Ударна будова капіталізму

Щоб там не говорили скептики, а будівництво пам’ятника Андрею Шептицькому та реконструкція площі Святого Юра, де він стоятиме, йде ударними темпами. Уже перерито практично весь периметр святоюрського майдану, і лише посеред його, самотнім острівцем стоїть знаменитий сквер. Церковники кажуть, що вони своє зобов’язання вчасно відлити у бронзі скульптуру митрополита Андрея Шептицького таки зможуть. Отож можна сподіватись, що в акурат до 29 липня – дня 150 річного ювілею Андрея Шептицького таки вдасться скинути біле полотно із пам’ятника авторства галицького скульптора Андрія Коверка. Скульптура була зроблена ще за життя митрополита, він її бачив – розповів мені прес-секретар Львівської єпархії УГКЦ о. Павло Дроздяк. Тим самим можна вважати, що митрополит благословив цю скульптуру. Щоправда митрополит не міг бачити плану реконструкції Святоюрського майдану, тож, чи благословив би він такі роботи – цього ми ніколи не дізнаємось. Натомість цим займаються і благословляють наші сучасники.

Також отець Павло Дроздяк розповів, що сама скульптура є відносно невеликою – трошки менша, аніж фігура Божої Матері, яка встановлена у центрі міста. За його словами, зараз для Церкви найважливіше – проголошення митрополита Блаженним. Тож до реконструкції площі святого Юра УГКЦ не має жодного стосунку, цим, мовляв, займається місто. Найбільше, що дивує священика – це постійні конфлікти навколо майбутнього пам’ятника. 

Особливість цього конфлікту полягає у тому, що до нього у тій чи іншій мірі причетні одразу декілька сторін, при цьому тут є як церковний, містобудівний та політичний аспекти. Щодо політичного, подейкують, що до нього причетна одна з політичних сил. Ще одна сторона – стурбована громадськість, яка уже впродовж кількох місяців поспіль намагається зупинити незаконну, на їх думку, реконструкцію площі. І, врешті, ще одна сила – міська влада, яка із завзятістю вартою кращого застосування, взялася провадити реконструкцію. 

Антон Савіді, один з громадських активістів розповів мені, що вони не проти будівництва пам’ятника, а проти непотрібної, на їх думку, реконструкцію площі. Їхні аргументи, якщо підсумувати Антона Савіді, зводяться до кількох пунктів: 1. Мова йде про історичний сквер, який заклав найвидатніший ландшафтний архітектор за всю історію Львова Арнольд Рьорінг, де росте ряд червонокнижних дерев, окрім того поєднання ряду дерев є для Львова унікальним і зустрічається хіба-що в ботанічному саду. Єдине, на що погодились громадські активісти – вирубка хворих дерев, що було зроблено під контролем громадськості ще навесні. 2. Незрозуміле витрачання понад 30 млн. грн. на реконструкцію площі. 3. Питання, що буде з рухом електротранспорту, оскільки міська влада так і не дала чіткої відповіді на питання, чи збережеться рух електротранспорту після завершення реконструкції площі.

Аргументи міської влади коротко можна звести до наступних пунктів: 1. Все буде добре, 2. Після завершення реконструкції на площі буде висаджено вдвічі більше дерев, ніж зрубали.

Звісно, хочеться вірити в те, що «все буде добре», однак практика життя показує, що як правило так не є. Почнемо з того, про що навіть стурбована громадськість не згадала. Адже собор Святого Юра входить у зону охорони ЮНЕСКО. Святоюрська гора, на якій розташовано собор – одне з найунікальніших місць Львова, і напевно неправильно її розглядати окремо, від однойменної площі. Адже 1648 року тут таборував Богдан Хмельницький із військом запорозьким низовим. Тут козаки готувались до штурму Львова. А раз так, то в землі мусіли залишитись сліди перебування козаків. Іншими словами – перед тим, як розпочати будівельні роботи, тут мали відбутись археологічні розкопки. Єдина організація, яка уповноважена проводити такі дослідження – Рятівна Археологічна Служба. Однак її керівник – Олег Осаульчук розповів, що такі розкопки він не проводив, більше того – йому настійно не рекомендували це робити. Хто саме -- уточнювати не став. Востаннє археологічні розкопки на Святоюрській горі проводились ще до ІІ Світової війни Ярославом Пастернаком. Зауважимо, що тоді головою церкви був митрополит Андрей Шептицький. Тобто Андрей Шептицький розумів значення археології, а люди, які намагаються його прославити – ні. 

