Про Юрія Охріменка

Юрій Миколаєвич Охріменко народився 29 травня 1957 року.

З дитинства дуже допитливий і розумний, у Львові поєднав у собі гени мами Емілії Михайлівни з Волині і батька Миколи Овсійовича з Черкащини. Маючи різнобічні таланти, мав широкий вибір з якого обрав професію лікаря–офтальмолога, як і його дядько, відомий офтальмолог з Дрогобича Василь Овсійович, який заснував благодійний фонд охорони здоров’я «ОКО».
Юрко Охріменко з дитинства закоханий у Львів, заснував і став видавцем газети, краєзнавчого тижневика «Мікроскоп пана Юрка» на сторінках якого широке коло письменників, критиків, журналістів, архітекторів, краєзнавців знайомили з таємничими сторінками і проблемами історії, культури, пам’яті Львова. Таким чином Юрко відкрив нам цілі незнані пласти львівських історичних реалій. Для себе лишив лиш слово редактора на першій сторінці де з гумором, дуже влучно і гостро аналізував політичну ситуацію, подавав свіжий погляд на відомі речі, наводив аналогії зі світовою історією, вдало добираючи ілюстрації. Попри те постійно друкував свої наукові розвідки на різноманітні теми – з історії, краєзнавства, дендрології, медицини, гігієни, геодезії, архітектури, мистецтва, політики і філософії.
Багато статей його надрукував Юрій Панишко у збірнику наукових статей «Здоровий спосіб життя».
Він був ініціатором і реалізатором цілого ряду починань, як встановлення меморіальної таблиці вченому-геодезисту Касперу Вайгелю на Саксаганського, Відновлення хреста тверезості на Сихові, визначення й ознакування траси 24 Львівського Меридіану, заснування дендропарку Львівський Меридіан і посадки в ньому їстівних каштанів, сосен та винограду. Імовірно, що при достатній наполегливості з допомогою Інституту геодезії Львівської політехніки на чолі з доктором технічних наук, директор Інституту геодезії професором Корнилієм Третяком вдасться створити і поставити пам’ятний знак на Привокзальній на перетині 24 меридіану і Центрального європейського водорозділу.
Юрій Охріменко спільно з головою Ческої Беседи Євгеном Топінкою ініціював і поставив пам’ятник Швейку у Скелівці (Фельштині) скульптора Андрія Дацка. Також з ініціативи Юрка і Ческої беседи скульптор Дацко створив пам’ятну стелу Шейку для станції Жовтанці, куди найдалі в Україні зайшов бравий вояка. Тепер вирішується питання про її встановлення. Євген Топінка казав: «На мій погляд, образ Швейка – це зображення людини в абсурдних умовах.» В таких, власне, умовах доводиться нині жити нам усім. Юрко не виявив достатньо опірності до буденних побутових обставин, аби їх витримати. Тому й покинув цей світ. Ні для себе, ні для сім’ї статків не збирав, бо часом повторював, що домовина кишень не має. 
Цінував дружбу й інтелектуальне спілкування. Але, виявляється, що жив серцем і мав чутливу, вразливу натуру, що не витримала жорстких реалій. Великими ударами в його житті була втрата мами Мілі, втрата надій українців на Вячеслава Чорновола ( він був у першій сотні «Руху»), втрата приятелів Мирослави Майорчук (Маряни Чорної), Андрія Дороша, Сашка Кривенка, Небесної сотні, ідеалів Майдану.
Він був постійним меценатом Галереї військового однострою на Ринку 42. Ініціював і допомагав організовувати у ній тематичні виставки. Знаходив і купував нові експонати. Пропонував цікаві й унікальні теми, як от «Мілітарні елементи в архітектурі Львова», чи виставка військових ґудзиків, або ужиткових предметів з військової амуніції, збирав експонати про майдан і війну на сході України.
Завжди активно реагував на політичні процеси в нас і у світі, був обраний до місцевих рад. Кілька разів передавав на схід волонтерам куплену ним захисну військову амуніцію, теплі шкарпетки, білизну. Передали навіть власні зимові куртки. 
Юрко неймовірно багато і швидко читав. Тому орієнтувався у всьому, особливо, що стосувалося військових, політичних справ, природи, мистецтва, історії, культури. Він досконало знав Біблію і написав наукову розвідку про рецепти біблійних страв. Так само видав окремими брошурами «Кухня бравого вояка Швейка», «Рецепти з Енеїди» Котляревського, Оповіді з бабусиної скрині, оповідки про львівських пожежників і поліцаїв, та багато іншого. Популяризував у своїй газеті «Мікроскоп» нові мистецькі імена, бо завжди казав, що краще допомагати живим, ніж мертвим. Про це треба й нам усім пам’ятати.

