, який повністю заріс ряскою. Нагадує це своєрідну ложку дьогтю у бочці меду, адже загалом парк виглядає гарно, єдине, до чого не дійшли руки в комунальників – водойма.

Однак набагато цікавішим є ставок навпроти – справжня мекка для рибалок, які не мають настрою їхати за місто. Власне навколо нього постійно спалахують пристрасті, бо ж між рибалками ходять чутки про те, що «хтось поклав око на ставок і навіть хоче його висушити». Це спричиняло неабиякі хвилювання серед рибалок, які у цій калабані ловлять щучок «розміром з олівець». Рибалки залишаються справжніми господарями цієї калабані, адже намагаються хоч якось тримати її в порядку, час від часу проводячи тут толоки і навіть вибираючи загиблу рибу – така прикрість трапилась тут минулого року. Втім їхніх сил вистачає тільки на частину берега, а от комунальники, схоже, інтерес до цієї водойми давно втратили.

Отож, ставок залишається таким собі осередком дикої природи, серед якої водяться качки (я нарахував 5 качечок, але, можливо, їх більше). Затьмарюють цю ідилію наслідки співжиття із великим містом -- пластмасові банки, склянки, які не прибирають за собою любителі випити у тихому містечку. Показовою відпочинковою зоною ця загалом приваблива місцина так і не стала. 

Час диваків, час прагматиків та час Ощадності

Скульптура "Ощадність", яка розташована на фронтоні Музею етнографії (колишня Галицька каса ощадності), отримала шанс на порятунок – львів’яни обрали цей архітектурний елемент претендентом на грант посольства США. Отож, за американські кошти реставруватимуть одну з найцікавіших скульптур міста. Зрештою, вона знаходиться у такому місці, що мимоволі привертає увагу туристів – екскурсоводи, розповівши про пам’ятник Т. Шевченкові, просять слухачів розвернутись на 180 градусів, та  звично продовжують екскурсоводи знайомити гостей міста з його пам’ятками: « ...а тепер ви перед собою бачите колишню Галицьку касу ощадності, яку увінчує скульптура "Ощадність"…».

Цікаво, що чимало львів’ян часто називають її сидячою "Свободою", вочевидь, через схожість із найвідомішим американським символом. На їх переконання, різниця  лише в тому, що за океаном вона стоїть, а у Львові – сидить.

Втім на зламі тисячоліть ця скульптура привернула увагу одного львівського дивака. Анатолій Кос’янчук здобув славу людини, так би мовити, з нестандартним мисленням. Отож у 90-х роках він буквально штурмував редакції газет, намагаючись пропагувати вельми оригінальні ідеї. То він пропонував виготовити найбільший у світі трамвайний квиток, то облаштувати в одній з кав’ярень окремий вхід для маленьких дітей – двері заввишки з метр… Однак пану Анатолію, вочевидь, не пощастило з часом, коли він намагався реалізувати ці химерні задуми. До того ж він виявився людиною надокучливою і надто балакучою, тому журналісти замість того, щоб хапати його за рукави, тікали, як від набридливої мухи. Після кількох років марних ходінь по редакціях та громадських організаціях пан Анатолій облишив це заняття. Але одну з його ідей таки вдалось частково реалізувати, і вона безпосередньо пов’язана зі скульптурою "Ощадність".

Отож, пан Анатолій загорівся ідеєю встановити на фасаді музею етнографії секундомір, який мав відлічувати секунди до настання третього тисячоліття. Але просто виготовити секундомір йому видалось нецікавим – банальне технічне завдання, яке потребує лише одного інженера і кількох робітників, які б мали його скласти, а потім змонтувати. За його задумом, через кожну тисячу секунд мав лунати звуковий сигнал, через кожні десять тисяч секунд – мала стріляти гармата, а що 100 тисяч секунд на балконі мала співати міс Львова. Коли спливав би мільйон секунд, з, промовою до народу мав звертатись міський голова. Ну, і все це мало супроводжуватись музикою, загальними веселощами та танцями і феєрварками. Можливо, я зараз помиляюсь в деталях, але суть була така.

Анатолій Кос’янчук довго і безрезультатно носився з цією ідеєю, аж поки йому не пофартило – почалися чергові вибори і директор інституту етнографії Степан Павлюк вирішив балотуватись у Верховну Раду. Ідея Кос’янчука йому видалась йому цікавим інформаційним приводом, отож, як господар будівлі він погодився на встановлення годинника, одразу й знайшовся спонсор – «Світоч». Секундомір невдовзі встановили – якраз під скульптурою "Ощадність", щоправда, без звукових сигналів, пострілів гармати, співів та танців міс Львова та виступів міського голови. Все обмежилось однією прес-конференцією. Ну а годинник, хоч і кілька разів ламався, а таки відрахував час до початку третього тисячоліття, а невдовзі тихо і непомітно згас.

Час Львова як міста фестивалів та веселощів настав трохи пізніше. Щоправда, цю ідею реалізували вже інші люди, які мислили практичніше. Натомість Анатолій Кос’янчук лише спостерігає за цим – нових ідей він вже давно не оприлюднює. Врешті, є надія, що й час ощадності теж настає.    

Нетрі Персенківки

«Зараз ми працюємо в основному на розвантаження, переважно везуть щебінь», -- розповідали колійники, яких я зустрів на станції Персенківка. Ця залізнична станція, яка фактично є центром великої промислової зони у південній частині Львова, знала і ліпші часи, коли через неї проходили залізничні вагони із новенькими ЛАЗами. Зрештою, залізничні станції -- найправдивіше свідчення розбудови й занепаду  різних дільниць Львова. Східна частина Львова, де знаходилася станція Личаків, так і залишилась місцем приватної забудови та парків, де життя тече неквапом, а люди спостерігають за ним зі своїх комфортних обійсть.

