Із «Поводирем» кобзарськими шляхами

Лайош Молнар чекав мене увечері в офісі на Новому Львові. Була темна пора, тож потрібний будинок знайшов не відразу, далі піднявся на четвертий поверх. Світло там уже вимкнули, адже в інших офісах уже завершили роботу, а пан Лайош може обійтися без світла. Тож увімкнув ліхтарик і знайшов його номер у кінці коридору. Це – кімната площею не більше ніж 10 квадратних метрів. Уже через якийсь час на стіні побачив традиційний для усіх кобзарів, бандуристів та лірників портрет Великого Кобзаря, а ще чимало афіш та портретів його колег по кобзарському цеху, а поміж них велику афішу кобзарського тріо Михайла Барана з синами. Господар цього невеличкого кабінету розповів, що напередодні виступав у Стрию, а завтра планує їхати у Мостиський район, тож його концертний графік надзвичайно напружений.

provse.te.ua

Але ми говоримо не про його концертну діяльність, а передусім про зйомки фільму «Поводир» Олеся Саніна. Пан Лайош  уперше в житті знявся у кіно. Розповідаючи, дістає брайлівський блокнот, де пальцями знаходить сторінку, на якій записав інформацію про роботу на знімальному майданчику. «Загалом я брав участь у зйомках чотирьох епізодів, правда, не знаю, чи всі вони увійшли до фільму, оскільки ще його не бачив, -- каже дебютант. -- Зйомки відбувались пізньої осені та взимку в різних місцевостях. Перша зйомка була в Тараканівському форті, що поблизу Рівного. Там знімали сцену, як кобзарі розходяться по Україні. Другий епізод знімали на Яворівському полігоні, третій – таємну раду кобзарів -- у Гайворонському районі Кіровоградської області. Остання зйомка була у Костопільському районі Рівненської області. Там є базальтовий кар’єр, де знімали сцену знищення кобзарів. Тоді якраз випав сніг, отож там фільмували сцену, як кобзарів женуть етапом. Ми йшли, такі забрьохані, падали. Актори, які грали ролі червоноармійців, кричали: «Пошол вон! Подымайся!». Нас гнали до провалля. А далі вже застосували комп’ютерну графіку, щоб показати, як тіла кобзарів падають у провалля.

Один із сюжетів, у якому нас везуть на страту, знімали у вагоні, що спеціально взяли у музеї. Цю сцену знімали о другій ночі. Отож нас везуть у вагоні, а режисер каже, що треба, щоб ми щось заспівали. Я запропонував «Віє вітер, віє буйний, дуби нагинає» про козака, що на могилі плаче. Однак потім на цей спів наклали фонограму ансамблю «Древо»».

www.youtube.com

Такою, за словами Лайоша Молнара, була його перша роль у кіно. Каже, що попри те, що роль епізодична, для нього важлива, адже зіграв людину свого фаху.

Доводилося терпіти певні незручності. Черги на знімальному майданчику чекав по 5 -- 7 годин, працював у будь-яку погоду, незважаючи на холод, вітер чи дощ. Було таке, що приїжджали у готель о першій або другій ночі, а вже о пів на п’яту треба було їхати на знімальний майданчик.

Зіграв у цьому фільмі завдяки своїй типажності. По всій Україні для цього шукали незрячих. Річ у тім, що не у всіх незрячих ця вада помітна.

Є один  стереотип, який стосується незрячих. Кажуть, вони не здатні себе фізично захистити. Насправді, за словами Лайоша Молнара, незрячі кобзарі дуже часто володіли прийомами козацьких єдиноборств. Зрештою, і до роботи у цьому фільмі залучили одного незрячого, який є палаолімпійським чемпіоном-штангістом. Під час зйомок актор-«червоноармієць» ударив незрячого кобзаря, однак той відповів на удар. «Червоноармієць» одразу впав, закричавши: «Ти хоч попереджуй!». Згодом акторам-«червоноармійцям» почали видавати налокітники та підколінники, щоб вони не травмувались.

