28-а – школа з історією

Мій пост про історію Львівської СШ N28 виявився незвично популярним (Див.: http://lvivreport.blogspot.com/2015/03/blog-post_10.html). Оскільки серед тих, хто відгукнувся був і директор школи Іван Лозенко, я вирішив продовжити цю тему. Втім свою імпровізовану екскурсію цією школою ми почали таки з його кабінету: «Тут у мене є багато раритетних речей» -- так він почав нашу розмову. Між іншим, серед них стара книжкова шафа, яку Іван Лозенко відшукав у шкільному підвалі. Вочевидь не всі його попередники були шанувальниками старих меблів, тож викинули її за непотрібністю. Іван Васильович, коли її побачив, одразу сказав, що забирає її до себе в кабінет. Її привели до порядку і вона цілком вписалась в його інтер’єр, ставши зручним місцем для зберігання книжок. 

Всі знимки http://school28.edukit.lviv.ua/

СШN28 Колись і тепер

Однак мабуть найціннішою річчю, яка тут зберігається, є фотоальбом із старими оригінальним фотографіями школи. Переглядаючи ці знимки можна чимало дізнатись не лише про те, як виглядала школа у міжвоєнні роки, а й зрозуміти деякі навчальні методики, які тоді застосовувались. Деякі з них тепер би назвали інноваційними методами навчання. Зрештою дуже часто нове – це добре забуте старе. Між іншим з фотографій видно, що учениці гімназії урсулянок на уроках фізкультури займались також йогою. Але найцікавіше, що деякі сучасні дизайнерські рішення співпадають із тими, що були у міжвоєнні часи. Причому йдеться про дрібні деталі. Наприклад розташування фікусів у вазонках у деяких приміщеннях буквально до сантиметра співпадають із їхнім розташуванням у 30-ті роки минулого століття. Так само з тих часів школа взяла і своє гасло: «Богові, державі, науці». «А що можна кращого придумати?» каже Іван Васильович. І хоча вже йдеться про іншу державу, але гасло залишилось незмінним. 

Вже у 30-ті роки ХХ століття у гімназії уршулянок використовували іноваційні методи навчання. Робота в групах на уроці польської мови

Школа на горі Скельці була заснована монахинями-уршулянками, зараз у Польщі існує три гімназії, які засновані черницями цього ордену: у Вроцлаві, Кракові та Рибнику. Кілька років тому Іван Лозенко познайомився із польськими уршулянками, відвідав засновану ними гімназію у Вроцлаві звідки і привіз фотографії старого шкільного штандарту – тепер вони виставлені в одному із холів. Власне на тому штандарті він і побачив зображення ікони Матері Божої Ченстоховської, з іншого – гімназійне, а відтепер і шкільне гасло. Перший шкільний штандарт було освячено 15 грудня 1935 року. 

Учнівське самоврядування має давню історію

Однак найцікавішою є все ж історія про те, як сестри-уршулянки розбудовували цю школу – поверх за поверхом. А головне – як потім вони повертали кошти за будівництво. Як би тепер сказали, це був великий інвестиційний проект. Звісно таких коштів у чернечого ордену не було, однак монахині не опустили рук та понадіялись на допомогу Божу. Врешті чи то тодішні підприємці, чи то банкіри під чесне слово дали їм потрібну суму на будівництво гімназії. Будівництво довірили одним з найкращих архітекторів міжвоєнного Львова Тадеушу Врубелю та Леопольду Карасінському (відомими за будівництвом сучасного Палацу культури імені Гната Хоткевича, будівлі СБУ та рядом інших проектів у стилі функціоналізму). Так само у функціоналістському стилі вони виконали і нову гімназію на замовлення сестер-уршулянок. А далі починається найцікавіше – з приходом совіцької влади уршулянки мусіли покинути Львів. Звісно, не отримавши ані копійки компенсації за те майно, яке вони залишили у місті. Повністю сплатити позику на будівництво школи вони не встигли. І хоча обставини, за яких вони втратили майно були форс-мажорними, однак, вже будучи у Польщі, до середини 50-х років монахині повертали борг. Врешті продали монастир у Вроцлавку, який вже не використовували, і таким чином повністю розрахувались з боргом. Чесне слово виявилось для них важливішим за інші обставини.