Святоюрський парк -- закрита територія в центрі Львова

Просто перед собором Святого Юра розташовано митрополичий сад влаштований на зразок ватиканського Бельведеру. Однак за совіцької влади сади було конфісковано, там поставили «глушилки». Вже за української влади сади повернули під опіку церкви, однак він так і залишився закритою територією. При цьому, що найгірше – невпорядкованою. Але до теми митрополичих садів ми ще повернемось.

Натомість перейдемо до суто мирських аспектів. Не будемо доскіпуватись до суми, яка буде використана на реконструкцію майдану – 20 – 30 чи 40 млн., в будь-якому разі ці кошти залишаться в місті. Натомість виникає зовсім схема руху – тепер через вулицю Карпінського, тобто через Львівську Політехніку. А от щодо тролейбусів – міська влада обіцяє застосувати електробуси. Або ж, тролейбуси частину шляху будуть проходити на акумуляторах. Втім громадськість підозрює, що тролейбуси тепер взагалі в центр не будуть ходити. Тож давайте порахуємо. Зараз біля Львівського університету є кінцеві зупинки тролейбусних маршрутів NN2, 7, 9, 10, 12 та 20. Якщо припустити, що на кожному маршруті працює 8 машин та врахувати, що нещодавно місто придбало електробус за 9 млн. грн., то повна заміна тролейбусів на електробуси на цих маршрутах обійдеться у 432 млн. грн.. У нас є такі гроші? Звісно, можна цю частину дороги проїхати на акумуляторах, однак для цього кожного разу доведеться знімати та ставити на місце штанги. Можна це доручити водіям, які щоразу будуть згадувати того, хто задумав цю реконструкцію, а можна винайняти хлопчиків, які виконуватимуть цю роботу. Приблизно так, як це роблять у столиці Таджикістану Душанбе: 

У підсумку ми отримуємо величезну площу на якій ніщо не заважатиме духовним отцям думати про високе. Ми отримуємо понівечений сквер і залишаємо закритий парк перед собором Святого Юра. Який, між іншим, з нагоди такого величавого ювілею можна було зробити як лялечку, поставити в його центрі пам’ятник Митрополиту Шептицькому, лавочки, де б гуляли мами з дітьми, розповідали малюкам про Андрея Шептицького, про церкву. Але на жаль цього уже у нашому місті не буде. 

У Львові почалось масове будівництво пам’ятників

Одразу два пам’ятники майже одночасно розпочали будувати у Львові. Найперше йдеться про пам’ятник митрополиту Андрею Шептицькому, який до 29 липня – 150-річчя від дня його народження має постати на площі святого Юра. Задля цього мають повністю реконструювати цю площу, у тому числі і сквер, який знаходиться якраз навпроти собору святого Юра. Щоправда початку будівництва передували численні скандали, адже частина львів’ян незадовена тим, що задля монументу міська влада пожертвує сквером, де буде знищено старі дерева, а замість них на площі постане великий, але незугарний пам’ятник, який оминатимуть екскурсоводи, аби не ганьбити місто перед гостями. 

За кілька місяців тут буде аліганський майдан з пам'ятником Михайлові Вербицькому Знимка www.varianty.net

Втім міські райці, на чолі з Андрієм Івановичем Садовим запевнили всіх, що пам’ятник буде дуже гарний, а замість старих дерев міські райці насадять нові – ще гарніші. Ну і відповідно, впорядкують площу святого Юра. Втім, подейкують, що вирішальну роль у рішенні про початок будівництва відіграла позиція УГКЦ, яка хоче таким чином вшанувати пам’ять найвидатнішого греко-католицького ієрарха. 

Головний архітектор Львова Юліан Чаплінський навіть розповів, що завдяки цій реконструкції вони зможуть ліквідувати одну з основних вад площі Юра: "За рахунок технічного тротуару в існуючому сквері ми маємо змогу посунути смуги в сторону скверу, тим самим збільшити пішохідну зону площу біля церкви Юра. Цим ми усуваємо найбільш несприятливий момент на площі Св. Юра, коли люди виходять з церкви прямо на дорогу."

