Головний голос України Святослав Вакарчук сьогодні святкує 40 років

Знайти шанувальників Святослава Вакарчука у Львові є нескладно, зокрема серед студентів Львівської політехніки – фактично кожен другий студент є великим шанувальником або фанатом співака. Отож студент четвертого курсу Володимир так привітав свого улюбленого співака: «Хочу побажати сили і наснаги, продовжувати в тому самому дусі, а ми завжди будемо йти і будемо його слухати»

Незадовго до ювілею Святослав Вакарчук став почесним громадянином Львова Знимка znaj.ua

Так само своїм улюбленим співаком його назвала і студентка першого курсу Дзвенислава, яку просто переповнюють емоції при згадці про Вакарчука: «Щоб він до кінця своєї кар’єри відчував оті пісні, і щоб він залишався таким крутим, яким він є. Він – головний голос нашої країни!»

Святослав Вакарчук, хоча й не народився у Львові, однак у більшості людей асоціюється з нашим містом – саме тут він закінчив школу та університет імені Івана Франка де навчався на фізика – у виборі наукового фаху зіграла роль постать його батька – відомого вченого-фізика, декана фізичного факультету та багаторічного ректора Львівського університету. Так само у Львові почалась його музична кар’єра. І навіть зараз Святослав Вакарчук за кожної нагоди намагається зробити щось для рідного міста, зокрема кілька років тому співак профінансував встановлення пам’ятника Володимирові Івасюку – зараз ця невелика, але симпатична скульптура прикрашає проспект Шевченка. Ну а зовсім недавно під час святкувань Дня міста Львова міська рада визнала заслуги Святослава Вакарчука надавши йому звання почесного громадянина Львова. Співак і композитор, який каже, що для нього не мають великого значення нагороди і титули зазначив, що таке визнання для нього є дуже важливе, оскільки почуває себе львів’янином. 

У Львові відбудеться фотовиставка Шевченкіани та презентація книжки Юрія Горліса-Горського

26 лютого у фойє Національного університету «Львівська політехніка» відкриється фотовиставка «Монументальна Шевченкіана» Руслана Теліпського, яка завершає ювілейний рік 200-ліття Тараса Шевченка, зібрані кошти підуть на потреби бійців АТО. Виставка є найбільшою у світі колекцією світлин пам’ятників Кобзаря (понад 1000 монументів), які Руслан Теліпський зробив особисто. Загалом він зафіксував пам’ятники Шевченку на чотирьох континентах світу.

Пам'ятник Шевченку у Прилуках. Знимка zelenogaj-nvk.org.ua

Окремий розділ експозиції присвячений маловідомим пам’яткам на окупованих територіях України — в Автономній Республіці Крим, у містах та селах Донецької і Луганської областей – розповіди мені у прес-службі НУ «Львівська політехніка». Виставка відкриється о 13.45
На сьогодні у світі нараховується 1384 пам’ятники Шевченку, з них 128 – за межами Украъни у 35 державах
Також 26 лютого о 17 годині у Королівському залі Львівського історичного музею за адресою м. Львів, площа Ринок, 6 відбудеться презентація нових видань творчої спадщини відомого українського письменника Юрія Горліс-Горського (Городянина-Лісовського).
Серед презентованих видань – такі репринти, як «У ворожому таборі», «Отаман Хмара. З таємниць ГПУ»,  «Avedictator!», а також автентичне видання  роману у двох частинах «Холодний Яр», що з’явилося друком у Києві на початку 2015 року у серії «Бібліотека націоналіста».

Сто львівських кав’ярень із Гансом Частина 1.

Зараз одна зі львівських компаній пропонує клієнтам тур по львівських кав’ярнях із розповідями про ці заклади та дегустацією їхніх напоїв та наїдків. Таке собі водіння кози як вид екскурсії. Втім, водити козу нинішніми кав’ярнями – це одне. Інше – провести таку подорож не лише в просторі, але й в часі, відмотавши назад років 30. Здавалося б, не так багато, однак насправді це період, за який виросло ціле покоління і кардинально змінився уклад життя. Сучасні кав’ярні, хоч і різняться стилями, таки мають певний присмак гламурності. Інша річ -- кнайпи 70-80-х років, які не витримали конкуренції зі своїми молодшими братами та новими смаками. Втім у тих кав’ярнях залишився дух минулої епохи, який не був совіцьким. Власне, цікавою є неофіційна атмосфера того часу, яка здебільшого не потрапляє в підручники історії. Чим і як жили люди за совіцької влади, що робили у вільний час, яким було закулісся творчого життя та побратимства – все це зазвичай залишається поза увагою істориків. Однак саме з таких речей можна створити реальну мозаїку того життя, яке вирувало зовсім недавно. А для цього найліпше вирушити на екскурсію старими львівськими кнайпами – тими, що подекуди збереглися, і тими, які зникли разом зі своєю епохою. Цього разу моїм гостем є чудовий знавець старих львівських кнайп, їх відвідувачів і традицій, відомий львівський журналіст, псевдонім якого – Ганс. Саме той, що тривалий час вів у газеті «Ратуша» рубрику «Сто рядків від Ганса». Отож нашим екскурсоводом є Ганс, або ж Олесь Ганущак.