Шкільні ярмарки солодощів проводили ще у міжвоєнні роки

Цікаво, що хоча у міжвоєнному Львові було 14 гімназій, однак заклад сестер-уршулянок був дуже популярним та престижним. Досить сказати, що теологію тут викладав ректор Львівського університету Адам Гертцман. Він, до речі, похований на Личаківському цвинтарі.

Із старих часів у школі збереглося чимало речей та деталей інтер’єру. Наприклад, оригінальний шкільний дзвоник. Звісно, зараз про початок і завершення занять сповіщає електронний, однак іноді трапляються проблеми із напругою, тож як і десятки років тому, доводиться користуватись старим дзвоником.

Репетиція хору в актовій залі. На задньому фоні видно рояль

Так само у школі зберігся і старий пєц. Для опалення його вже не використовують, однак і розбирати так само не планують. Старі речі мають свою естетику, а головне це ті моменти, на яких відбувається виховання дітей – так треба шанувати традиції, адже старі речі надають приміщенню своєрідної естетики. Також не так давно тут вдалось знайти парту, за якою сиділи учні у міжвоєнні роки. «Тепер ще треба знайти автентичну чорнильницю, і це вже готовий експонат для шкільного музею» -- ділиться планами Іван Васильович. Так само із того, довоєнного періоду в школі збереглися ще австрійські фізичні прилади. 

Із новішої історії – фотоальбом із випускниками школи, серед яких можна відшукати невеличке фото юного Богдана Ступки.

Але не менш цікавим виявився і совіцький період школи, коли вона набула репутації націоналістичної. Серед її численних директорів виділяється постать Петра Ковалишина – саме за його директорства школа стала іменною, додавши до свого номеру слова «імені Тараса Шевченка». Однак треба розуміти, що дільниця, в якій вона знаходиться була доволі специфічною, у післявоєнні роки тут жило чимало совіцьких офіцерів. Про це свідчить навіть назва однієї з сусідніх вулиць: Офіцерська. До найвидатнішого українського поета і мислителя у них було вельми специфічне ставлення, отож таку назву школи потрактували як прояв націоналізму, тож із назви прибрали. Натомість Петру Ковалишину вдалось відстояти іншу деталь – вишиті комірчики учнів. Ця традиція збереглась у школі і донині і власне за вишитими комірчиками можна впізнати її учнів. До речі колір вишивки – синій повністю співпав з довоєнним кольорами гімназійної форми.

Ще одна цікава традиція, яку запровадив Петро Ковалишин – навчання музиці. Причому робилось це з набияким розмахом – у школі працював власний симфонічний оркестр, духовий оркестр, вокальний ансамбль, трьохголосий хор. Керували цими колективами не аби хто, наприклад вокальним ансамблем керувала Даниїла Байко – учасниця відомого вокального колективу сестер Байко, згодом – народна артистка України та лауреат державної премії імені Шевченка. Танцювальний гурток вів Мирослав Вантух – згодом художній керівник національного ансамблю танцю імені Вірського. Петро Ковалишин сам був великим шанувальником музики і коли батьки приводили дітей, то особисто перевіряв чи ті мають музичний слух – якщо дитина не мала музичних здібностей, то міг і відмовити.

Згодом музичні традиції у школі занепали, однак зараз відбувається їх відновлення. Є угода із музичною школою, яка проводить тут навчання дітей, ну а в самій школі для цього створено всі умови, наприклад в актовому залі стоїть одразу кілька піаніно на яких діти вивчають основи музики.

Ще одна шкільна традиція – добра математична освіта. На міських математичних олімпіадах учні школи займають одні з найвищих місць, звісно, поступаючись фізико-математичному ліцею та «Євшану». Однак в тих навчальних закладах заняття з математики відбуваються щодня, зрештою, то є спеціалізовані заклади. Так само, як для 28-ї, за замовчуванням, такою «фішкою» є німецька мова. Учні школи, які закінчили коледж при Львівському національному університеті отримують диплом, який дає право вчитись у вищих навчальних закладах Німеччини. У школі навіть проводять німецькою мовою шевченківські вечори, а цього року у школі створився дівочий гурт, який співає українські пісні німецькою, наприклад «Час рікою пливе…»

«А це є наш біль – спортзал» -- показує пан Лозенко мені ще одне важливе приміщення. Основна проблема полягає у тому, що колись тут була капличка – це видно навіть із двох ніш, які залишились у стінах спортзалу. Так само тут збереглися і старі двері – на них помітно візерунки в формі хрестів, однак за совіцьких часів їх хтось перекрутив, аби не було видно, що то таки вирізьблені хрести. Також на стелі можна побачити і напис Dekstra Domini, тобто «Правиця Бога». Директор школи каже, що хотів би відновити капличку, однак такого дозволу ніхто йому не дасть.