А ось станція, в назві якої акцентовано саме на персоні, стала серцевиною промислової зони Львова, в основі якої -- колективне начало великих підприємств. Трохи далі – багатоповерхівки Сихова, які так само відображають нівелювання персонального. Втім занепали підприємства, і тепер основним вантажем станції став щебінь, який використовують на будівництві тих самих приватних обійсть. Таки персональне перемагає.

Персенківка як станція знала набагато ліпші часи, надто коли звідси вирушали потяги до… Стрийського парку. Саме так, звідси починалась колія, якою возили вантажі на славетну виставку старого Львова «Тарги всходні». На самій Персенківці слідів цієї колії вже немає, натомість у Стрийському парку вона таки успішно діє, щоправда, тепер вже у форматі Львівської дитячої залізниці.

На Персенківці від старих часів лишився колишній станційний будинок напроти сучасного вокзалу, з яким його розділяє колія. Колійники розповіли, що станція Персенківка розташовувалась у ньому ще в першій половині 40-х років. Про те, що це станційний будинок, нагадує його незвичне планування, та й розташований він буквально за два метри від найближчої колії. Привертає увагу також залишок металевої конструкції до якої кріпився станційний дзвін.

Втім від інших малих станцій Львова Персенківка таки відрізняється бурхливою історією – саме тут, воюючи за місто Лева, 1918 року зіткнулися в герці український та польський панцерники, а 4 або 5 листопада 1918 року польська авіація бомбардувала Персенківку, де знаходився курінь УСС – січовики відступили сюди з головного залізничного двірця.

Навколо сучасної Персенківки розташовані численні пункти прийому металобрухту. Ймовірно, саме на них пішли і рейки із під’їзних колій деяких колишніх підприємств. Таку розібрану ділянку (орієнтовно 200 метрів) нам вдалось знайти поруч, на території колишніх складів видавництва «Вільна Україна» пройшовши по одній зі залізничних гілок, що спрямованої на Хуторівку. І таки опинились у справжніх нетрях, де вздовж колії стоять завали з відпрацьованого щебеню, а трохи далі – невеликі й, на жаль, занедбані ставки. Але це та частина міста, куди не те що туристи, а й самі львів’яни рідко зазирають. Справжні задвірки.
Фото Володимир Дубас

Понад містом

У Львові, окрім ратуші та Високого Замку, є кілька будівель, зі шпилів яких так само можна оглянути місто. Щобільше, з них мегаполіс відкривається в трохи іншому, більш незвичному ракурсі, ніж із ратуші, розташованої у центрі міста. Його можна означити за сторонами світу, наприклад, західний ракурс, якщо піднятись на  шпиль колишнього костелу Ельжбети,  а за сучасною назвою – храму Святих Ольги та Єлизавети. Храм цікавий тим, що він є найвищою будівлею міста, якщо тільки не брати до уваги Львівську телевежу.

Власне, він був збудований на початку ХХ століття з метою затулити греко-католицький собор Святого Юра – всі, хто в’їжджав у місто із заходу, найперше бачили псевдоготичні шпилі римо-католицької святині. Втім у 30-х роках на східній околиці міста постав ще один шпиль римо-католицького собору Матері Божої Остробрамської, теперішня церква Пресвятої Покрови. Таким чином подорожнього, який мандрував через Львів чи то на схід, чи на захід, зустрічав та проводжав римо-католицький храм. Ну і, звісно, у самому центрі розташований ще один шпилястий храм – римо-католицька катедра Успіння Пресвятої Богородиці. Втім  львів’яни називають його просто – катедра, навіть без уточнення. Мабуть, ця назва виникла в міжвоєнні роки, коли українці були третьою за чисельністю національною групою, поступаючись полякам та євреям. Ситуація змінилась, а звичка, попри всі повороти історії, таки залишилась. Однак після проголошення незалежності сформувалася одна вісь із трьох, тепер вже греко-католицьких храмів – церкви Ольги та Єлизавети, соборів Святого Юра та Пресвятої Покрови.

Втім, підіймаючись на шпиль Ельжбети, ви побуваєте на двох оглядових рівнях. Перший -- це оглядовий майданчик, який розташовано вище стели пам’ятника Степанові Бандері. Останній цікавий тим, що є найвищим пам’ятником у Львові, щоправда, рівним йому за висотою є також пам’ятник радянським воїнам на вулиці Стрийській. Завдяки тому, що храм знаходиться на пагорбі, ви зможете оглянути зверху все місто, де на горизонті побачите ту ж таки Покровську церкву на Личаківській, Податкову на півдні і, звісно, Високий Замок. Але це, так би мовити, програма для законослухняних громадян, які люблять дозований екстрем. А для тих, хто готовий випробовувати долю, тут є можливість піднятись хисткими сходами на саму вершину шпилю – приблизно на 90 метрів над землею.

До речі, за давньою легендою, яка побутує серед львів’ян, чоловік, який за радянських часів знімав хрести з костелу Ельжбети, зірвався та впав зі шпилю. Мені вдалось зустрітися з паном Степаном – працівником цієї церкви, який у 90-х роках відновлював ці хрести. Отож, історія, яку я чув ще в дитинстві, зумовила перше запитання. «Звісно, це все неправда», -- розповів мені пан Степан та пояснив, що його антипод був комуністом родом зі Східної України, працював на локомотиворемонтному заводі. Втім диму без вогню таки не буває: хоча чоловік зміг благополучно спуститись на поверхню після того, як зрізав хрести, однак життя його завершилось трагічно – в автокатастрофі. Боже покарання не завжди настає відразу, однак воно є невідворотним – напевне, така мораль цієї історії.