Олесь Ганущак (Ганс) знає все про старі львівські кнайпи

Свою екскурсію, чи то пак «водіння кози», ми почали з сучасної вулиці Бандери, де була така кнайпа. «Вона була цікава тим, що туди приходив один генеральський синок. На початку тодішньої вулиці Енгельса (тепер Коновальця) був будинок, де він жив, і у тому ж будинку вперше у Львові показували сороміцьке кіно, звісно, нелегально», -- розпочав розповідь Ганс.

– У ті часи був популярний анекдот: «У вірменського радіо запитали, що таке міжнародна порнографія. На радіо відповіли: тим займаються шведи, фільмують поляки, дивляться львів’яни і розказують москалям». Потім той генеральський синок виїхав, однак розповідають, що будинок так і не перепрофілювали, досі на його вікнах -- жалюзі, а навколо -- огорожа, туди постійно приїжджають гонорові машини, кажуть, що там дуже дорогі дівчата.

Вулиця Степана Бандери навпроти Львівської політехніки. Колись тут наливали, тепер -- рахують гроші 

У пивниці на початку вулиці Антоновича була кнайпа «Юлія», яка мала дві зали – в одній наливали пиво, у другій – міцніший алкоголь. Її завсідниками були дві категорії відвідувачів, перша -- дівчата, однак вже не такі дорогі, друга – хлопці, які там постійно грали в карти. Казали, що разом з дівкою там можна було ще щось «підчепити», але добре, що поруч, на Енгельса (тепер Коновальця), є шкірвендиспансер, де одразу можна вилікувати те, що «підчепив» із дівкою. Також тому закладу хронічно не щастило на кухарів, а на кухні була несправна вентиляція, тож якщо там смажили мойву, то всі запахи йшли в зал, на відвідувачів.

Мандруємо далі. Зараз на перехресті Антоновича – Бандери – Русових є піцерія «Челентано», однак колись там було кафе «Світлиця». У ньому, звісно, можна було посидіти, однак взагалі там було незатишно через постійні протяги. Згодом кришнаїти зробили у ньому дієтичну їдальню для злиденних, для чого на двох мотоциклах привозили обіди. Звісно, міцного алкоголю там не було, однак можна було випити пива. Якось у центрі зустрів знайомого, який пожартував, що, мовляв, розуміє, чому я не закушую – зранку тобі кришнаїти привезли обід і ти ним наївся…

Наступний заклад на вулиці Бандери – «Лілея», де завжди, пам’ятаю, була чиста та охайна кухня. Хоча яка там кухня, це була так звана «професорська кнайпа», яка отримала назву тому, що розташована якраз навпроти «Політехніки» – туди під час сесії приходили студенти та викладачі й за горнятком кави і канапкою складали сесії. Зрештою, приходять вони туди і зараз. Років 40 там незмінна господиня пані Катерина – така порядна, мила галицька жіночка. І що цікаво, на закусь, окрім добрих канапок, вона пропонує помідори, квашені огірки та сливки домашнього виробництва – дуже смачно.

(Далі буде ще цікавіше…)

Блиск і злидні Святоюрської гори

Без сумніву, місцем найбільшого пошанівку в столиці Галичини є собор Святого Юра – головна греко-католицька святиня. Незважаючи на те, що собор утратив титул архікатедрального храму УГКЦ, його значення аніскільки не змаліло. Архітектурний ансамбль церкви уже кілька століть прикрашає місто, до того ж вона постала на одній з головних львівських вершин – Святоюрській горі. Існує версія, що свого часу Данило Галицький та Лев Данилович навіть роздумували, на якій саме горі закласти перший камінь у підмурівок нового міста. Врешті майже 400-метрова Замкова гора видалась їм значно зручнішою, аніж скромний 321 метр гори, яка згодом отримала назву Святоюрської – тут заклали перший храм на честь Святого Юра.

Втім зрозуміти князів-засновників Львова легко – окрім того, що Замкова гора значно вища за Святоюрську, вона має ще й набагато чіткіший рельєф, де є лише один крутий і уривчастий схил з боку вулиці Городоцької. Решту навіть гірським схилом не назвеш – рівна дорога, тільки вгорі крутішає. Будь-який інфарктник таку вершину здолає без перепочинку.

Отож вклоняємося святині і мандруємо далі. Якщо йти з вулиці Листопадового Чину, то вже наприкінці цієї вулиці привертає увагу будинок № 11, який збудував 1889 року один із найталановитіших львівських архітекторів Юліан Захарієвич. Власне, цікаво те, що згодом цей будинок викупив митрополит Андрей Шептицький для потреб славетного українського художника Олекси Новаківського. Таке щедре меценатство неабияк збагатило нашу культуру. Зараз у будинку знаходиться Художньо-меморіальний музей Олекси Новаківського.