У школі хочуть зробити куточок пам’яті загиблих на Євромайдані та в АТО. На жаль, серед них виявились і випускники школи, Володимир Бойків, який загиинув на Майдані та та 27-річний Іван Андрухів, боєць 14-ї механізованої бригади. Відомий львівський скульптор Володимир Одрехівський, який був однокласником Володимира Бойківа хоче зробити меморіальну дошку, яку встановлять на фасаді школи.

А тим часом у школі продовжується життя. У коридорі ми зустрічаємо першокласника Марка, який ще невпевнено вітається німецькою Guten tak. До школи він прийшов разом з мамою та двома молодшими сестричками – наступного року вони підуть до школи. Уже третє покоління.

У «Тюрмі на Лонцького» – проект Тараса Полатайка «Війна. 11 Портретів»

У Львові в четвер, 19 березня о 16.00, у Національному музеї-меморіалі «Тюрма на Лонцького» за участі відомого українського митця Тараса Полатайка відбудеться презентація його проекту «Війна. 11 Портретів».

Знимка http://www.lonckoho.lviv.ua/

Промовистий лаконізм великоформатних монохромних фотопортретів на експозиції виставки «Війна. 11 Портретів» вражає найдужче. У цьому проекті обличчя, очі і голоси людей, чиї душі обпечені війною, покликані на межову відвертість діалогу із глядачами, які ангажуються до розмови про усвідомлення цінності життя, жертовності захисників України та до чину благодійності – про це мені повідомили у музеї «Тюрма на Лонського».

Проект Тараса Полатайка «Війна. 11 портретів» постав після спілкування митця із пацієнтами хірургічного відділення Головного військового клінічного госпіталю в Києві, стартувавши торік у серпні в Національному художньому музеї України в рамках проекту «Леви своїх не лишають». Відтак ці фотопортрети в супроводі аудіозаписів мандрують виставковими залами світу за програмою доброчинного збирання коштів для лікування поранених в зоні АТО. Виставку вже демонстрували в Торонто, Нью-Йорку, Оттаві, Калгарі, Одесі, Києві, Чернівцях та Івано-Франківську.

«У госпіталі я зустрівся із чоловіками, які потрапили туди із фронту з тяжкими пораненнями. Спілкування із ними було не легким. Це люди різного віку й з усіх куточків України – добровольці, мобілізовані, контрактники. У кожного свій досвід мирного життя, але тепер спільний – війни. У найтяжчі хвилини їм допомагало триматися переконання, що вони захищають рідну землю», – каже автор проекту Тарас Полатайко.

Тарас Полатайко – український художник, народився в Україні, від 1989 живе і працює в Канаді та Нью-Йорку. У 1990-х автопортрет художника з серії «You» купив Білл Гейтс для власного кабінету. 2002 р. представляв Україну на Бієнале у Сан Пауло (Бразилія). Серед інших міжнародних форумів, на яких Полатайко представляв Україну та Канаду – Корейська Бієнале (Південна Корея, 2009), Тель-Авівська Бієнале (2011) та Alberta Biеnnіal в Едмонтоні (Канада, 2013). Останнім часом виставляв твори зокрема на Bazel Art Fair (Швейцарія), Priska Juschka Fine Art (Нью-Йорк), у Музеї сучасного мистецтва Монреаля, Фонді Антоні Тапієса (Барселона), The Power Plant (Торонто), Центрі сучасного мистецтва Замок Уяздовський (Варшава), Центрі сучасного мистецтва Дж. Сороса (Київ), Мистецькому арсеналі (Київ), Міжнародному фістивалі кіно і відео «Images» (Торонто), Artspeak (Ванкувер) і Barbara Edwards Contemporary (Торонто). Художника представляють Priska Juschka Fine Art (Нью-Йорк), Barbara Edwards Contemporary (Tоронто) і Douglas Udell Gallery (Eдмонтон). Перформенсну експозицію Тараса Полатайка «Спляча красуня» в київському Національному художньому музеї України дивилося он-лайн близько 3,5 мільйона людей з різних куточків світу.