Водночас за кілька сот метрів від площі Юра, а саме на перехресті вулиць Степана Бандери – Генерала Чупринки – Михайла Вербицького розпочалось будівництво пам’ятника ще одному видатному діячу греко-католицької церкви – отцю Мизайлові Вербицькому, який є автором музики національного гімну «Ще не вмерла Україна». Однак тут ініціатива будівництва йде від товариства «Надсяння». Голова цього товариства Володимир Середа сьогодні особисто оглядав як йде закладка фундаменту під майбутній монумент.

Щоправда тут розмах робіт набагато скромніший – сам пам’ятниик має висоту 2,9 метри, окрім того буде рекунструйовано сквер, який розташовано на перехресті. Пам’ятник зводиться на відзначення 200-ліття від дня народження священика і композитора.

Зауважу що і митрополит Шептицький, і композитор Михайло Вербицький є уродженцями Яворівщини. 

Хочеться лише сподіватись, що доля цих пам’ятників виявиться більш щасливою, ніж доля монументу Степанові Бандері – його будівництво, як відомо, розтяглось на декілька років, а у підсумку ми отримали скульптуру у стилі соцреалізму із незрозумілою стелою позаду. Місцем паломництва туристів він так і не став.

Блиск і злидні Святоюрської гори

Без сумніву, місцем найбільшого пошанівку в столиці Галичини є собор Святого Юра – головна греко-католицька святиня. Незважаючи на те, що собор утратив титул архікатедрального храму УГКЦ, його значення аніскільки не змаліло. Архітектурний ансамбль церкви уже кілька століть прикрашає місто, до того ж вона постала на одній з головних львівських вершин – Святоюрській горі. Існує версія, що свого часу Данило Галицький та Лев Данилович навіть роздумували, на якій саме горі закласти перший камінь у підмурівок нового міста. Врешті майже 400-метрова Замкова гора видалась їм значно зручнішою, аніж скромний 321 метр гори, яка згодом отримала назву Святоюрської – тут заклали перший храм на честь Святого Юра.

Втім зрозуміти князів-засновників Львова легко – окрім того, що Замкова гора значно вища за Святоюрську, вона має ще й набагато чіткіший рельєф, де є лише один крутий і уривчастий схил з боку вулиці Городоцької. Решту навіть гірським схилом не назвеш – рівна дорога, тільки вгорі крутішає. Будь-який інфарктник таку вершину здолає без перепочинку.

Отож вклоняємося святині і мандруємо далі. Якщо йти з вулиці Листопадового Чину, то вже наприкінці цієї вулиці привертає увагу будинок № 11, який збудував 1889 року один із найталановитіших львівських архітекторів Юліан Захарієвич. Власне, цікаво те, що згодом цей будинок викупив митрополит Андрей Шептицький для потреб славетного українського художника Олекси Новаківського. Таке щедре меценатство неабияк збагатило нашу культуру. Зараз у будинку знаходиться Художньо-меморіальний музей Олекси Новаківського.

Втім далі ми потрапляємо на площу Святого Юра. Саме тут свого часу розташувалися табором війська Богдана Хмельницького, які штурмували Львів. Важко повірити, але з кінця 17 століття тут відбувалися постійні ярмарки, спочатку раз на рік, а з 19 століття – двічі на рік. Тепер тут не те що ярмарків – жодного генделика чи кнайпи не знайдете. Пригадую, років десять тому неподалік музею Новаківського, в пивничці, була кнайпа з темними дубовими столами, однак згодом і її зачинили.

Натомість основною окрасою площі є сквер. Втім, схоже, що його зоряний час таки або минув, або ще не настав. Принаймні на фоні майже до блиску вилизаного сусіднього Парку імені Івана Франка він виглядає, м’яко кажучи, забутим владою. Хоча для того, щоб його впорядкувати, в принципі, не потрібно значних коштів і надто великих зусиль – підремонтувати деякі лавочки (можна за гроші спонсорів), перекласти деякі доріжки, бодай центральну – їх тут, зрештою, не так багато. Зауважимо, що на відміну від інших львівських вулиць та площ тут немає проблеми паркування автомобілів на тротуарах.