Втім далі ми потрапляємо на площу Святого Юра. Саме тут свого часу розташувалися табором війська Богдана Хмельницького, які штурмували Львів. Важко повірити, але з кінця 17 століття тут відбувалися постійні ярмарки, спочатку раз на рік, а з 19 століття – двічі на рік. Тепер тут не те що ярмарків – жодного генделика чи кнайпи не знайдете. Пригадую, років десять тому неподалік музею Новаківського, в пивничці, була кнайпа з темними дубовими столами, однак згодом і її зачинили.

Натомість основною окрасою площі є сквер. Втім, схоже, що його зоряний час таки або минув, або ще не настав. Принаймні на фоні майже до блиску вилизаного сусіднього Парку імені Івана Франка він виглядає, м’яко кажучи, забутим владою. Хоча для того, щоб його впорядкувати, в принципі, не потрібно значних коштів і надто великих зусиль – підремонтувати деякі лавочки (можна за гроші спонсорів), перекласти деякі доріжки, бодай центральну – їх тут, зрештою, не так багато. Зауважимо, що на відміну від інших львівських вулиць та площ тут немає проблеми паркування автомобілів на тротуарах.

Врешті, площа Святого Юра цікава ще й тим, що на ній, а також поруч з нею розташовано кілька корпусів «Львівської політехніки». Можливо, якби йшлося про інший вищий навчальний заклад, то це не мало б такого значення, але тут можна бачити, якою примітивною стала львівська архітектура протягом цих років. Адже на тлі неповторних творінь Юліана Захарієвича без особливих труднощів помічаєш неоковирне «мистецтво» радянських архітекторів-конструктивістів, послідовники і старанні учні яких намагаються наслідити зараз вже в історичному центрі міста.

Саме через відрізок "площа Святого Юра – університет – вулиця Листопадового Чину – площа Святого Юра" відбувається найінтенсивніший тролейбусний рух у місті. Зараз тут прокладено маршрути NN2, 7, 9, 10, 12, 20, тобто без повільних, трохи незграбних «рогатих» це вже буде зовсім інша площа. Особливо цікаво спостерігати за новими тролейбусами-«гармошками», які, спустившись із площі Святого Юра, починають повільно петляти серпантином коротких вулиць із глухими поворотами, автомобілями, що закоркували вулицю Крушельницької, аж до університету.

Такій великій площі завжди пасує гарний пам’ятник, тим паче, що уже давно є рішення встановити тут пам’ятник митрополиту Шептицькому. Здається, навіть відбулися якісь конкурси, однак єдине, на що спромоглися наші митці – встановити камінь, який сповіщає, що «на цьому місці буде встановлено пам’ятник Шептицькому». Що ж, негусто… Втім, якщо рухатись далі, то на вулиці Озаркевича можна зустріти ще один вельми цікавий пам’ятний знак, який сповіщає, що «Тут пройшли молоді роки народного артиста Амвросія Бучми. Будинок не зберігся». Мені навіть довелось побувати на його відкритті, хоча зараз вже не пригадаю точної дати. Зважаючи на те, як зі знака зникають букви, незабаром тут доведеться встановлювати інший знак, який сповіщатиме, що тут колись стояв пам’ятний знак…

Далі не підемо по впорядкованій вулиці Озаркевича, а звернемо на задвірки собору Святого Юра. На жаль, важким спадком від радянської влади стало те, що чернечі келії перетворилися на великий житловий будинок. Цю проблему не вдалось вирішити досі, однак я не про те. Поглянувши на задвірки собору Святого Юра, розумієш , що на цій території ніякого ЛКП, щобільше, ОСББ чи іншої структури, яка б мала навести порядок, не існує в принципі. У нас гарно вміють ремонтувати фасади, але зовсім не дбають про задвірки, навіть за умови, що їх можна перетворити на туристичну принаду. Хотілося б нагадати міському голові – на північному схилі Святоюрської гори є чудові кам’яні сходи, які ведуть до дитячого майданчика на вулиці Городоцькій. Маю непідтверджену версію, що останній раз їх ремонтували 1939 року. Про сміття на цих сходах і товстий шар перегнилого листя вже мовчу. І це при тому, що маємо чудовий терасовий сквер. До речі, про дитячий майданчик – його таки робили з любов’ю до дітей, з численними скульптурами звірів та клоунів, він є своєрідним продовженням розташованого поруч цирку. Однак скульптури зблякли, навколо них можна побачити лише порожні пляшки, а також залишки численних лавочок.

До речі, про цирк. Відомо, що радянська влада його не випадково збудувала саме на вулиці Городоцькій, на ділянці, яка колись належала Святоюрському собору, аби створити своєрідну конкуренцію церкві, перетворивши її на цирк. Щоправда, не передбачили одного – церква таки залишилась на горі. А цирк, як і належить йому – внизу.