Львівська богема мешкала в «Атлясі»

«А ввечері у тебе важливий потяг до Львова», -- нагадує один із героїв польської кримінальної комедії «Ва-банк-ІІ» Датчанин спільниці Наталі, маючи намір надійно сховати її від супротивників. Датчанин був добрим знавцем розваг і богемного життя, тож не мав сумніву, що у Львові Наталія не сумуватиме. Як відомо, Наталія до Львова так і не вирушила, і хоча умовного способу немає, але можна точно назвати місця, які вона не змогла б оминути. Сто відсотків, що зайшла б на площу Ринок, адже з міжвоєнних часів у місті мало що змінилось. Ринкова площа і тоді, і тепер – місце численних ресторацій, де можна зустріти розмаїту публіку – не надто заможних студентів, які, замовивши мале пиво, смакують його обговорюючи футбольні новини. За сусіднім столиком -- поважних професорів (можливо, навіть викладачів тих самих студентів). Ще за іншим столиком – художників та артистів, які тут набираються натхнення (можуть бути з музами). І, звісно, підприємців, які приїхали чи то на власному фіакрі, чи то на 600-му «Мерседесі», який задля того залишили десь за межами пішохідної зони. Якби Наталія таки потрапила на Ринкову площу, то ми точно знаємо, куди б вона зайшла: замовила б добру наливку в «Атлясі». Це одна з найвідоміших львівських кав’ярень, яка міститься на площі Ринок. Однак найголовніше – це був осередок богемного життя Львова. У міжвоєнні роки майже всі митці були завсідниками цього закладу. Наталія точно застала б там Казімєжа Вайду та Генрика Фогельфенгера, більше відомих львів’янам як акторський дует Щепка і Тонька. Дует утворено 1933 року, а події, які описано у «Ва-Банку», відбуваються 1934-го, тобто дует саме досягнув піку популярності. Як і «Атляс», який ще чекають складні часи, адже за других совітів він працюватиме зовсім недовго, а його власник Едзьо Тарлерський вимушено емігрує до Австралії. Вже там, у країні кенгуру, він переповість «атлясові» історії іншому польському емігранту із Дрогобича Анджею Хцюку, і вони стануть основою одного із розділів його книги «Атлантида. Розповідь про велике князівство Балаку». Втім постать пана Едзя така колоритна і багатогранна, що потребує окремого дослідження та оповіді. Ми тим часом повернемось до зіркових завсідників «Атлясу» та їхніх пригод.

Олекса Новаківський у вільний від написання автопортретів час любив засиджуватись в "Атлясі". Знимка www.shevchenko.org

На жаль, не зовсім правильно часто сприймаємо людей, які жили у попередні епохи – про себе вони вже розказати не можуть, а науковці, які збирають інформацію про них, не надто люблять переповідати про їхнє приватне життя. От і виходять такі собі офіційні біографії: «народився, хрестився, закінчив студії, відкрив формулу, написав картину, зробив внесок…». Воно все правильно, але от сама людина залишається за кадром, на першому плані -- тільки її функція у суспільстві. Тим часом «атлясові» історії свідчать про дуже вільну атмосферу цього закладу, де художники не лише пили добре пиво та фірмові наливки, а й покращували, як це тепер модно казати, дизайн, розмальовуючи своїми карикатурами стіни. А це були книжковий ілюстратор Станіслав Дембіцький (1866 – 1924 рр.), а також один із найвідоміших львівських дизайнерів Фелікс-Міхал Вигживальський (1875 – 1944 рр.). Останній, як відомо, виконав розпис колишньої торгово-промислової палати у Львові (тепер будівля обласної прокуратури на проспекті Шевченка, 17-19). Втім їхні рисунки на стінах «Атлясу» не вдалося зберегти, принаймні художник Влодко Костирко, який є автором сучасної версії дизайну, каже, що їх так і не знайшли. Однак збережено карикатури, які малювали завсідники «Атлясу», і зараз їх можна побачити в ресторації. 