Завтра Львівська національна галерея мистецтв інтегруватуватиметься у сучасне візуальне мистецтво

У п’ятницю, 13 лютого, о 17.00 годині у Львівській національній галереї мистецтв ім. Б. Г. Возницького, що на вулиці Стефаника 3, у залах основної експозиції мистецтва ХІХ–ХХ ст. відбудеться відкриття проекту сучасного візуального мистецтва «Інтеграції» -- про це розповіли мені у прес-службі Львівського магістрату. 

Знимка wikimapia.org

«Це перша спроба у Львівській національній галереї оживити сталу класичну експозицію новими засобами виразності (відео-арт, аудіо-арт, інсталяція, новий підхід до скульптури та живопису) в стилі контемпорі арт. 

Опрацювавши подібний новітній досвід світового рівня музеїв, і результативність таких проектів для загальної освіченості громадян, ми вирішили впровадити такий «контемпорі» захід у нашу галерею.

Основна мета : внутрувати в класичний музейний простір новітні твори сучасного візуального мистецтва, залучаючи до музею ширше коло глядача, а, основне, молодь», -зазначають організатори.

«Цей проект готується до дня народження Львівської національної галереї мистецтв, а також він буде присвячений бійцям АТО», - додають у Галереї мистецтв

У 22 залах галереї буде розміщено 18 проектів 14-ох учасників – молодих митців, студентів Львівської національної академії мистецтв.

Цього року на Личакові реставруватимуть не лише цінні надгробки, а й вхідну браму

Цього року на Личакові реставруватимуть другу вхідну браму вік якої складає понад 115 років. За словами директора музею Михайла Нагая це першочергове завдання на цей рік, оскільки минулого року музей відремонтував одну вхідну браму – переказали слова Михайла Нагая у прес-службі Львівського магістрату. Крім того, задля естетичнішого вигляду, планується прокласти кілька нових алей, зокрема біля Меморіалу воїнам УГА та біля поховань бійців АТО. Також на цвинтарі планують відремонтувати огорожу, яка зараз перебуває в занедбаному стані. Плануються роботи з реставрації пам'ятників відомим українцям, зокрема Йоахиму Хоминському, професору Заклинському, отцю Авдиковському тощо.

Знимка www.panoramio.com

Цього року планується створення нових «дизайнерських» роздоріжь. За спеціально створеним ескізом, їх має бути 4 або 5, обсаджених вічнозеленими насадженнями в модернізованому стилі. У музеї вже порахували, що ці роботи обійдуться у 700-800 тис.
Раніше я вже повідомляв, що в рамках українсько-польського проекту «Збереження спільної культурної спадщини» (див.: http://lvivreport.blogspot.com/2015/02/blog-post.html) на Личакові планують від реставрувати 8 надгробків та усипальниць, зокрема Гонорати Божецької, Юзефа Чуловського,усипальницю Івана Франка та продовжити роботи з реставрації родинного склепу Северина Гощинського. Також планується відреставрувати надгробкиФранцішка Яворського, Станіслава Кемпінського,надгробок Артура Міліковського  та надгробок родини Скрипців.

Зоряна Іленко дебютувала як художник

26 грудня у львівському кафе-пабі «Біла сова», що на вулиці Вірменська, 1а відкрилась виставка, яка під назвою «Зимова» об’єднала полотна трьох львівських художників – Зоряни Іленко (Павлишин), Олени Малашенко та Олега Мелеха, яка присвячена зимі, Різдву та Львову – про це мені розповіла одна з учасниць виставки Зоряна Іленко (Павлишин).

Роботи Зоряни Іленко (Павлишин) (5)

Цікаво, що для самої Зоряни Іленко (Павлишин), яка більше відома як журналіст та керівник інформаційного агентства «Media-star» ця виставка стала дебютною, причому малярського мистецтва вона навчається у Олени Малашенко, тож усі бажаючі можуть в одному приміщенні одразу оцінити полотна обидвох мисткинь.

Зоряна Іленко розповіла, що кілька місяців тому вона почала писати полотна, присвячені темі АТО. Власне ці картини мали стати основою першої виставки Зоряни Іленко (Павлишин). Оскільки ж вони дуже емоційні та забирають багато енергії, то Зоряна почала писати зимові пейзажі та різдвяні картини. Олена Малашенко, яка готувала «зимову» виставку у «Сові» запропонувала зробити її спільною, так і виник задум зробити виставку трьох художників, кожен з яких представив по 7 своїх робіт.