Легенди львівських рогачок

Є слова та поняття, які притаманні для Львова, ті, про які співають «Тільки у Львові». Наприклад, Рогачка – так зветься дільниця, яка розташована на перехресті вулиць Богдана Хмельницького та Волинської. Це перехрестя і справді нагадує рогач, і це пояснення можна було б прийняти, якби в літературі про Львів постійно не знаходив згадки про інші рогачки, які колись були у Львові – Клепарівську, Личаківську, Стрийську. Втім остання вулиця спочатку змією піднімається вздовж межі Стрийського парку і далі прямою стрілою йде аж до межі міста – перехресть подібних за формою на рогач на ній не має в принципі. Зрештою, якщо пам’ять про Жовківську рогачку, з якої я розпочав свою оповідь таки збереглася і ця назва доволі активно вживається у побуті львів’ян, то стрийська рогачка як явище відійшла у минуле. 

Залізничний райвідділ поліції (у народі також 7-ме відділення) -- єдине приміщення рогачки, що збереглося. Знимка ua.112.ua

З’ясувати це питання я спробував у відомого львовознавця Ілька Лемка. Отож найперше ми спробували розібратись з етимологією цього слова та історією їх виникнення. Як відомо середньовічний Львів був оточений фортечними мурами які водночас позначали і межі міста. Втім мури мали один суттєвий недолік – вони стримували розвиток міста, тож 1777 розпочалась їх ліквідація. Однак з ліквідацією міських мурів постала інша проблема – адже за ввіз товару до міста слід було платити мито. Таким чином на зміну міським мурам прийшли рогачки – які позначали вже нові міські межі, стояли на основних дорогах, що вели до Львова. Фактично це були блок-пости, якщо говорити сучасною мовою які виконували дві функції – митниці та поліцецького відділку, фактично вони були попередниками сучасних райвідділів міліції. Кожна рогачка мала власне приміщення – деякі з них навіть збереглися, але про це згодом. І тепер цілком зрозумілим є саме слово, яке походить від слова рогач – тобто захисна споруда, засіка, блок-пост. До речі в Росії подібні функції виконували застави, які знаходились на околицях великих міст. 

Якщо говорити про Львів, то загалом у нашому місті було 7 рогачок: Личаківська, Янівська, Клепарівська, Жовківська, Личаківська, Сихівська та Стрийська. Щоправда тут постає питання – що заважало тодішнім контрабандистам об’їхати рогачку та в’їхати до Львова польовими дорогами – можливо справа була у тодішньому бездоріжжі, коли іншого варіанту, аніж користуватись так би мовити шосейним шляхом не було. 

Розворотне кільце трамваюN2. Поруч із них знаходилась Личаківська рогачка. Власна знимка

У першій половині ХІХ століття рогачки перестали відігравати функції митниці, однак тривалий час за ними залишались поліційні функції. І лише після 1939 року із утвердженням совіцької влади втратили і цю функцію – нова влада спиралась на мережу райвідділів, які були організовані вже на інших засадах.

А тепер поговоримо про рогачки, які існували у Львові. Найдавнішою та найцікавішою з поміж них є Городоцька. Спочатку вона знаходилась приблизно на перетині сучасних вулиць Городоцької та Тобілевича, однак згодом її перенесли трохи далі і на карті 1931 року вона вже позначена на вулиці Городоцькій, 126. Найцікавіше – цей будинок чудово зберігся і навіть використовується за своїм безпосереднім призначенням – це Залізничний райвідділ міліції. Совіцька та українська влади у цьому випадку нічого не змінили, справа напевне у винятково зручному розташуванні райвідділу, адже якраз навпроти нього трамвайний парк і трипроменеве перехрестя звідки починаються вулиці Кульпарківська та Любінська.

Алмазінструмент, колишня фабрика Бачевських, Поруч із нею знаходилась Жовківська рогачка. Знимка www.travelua.com.ua

Район, де спочатку знаходилась Городоцька рогачка колись називався Копитковим. Справа у тому, що раніше мито брали залежно від кількості копит у коня, тому мито так і називалось копитовим, ця назва, відповідно, перейшла на дільницю, де те мито збирали. Можливо там знаходився і шлагбаум, яким перекривали в’їзд до міста.

Янівська рогачка знаходилась за Янівським цвинтарем – приблизно метрів сто, однак її будинок не зберігся. Натомість з лівого боку вулиці Клепарівської поруч із залізничним мостом зберігся ще один будинок, який колись виконував функції рогачки. 

Знаменита Жовківська рогачка знаходилась на перетині вулиць Волинської та Богдана Хмельницького, де тепер розташований завод Алмазінструмент. Цей район тоді мав славу бандитського – Ілько Лемко розповів, що зараз перекладає книгу, в якій описується кримінальне минуле Жовківської та Личаківської рогачки. 