Звісно, сподіваємося, що цей фільм щось змінить у житті незрячих, принаймні приверне увагу до їхніх проблем, хоча Лайош Молнар у цьому сумнівається. Але основна діяльність нашого співрозмовника пов’язана таки з кобзарством. І тут згадаємо ще один стереотип про те, що кобзарство – суто українське явище, сутність українського духу. Однак ім’я та прізвище нашого героя свідчать, що не всі кобзарі -- етнічні українці. «Якщо я став кобзарем, то, напевне, в історії були й інші, з походження не українці», -- каже. Лайош Молнар народився у місті Берегово на Закарпатті, тобто він є угорцем і до 7 років розмовляв лише угорською. Українську вивчив, коли його привезли в інтернат для незрячих дітей. І вже в інтернаті захопився музикою. Врешті одного разу до його рук потрапила платівка Андрія Бобира, де під бандуру звучала українська казка «Коза-дереза». Таким чином Лайош познайомився із кобзарством, а далі опанував струнні інструменти. Втім, каже, що кобзарство свого часу було не лише в Україні, а й в Угорщині, однак там грали на чотириструнних кобзах, натомість в Україні на чотири-, шести і дванадцятиструнних інструментах.

Далі ми розмовляємо про традиційні кобзарські інструменти, а також про те, якими з них володіє пан Лайош. Автентична кобза, на якій грав Остап Вересай, мала 6 басів та 6 приструнків – на басах набирали акорди, а на приструнках грали. Кобзи мають різне призначення, наприклад, шестиструнна овальна – акомпонувальна, чотириструнна – соло. Втім зараз кобзи майже вийшли з ужитку – мало хто з виконавців на них грає, хоча всіх, хто грає на традиційних струнних інструментах, називають кобзарями.

Є також кілька видів бандур. Наприклад, у пана Лайоша є 21-струнна старосвітська і сучасна 65-струнна львівська бандура. Різниця між ними не лише у кількості струн, а й репертуарі. Старосвітська бандура дає можливість виконувати тільки автентичний репертуар, натомість на 65-струнній бандурі можна виконувати вже і сучасні пісні. Кобзарство – це складна наука, яка постійно розвивається. Наприклад, був шестиструнний інструмент, а якийсь кобзар вирішив додати сьому струну, потім восьму.

Звісно, пан Лайош цікавився різними інструментами. Ще в інтернаті пробував грати на балалайці, однак відразу відчув, що її можливості надзвичайно бідні, просто тринькаєш собі -- ніякого задоволення. «Бандура порівняно з балалайкою звучить, як оркестр», -- так він порівнює можливості двох інструментів. Однак вважає капели бандуристів неприродними. Їх створили у радянські часи, коли незрячих загнали в УТОС, а бандуристів – у капели, де вони мали славити партію. Бандура – це індивідуальний інструмент, і це пов’язано з українською ментальністю. За словами Лайоша Молнара, в українців так само не було традиції хорового співу, хоча дівчата вечорами збирались, щоб разом поспівати, однак це був гуртовий спів. Чи в капелі, чи у хорі втрачається індивідуальність окремих виконавців, і навіть солісти нічого не зміняють. Українець за своєю суттю є індивідуалістом. Скажімо, козаки воювали за Україну з особистих переконань. Тому для нас і не були притаманні всілякі капели, хори, адже у них кожен виконавець втрачає індивідуальність. Кобзарська культура – це не просто сісти на вулиці й грати, це ще й розмова зі слухачем, адже кобзар мусить знати історію, бути патріотом свого народу.

