Олекса Новаківський ідеї ловив на льоту – Любов Волошин

Міжвоєнний Львів залишив нам у спадок не лише численні будівлі, а саме тоді наше місто стрімко розвивалось – і територіально, приєднуючи навколишні села і, що важливо, якісно – тогочасні будівлі і зараз вважаються зразком комфорту і архітектурної майстерності. Але ці будівлі тісно пов’язані з людьми, які так жили і творили, а це були митці, артисти, архітектори, зрештою люди різних станів, професій, національностей. Міжвоєнний Львів попри все мав виразне українське забарвлення, яке пов’язано з постаттями, які були львів’янами за народженням чи за своїм духом. Однією з ключових постатей міжвоєнного українського Львова був Олекса Новаківський – митець, уродженець Поділля, випускник Краківської художньої академії, який приїхав до Львова на запрошення митрополита Андрея Шептицького. Митрополит, який добре знався на мистецтві швидко зумів оцінити потенціал молодого художника і створив йому умови, про які інші люди артистичного фаху могли тільки мріяти. Про це розмовляємо з мистецтвознавцем і дослідницею творчості Олекси Новаківського Любов’ю Волошин

Автопортрет. www.shevchenko.org

Про те, в чому полягає різниця між Олексою Новаківським та Іваном Трушем

Ці два найвиданіші галицькі художники були майже ровесниками і закінчили Краківську художню академію, хоч і вчились у різний час – Труш її закінчив швидше, натомість Новаківський – пізніше, тому він застав там вже інших викладачів: Станіслава Виспянського, Малічевського, Яна Станіславського. Іван Труш був інтелектуалістом, який велику частину своїх зусиль віддав на написання рецензій, видання першого в Галичині видання «Артистичний вісник». Натомість Новаківський не володів так майстерно словом – про це свідчать написані ним листи чи записки, які він залишив після себе. Вони часом неграмотно написані, однак це не означає, що в нього неправильні думки. Автор першої монографії про Новаківського Залозецький дивувався тому, як у своїх творах Новаківський схоплював суть явищ, які були основою його картин --  він на льоту ловив ідеї. Разом з тим, коли читаю його листи чи записки – а він часто любив писати на зворотньому боці полотен чи рисунків, то речення його нераз неправильно сформульовані, водночас у них є дуже глибокі думки. Новаківський, на відміну від Труша, передусім візіонер, художник, який прагнув через символіко-алегорічні образи світоглядні вартости своєї доби, сподівання галицького суспільства.

dyvensvit.org

Про те, чому митрополит Шептицький взяв під опіку Олексу Новаківського

Власне цю його рису одразу оцінив митрополит Шептицький, коли на виставці «Товарства приятелів штук пєнькних» у 1911 році у супроводі Богдана Лепкого оглянув картини Новаківського. А на цій виставці художник представив аж 100 своїх полотен. Митрополит зрозумів, що в Галичині бракує художника саме такого плану – художника, який би жваво відгукувався на світоглядні вартости. Саме тому митрополит запросив його на роботу до Львова митця створивши йому чудові умови – придбав 5 кімнатне помешкання з 2-кімнатною майстернею, в якому раніше жив і працював польський художник Ян Стика (тепер це музей Олекси Новаківського), призначив йому щомісячну стипендію розміром 350 злотих. Основна умова, яка буда висунута митцю – його полотна будуть передаватись в Національний музей у Львові.

І художник одразу показав, що здатен відгукуватись на глобальні теми, показуючи їх у своїй творчості. Один з його перших творів у Львові: оголена дівчина потягається від сну, однак за її спиною видно крила, тож ми маємо справу з міфологізованою особою. Позаду дівчини видно розп’яття. Це символіко-алегоричсне втілення України, яка пробуджується до життя, а позаду неї мартилорог у вигляді хреста – шлях, який пройшла наша держава та народ – він втілений у розп’ятті.

О. Новаківський. Портрет Галини Голубовської. (1929-1930 рр.)

Про те, як Новаківського студенти носили на кріслі

Новаківський вмів створити навколо себе інтригу, при цьому чим більше він закривався у своїй майстерні, тим більший інтерес викликав до себе. Він дуже любив, коли до нього була прикута увага, навіть весь час ходив з паличкою, начеб то у нього хвора нога. У 1923 році на виставці в НТШ його навіть посадили в крісло, оскільки боялись, що йому буде дуже важко стояти, Однак один із професорів запропонував студентам залишити його в кріслі наодинці та поспостерігати за поведінкою Новаківського. Новаківський спочатку почав кричати: «Допоможіть каліці!», а коли побачив, що ніхто не поспішає йому допомогти, роззирнувся довкола, встав, і пішов як ніби й нічого не було.