Хто зна, може саме тут біля вікна Щепко і Тонько спостерігали за життям львів'ян і набирались натхнення. Знимка morningsinlviv.blogspot.com 

Серед завсідників «Атлясу» був і найславніший український художник тих часів Олекса Новаківський. Оповідають, що на стінах «Атлясу» він малював карикатури на Іларіона Свєнціцького, директора Національного музею у Львові. Причиною того був «зуб», якого мав Олекса Новаківський на пана Іларіона. Річ у тім, що сам Олекса Новаківський жив на стипендію, яку виплачував йому митрополит Шептицький на утримання житла, а також на поточні витрати, однак за умови, що стипендіат мусів безкоштовно віддавати Національному музею свої полотна. І все було добре – митрополит оплачував житло художника, давав йому гроші на прожиття, проте, коли доходило до передачі картин, починався «цирк». Олекса Новаківський ставився до своїх творінь, наче до рідних дітей, буквально плачучи над кожною картиною. А Іларіон Свєнціцький, який за дорученням митрополита мав слідкувати за виконанням угоди, вимагав від Олекси її виконання, тобто картин. Звісно, якби це було в наш час, то Олекса Новаківський почав би активно строчити на Свєнціцького у «Facebook» та «Twitter», однак у нього не було іншої стіни, як у «Атлясі». Тож прикрашав він її карикатурами на москвофіла Свєнціцького. Карикатури, які малював Олекса Новаківський, таки мали вплив – скандал набував резонансу, львівські газети докладно описували сварку митця та директора музею.

Втім з цією ресторацією та Олексою Новаківським пов’язують ще одну історію. Картинами художника зацікавився якийсь американець, який пропонував заплатити за кілька його полотен грубі гроші. Однак Олекса Новаківський не хотів їх продавати, кажучи, що «то мої діти, а дітей не продають». Врешті він зустрів Едзя Тарлерського, який почав переконувати його продати картини: «Олексо, ти купиш собі фарби, пензлі, зможеш намалювати нові картини, зрештою, заплатиш борги, які маєш в мене…» Отож плачучи Олекса Новаківський таки спакував картини на пошті. Минуло кілька тижнів по тому, врешті Едзьо зустрічає Олексу Новаківського: «Що ж ти до мене не заходиш чи, як маєш гроші, то став таким гоноровим, що мої бігоси тобі не до смаку?» «Та які гроші, Едзьо!» «??? Ну ти ж продав картини за грубі гроші?» «Пішли до мене, побачиш сам». Отож Олекса Новаківський повів пана Едзя до свого помешкання на вулиці Міцкевича (тепер Листопадового чину), де цілу кімнату заставив розмаїтими фарбами та пензликами… Олекса Новаківський не поспішав сплачувати борг Едзю.

Таке можливо "Тільки ві Львові". Щепко і Тонько, кадр із фільму, який став легендою. Знимка photo-lviv.in.ua

Втім, виглядає на те, що борг Олекси Новаківського перед «Атлясом» був таки значним, інакше чого б йому було уникати пана Едзя. Адже сама ресторація провадила, як би тепер сказали, доволі гнучку цінову політику – там можна було погуляти на кілька сотень злотих, водночас можна було дуже дешево і смачно пообідати лише за 60 грош, замовивши «артистичну страву», тобто бігос та мале пиво «ВВ», а це не якась там люра, а чеське Budejovicky Budvar. До речі, пиво цієї марки і досі варять у Чехії, де на нього неабиякий попит, ну а в самому «Атлясі» і зараз подають цю марку чеського пива.

Але повернемось до Олекси Новаківського, який полюбляв засиджуватися в «Атлясі». Він надзвичайно любив увагу до власної персони, а для цього вдавався до різних хитрощів. Навіть ходив із паличкою, вдаючи, що у нього хвора нога. Однак, коли починав говорити про свою творчість, то одразу забував про неї. Власне така історія трапилася 1923 року на відкритті виставки. Олексу Новаківського з огляду на його хвору ногу та почесний статус студенти на кріслі винесли в центр зали, однак коли відкриття виставки завершувалося, український історик Микола Голубець запропонував студентам на хвилиночку вийти та поспостерігати за поведінкою Новаківського на самоті. Спочатку той трохи посидів спокійно, потім почав кричати: «Допоможіть каліці!». Однак, коли за якийсь час побачив, що ніхто до нього не йде на допомогу, спокійно встав і пішов, наче нічого і не було.

Втім ще одна весела історія трапилась вже у самому «Атлясі». Як ми вже казали, то була вельми популярна ресторація, тож великий наплив відвідувачів там не був дивиною. Власне у такий момент до «Атлясу» і навідався тернопільський генерал Сологуб та воєвода Білик. Хоча заклад був доволі великий, генерал, роздивившися всі його зали, так і не знайшов вільного столика. Він був людиною щедрою і не раз пригощав у «Атлясі» чималі компанії, тож до нього підійшов Едзьо Тарлеський: «Чим можу служити пану?». Генерал попросив лише поставити маленького столика біля кльозету, мовляв, їм на двох із воєводою і того вистачить. Однак Едзьо вирішив, що не пристало таким поважним гостям сидіти біля кльозету. Тож підійшов до столика, за яким сиділа офіцерська компанія та звернувся до них: «Прошу панства, чи пасує, аби генерал сидів біля виходка, а офіцери тут?». Місце для генерала одразу знайшли.

