Топ-9 місць Львівщини, де варто провести вихідні

(Продовження. Початок див.: http://lvivreport.blogspot.com/2015/06/9.html)

6. Північна Львівщина надзвичайно цікавий край для туризму, тож шосте місце у рейтингу найцікавіших туристичних міст Львівщини займає «блискуча трійка» міст Червонограда плюс Белз та Угнів.

Червоноград, Палац Потоцьких. Знимка risu.org.ua

Червоноград у більшості людей асоціюється із шахтами. Їх і справді у місті вистачає, що надає йому індустріального вигляду. Однак є й інший Червоноград – історичне місто, колишній Кристинопіль, головна пам’ятка якого все той же Палац Потоцьких. Щоправда, внаслідок пожежі наприкінці 80-х років минулого століття значна частина його зазнала руйнувань. Однак частково його вдалось відновити, і тепер там працює філія Львівського музею історії релігії. Для України це доволі унікальне поєднання шахт із палацовою архітектурою. Для Червонограду туризм не є основною галуззю економіки. Тим не менше, як і скрізь в Галичині, тут є і де переночувати, і де смачно поїсти. Цікаво, що у місті вдалось зберегти ресторан із 40-річною історією - «Шахтар». Щоправда, назва – це, мабуть, єдине, що у ньому залишилось від совіцьких часів. Нові власники зробили з нього цілком модерний заклад, фірмовою стравою якого є м’ясо по-імператорськи з грибами, сиром та фірмовим маринадом. Ну і ,звісно, окрім великих залів, є невеликі зали для компаній.

Белз. Знимка tyzhden.ua

Північна Львівщина взагалі є унікальним регіоном з численними невеликими історичними містами, тож наступного дня ви матимете можливість оглянути на свій вибір Белз або Угнів. Обидва міста входять до п’ятірки найменших міст України (Угнів із 1007 мешканцями взагалі є найменшим українським містом). Але попри цю обставину, мають величезну кількість пам’яток. Передусім це Белз, в якому зберігся єврейський цвинтар – місто було одним із центрів формування ортодоксального хасидизму.

Угнів. Костел Успіння Пресвятої Богородиці. Знимка ukrainaincognita.com

Окрім того саме звідси походить головна християнська святиня Польщі – ікона Матері Божої Ченстоховської. У Белзі можна оглянути її копію. Щодо Угнева, то його головними пам’ятками є Василіянська церква та Успенський костел.

5. П’яте місце у нашому рейтингу ми віддали парі Трускавець-Борислав. Тут суто курортний Трускавець доповнюється містом нафтовиків Бориславом. 

Трускавець таки створений для неспішного відпочинку – головний об’єкт, задля якого сюди їдуть, звісно, бювет з мінеральною водою. Не відвідати трускавецький бювет це, як то кажуть, побувати у Ватикані і не побачити Папи Римського. Оглянути його, звісно, треба, ну а пити водичку - за рекомендацією лікаря. Якщо ж такої рекомендації немає, то варто просто продегустувати півсклянки «нафтусі» з чисто пізнавальною метою і вирушити на оглядини міста.

Трускавець. Знимка vsitury.com.ua

Яке ж курортне місто без курортного парку! А він тут був закладений з ініціативи власника курорту Рамунда Яроша у 1920-30-х роках. Тут ви знайдете численні лавочки, альтанки, паркові скульптури. Хоча Трускавець має лише 20000 мешканців, однак у ньому є аж три музеї, тобто по одному музею на кожні 7000 мешканців. Найперше слід відвідати музей історії Трускавця, який знаходиться у віллі «Саріуш». Між іншим, численні старі вілли - це ще один пункт, яким славиться це місто, тож ви можете просто гуляти по місту, оглядаючи ці архітектурні твори. Те, що вілл у місті багато говорить і той факт, що ще один музей – Художній Михайла Біласа розташований в віллі «Гопляна», яка розташована якраз навпроти будівлі Трускавецької міськради. Обидві вілли є пам’ятками архітектури. І, врешті, єпархіальний музей Самбірсько-Дрогобицької єпархії УГКЦ. Ну а ввечері можна сходити на концерт органної музики у римо-католицький костел на вулиці Суховоля, 1.