Як українець Горбачов Совіцький Союз розвалив

Історія залишила чимало цікавих оповідок і легенд про життя видатних особистостей. Зокрема, такі легенди пов’язані з постаттю останнього совіцького генсека Михаїла Горбачова. Оповідають, що він має українське коріння, та й справжнє його прізвище зовсім інше. про цю легенду та багато інших продовжуємо бесіду з видавцем українських історичних карт Ростиславом Новоженцем

Про наукові джерела, на основі яких укладають карти

У нашому Фонді «Україна-Русь» на громадських засадах працює історик Станіслав Семенюк. Він упродовж 30 років досліджував період стародавньої української історії, досконало володіє цією інформацією і на її основі ми робили карту. Також Семенюк написав книги про українські місця в Польщі, Словаччині, Румунії, зараз готує книгу про українські місця в Угорщині. Він дослідив величезний пласт інформації. З’ясував, наприклад, що Краків, колишню столицю Польщі, заснували українці, або, як тоді їх називали, русини, і тільки 999 року польський король Казимир Великий відвоював Краків та приєднав до Польщі.

Ось він -- підпільний агент ОУН в Політбюро ЦК КПСС фото umoloda.kiev.ua

Про реакцію закордонних урядів

Коли я поширив цю інформацію, мало не отримав ноту протесту польського уряду. Однак згодом приїхало польське телебачення. Журналісти спочатку висловлювали обурення, але коли я поспілкувався з телевізійниками, переконався, що вони не знають історії своєї держави. Наприклад, про те, що назва Польща походить від племені полян, які жили під Києвом. Насправді племена полян у 6 -- 7 столітті жили на території сучасного Ополе та під натиском польських племен левітів, на яких, своєю чергою, тиснули германці, вирушили на територію навколо сучасного Києва, і таким чином частина полян залишилась в Ополє, а більшість пішли до Дніпра. Отож від назви українського племені полян походить назва Польща. Це історичний факт.

Росіяни на ці карти не реагували. Втім, коли приходять у цей будинок і бачать табличку «Фонд Україна-Русь» кажуть, що це товариство українсько-російської дружби, тобто вони Русь сприймають як Росію.

Про українські етнічні території

demotivators.org.ua

Це території, де українці проживали компактно і переважно становили понад 50% населення. Навколо України є так звана корона земель, які відійшли до інших держав, але їх освоювали українці.

Якщо йти зліва направо, то насамперед це Придністров’я, далі -- Північ Бесарабії, яка відійшла до Молдови, Південь Буковини, яка відійшла до Румунії, Марморощина -- частина Гуцульщини в Румунії, там досить багато українців живе. У Словаччині – Південна Лемківщина, у Польщі -- Лемківщина, Надсяння, Холмщина, Підляшшя. У Білорусії -- Берестейщина і Гомельщина. В Росії -- Стародубщина у Воронезькому краї, Східна Слобожанщина, яка вклинюється на територію сучасної Росії на 250 км – це Білгородська та Курська області, а також Донщина. До речі, Разін та Пугачов народилися в українській станиці Зимовійській, вони обоє українці, Пугачов узагалі розмовляв тільки українською. Це, безперечно, також Кубань, тобто Краснодарський край, але є ще Чорноморщина – Сочі, Новоросійськ, Ставропільський край, Терщина – ближче до Грузії. Це українські етнічні землі, які відійшли до складу інших держав.

Про українське коріння Горбачова

Він народився у Ставропіллі, але є напівлегенда, що його справжнє прізвище Горбач, і він був членом ОУН, тому його треба нагородити Золотим Хрестом за розвал Совєцького Союзу мирним шляхом. Це жарт, але багато матеріалів свідчать, що він має українське коріння. Взагалі чимало знакових фігур мають українське походження, наприклад, Микита Хрущов. Натомість Брежнєв народився в Україні, однак не мав українського походження.

