Маркіян Іващишин: "Ми хочемо епатувати публіку"-2

Кожен час і кожне покоління мають свої знаки та символи, за якими ще довго ідентифікуватимуть людей, які жили у той час. Для Львова, якщо говорити про культурне життя 90-х років минулого століття, таких «точок» було кілька, а серед них найперше згадується культовий клуб «Лялька». Згодом він припинив своє існування, і, напевне, це теж одна з прикмет того, що той період закінчився: Львів та львів’яни стали іншими, львівська культура протягом цих двох десятків років змінилась. 

У нашому місті є чимало речей, які уособлюють певну культурну тяглість. Серед них - вулиця Вірменська, яка відігравала значну роль у житті мультикультурного Львова, а у часу соціалістичного застою стала одним із символів бунтарського міста. Ну а людиною, яка поєднує ці два поняття, є Маркіян Іващишин – засновник низки культових львівських проектів, серед яких і розташована у тихому закутку вулиці Вірменської «Дзиґа». Ото,ж з ним ми і бесідуємо про Львів, про його специфіку у 90-ті роки минулого століття і тепер – що змінилось у місті за той час.

Знимка ipress.ua

У центрі Львова є чимало цікавих вулиць,окрім Вірменської - зовсім поруч є Краківська, Друкарська, які мають не менше цікавих будинків та історій, однак вони не мають того шарму і тої ролі, яку у Львові відіграє Вірменська. Я вже не кажу про інші вулиці міста. У чому особливість Вірменської?

Напевне, так історично склалось. Причиною цього є Вірменський костел, це зовсім інший світ, який колись був, у середньовіччі, потім він зник, а потім, у 70-тих роках минулого століття знову відродився. Коли ми взяли тут приміщення для «Дзиґи» там був якийсь склад торгівельної бази, все було понищено. Було кілька точок, де торгували самогонкою – такий собі шанхайчик в центрі європейського міста . Однак нам було в кайф туди ходити і творити щось нове. Так вийшло, що СССР  нищив, але, на щастя, ніколи не донизував. 

Вулиця Вірменська має свою іншість, або, напевне, тут намолено. Не випадково саме вона стала місцем збору хіпі ще у совіцькі часи. Я взагалі думаю, що такі речі не бувають випадковими. Як, наприклад, не випадково виник і Святий сад біля церкви святого Михаїла.

Ну а коли з’являється бажання щось робити, то й з’являється ідея, зазвичай, вона втілюється на 50%. Зараз ми говоримо про покоління міленіуму – нового тисячоліття. Вони також ходять у «Дзиґу», але швидше заради натхнення, натомість свої проекти вони втілюють уже в інших місцях.

Знимка trwmy.blogspot.com

Якщо говорити вже про сучасну львівську культуру, то однією з її прикмет є численні фестивалі. Зазвичай вони збирають доволі значну аудиторію, мають чималий резонанс. Але чи не тягне це за собою такого спопсовлення львівської культури, наприклад, близької вам джазової культури?

Джаз справді став модним, ну а ринок у такій ситуації починає ставити свої умови. Як результат – організатори починають не виховувати глядача, а заглядати йому в рот. Ну а для того, щоб продати певний товар, його треба спростити та відповідно упакувати, зробити легшим до споживання. Втім, я би цього не говорив про «Джаз без», оскільки нашим завданням є все ж розвиток львівського музичного середовища, тому нас найперше цікавить можливість привезти сюди імпровізаційну музику майбутнього, щоб можна було на ній вчитись. По друге, розвиток йде за рахунок того, що наші музиканти грають з іноземними, а також їздять виступати за кордон.

Звісно, ми так само думаємо про публіку, але хочемо її епатувати, тому часом привозимо те, що нам самим є незрозуміло, однак є відчуття, що за цим майбутнє. Окрім того, на мою думку, джаз як товар – це набагато краще ніж попса чи шансон. Водночас  є певне спопсовлення джазу, оскільки він перестав бути елітною музикою, натомість перетворився на маленький тренд Львова.

Знимка virmenska

Завдяки цьому і багатьом іншим речам Львів став привабливим для туристів. Однак питання: чи при цьому він не втрачається для самих львів’ян?