Якщо говорити про ночівлю у Трускавці, то у вас тут точно не буде проблем з цим – у курортному місті ми можете обирати все, що завгодно, від респектабельного «Ріксоса» де ціни стартують від 1600 грн до цілком прийнятних цін у приватних помешканнях. Так само не буде у вас проблем із харчуванням – власне на те, щоб ви не залишились голодними, працює вся курортна індустрія Трускавця. Між іншим, тут можна скуштувати справжню карпатську бринзу, яка обійдеться у 24 гривні, ну а порція солянки - у 36 грн.

НАфтова качалка в Бориславі. Знимка vtruskavec.ru

І уже коли ви відпочили у Трускавці, то можна відвідати Борислав.

І хоча місто нафтовиків зараз переживає не кращі часи, однак з точки зору мандрівника тут так само є на що подивитись. І найперше – це  храм святої Анни. Він відомий тим, що тут зберігається понад 500 останків християнських святих – аналогічного зібрання мощів немає в жодному іншому храмі України!

4. Втім Дрогобиччина – справді туристичний рай, тож 4 місце у нашому рейтингу найцікавіших міст та місць Львівщини посідає пара Дрогобич – Нагуєвичі.

Дрогобич пам'ятник Юрієві Дрогобичу. Зниимка www.vash-dogovir.com.ua

Дрогобич – друге за кількістю населення місто Львівщини є вельми цікавим місцем, аби там провести вихідні, адже найперше має дуже добре сполучення із Львовом – маршрутки до Дрогобича їдуть кожні 20 хвилин. А вже коли ви приїдете до цього міста, то найперше слід оглянути церкву святого Юрія – віднедавна цей дерев’яний храм включили до Списку об’єктів світової спадщини ЮНЕСКО. Окрім того,, варто піднятись і на шпиль міської ратуші. Вона, звісно, не така висока, як львівська, однак для того, щоб оглянути зверху порівняно невеликий Дрогобич – цього цілком достатньо. Також тут можна подивитись комплекс споруд Дрогобицького солеварного заводу (це для любителів промислової історії). Увечері можна відвідати місцевий театр імені Юрія Дрогобича – так що затятим театралам тут нудьгувати не доведеться.

Нагуєвичі, батьківщина Івана Франка. Знимка venividi.ru

Дрогобич, хоч і розташований поруч із Трускавцем, однак не має курортного статусу, завдяки чому і нічліг, і харчування обійдуться вам за достатньо прийнятними цінами. Наприклад, двомісний номер у готелі обійдеться у близько 250 гривень. 

Після Дрогобича варто заїхати бодай на кілька годин до Нагуєвич – села, де народився галицький письменник, філософ Іван Франко – у селі працює його музей.

http://kava.lviv.ua/ua/article/5619/~top-9-mist-lvivschyny-de-varto-provesty-vykhidni

А про найцікавіші місця відпочинку – наступного разу

Ігор Павлюк про критичний вік чоловіків та поезію (3)

Завершення бесіди з львівським поетом Ігорем Павлюком

Про те, що проза прагне стати казкою, а поезія -- піснею

Хороша проза завжди прагне стати казкою, а хороша поезія – піснею, решта – це ширвжиток, і саме так можна визначити якість поезії. Для справжнього поета важливо написати вірш, який стане народною піснею. Наприклад, не всі знають, що поезію «Два кольори» написав Дмитро Павличко, однак всі знають пісню, отож Павличко як поет відбувся. І тут є ще один цикл, адже пісню співають зранку, натомість казку розповідають дітям увечері. І саме так застосовують літературу. 

Ігор Павлюк вступив до Товариства шанувальників довгих люльок. Знимка gazeta.dt.ua

Про сучасну естраду, яка не потребує якісних текстів

Коли Руслана Лижичко починала кар’єру співачки, мене рекомендували їй як поета. Ми зустрілися, поговорили про те, які тексти її цікавлять... Я таких не пишу... Тому естрадні співаки часом самі пишуть тексти для своїх пісень: «Я їду додому, я їду додому…». Я пишу по-іншому... Хоча для мене важливо, щоб мої вірші ставали піснями, це навіть важливіше, аніж визнання десь за кордоном. Також поки що мені не дуже вдається співпрацювати з театром, хоча деякі мої речі ставили на сцені, однак не можу педалювати цей процес, мовляв, пишіть пісні на мої вірші.