Про українську Кубань

Після зруйнування Запорізької Січі козаки залишились і створили Чорноморське козацтво. Але Катерина ІІ розуміла, що залишати їх на цих землях небезпечно, і тому їм дали можливість освоїти Тамань аж до Передкавказзя. Вони мали вірчі грамоти, що цариця їм цю територію дарує довіку. Це відбувалося у 18 столітті, але козаки зберегли свою мову і традиції, і Кубань на початку ХХ століття була повністю україномовна. І як тільки з’явилась перша нагода, була створена УНР, Кубань не дрімала, навіть випередила у самовизначенні Галичину, створивши 18 лютого 1918 року самостійну державу. Вона охоплювала Кубань, Ставропілля, Терщину і Чорноморщину, а вже 25 травня 1918 року об’єдналась із УНР. Коли ж українська державність занепала, на Кубані українці нікуди не поділись, і їхній спротив зламав лише голодомор, який спрямували проти українства – він був на територіях українських етнічних земель, зокрема Кубані.

Про донських козаків

Омелян Пугачов. Чи все таки Пугач? ru.wikipedia.org

Це також вільні люди, як і на Запоріжжі. Це також запорозькі козаки, тільки пізнішого часу. Вони переходили на Дон, донські козаки з’явились у кінці 17-го – на початку 18-го століття. Здебільшого це вихідці з України, але до них почав домішуватись російський елемент, і тому через деякий час вони стали уособленням російськості. Асиміляційні процеси там відбувалися потужно і відбились на їх формуванні. І під час Другої світової війни вони виступали за Велику Росію, взяла гору проросійська орієнтація. Натомість кубанські козаки -- це зросіянізовані українці. Але з ними пов’язано також багато бутафорії, тому невідомо, чи вони до того козацтва причетні. Зрештою, в українській армії те саме – взяли собі генеральські чини, яких у козаків ніколи не існувало, одягнули російську чорносотенну форму. Тож спочатку треба навести лад у головах.

(Карколомне завершення. Інтригуючий початок див: http://lvivreport.blogspot.com/2014/12/blog-post_99.html та http://lvivreport.blogspot.com/2014/11/blog-post_25.html).

Військова історія Львова

Збірка нарисів військової історії Львова ХІІІ-ХУІІІ століть «Leopolis militans» побачила світ у видавництві «Апріорі». Автор праці, відомий львівський історик Андрій Козицький розповів, що написав її у популярному стилі, адже добре розуміє, що значну частину історичних знань українці черпають саме з популярних джерел, навіть з не завжди достовірних голлівудських стрічок. З цього приводу він згадав німецького канцлера Отто фон Бісмарка. Той свого часу вжив фразу, яку зараз часто цитують: «Ніколи так не брещуть, як перед виборами, після полювання або ж на війні». Щобільше, народам, які тривалий час не мали державності, доводиться ще й долати легенди, що створили чужинці. Звісно, такими легендами насичена й військова історія Львова. Як приклад, Андрій Козицький наводить легенди, які йому вдалось знайти у мережі щодо облоги Львова військами Богдана Хмельницького: «Навальним штурмом 14-16 жовтня козаки взяли Високий Замок». Тобто навальний штурм тривав 72 години, чого не могло бути. Річ у тім, що у різних джерелах подано різні дати взяття Високого Замку, і автор цього не уточнив. Правда виявилась трохи іншою – замок здобували два дні, першого дня здобули першу вежу, в іншій утримались оборонці міста, другого дня вдалося здобути сам замок, тобто 14-15 жовтня» – розповів історик про наукові здобутки гугл-інтелігенції – так він назвав людей, які основні знання черпають з інтернету. З цією ж облогою пов’язана також легенда про те, як козаки немилосердно грабували руське населення Львова. Постає питання, чому тоді мешканці Львова так допомагали козакам, адже саме українці відкрили їм браму. Насправді ці розповіді з кількох джерел – з опису боїв під Збаражем, Брюховичами і на самому Високому Замку -- ще одна легенда, поширена в мережі. А як було насправді, варто читати в книзі, яка, напевне, принесе чимало задоволення справжнім любителям історії.