Юрко Волощак

Львовознавець Юрко Охріменко почав готувати для військових

Відомий львовзнавець Юрко Охріменко захопився кулінарією, нещодавно він разом із своїм сином Леонідом розробив рецепт виготовлення сухпайка, який може придатись нашим військовим. Цим рецептом Юрко Охріменко готовий поділитись з усіма зацікавленими, тому надіслав мені для публікації рецепт. Каже, що це допоможе здешевити виготовлення сухпайків не погіршивши їх харчових властивостей.

Знимка www.volynpost.com

«У військовий час життя примушує раціональніше використовувати наявні ресурси. Це стосується і м'яса. Кілограм свинини коштує приблизно 70 гривень. А кілограм свинячого серця близько 40 гривень, бо вважається лівером. Але насправді серце складається із повноцінних білків, майже без жиру. У монголів серце подавали на учтах найшанованішим гостям. Щоправда, через відсутність жиру серце під час приготування робиться твердішим, ніж м'ясо. Але цьому можна зарадити. Пропонуємо свій рецепт. Серце свині, чи волове, звісна річ, Промиваємо. Кришимо сало кубиками зі стороною біля 5 мм. Додаємо до нього сіль та спеції за смаком. Салом набиваємо лівий шлуночок серця. Мітральний клапан не випустить його назовню. Тушкуємо 20-30 хвилин. Тоді серце розрізаємо. Сало при цьому випадає і його досмажуємо, аби утворилися шкварки. Весь процес займає 30-40 хвилин. Раджу спробувати. Дуже смачно. Дуже смачне також сушене серце. Його готують таким чином. Жир з поверхні зрізають. Серце нарізають пластівцями і маринують у суміші солі, перцю чорного та червоного, дрібки паприки та коріандру. з додаванням невеликої кількості оцту 2 доби у холодильнику. Потім висушують. Сушити бажано при температурі 70 градусів, але можна й у духовці при відкритих дверцях. Вага серця зменшується приблизно у 5 разів. Таким чином, з одного серця виходить 70 грамів сублімату. Можна з'їсти його і так. А можна додати до сухого борщу, що його винайшли наші волонтери. Сушене серце, думаю, знадобиться українським бійцям у якості НЗ, бо легке і портативне. Потреба — мати винахідливості. Як казали на Майдані “Ми страшні своїми імпровізаціями”. Але страшні для ворогів. А друзям — милі.»

Станція під Високим Замком

Так склалося, що більша частина сучасних залізничних станцій Львова виникли за його межами й лише згодом, після стрімкого розширення меж міста, опинились у його складі.

geolocation.ws

Так було на Персенківці, не кажучи вже про станцію Сихів, яка ще у 1920-х роках була поряд з однойменним селом – тим, де «вуйки пасли баранів». Зрештою, що говорити про невеликі станції, коли головний залізничний двірець виник фактично на околиці міста. І вже згодом розташовані навколо нього села Левандівка та Богданівка ввійшли до складу Львова, перетворившись на селища залізничників. А безпосередньо біля вокзалу виник новий район міста, який тепер зветься Привокзальною, з однойменним ринком та збудованим ще у міжвоєнні роки РОКСом. Фактично навколо станцій сформувалися нові райони Львова.