Втім ситуація складається сама собою. Схоже на те, що у моєму житті починається новий цикл. Наприклад, нещодавно Волинське телебачення зняло фільм про мене. Взагалі, після 45 років головне – не робити дурниць, однак цей вік уже не золотий для поета.

Про товариство шанувальників довгих люльок

Вважаю, що у нас поезія ще досить популярна, а у світі це дуже камерний жанр, щось на кшталт товариства шанувальників довгих люльок, клубу за інтересами. Іноді доля у поета дуже суперечлива, особливо, коли він залежний від політики. Наприклад, Йосиф Бродський – дуже камерний поет, однак в його життя втрутилась політика, коли його в СССР звинуватили у дармоїдстві, а на Заході йому дали Нобелівську премію – так лягла карта. Водночас можна дискутувати, хто був кращим поетом – Йосиф Бродський чи Євген Євтушенко.

Ми говоримо про славу, а це -- парадокс у моїй системі релігійних цінностей, де премії дуже мало значать. Що менше хочу їхати за кордон, то більше мене туди кличуть. Нещодавно запросили в Баку, в Білорусь... Однак мені хочеться більше полежати, почитати духовні книжки, які написали старці.

Про літературу, яку написали в дорозі, та передбачення подій

Найчастіше пишу в дорозі. До речі, так писав і Микола Гоголь. І хоча маю водійські права, однак автомобіль не купую, оскільки тоді не зможу писати. Іноді те, що напишу чи скажу, стає своєрідним пророцтвом. В одному інтерв’ю 2009 року (див.: http://www.pravda.lutsk.ua/ukr/news/413/) я говорив про небезпеку повернення до кордонів 1939 року. Так і сталось. Небезпечно, хоча у дзеркальному варіанті, розлам пішов не по Галичині й Волині та решті України, а по Донбасу. Люди, які пригадують це інтерв’ю, мені тепер кажуть: «Ти що, пророк?» Однак для цього не потрібно бути пророком, адже треба розуміти, що після літа йде осінь, а потім зима... А потім знову, слава Всевишньому, весна.

Про читання в Інтернеті та запах книжок

Поезією зараз цікавляться мало, це можна назвати своєрідною забороною. Адже забороняти можна різними шляхами – прямо, не дозволяючи дотримуватись приписів своєї релігії, або опосередковано, наприклад, застосовуючи економічні чи інші обмеження. Але навіть у Совіцькому Союзі, незважаючи на офіційні заборони, чимало людей вірили в Бога. Це мені нагадує притчу про село, жителі якого в час посухи пішли молитись, аби випав дощ. Усі селяни пішли молитись, і лише один з них взяв парасольку. Звісно, зараз поезії ніхто не забороняє, але її витісняють іншими способами. Зокрема, для мене як читача дуже важливо не лише те, що написано, а й як це видано. Мені дуже подобається запах фарби, паперу. Книга має пахнути деревом, з якого зроблено папір, це надає їй естетики. Натомість це не можливо відчути, коли читаєш з екрана. Ні комп’ютер, ні планшет цього не відображають.

Нещодавно мої твори внесли у шкільну програму. З одного боку, це добре, тішить поетичні амбіції, з іншого – розумієш, що діти можуть тебе зненавидіти, сміятися з тебе, як колись було в школі, коли ми вчили: «трактор в полі – дир-дир-дир…». Хоча коли запитував дітей про вірш «Дівчинка», який внесли до шкільної програми, то казали, що подобається...

ДІВЧИНКА

Плаче дівчинка боса

На бабусин поріг. 

Розчарована осінь

Клигає по дворі.

На душі прохолода.

Навіть півень затих...

– А кого тобі шкода?

Каже дівчинка:

– Всіх...

Про те, чому друкована книга не вмре

Незважаючи те, що цифровий формат передачі тексту витісняє традиційний, вірю, що друкована книга не вмре. Адже, коли вимкнуть усі атомні станції, альтернативи книзі не буде. Зрештою, потреба читати не зникне ніколи. Хоча життя витісняє друковану книгу, завжди будуть кілька фанатиків, які матимуть потребу читати саме друковану книгу. Наприклад, я терпіти не можу тютюнового диму, але інколи полюбляю покурити люльку з вишневим тютюном. Також почитати книгу, яку надрукували на доброму папері. У цьому є певна естетика. 