Врешті, площа Святого Юра цікава ще й тим, що на ній, а також поруч з нею розташовано кілька корпусів «Львівської політехніки». Можливо, якби йшлося про інший вищий навчальний заклад, то це не мало б такого значення, але тут можна бачити, якою примітивною стала львівська архітектура протягом цих років. Адже на тлі неповторних творінь Юліана Захарієвича без особливих труднощів помічаєш неоковирне «мистецтво» радянських архітекторів-конструктивістів, послідовники і старанні учні яких намагаються наслідити зараз вже в історичному центрі міста.

Саме через відрізок "площа Святого Юра – університет – вулиця Листопадового Чину – площа Святого Юра" відбувається найінтенсивніший тролейбусний рух у місті. Зараз тут прокладено маршрути NN2, 7, 9, 10, 12, 20, тобто без повільних, трохи незграбних «рогатих» це вже буде зовсім інша площа. Особливо цікаво спостерігати за новими тролейбусами-«гармошками», які, спустившись із площі Святого Юра, починають повільно петляти серпантином коротких вулиць із глухими поворотами, автомобілями, що закоркували вулицю Крушельницької, аж до університету.

Такій великій площі завжди пасує гарний пам’ятник, тим паче, що уже давно є рішення встановити тут пам’ятник митрополиту Шептицькому. Здається, навіть відбулися якісь конкурси, однак єдине, на що спромоглися наші митці – встановити камінь, який сповіщає, що «на цьому місці буде встановлено пам’ятник Шептицькому». Що ж, негусто… Втім, якщо рухатись далі, то на вулиці Озаркевича можна зустріти ще один вельми цікавий пам’ятний знак, який сповіщає, що «Тут пройшли молоді роки народного артиста Амвросія Бучми. Будинок не зберігся». Мені навіть довелось побувати на його відкритті, хоча зараз вже не пригадаю точної дати. Зважаючи на те, як зі знака зникають букви, незабаром тут доведеться встановлювати інший знак, який сповіщатиме, що тут колись стояв пам’ятний знак…

Далі не підемо по впорядкованій вулиці Озаркевича, а звернемо на задвірки собору Святого Юра. На жаль, важким спадком від радянської влади стало те, що чернечі келії перетворилися на великий житловий будинок. Цю проблему не вдалось вирішити досі, однак я не про те. Поглянувши на задвірки собору Святого Юра, розумієш , що на цій території ніякого ЛКП, щобільше, ОСББ чи іншої структури, яка б мала навести порядок, не існує в принципі. У нас гарно вміють ремонтувати фасади, але зовсім не дбають про задвірки, навіть за умови, що їх можна перетворити на туристичну принаду. Хотілося б нагадати міському голові – на північному схилі Святоюрської гори є чудові кам’яні сходи, які ведуть до дитячого майданчика на вулиці Городоцькій. Маю непідтверджену версію, що останній раз їх ремонтували 1939 року. Про сміття на цих сходах і товстий шар перегнилого листя вже мовчу. І це при тому, що маємо чудовий терасовий сквер. До речі, про дитячий майданчик – його таки робили з любов’ю до дітей, з численними скульптурами звірів та клоунів, він є своєрідним продовженням розташованого поруч цирку. Однак скульптури зблякли, навколо них можна побачити лише порожні пляшки, а також залишки численних лавочок.

До речі, про цирк. Відомо, що радянська влада його не випадково збудувала саме на вулиці Городоцькій, на ділянці, яка колись належала Святоюрському собору, аби створити своєрідну конкуренцію церкві, перетворивши її на цирк. Щоправда, не передбачили одного – церква таки залишилась на горі. А цирк, як і належить йому – внизу.

Українські вулиці у польському Львові

Ця назва може видатись викликом, однак ми говоримо про міжвоєнний, а заодно і воєнний період історії Львова. Саме тоді особливо активно змінювали назви вулиць – щоразу, коли у місто приходила інша влада.