Ці «атлясівські» історії та оповіді про його завсідників можуть тривати нескінченно. Датчанин із «Ва-банку», який відправляв Наталію до Львова, точно знав, що тут дівчина не нудьгуватиме і буде у хорошому товаристві. Найголовніше, що після кількох десятиліть перерви «Атляс» знову збирає богемну публіку. Але це вже тема сучасного Львова та сучасного «Атлясу».

«Львівська кава – то міф» – Юрій Охріменко

Днями моїм гостем був Юрко Охріменко -- той самий, що колись вів рубрику у «Поступі» «Мікроскоп пана Юрка». Зауважу, що він -- один із кращих знавців Львова, а ще цікавий і дотепний співрозмовник. До того ж корінний львів’янин, адже дитинство Юрка пройшло на вулиці Драгоманова, де жила його бабця. Власне вона йому повідала історію про львівського Гобсека – Шпрехера, яку я переповів у попередньому пості:"Львівський Гобсек" 

Окрім історії Шпрехера, пан Юрко розповів багато історій про стиль життя підсовєтського Львова.

Про корінних львів’ян і тих, що «понаїхали»

«До війни вулиця, на якій минуло моє дитинство, називалась на честь польського письменника та історика Мохнацького, у роки війни – Блюменштрассе, тобто Квіткова, а вже після війни їй присвоїли ім’я Драгоманова, українського публіциста та громадського діяча. Вулиця була одна, але кожного разу зі зміною держави міняли її назву.

Моя бабця жидів переховувала, можу підвал показати. Корінних львів’ян справді мало, але тут пускають різні мулі, що мовляв різних рагулів понаїхало до Львова з провінції. Але ж і Франко був із тих, що понаїхали.

Ми в дитинстві бавились у війну, біля університетської бібліотеки на Драгоманова був чималий шмат городу, там і бігали. На санках катались – тоді машин було небагато. Зрештою, на Драгоманова і зараз немає великого руху автомобілів. Моїм сусідом був Юрко Волощак, той самий, що зробив козацьку «Чайку» і мандрував нею по Чорному морі та Атлантиці. Це мій хресний брат, адже моя мама -- його хресна. Весною робили загати зі снігу і дуже тим тішились – у нас перед будинком був палісадник. Ми жили на Драгоманова, 36, а неподалік, у 32-му будинку, жив швець, який працював на вулиці. В нього була така лапа, на яку він клав взуття, а в роті тримав дерев’яні кілочки. Отож, він шилом робив дірки, а потім в них забивав кілочки. Вони розбухали і міцно тримали підошву – зараз такої технології немає, тепер все клеять. Що цікаво – весь тиждень майстер був абсолютно тверезий, зате в суботу напивався «як швець». Також пам’ятаю Кукіса, він був на всі руки майстер – якщо треба було димохід почистити чи якусь слюсарку зробити, то так і казали, що Кукіса треба покликати. Я спочатку думав, що то професія, насправді то було його прізвище».

Про залишки польського Львова

«Пригадую колишню господиню нашого будинку. Господинею вона була ще за Польщі, тоді їй належали два будинки – 34-й та 36-й. А після війни її помешкання ущільнили, звісно, ніхто вже їй квартплати не платив. Однак вона ходила в капелюшку, була струнка, розмовляла тільки по-польськи, ми з нею також. Потім зі сестрою таки виїхала в Польщу.

Але найколоритнішим представником довоєнної Польщі був пан Гаєвський. Він ніяк не міг змиритися з тим, що Львів уже не польський, та не визнавав нових реалій. З довоєнних часів зберіг навіть газети – заповнив ними цілу кімнату і постійно їх перечитував – радянської преси не визнавав і не купував. Йому здавалось, що він і далі живе у польському Львові. Крім того, цей пан був страшно неохайний, ніколи не прибирав у хаті. Тож, коли я не хотів митись, моя бабка казала, що я, наче Гаєвський. Однак чоловік був дуже порядний, жив із того, що був своєрідним інкасатором – брав у магазинах дрібні гроші, мідяки та вимінював їх у банку на купюри – продавці йому за цю послугу платили, бо ж офіційні інкасатори не хотіли розмінюватися на такий дріб’язок. Гаєвському, втім, довіряли значні суми.»