Хоча маю планшет і часто у потягах, де через погане освітлення не почитаєш друкованої книги, користуюся ним. Але вірші здебільшого не читаю, а прокручую в голові, адже добрі вірші завжди легко запам’ятати.

Це те, що не можу змінити, тут доречне прислів’я: «Дай Боже терпіння -- витерпіти те, що ми не можемо змінити, сили -- змінити те, що не можемо терпіти, і розуму -- розрізнити це». Адже, якщо будеш занадто архаїчний, не встигнеш за часом, якщо будеш занадто модерновий, не будеш поетом. 

Попри всі зручності планшета, не можу в ньому писати вірші, тому пишу ручкою, нещодавно мені подарували чудову чорнильну ручку. Втім планшет чи комп’ютер – це засоби комунікації, хоча ними і не користуються чимало поетів, передусім старшого покоління. Але це чудові поети.

Про те, чому в українців немає гороскопів

Для українців притаманна циклічність у світосприйнятті, її доволі широко описано в літературі, наприклад у книзі Василя Скуратівського «Вінець». Вона була такою досконалою, що за погодою у певний день можна було визначити, якою вона буде через кілька місяців. Якщо у певний день року йде дощ, то в інший день буде суха і тепла погода. І так було розписано кожен день. І природа, і організм були такими здоровими, що функціонували, як годинниковий механізм. Однак тепер використання хімії порушило цей чіткий ритм, земний організм хворий, і передбачити погоду за народними прикметами вже не можливо.

Але ми говоримо про річні цикли. Щодо гороскопів – не знаю, твоє питання мене застало зненацька, прийду додому – мушу пошукати відповідь. Хоча сказати, що українці менше дивились на небо, ніж китайці чи японці, не можна. Натомість ми придумали щось інше. Для українців притаманний річний цикл, який охоплює передусім релігійні свята.

Про рудих поетів

Це зараз моє волосся потемніло, а у школі було руде, навіть мідне. Я його дуже соромився, а одного разу пофарбував. Узагалі діти недолюблюють рудих, адже вони дуже помітні.

Зараз я це вважаю компліментом. Ба більше, всі великі поети були рудими. Такий колір волосся був у Байрона, Франка, Шевченка, Лесі Українки, Гейне. Дізнався про це, вивчивши їхні біографії. Однак, якщо ти справжній поет і тобі судилося стати відомим, то це вже не твоя заслуга, адже ноша справжнього поета дуже-дуже важка...

(Закінчення. Див. також http://lvivreport.blogspot.com/2015/03/2.html)

Цього року на Личакові за польські гроші знову реставруватимуть особливо цінні надгробки

8 надгробків та усипальниць буде реставровано цього року на Личаківському цвинтарі у рамках українсько-польського проекту «Збереження спільної культурної спадщини». Всі роботи фінансуються Міністерством культури та національної спадщини Польщі, роботи триватимуть з травня до осені 2015 року, а працюватимуть над їх порятунком українські та польські фахівці – про це розповіла начальник управління охорони історичного середовища ЛМР Лілія Онищенко – переповіли мені у прес-службі Львівського магістрату.

Знимка: www.stfeder.com

Цього року заплановано реставрувати такі об’єкти: надгробки Гонорати Божецької, Юзефа Чуловського, усипальницю Івана Франка та продовжити роботи з реставрації родинного склепу Северина Гощинського. Також планується відреставрувати надгробки Францішка Яворського, Станіслава Кемпінського, надгробок Артура Міліковського  та надгробок родини Скрипців.

Українсько-польська програма реставрації пам’яток Личаківського цвинтаря триває з 2008 року, щороку таким чином реставрують 5-6 надгробків.

Минулого року у музеї за благодійні кошти відреставрували надгробок вчителя Івана Франка Олексія Торонського, громадського діяча кін ХІХ – поч. ХХ століття Григорія Врецьона, було відреставровано центральну браму цвинтаря, на що було витрачено 112 тис. грн. Загалом протягом року музей за власний кошт реставрує 4-5 загублених надгробків, ще стільки ж – за кошти благодійників – про це раніше розповів http://portal.lviv.ua/ директор музею-заповідника Михайло Нагай. 
Про легенди Личаківського цвинтаря див. також: http://lvivreport.blogspot.com/2014/09/blog-post_25.html

Жиди чи євреї?