Щодо останньої, то вона знаходилась на перехресті вулиць Личаківської та Пасічної, де трамвай повертає на розворотне кільце – тепер у цьому будинку знаходиться дитяча школа. Саме на Личаківській рогачці відбувались бійки між поліцією та бандитами, яких намагались заарештувати стражі порядку. До речі селяни, які везли до Львова збіжжя на продаж у місто не заїжджали, оскільки не хотіли мати справи з митниками, натомість львівські круп’ярі виїжджали за міську межу і там купували зерно.

Стрийської рогачки давно нема, але податки на Стрийській збирають і сьогодні. Знимка zik.ua

Приміщення Сихівської рогачки не збереглося, однак відомо, що воно було розташовано приблизно за 100 метрів до перетину вулиць Зеленої та Дністерської. 

І, врешті, остання, сьома за ліком рогачка – Стрийська. Вона розташовувалася на сучасній вулиці Стрийській якраз навпроти сучасної податкової. Приміщення її не збереглося, втім те, що через десятки років майже на тому ж місці з’явився розкішний офіс податкової служби випадковістю не назвеш. У цьому є щось закономірне. 

З плином часу рогачки зникли з міського життя – межі міста посунулись далі.

Тут здобували знання знаменитості

Школа, в якій навчалися Богдан Ступка, Михайло Барбара, Володимир Якимець та інші… 

Поміж вулицями Шота Руставелі та Генерала Тарнавського є вельми цікава і престижна львівська дільниця зі старою забудовою, у самому центрі якої, на вулиці Тютинників, стоїть одна з найцікавіших та найвідоміших львівських шкіл -- № 28 з поглибленим вивченням німецької мови. Школа чи не найстаріша у Львові, історію її заснування свого часу докладно описав відомий львовознавець Ілько Лемко (“Львівська газета”, 

31 серпня 2007 року, № 153 (223)).

Знимка school28.edukit.lviv.ua

У цій місцевості, на горі Скельці, у ХІХ столітті встановили каплицю святого Яцка, тож, коли наприкінці цього століття тут розпочали будівництво, вулицю назвали на честь святого Яцка. Тепер це вулиця Архипенка, а перпендикулярно до неї лежить вулиця Тютюнників, якою можна потрапити до 28-ї школи. Поруч з нею -- дільниця приватної забудови вулиці Черешневої. Втім до 28-ї школи можна вийти й зі звивистої вулиці Генерала Тарнавського – через прохід в одному з будинків потрапите на сходи, якими спуститесь до школи, далі іншими сходами на Черешневу, а звідти -- на площу Петрушевича. Але взимку цей шлях стає ризикованим, адже у будь-який момент можна його продовжити слаломом на 5-й точці.

Отож будівлю школи датовано 1934 роком, однак її утворено з двох приміщень. Історія давнішого з них тягнеться ще з ХІХ століття – 1894 року на вулиці Яцка (тепер Архипенка, 16) збудовано старий корпус школи, далі він зазнав кілька перебудов, врешті 1923 року його викупили сестри-уршулянки. Саме вони надбудували третій поверх і відкрили у збільшеному приміщенні школу. Трохи згодом, 16 жовтня 1931 року, абатиса сестер-уршулянок Марія Ельжбема Люблінська попросила в магістрату дозволу збудувати на прилеглій до школи території гімназію та ліцей. Отож 1934 року за проектом Тадеуша Врубеля зведено нове приміщення школи.

Звісно, коли прийшла совіцька влада, монахині вже не могли навчати дітей, тож 14 вересня 1944 року тут відкрито середню жіночу школу N28. Найцікавіше, що, коли вчителів, які працювали у школі за Польщі, переоформляли на роботу в новостворену 28-у, майже всі вони оформили документи польською мовою. Для вчителів терміново організували курси української та російської мов, однак партійні органи уважно стежили, аби не було якихось «націоналістичних відхилень», часто передаючи куті меду. Наприклад, заборонили учням співати пісню «Чом, чом, земле моя…»

1 вересня 1975 року Богдан Ступка Знимка http://zaxid.net/

1953 року в Совіцькому Союзі відбулась шкільна реформа, тож уже 1954-го школа стала змішаною – сюди перевели 127 хлопців зі школи № 4. Втім, у ті роки освіта не була повністю безкоштовною – півроку навчання у 8-10-х класах коштувало 75 рублів.

До речі, саме у ці роки танцювальним гуртком у школі керував Мирослав Михайлович Вантух, один із найвідоміших українських танцюристів, тепер народний артист України та керівник Національного заслуженого академічного ансамблю танцю України імені Павла Вірського. 