Інша історія – станція Підзамче, адже це один з найстаріших районів Львова. цілком ймовірно, що саме тут і виникли перші будівлі княжого городища. Втім від того міста Лева мало залишилось – хіба що кілька церков, будинки переходили від господаря до господаря, їх перебудовували, руйнували та будували знову, тож станція фактично вписалася в середовище, переживши з ним злети та спади.

зkartagoroda.com.ua

На відміну від інших малих залізничних станцій, Підзамче – здебільшого пасажирська станція, напевне, через те, що ця дільниця доволі густо заселена, водночас тут обмаль великих підприємств. Очевидно, раніше Підзамче відігравало помітнішу роль у житті Львова, однак внаслідок лихоліть першої половини ХХ століття воно наче зупинилося у розвитку. Мабуть, тому що під час ІІ Світової війни тут було знищено єврейське гетто, тож на відміну від інших дільниць Львова, Підзамче та прилеглі до нього території залишилися без значної частини мешканців, перетворившись на своєрідний загумінок: з одного боку, поряд з центром, з іншого – це зовсім не престижний район з дешевим житлом.

Однак сама залізнична станція таки втримувала його на плаву: саме звідси починається славнозвісна колія на Личаків, яку вже кілька десятків років не використовують. У ліпші часи на площі перед залізничною будівлею була ще й автобусна станція, аж доки міські райці не вирішили її перенести ближче до околиці Львова. Як результат – місце перед станцією тепер майже порожнє. Тут ви не знайдете дорогих бутиків, натомість на площі -- кілька магазинчиків і кафе, що поєднують естетику соціалізму з капіталізмом: звичне пиво чи квас на розлив і кілька місцевих мешканців, які медитують на лавочці з кухлем пінного напою в одній руці та цигаркою – в іншій. Час минає спокійно, за лузанням насіння та розмовами за життя з філософствуванням про політику. Попри зусилля міської влади перетворити Підзамче на туристичну Мекку, шукати тут іноземців з картою Львова -- майже безнадійна справа. Однак саме тут можна якнайліпше відчути залишки правдивої батярської атмосфери.

wikimapia.org

Оскільки йдеться про один із найдавніших районів Львова, то Підзамче може похвалитися чимало передісторією. І першою ниточкою, яка, цілком можливо, пов’язує її з княжими часами, є розташоване в підніжжі Високого Замку джерело. Відомий львовознавець Юрко Охріменко припускає, що саме про це джерело йшлося  у привілеях короля Лева Даниловича, тож воно мало б називатися Королівським. Мешканці Підзамчого мали право з нього брати воду. «Про те, що тут було джерело, сказано в численних середньовічних документах, які досліджував ще молодий Іван Крип’якевич». Тоді ці землі належали церкві Святого Миколая. У тому, що саме це джерело було Королівським, Охріменко не сумнівається, каже, що це повністю збігається з описами в історичних документах. До того ж – «а більше нема де».

Наразі це припущення Юрка Охріменка, натомість таблиця, яку встановили біля джерела, свідчить про зовсім інше: «11 листопада 1787 року, о 12 годині, об’явилася Діва Марія і подарувала людям це джерело». На пам’ять про цю подію 28 серпня 2005 року лььвів’яни встановили фігуру Матері Божої та обладнали два чималенькі басейни. Джерело є місцем паломництва львів’ян. Утім вода з нього стікає далі схилом гори Високий Замок на штреку станції Підзамче. Напевне, раніше, ще до будівництва станції, потічок насправді тік далі в напрямку Полтви.

Також існує легенда, що саме тут був поранений і похований Максим Кривоніс. Цілком ймовірно, що таємницю козацького поховання забрав колишній Папарівський цвинтар, який ліквідували у зв’язку з будівництвом колії.

Врешті, станція Підзамче стала останнім місцем, де тримали оборону українці 1918 року, а на Високому Замку біля печери стояла українська батарея з трьох гармат, яка обстрілювала зайнятий поляками залізничний двірець.