В українсько-єврейських, чи то пак українсько-жидівських відносинах є один дражливий момент -- вживання слів «єврей» чи «жид». В Україні домінує узвичаєна в Росії самоназва «євреї», натомість слово «жид» представники цієї нації вважають образливим. І куди нам подіти тоді цілі томи Івана Франка та інших українських класиків, які не вживали слова «єврей», однак їх ніхто не підозрює в антисемітизмі. З іншого боку, слово «жид» таки не повернулось у позитивному сенсі в українську мову. Отож продовжуємо бесіду з моїм гостем, відомим юдейським діячем Мейлахом Шейхетом про дражливі питання українсько-єврейських відносин.

www.varianty.net

Про євреїв та жидів

На Галичині зараз переважно живуть євреї радянського походження, яких слово «жид» ображає. На жаль, у перші роки української незалежності це слово доволі активно вживали в антисемітських статтях, тож ефект тільки посилився. Я, наприклад, це слово не вважаю образливим, оцінюю його залежно від контексту. Наприклад, образливою є назва «Жидівська кнайпа під Золотою Розою». Насамперед більшість євреїв слово «жидівська» сприймають негативно, окрім того, воно поєднано з назвою культової споруди – синагоги, яка знаходилась неподалік. У Львові ніхто ніколи не поєднав би назву ресторану з назвою церкви, натомість щодо іудейської святині – це, виявляється, можна. До того ж це синагога з надзвичайно трагічною історією, де загинула частина львівської єврейської громади, яка там переховувалась від нацистських погромів. Натомість маємо ресторан, де кожен може сфотографуватись у капелюсі з приклеєними до нього пейсами. Це нагадує музей знищеного народу, який Гітлер мав намір відкрити в Празі. Так, мене сприймають як типового юдея, однак я живу як юдей, мене люди на вулиці вітають словом «Шалом», і мені це приємно.

Про «7-40», що грають на всіх українських весіллях

У наших культурах багато спільного, часто межа є непомітною. Наприклад, єврейські танці сприймають як українські. Зокрема, «7-40», що грають на всіх українських весіллях. Колись до Львова приїжджав відовий єврейський співак та фольклорист Майкл Прайслер, який працює в інституті ІВО у Нью-Йорку. Він збирає культуру мовою ідиш. Ще на початку 90-х  років він приїхав до Львова, ми з ним потрапили на концерт українських пісень, і він, слухаючи деякі пісні, підспівував мовою ідиш. Можливо, це були єврейські пісні, які колись переклали українською, а, можливо, і навпаки, однак це свідчить про тісний зв'язок між нашими культурами.

Про єврейські написи на Успенській церкві

Це, напевне, пов’язано з часами перших християн, які були юдеями. Коли йдеться про духовність, кожен сам шукає шлях до Бога. Я не є істориком сакральних споруд, а християнських поготів, тому не можу відповісти на це питання. Чому на фасаді Успенської церкви у Львові є написи єврейською, мають відповісти фахівці.

Про відродження ідиш

Мовою ідиш створено великий скарб культури, релігії та філософії. Відтак, коли зникла ця мова, для значної частини людства ці надбання перестали існувати. Держава повинна підтримувати процес відродження такої мови, від неї залежать всі гуманітарні процеси в суспільстві. Ідиш не може сам відродитись, бо живе лише в середовищі релігійних юдеїв. Пані Ірина Калинець казала, що ми повинні бути вдячні юдеям за те, що вони зберегли Закон, і в цій площині ми є певним зразком безумовного дотримання Старого заповіту, тобто Тори. І навіть коли йшли в газові камери, євреї не відмовлялись від основних цінностей, а це впливало на решту суспільства.

Про кошерне харчування

Багато старих галичан не їдять молочні страви разом з м’ясними і мають для них окремий посуд. Ніколи українці та поляки не будуть їсти страву, поки її добре не пересолять щоб не було крові. Тож дехто замислюється: «Може, ми юдеї». Але це пов’язано зі здоровим способом життя, бо одні ферменти виробляє молоко, інші м’ясо, і разом їх не можна їсти. Візьміть будь-які рецепти здорового харчування -- Шелтона чи Поля Брега. У них ті самі принципи. На Заході я харчуюся в кошерних кафе. Туди приходять багато людей, не лише юдеїв, адже там недорога їжа. Тому нас так ображає, що в Жидівській кнайпі треба торгуватись за вартість їжі. У нас такого немає. кошерна їжа свіжа, різноманітна, там багато овочів, це здорова їжа