Справді є небезпека, що Львів може перетворитись на місто без людей. Як не парадоксально, але це зле навіть для того ж таки туризму. Подивитись на «мертве» місто добре хіба-що один раз, другий раз це вже нецікаво. Як приклад можу назвати Лондон – також надзвичайно популярний серед туристів. Водночас їхні установи дбають, щоб навколо тамтешніх туристичних об’єктів жили реальні люди, які творять свою культуру. І вона так само продається як туристичний продукт. На жаль, туризм не є містотворчим чинником, на ньому місто не будується.

Як оригінальну львівську культуру туристам продається львівське батярство. Єдина проблема – ця традиція таки була перервана і чи не є теперішнє відродження батярства штучним?

Батярська традиція є феноменальною, однак так само можна говорити і про традиції певних локальних місцевостей Львова, наприклад, Левандівки. Можливо, якісь залишки цієї субкультури ще й зараз можна знайти серед будиночків старої Левандівки. Натомість з батярством маємо спробу продати те, чого немає, таку собі клоунаду. Так само я скептично ставлюсь до свят пампуха чи шоколаду. Щодо останнього, то я розумію фестиваль шоколаду в Бельгії, коли можна відвідати велетенську шоколадну фабрику, яка є їхньою гордістю. У нас чи то гордість, чи пострадянський синдром, коли Львів був знаменитий шоколадом «Світоч» та футбольним клубом «Карпати».

Знимка www.real-estate.lviv.ua

У такому випадку, яка традиція у Львові є справжньою?

Зазвичай говорять про каву та Львів, однак тут питання кави чи процесу? Культовим є те, що львів’яни люблять пити каву, однак тут справа не так у напої, як у можливості зустрітись. Це радше культ публічного спілкування, при якому кава є лише приводом. А значить, на її місці може бути будь-який інший напій. Наприклад у Баварії таким напоєм є пиво. І спілкування за ним шумне.

У такому разі якою є львівська комунікація, львівське спілкуваня?

Воно тихе, камерне, у доброму розумінні міщанське, бюргерське.

http://kava.lviv.ua/ua/article/5653/~markiyan-ivaschyshyn-my-khochemo-epatuvaty-publiku

Алік Олісевич: "Вірменка" започаткувала звичай виходити з кавою на вулицю"

А ви коли востаннє ходили в гості без попередньої домовленості? Не пригадуєте? І я вас чудово розумію, бо це – історія не з нашого часу, це з тих неймовірних часів, коли ще не було мобільних телефонів і усіляких інших наворотів. Ось так, всією компанією зайти в гості, тільки тому, що «ми тут йшли поруч, і не могли не зайти»… Це один з тих моментів епохи, яка вже відійшла в минуле, і яку частина з тих, хто читає ці рядки застала. 

З Аліком Олісевичем ми домовляємось заздалегідь – тепер це не проблема - аби поговорити про те реальне життя на зламі 70-80-х років минулого століття. Алік Олісевич людина легендарна – один із засновників руху хіпі у Львові, середовища, яке активно співпрацювало з дисидентами, член «Міжнародної амністії» та чудовий знавець репертуару … Львівського оперного театру. Хіпі в опері? Засумніваєтесь ви і будете неправі, оскільки уже 30 років Алік із своїм довгим волоссям, перев’язаним незмінною стрічкою, займає своє місце у лівій ложі театру, де працює освітлювачем. Отож, з Аліком ми говоримо про атмосферу 80-х років, історію хіпі-руху у Львові, улюблені оперні вистави.

Про тусовки богемної публіки у Львові у 70-ті – 80-ті роки минулого століття. 

Зараз це може видатись неймовірним, але був період, коли кав’ярень як таких у Львові взагалі не було. Через це місця, де збиралась богемна публіка, постійно мінялись. Ще в 60-х роках таким тусовочним місцем був навколо сучасного пам’ятника Грушевському – тоді там знаходився кінотеатр імені Щорса, також сиділи на сходах біля Домініканського собору, ходили в «Кентавр» на площі Ринок. Одною з перших кав’ярень в середині 70-х років був «Нектар» на Саксаганського. Якийсь час пробували збиратись на лавочках на Стометрівці біля пам’ятника Леніну. Врешті, у другій половині 70-х років таким найпопулярнішим місцем став Святий Сад за костелом кармелітів босих, сучасна церква Святого Михаїла. Треба розуміти, що Львів 70-х років був чітко поділений на окремі райони: «Гроб», «Хрест», «Монте-Карло» та інші. Натомість у Святому Саду не мало значення, хто з якого району – там приймали всіх без проблем. Саме тому там збиралась нон-конформістьска молодь – хіпі, невизнані поети, художники, а гаслом було "вино, рок-н-рол та футбол". Саме у Святому Саду і виникла перша львівська рок-група «Супервуйки».