26 серпня я виставив на блог пост «Тінь Лемберга на вулицях сучасного Львова», який можна переглянути за адресою: http://lvivreport.blogspot.com/2014/08/blog-post_26.html

Пост таки мав резонанс у Facеbook, зокрема Лариса Плахотна зробила цікавий відгук, який подаю повністю:

«Українські назви вулиць у польському Львові -- Льва, І. Франка (сучасна Ковальська на Знесінні, церковна (сучасна У. Кравченко, козацка (сучасна козацька), Руска (Руська), Шептицкіх (част, сучасна Федьковича), Шевченкі (сучасна Дніпровська), Шевченкі (Лев. -- сучасна Широка), Шевченкі-бочна (Лев.) -- сучасна Низинна, Шевченкі (Знас.) -- сучасна Миргородська, Шашкевича--без зміни, так само площа Шашкевича, зацеркєвна і руска вонскане існують, Вагилевича і, не впевнена, Тарнавскєго (чи про українського генерала йдеться)»

Власне цей пост – реакція на констатацію того факту, що 1871 року на карті Львова з’явилась вулиця на честь греко-католицького священика та українського поета і фольклориста. Як бачимо, це було не поодиноке явище. Частина українських топонімів походять ще з австрійських часів. Зокрема, про це зазначено в Довіднику перейменувань вулиць і площ Львова Бориса Мельника (видавництво «Світ», 2001 рік).

Отож, ще з кінця 17 століття назву Сьвєнтоюрська дрога мала сучасна вулиця Листопадового Чину, яка, втім, наприкінці 18 століття стала Цесарською, однак вже 1825 року їй повернули назву Святого Юра. Однак 1871 року під час першого масового перейменування вулицю названо на честь Міцкевича. Так само назва площі Святого Юра перед головним греко-католицьким храмом виникла на початку 19 століття. За німців він отримав назву Георгспляц. Втім це можна пояснити тогочасною звичкою називати вулиці та площі на честь розташованих на них храмів. Але те, що за радянських часів ця назва втрималася майже 6 років – з липня 1944 по 1950 рік – явище направду унікальне.

У 1885 -- 1919 роках назву Шептіцкіх мала частина сучасної вулиці Федьковича. Значно довше цю назву – в 1885 – 1940 роках та з серпня по грудень 1941 року на честь видатної галицької родини називали сучасну вулицю Шептицьких. Тож історичну справедливість таки відновили.

І, врешті, 1895 року у Львові вперше з’явилась вулиця Шевченка – сучасна Дніпровська. На честь Кобзаря її називали аж до липня 1944 року.

Вдруге ім’я Шевченка на карті Львова з’явилось 1926 року на Левандівці – це була перша назва сучасної вулиці Широкої, назву Шевченка вона мала до 1933 року. А вже 1931 року вулиця Шевченка з’явилась на Знесінні – 1934 року її перейменували на Тромби, зараз це вулиця Миргородська. Таким чином деякий час у Львові було одразу три вулиці на честь Шевченка.

А ось версію Лариси Плахотної, що сучасна вулиця Тарнавського свою назву в польській транскрипції отримала на честь українського генерала, вважаємо хибною. Ця вулиця з’явилась на карті Львова 1907 року. 1909 року Мирон Тарнавський лише отримав звання капітана, а його основні подвиги були ще попереду. Найімовірніше, йдеться про польського піаніста, поета, композитора Владислава Тарновського (1836 – 1878 рр.).

Втім українських назв на карті Львова значно побільшало з 1943 року. Причому тоді у Львові з’явилось одразу дві вулиці Федоровичгассе – сучасна Хотинська та Марка Черемшини. Тоді ж названо вулиці іменами інших відомих українських діячів,  у деяких назвах вшановано також пам'ять про історичні події: Леся Українкагассе (суч. Балабана), Козакенгассе (Козацька), Ярослав Мудригассе (Кузневича Г.), Петрушевичгассе (акад. Люльки), Дорошенкогассе (Марка Черемшини), Тучапський Макаргассе (Народна), Паньківськийгассе (Нафтова) ( у цьому разі не зовсім зрозуміло, про кого йдеться, адже це прізвище мало одразу кілька українських діячів), Рогатинськийгассе (Одеська), Вітовськийгассе (Парфеновичів), Липинськийгассе (Хоробрих).

Характерно, що ані австрійці, ані поляки чи німці не називали на честь українських діячів  або історичних подій центральних вулиць, визнаючи присутність українців у Львові, однак демонструючи їхню вторинність.