Чому у Львові немає кошерного ресторану та кошерного бізнесу

У нас нема де його відкрити, ми -- не власники, ми навіть місце для молитви мусимо орендувати. Тож, незважаючи на те, що у Львові є багато єврейських пам’яток, в місті немає умов для того, щоб сюди могли приїхати євреї. Крім того, тут бізнес не є кошерним – можна вкласти гроші і втратити їх в один день. Євреї не люблять бізнесові схеми, обманювати, призводити до втрати грошей. Юдеям це заборонено.

Невідомий Личаків з Ігорем Гавришкевичем. Історія друга

У минулому пості ми розповіли історію перепоховання Івана Франка. Цього разу наш гість, знавець Личакова Ігор Гавришкевич переказав також цікаві подробиці перепоховання іншого видатного галичанина Маркіяна Шашкевича.

Маркіян Шашкевич помер 1843 року в селі Новосілки, де його й поховали, однак через 50 років українська громада вирішила перепоховати останки відомого земляка на Личакові. Організувало церемонію Наукове товариство імені Тараса Шевченка. Маркіян Шашкевич був мудрим, авторитетним священиком, тож ушанувати його пам'ять з’їхався люд зі всієї Галичини. Жалобна процесія розтягнулась від церкви Святої Параскеви, де відбувався парастас, аж на два кілометри.

фото: sumno.com

Як не дивно, але суперечка стосовно місця перепоховання переросла в неймовірні пристрасті. Перепоховання здійснювали люди, які зважали на реальні можливості, тож підтримали пропозицію тодішньої міської влади поховати Шашкевича на Личакові. Варто зауважити, що тоді головний вхід на цвинтар знаходився лівіше – ця брама збереглася досі. Натомість влада запропонувала ділянку на краю цвинтаря, де був смітник, тож знайшлися люди, яких це обурило, і кричали, що влада їм дозволить поховати Шашкевича на березі Полтви, яку незадовго до цього перекрили, та збудувати там величний мавзолей. Це місце тоді теж не вважали престижним, адже люди ще не звикли до того, що Полтву перекрили. Однак уже на відкритті надмогильного пам’ятника Шашкевича між прихильниками поховання на Личакові й тими, хто волів, щоб місцем останнього спочинку видатного земляка став берег Полтви, виникла бійка. Саме їх обурило, що, незважаючи на пишну церемонію перепоховання, адже труну з останками Шашкевича везли три пари запряжених волів, його поховали, як вони казали, на смітнику.

Втім справедливість, якої так прагнули шанувальники Шашкевича, запанувала згодом. Комуністична влада активно проводила поховання партійних діячів навпроти старого входу на цвинтар (там поховали, зокрема, Ярослава Галана, а також чимало польських культурних діячів, як-от Марію Конопницьку). Тож головний вхід довелося звідти перенести, натомість цвинтар розширили. Центральною стала площа, де поховано українських діячів, зокрема Івана Франка та Маркіяна Шашкевича.