«Добрий чоловік, хоч і руский…»

«По сусідству з нами жили й росіяни, тож я мимоволі вивчав і російську. Ворожнечі тоді не відчувалось, хоча моя бабка не раз казала: «Добрий чоловік, хоч і руский»». Втім у нас на Драгоманова «визволителів» майже не було. Вони переважно осідали в люксівських будинках. Наприклад, на теперішній вулиці Сахарова – звідти майже всіх мешканців повивозили в Сибір, натомість туди позаселяли енкаведистів та усіляких бонз. А вулиця Драгоманова їм не сподобалась. Наприклад у моєї бабці яка була квартира – одна кімната й кухня, туалет в коридорі, а ванни взагалі не було. Тому-то на Драгоманова і збереглися залишки «польського миру» чи «польського Львова» --  як кому подобається називати».

Добру каву варили тільки вдома

«Як було за Польщі – не буду казати, не пригадую. Хоча припускаю, що кава у Львові була приблизно такої ж якості, як в інших містах Європи, наприклад, у Мюнхені. А от за радянських часів добру каву, таку, як книжка пише, варили винятково вдома. Все інше -- то була справжня люра.

Ще за часів Польщі на розі теперішніх проспекту Шевченка та вулиці Дудаєва був заклад пані Телічкової, який славився своєю кухнею. Отож, тоді Щепко і Тонько по радіо якось запросили Пілсудського туди на ковбаски. Так і сказали – запрошуємо Дзядека на ковбаски. Вибухнув скандал, програму закрили, всі перелякались, аж тут раптом прийшов лист від самого Пілсудського, який пообіцяв за нагоди обов’язково завітати на ковбаски до пані Телічкової. Уже після війни у тому приміщенні з’явився хлібний магазин, де робили чудові булочки, а до них – препаскудну каву. Тож моя бабця купувала мені булочку, а щоб кава не пропадала, то випивала її – аж поки одного разу бідолашній не скрутило живіт до спазму.

Тоді секретарем Львівського обкому був Падалка – не пригадую, як його звали. Одного разу Падалка поїхав до Угорщини, де спробував каву, виготовлену в автоматі. Вона йому засмакувала і, повернувшись до Львова, наказав установити кавові автомати у всіх «наливайках». Ну а перша кава по-турецьки з’явилась на Вірменській  1976 року. Тоді я був ще студентом. Втім часом на дверях такої кав’ярні зявлялися кумедні оголошення: «Кофе нет води», адже воду тоді подавали з перебоями, а для автомата потрібна проточна вода. Утім тоді ніхто не підкреслював, що то є львівська кава, бо така сама кава була, скажімо, і в Пустомитах. Львівська кава – це міф».

Іномарка як атракція

«У ті часи основною розвагою були походи в кіно, натомість театр був на любителя. Зрештою, тоді й телевізори були не в кожній хаті, до того ж у кінотеатрах показували фільми, які не транслювали по телебаченню, наприклад «Фантомаса», «Трьох мушкетерів» чи стрічки за участю Жан Маре. Хоча кінотеатрів було багато, однак квитків на всіх не вистачало, особливо на вечірні сеанси. На площі Григоренка був кінотеатр «Піонер», де сеанс коштував 10 копійок, у кінотеатрі «Львів» було дорожче, але там був широкий екран, тож кіно там було набагато ефектніше.

Туристи, звичайно, їздили, однак такого напливу, як зараз, звісно, не було. Пригадую, біля «Жоржа» або, як він тоді називався, «Інтуриста» стояв припаркований Мерседес (можливо, якась інша іномарка), а навколо нього цілий натовп роззяв, бо ж тоді це була екзотика».

Пляшку львівського пива міняли на пляшку горілки

«Якось в студентські роки з будівельним загоном був у Казахстані – там ми пляшку львівського пива міняли на пляшку горілки. В СССР все пиво, окрім львівського та калінінградського, було люрою, бо тільки там збереглися дорадянські технології. Якось я випив пляшку пива у Калуші – після того думав, що моєму життю настав кінець. Пиво на розлив ще можна було пити, а найкраще було пляшкове. Взимку його ще можна було придбати, а влітку купити пляшку львівського пива було чималою проблемою.

Зараз якість львівського пива не змінилась, однак тепер вже поганого пива не допросишся – що «Оболонь», що «Чернігівське», що інше – добре, і львівське від нього вже не відрізняється».