1959 року відбулась ще одна реорганізація, яка вплинула на подальший розвиток школи – вона отримала статус спеціалізованої з викладанням низки предметів німецькою мовою. Завдяки цьому школа вже у ті роки отримала змогу підтримувати зв’язки із закордонними школами, звісно, в рамках «соціалістичної співдружності». Оскільки школа спеціалізувалась на вивченні німецької мови, то їй дозволили підтримувати зв’язки із Німецькою Демократичною Республікою. Врешті 1984 року 28-а школа налагодила контакти зі школою імені Шевченка у Лейпцігу. 

У Львові є дві школи з поглибленим вивченням німецької мови: № 8 та № 28. Відомий львівський екскурсовод Петро Радковець розповів, що між цими школами завжди була конкуренція.

Про 8-у школу та її зіркових випускників ми розповідали раніше. Однак і 28-а теж не пасе задніх. Серед її зіркових учнів – незабутній Богдан Сильвестрович Ступка, щоправда, він тут навчався лише рік: з 1 вересня 1957-го по травень 1958-го. Втім у школі все одно цим пишаються і на сайті навчального закладу є такий спогад про Ступку-школяра: «Він відзначався чистотою, завжди акуратний, вихований. Батько його працював у оперному театрі. Якщо інші хлопці носили кльош-штани, то Богдан носив класичний костюм з вузькими штанями. Його називали «стиляга». Він активно ходив до драмгуртка».

У цій школі навчався ще один зірковий львів’янин, який упродовж багатьох років фактично був обличчям нашого міста – найвідоміший диктор Львівського телебачення Роман Лемеха. Тут здобували знання художник Юрко Кох, соліст «Метвого півня» Місько Барбара, поет і перекладач Іван Лучук, співачка Юлія Міщенко та лідер «Піккардійської терції» Володимир Якимець. У 1998 -- 2002 роках директором школи працювала Лілія Гриневич, тепер народний депутат України.

Про бомжів-книгоманів та ображеного Дмитра Павличка

– Війна війною, а Форум за розкладом, – сказав Ілько Лемко Леву Львовичу, який його цими днями здибав на Форумі видавців, а заодно й розкрив деякі секрети форумівського маркетингу. За словами відомого львовознавця, п’ятниця – то найударніший день на Форумі, на другому місці – субота, на третьому – четвер і на останньому – неділя. Що б не говорили про Форум, однак його основа – таки великий базар. Правда, інтелектуальний і подекуди з великими амбіціями. Отож про амбіції. Лев Львович, гуляючи у тому форумівському натовпі, зустрів Дмитра Павличка в печалі. Поет і колишній політик був неймовірно засмучений тим, що йому не дали слова на Форумі, не дали провести письменницький мітинг, не захотіли говорити про проблеми російсько-української війни, а, крім усього, якась невихована і малокультурна особа наступила йому на ногу. Я не знаю, що там відбулось між Дмитром Павличком і Олександрою Коваль, але не зовсім розумію, чому на Форумі повинні обговорювати тему війни. Це ж не засідання генштабу і навіть не тусовка політологів, а захід, в принципі, культурний. Зрештою, що заважало Дмитрові Павличку подати заяву в міську раду про проведення письменницького мітингу в певний час. Чи це якось вплинуло б на долю Донбасу, сумніваюсь, але, мабуть, класик ходив би не такий насуплений. Цікаво, що, попри гнівні філіппіки, Дмитро Павличко пропустив іншу подію, якій, на скромну думку Лева Львовича, точно не місце на такому поважному зібранні, як Форум видавців. Власне, не так події, як особі, адже 13 вересня, і не де-небудь, а в Палаці Потоцьких автографи роздавав канадійський професор Пол Роберт Магочій. Нагадую, той самий Магочій, який є ідеологом політичного русинства. Там би ще поруч Гіркіна зі Стрєлковим поставити – компанія була б ще та. І наостанок ще одне спостереження зі львівських вулиць – книгоманія у ці дні справді захоплює, як-то кажуть, найширші верстви населення разом із бомжами і ромами. Отож по дорозі з Форуму Лев Львович надибав на проспекті Свободи молодого безпритульного цигана зі Закарпаття, якого звуть Коля. Юнак сидів на тротуарі під «Гранд-готелем», просив на харчування і… читав книжку Гарафими Маковій – ясновидиці і монахині. Розповів, що надзвичайно захоплюється релігійною літературою, а також детективами, любить читати українські книжки – часом їх знаходить, а часом і купує. Ось такий ром-книгоман. Культура переможе!