Невідомий Личаків з Ігорем Гавришкевичем. Історія перша

Личаківський цвинтар – один з найпопулярніших львівських туристичних об’єктів, і, напевне, недарма. Крім численних пам’яток архітектури, він зберігає історії про людей, які там знайшли вічний спочинок. І не лише про їхнє життя, а й про те, як відбувалося їх вшанування одразу після смерті чи навіть через десятки років. Моїм гостем цього разу був один з небагатьох знавців Личакова Ігор Гавришевич, який розповів кілька історій про знакових краян, могили яких знаходяться на цьому цвинтарі. Отож сьогодні історія перша, про перепоховання Івана Франка, а також про сумна розповідь про смерть його сина Андрія, якого також поховали на Личакові. Іван Франко, як відомо, помер 28 травня 1916 року, і спочатку його поховали у чужому гробівці. Це був період Першої світової – 1915 року Львів на короткий період захопили росіяни, але наступного року, до влади у місті знову повернулись австрійці. Втім їхня влада вже не була такою сильною, великий вплив у Львові мали передусім поляки, яких тоді в місті було найбільше, тож тодішній міський голова Грабовський мусив до них прислухатися. Натомість українці тоді становили відносно невелику частину громади Львова – близько 14%, хоча в цілому в Галичині їх було понад 50%. Українці з сіл намагались різними способами потрапити до великого міста, натомість місцева влада всіма способами протистояла українській культурі, власне тому українцям і заборонили ховати Івана Франка в окремому гробівці. Але вже 1921 року, коли завершилась польсько-українська війна, ситуація трохи змінилась, і влада дозволила перепоховати Франка на тому місці, де зараз і є могила Каменяра. Спочатку це було звичайне непримітне поховання, хоча Сергій Литвиненко, вже тоді відомий скульптор, розпочав роботу над тим пам’ятником, який став символом Личаківського цвинтаря. 1931 року під пам’ятником було завершено будівництво гробниці, в якій знаходяться останки Івана Франка, а 29 травня 1933 року відбулось урочисте відкриття пам’ятника. Варто сказати, що українська громада, була, хоч і невеликою, але добре розвинутою завдяки активному функціонуванню «Просвіти», «Сокола-Батька» та інших громадських організацій. Також до відкриття пам’ятника Каменяреві долучились українські партії Галичини, зокрема соціал-демократи та західноукраїнські комуністи, хоча вони і не відігравали важливої ролі. Однак найактивніше діяло Наукове товариство імені Тараса Шевченка – власне воно здійснило левову частку роботи. Виникла суперечка стосовно часу церемонії відкриття пам’ятника. Українські організації хотіли, щоб вона розпочалась о 9 годині. Місцева влада, розуміючи, що в такому разі на урочистості прийде багато людей, наполягла на тому, щоб дійство розпочалось о 7 годині 30 хвилин. Однак це не допомогло – приїхали люди з Яворівщини, Дрогобиччини, Тернопільщини, тож, попри бажання влади, велелюдною була не лише площа перед могилою, а й прилеглі до Личакова вулиці, зокрема, сучасні Мечнікова, Пекарська аж до Шимзерів. Втім уже під час церемонії дехто намагався розсварити українців. Зокрема активісти КПЗУ розповсюдили листівки, в яких звинуватили соціал-демократів у тому, що ті надто активно займаються справою перепоховання Івана Франка, мовляв, ніхто їм не дозволяв брати на себе таку ініціативу. Хоча, повторю, насправді основну роботу виконували не партійці, а Наукове товариство імені Шевченка. Водночас під час церемонії відкриття пам’ятника відбулися й інші провокації, адже на Личаків приїхали і представники Східної України. Отож хтось зібрав молодиків, які активно висловлювали незадоволення східняками, і так активно, що дійшло до бійки, вони почали кидати камінням у гостей. Звісно, цю провокацію організували не в патріотичному середовищі, тим паче, що на Личакові були присутні керовані з Москви західноукраїнські комуністи. І хоча інформація про цей інцидент не дуже поширювалась, однак газета «Діло» про нього таки згадала. Зауважу що й за життя Франка українці ставилися до нього доволі неоднозначно, адже він був надзвичайно впливовою людиною в Західній Україні. Скажімо, галичани тоді називали себе русинами, натомість Іван Франко почав уживати слово українці, тож за якийсь час ця самоназва поширилася серед громади. Також він був засновником Української радикальної партії, до якої належали близько тисячі активістів і ставив за мету провести якомога більше українців до Віденського парламенту, створити там українську фракцію і домогтися автономії для Східної Галичини. З цієї причини він часто брав участь у виборах до парламенту, натомість австрійська влада чинила йому всілякі перешкоди, інколи силами українців. Іван Франко мав руде волосся, до того ж його прізвище тоді вимовляли з наголосом на першому складі: Фра-а-анко, внаслідок чого його почали називати жидом. 1895 року, коли він вчергове балотувався до парламенту, з ним трапилась прикра історія. Його син Андрій мав проблеми зі здоров’ям. Отож, коли Іван Франко з ним вийшов на вулицю, якісь хлопці почали жбурляти камінням, врешті один камінець таки потрапив у хлопця, після чого його довелось покласти у лікарню, а хвороба загострилась. Через деякий час Андрій Франко помер, так і не одужавши. Поховали його на Личакові, однак могилу мало хто з туристів відвідує, адже вона розташована з боку вулиці Черемшини, біля стіни – у тій частині цвинтаря, куди туристи рідко заходять.