Та сама стрічка, той самий Алік. Знимка myreport.com.ua (2)

Про те, чому «Вірменка» – це більше, ніж просто кав’ярня

Приблизно у липні-серпні 1979 року відкрилась знаменита «Вірменка», і відтоді ця молодь «кочувала» між Святим Садом та Вірменкою. Тоді не було літніх майданчиків як таких, а в самій Вірменці було лише 7 чи 8 столиків, вона не могла вмістити всіх охочих – черга стояла аж на вулицю. Тому дуже швидко знайшли вихід – купували каву і виходили з нею на вулицю. Так на бордюрчиках навколо кав’ярні могло сидіти чоловік 100. Були там і люди з Москви, Санкт-Петербургу, Прибалтики. Умовним знаком були два пальці латинською буквою V. Звісно, горняток на всіх не вистачало, але Соня і Надя, які працювали у «Вірменці», постійно їх докуповували. Кав’ярні, як осередок вільнодумства були в багатьох совіцьких містах – і в Москві, і в Петербурзі, і в Прибалтиці, однак «Вірменка» була єдиною, де виник звичай виходити з кавою на вулицю. З цим намагалась боротись міліція, навіть «наїжджали» на працівниць кафе, мовляв, чому ви їм дозволяєте виходити на вулицю?

Про особливості кави у Вірменці

Ще одна особливість "Вірменки" – постійні клієнти, як я, там самі собі робили каву, точніше крутили джезвою по пісочниці, поки до тебе доходила черга розрахуватись. У цьому був особливий шарм, адже після того із власноруч приготованою кавою ти виходив на вулицю. Втім, каву пили не лише сидячи на бруківці, а й заходили у сусідні під’їзди – поруч було два під’їзди з дерев’яими сходами, де можна було вмоститись на підвіконні. Хтось приносив з собою гітару, і перебирав струни підспівуючи та потягуючи маленькими ковточками каву. 

Тут починалась історія львівських хіппі. Знимка lvivalive.com

Про те, як за горнятко кави можна було потрапити у міліцейське відділення на Мартовича 

Я вже казав, що міліція забороняла пити каву на вулиці, однак особливо ретельно за цим слідкували у короткий період правління Юрія Андропова, адже саме тоді почалась кампанія боротьби з тунеядством та іншими явищами, які могли негативно вплинути на совіцьку людину. У будь-який момент на Вірменську могла під’їхати міліцейська машина: перевірка документів. Звісно, їх ніхто із собою не носив, тож хлопців та дівчат забирали у відділення на Мартовича, де перевіряли особу, фотографували для своєї картотеки, потім повідомляли в деканат, що ваш студент такий-то прогулює пари. Мене рятувало те, що я в той час працював натурником, в інституті прикладного і декоративного мистецтва (тепер Львівська академія мистецтв. – О.С.), тому завжди міг довести, що в мене в цей час не має пар на яких я мав би працювати. У ті часи неробство вважалось серйозним злочином – деякі мої знайомі за це навіть відсиділи рік-два на «хімії». Щоб не мати проблем з міліцією тодішня молодь, яка хотіла мати більше вільного часу влаштовувалась на роботи, які давали таку можливість, наприклад кочегарами, сторожами, або як я – натурниками. Я тоді заробляв 130 гривень, з яких 70 витрачав протягом місяця, а решту відкладав, адже в літній період мав довготривалу відпуску, протягом якої мусів за щось жити. Оскільки я людина не примхлива, то мені цього вистачало. Натомість я мав можливість подорожувати автостопом по тодішньому Союзу.

«Вірменка» – це було більше, ніж просто кав’ярня, це був свого роду клуб за інтересами. Там, між іншим, обмінювались самвидавом, наприклад книжками Солженіцина, можна було почитати «Архіпелаг ГУЛАГ». Саме тому слава "Вірменки" йшла далеко за межі Львова – там формувалось нон-комформістське середовище.