Олекса Новаківський любив писати автопортрети

Про непрактичність Новаківського та дружину-польку, яка була заворожена талантом свого чоловіка

У повсякденному житті Олекса Новаківський був дуже непрактичний і зовсім не вмів розпоряджатись грошима. Коли він отримував великі гроші за свої картини, то замість того, щоб купити дітям хліб міг накупити багато заморських фруктів, або фарби на всю отриману суму. При цьому його дружина Анна-Марія була заворожена його талантом, всі його слова вона повторювала наче луна. Взагалі це була добра і лагідна жінка, часто вона виступала в ролі моделі для його полотен. Анна-Марія була полькою з-під Кракова, тому Новаківський вимагав від неї завжди носити польський національний стрій. Також він завжди хвалився, що одружився з нею, коли вона була молоденькою дівчинкою і виховав її для себе. На відміну від інших тогочасних художників, які брали собі у дружини селянок (тоді серед польських художників була поширена хлопоманія, тобто переконання, що мистецьку кров треба розбавляти народною), подружжя Новаківський було щасливим.

Іншого разу Новаківський купив цілу бочку оселедців – він з дружиною так нлими об’ївся, що Олександр Барвінський, їхній сімейний лікар мусів їх рятувати.

«У задумі», фанера, олійний живопис

Про карикатури на Іларіона Свєнціцького та про те, як важко Новаківський розставався із своїми картинами

За угодою з митрополитом Шептицьким Олекса Новаківський мав передавати свої полотна у Національний музей директором якого був москвофіл та відомий мистецтвознавець Іларіон Свєнціцький. Однак коли доходило до справи, то Олекса Новаківський не міг віддати картин, «бо то мої діти»… доходило до скандалів із Свєнціцьким який скрупульозно вимагав дотримання угоди. Скандали були настільки серйозними, що навіть виплюскувались на сторінки тодішніх часописів, а сам Новаківський у відомій кав’ярні «Атляс» малював на Свєнціцького карикатури. 

У Львові відкрилася виставка «Олег Мінько. Ретроспекція»

6 березня в Національному музеї у Львові імені Андрея Шептицького (пр. Свободи, 20) відбулося відкриття виставки: «Олег Мінько. Ретроспекція». Про це розповіли у прес-службі ЛОДА з посиланням на департамент з питань культури, національностей та релігій.
Більше півсотні робіт митця, що представлені на виставці, дають можливість ознайомитись з багатогранністю митця-інтелектуала, його світоглядною позицією, відображенням загальнолюдських цінностей. Відкривають поглиблене розуміння художника особливостей етнічного та національного в мистецтві, що формує ядро традиційної культури нашої нації.
“Ретроспективна виставка видатного майстра, яку розгортає у своїх залах Національний музей у Львові ім. Андрея Шептицького впродовж березня цього року, у тривожний, трагічний для держави час, покликана стати високогуманним символом, відповідним високому етичному ідеалові, властивому нашому народу” – зазначає Любомир Медвідь, академік, професор кафедри монументального живопису Львівської національної академії мистецтв, куратор виставки.

Знимка uk.wikipedia.org

Олег Мінько (1938 – 2013) — український видатний художник і викладач, представник львівської мистецької школи. Заслужений художник України (1972) та народний художник України (2009). Працював у стилях реалізм, постмодернізм, експресіонізм. Учасник міжнародних виставок – у  Лондоні, Жешуві, Гельсінкі, Філадельфії, Чікаго, Вашингтоні, Бонні, Вроцлаві, Варшаві, Гданську та Берліні.

"У мене зараз вистачає часу, щоб допомогти формувати музейні збірки" – колекціонер Степан Давимука

Триває розмова зі львівським колекціонером Степаном Давимукою. Досі ми говорили про його колекцію екслібрисів та загалом про це неповторне мистецтво, яке останніми роками, на жаль, почало загасати. Під час бесіди Степан Антонович згадував також про поповнення музейних збірок творами сучасних українських художників та полотнами совіцького періоду. Вони не відповідали шаблонам офіційної ідеології, тому й місця в збірках державних музеїв їм не було. Відтак сьогодні у львівських музеях можна ознайомитися з творами польських, італійських, фламандських та інших майстрів пензля, а от повноцінної збірки українського малярства там немає. Щоб зберегти мистецьку спадщину того часу, об’єдналися не лише митці, а й науковці.

Бібліотека імені Василя Стефаника. Знимка lviv.ridne.net

Про неформальне об’єднання сучасних митців задля поповнення збірок львівських музеїв та бібліотек

Зараз ми створили неформальне об’єднання художників, науковців, яке дбатиме про поповнення музейних експозицій. Також починаємо збір графіки для фондів бібліотеки імені Василя Стефаника, де є мистецький відділ. Це книгосховище має велику збірку графіки, але в ньому бракує творів совіцького періоду, передусім тих жанрів, які не відповідали радянським уявленням про мистецтво. Тому звертаємось до художників та їх родин, аби допомогли зібрати таку колекцію. Графіка була популярна в совіцький період, однак зараз її практично замінила електроніка. Тому важливо зібрати все, що можливо, і передати бібліотеці, щоби зберегти цікаві зразки цього мистецтва

Крім того, в нас є картинна галерея і Національний музей імені Андрея Шептицького. За радянських часів до їхніх колекцій вибирали картини за критерієм ідеологічної цінності. Натомість інші жанри, як-от натюрморти, пейзажі, були поза увагою, і наші музеї їх не мають. Збірки музеїв післявоєнного періоду дуже бідні. Тому просимо художників, щоб вони виявляли ініціативу, громадську шляхетність і передавали свої кращі роботи до музеїв, особливо натюрморти, пейзажі, портрети. Вже готуємо нову експозицію Національного музею, яку виставимо у корпусі на вулиці Драгоманова. Чимало відомих львівських художників уже відгукнулись на нашу пропозицію, наприклад, дві картини передав Михайло Демцьо, одну -- Борис Буряк, кілька полотен передав Петро Сипняк. Потрібно знаходити збірки художників-емігрантів та передавати до наших музеїв, зокрема картинної галереї та Національного музею. Кілька збірок вже вдалось перевезти в Україну. Це має бути громадська акція, люди повинні проявити активність задля того, щоб зберегти унікальні зразки мистецтва для майбутніх поколінь. Я вже на пенсії, тож маю багато часу, щоб формувати сучасні збірки в музеях та бібліотеці імені Стефаника.

 

Львівська галерея мистецтв. Знимка mydim.ua

Про те, як в бібліотеці імені Василя Стефаника виникла проблема із передплатою зарубіжних видань

Моя співпраця з бібліотекою імені Стефаника розпочалась ще 1990 року. Коли був головою Львівського облвиконкому, до мене на прийом прийшла Лариса Крушельницька, яка очолила бібліотеку. У них тоді виникла проблема із передплатою зарубіжних видань. Вона розповіла, що навіть у роки німецької окупації бібліотека отримувала всі зарубіжні видання. Тоді мені вдалось знайти 60 тисяч доларів на замовлення цих видань. Таким чином дізнався про те, що у цій галузі є проблеми, й надалі намагався їх вирішувати. Ми почали активно співпрацювати, особливо, коли виникали проблеми передачі до бібліотечних фондів збірок зі США, Канади, Західної Європи, коли виникали їх перевезенням, розмитненням, я завжди допомагав вирішити проблеми, бо вважав, що необхідно зібрати те, що створювала наша діаспора, адже там було багато культурних, наукових центрів, які зібрали великі бібліотечні, мистецькі колекції, архіви видатних людей.

Національний музей у Львові. Знимка www.mankurty.com

Як наукова бібліотека імені Стефаника стала найбільшим зібранням україніки в світі

Тоді ми створили філію такої міжнародної організації, як «Сейбр-світло», яка розповсюджує книжки у світі. Її головою тоді був Ярослав Ісаєвич, виконавчим директором -- його дружина Ольга, людина дуже активна, жвава. Ярослав Ісаєвич дуже багато працював у західних університетах, читав цикли лекцій в Англії, США, Японії і мав змогу контактувати з власниками колекцій і переконував їх передати книги в Україну, в основному вони потрапляли у бібліотеку ім. В. Стефаника, у Національну бібліотеку ім. В. Вернадського. Тоді нам вдалось привезти багато україніки, якої за радянських часів не було в музеях. Таким чином наша бібліотека імені Стефаника стала найбільшим зібранням україніки в світі. І коли виникали проблеми, коли треба було викупити чи домовитись про передачу архівів видатних людей у бібліотеку, щоб їх зберегти, щоб вони не потрапили на чорний ринок і не розпорошувались, я так само брав у тому участь. Так збережено архів видатного історика Мирона Кордуби, в якому було тисячі листів видатних діячів культури міжвоєнного періоду, зокрема 104 листи Михайла Грушевського. Якщо на чорному ринку лист Грушевського коштує 2 -- 3 тисячі доларів, то уявіть собі вартість цієї збірки, яку нам вдалось викупити та передати бібліотеці. Там листи майже всіх видатних діячів першої половини ХХ століття: Дмитра Донцова, Івана Пулюя, нашого видатного фізика, який працював у Відні та Празі. Нам вдалося за активною участю колишнього директора бібліотеки Лариси Крушельницької і  Мирослава Романюка, який її очолює нині, зберегти архіви видатних людей.