Про романтичний образ Ісуса Христа та Гойко Мітіча як приклад для бунтівливого хлопця

Довге волосся тоді було символом свободи, яке у 60-70-х роках носили хіпі та їхні послідовники, потім його почала запускати молодь, яка була шанувальницею рок-музики та наслідувала хіпі, а вже потім любителі хеві-металу, художники. А зараз для більшості це нічого не означає. Я намагався носити довге волосся ще у ранньому дитинстві, перші проблеми через це у мене виникли в 7 років, коли я був в інтернаті – тоді нас всіх стригли під півбокс, це викликало в мене протест, я навіть підпалив туалет в інтернаті та втік. На мене дуже великий вплив мали образи з Ісусом Христом, це було дуже романтично – Божий Син із довгим волоссям. А ще – фільми про індіанців з Гойко Мітичем у головній ролі. Втім, я вважався «важким» підлітком, з яким завжди були проблеми. Якось я прийшов на шкільну лінійку в джинсах, після чого мене вигнали зі школи, тоді я і дав собі клятву не жити за тодішніми шаблонами. У 8-му класі зробив собі начос, вдягнув на голе тіло безрукавку і теж прийшов на шкільну лінійку – мене знову вигнали із школи. Тоді мені нічого не залишалось, як піти в ПТУ, а там вчилась одна шантрапа, втім вона так само, як і я, цікавилась музикою Бітлз, Ролінг Стоунз. У кожному районі були свої компанії, тож таким як я з ними було легко порозумітись. Вже тоді автостопом поїхав до Литви – я перед тим прочитав, що в цій країні виникли масові заворушення після того, як литовський хіпі спалив себе в знак протесту проти заборон. Про те, що зараз викликає протест Протестувати завжди є проти чого, якщо говорити про сучасне життя, то це передусім проти міщанства, споживацтва. Адже раніше було набагато менше спокус, натомість зараз у багатьох людей є переконання що все купується. Зараз немає тої сердечності у стосунках, натомість люди самі себе поділили на касти. Натомість для мене головне не статус людини, а як вона ставиться до інших. Раніше стосунки були більш безпосередніми, наприклад ми могли без попередження зайти в гості – це було звичним явищем, пригощали тим, що було в хаті, це могла бути звичайна вода, але була сердечність у стосунках, люди спілкувались між собою, а це найважливіше.

Про те, як хіпі почуває себе в оперному театрі та у фраку

У Львівській опері я себе дуже добре почуваю, адже працюю там 30 років. Звісно, атрибути, з якими асоціюють оперний театр і хіпі є контрастними – краватки-метелики, вечірні плаття. Однак на практиці все це вже відходить у минуле, тепер часто приходять на вистави і у футболках, і в джинсах. Я все це сприймаю толерантно, адже все це має право на життя. Зрештою фрак зараз так само може бути способом такого собі випендрювання, адже поза сценою його рідко побачиш. Втім, можливо справа у тому, що я артист по життю, для мене кожен день – це карнавал. Для мене не так важливо, як людина вдягнута, як те, чи вона є справді духовною. До речі, фрак я таки вдягав два рази в своєму житті. Перший раз, коли мене запросили на акцію, яку в Палаці Потоцьких проводив журнал «Ї» -- коли мене побачили у фраку була німа сцена, хоча більше нічого в мені не змінилось, для мене це нічого не означає. Другий раз коли в нашому театрі відзначали 90- річчя балерини Наталії Слободян – вона є мамою моєї громадянської дружини, отож я у смокінгу та з квітами вийшов її привітати. Для мене це було способом перевтілення. У репертуарі Львівської опери є вистави, які так само відображають вільне життя, хоча, звісно, з ідеологією хіпі у них мало спільного. Особисто мені найбільше подобаються «Ромео і Джульєтта», це така молодіжна постановка з гарними костюмами, «Циганський барон», адже там йдеться про вільне циганське життя, опера «Богема», в якій показано Париж на початку 20 століття.

http://kava.lviv.ua/ua/article/5602/~alik-olisevych-virmenka-zapochatkuvala-zvychaj-vykhodyty-z-kavoyu-na-vulycyu