Цікаво, що значення станції з часом таки зросло, адже спочатку цей напрямок називався бродівським – колія завершувалась у місті Бродах, і лише згодом її з’єднали з колією на території Російської імперії. Так цей напрямок перетворився на київський. Якийсь час Підзамче було вузловою станцією, адже звідси стартувала колія на Личаків – Підгайці, яка тепер втратила значення. Попри всі перипетії, Підзамче залишається важливою пасажирською станцією, в актуальному розкладі якої відображено рух 24 потягів здолбунівського і тернопільського напрямків.
http://www.gazeta.lviv.ua/life/2014/10/11/35271

«Білий кінь», «Унітаз» та інші львівські кав’ярні

Зараз вигадливою назвою кав’ярні вже нікого не здивуєш. Кожен власник намагається вкласти в неї весь політ фантазії та інтелекту, аби заманити клієнта. Виходить іноді скандально, однак у межах пристойності. За радянських часів усе було інакше. Сухі офіційні назви: «Кава», «Соки-води», «Пельменна» або ж «Їдальня N 357 Залізничного тресту громадського харчування трудящих» були ознакою суворого стандарту. Зрештою, назва «Пельменна» нікого з пантелику не збивала, бо ж які пельмені «на сухо». Однак ідеться не про меню, а про назви – сухі офіційні назви давали можливість польоту для народної фантазії з численними  алюзіями, гіпербололами, параболами та іншими художніми прийомами, про які чимало завсідників ніколи і не знали або ж забули одразу після закінчення 10 класу.

Небагато старих кнайп підсовєцького Львова змогли дожити до наших днів у майже незмінному вигляді. Тож я би їм таки надав статус пам’ятки мистецтва. Більша ж частина -- це вже оновлені, гламурні заклади з кавою-гляссе, вишколеними  довгоногими офіціантками або ж банківські офіси, магазини канцтоварів, білизни і т.д. Про ці місця «бойової слави» мені нещодавно нагадав відомий львовознавець Юрко Охріменко.

Червона Калина -- одне з небагатьох кафе у центрі Львова, яке збереглося незмінним з совєцьких часів 

І перший заклад, про який він згадав, це, звісно – «Білий кінь» -- один з небагатьох, який майже не змінився і зберігся до наших часів. Понад те, колись неофіційна назва – «Білий кінь»  стала цілком легальною. Річ у тім, що на панно, яке є в одному залі, зображено табун білих коней. Зараз у багатьох молодих людей може скластися спрощене уявлення про старі кав’ярні, однак це не так. І якщо колись ця кав’ярня отримає статус пам’ятки мистецтва, то це буде цілком справедливо, адже автором цього панно є один з найвідоміших львівських художників Володимир Патик.

Власне завсідниками «Білого коня» є викладачі сусідньої академії ветеринарної медицини та стоматологи з обласної лікарні. Ну а напівтемрява, яка зустрічає кожного, хто заходить у цей підвальчик, створює атмосферу загадковості піратського зібрання.

Втім недалеко, на розі вулиць Личаківської та Сковороди, зараз знаходиться більярдна. Раніше цей заклад називався «Кафедра пана Андрія» на честь бармена, яке тут розливав пиво. Відвідували «Кафедру» студенти-медики.

Оскільки назви тоді були неофіційними, то часом вони відзначалися цинізмом. Наприклад, на розі тих-таки Личаківської та Котика знаходилось кафе з народною назвою «Му-му». Таємниця проста: поруч був будинок, у якому жили глухонімі – власне вони часто відвідували заклад.

Це зараз Львів – туристична Мекка, в радянські часи було все простіше, тож у самому центрі, поруч із Галицьким ринком, стояло кафе «Утро нашей родины», що працювало з 7 години. У тому будинку знаходився готель «Колгоспний». Тож, за благородним задумом державних чиновників, селяни, які приїхали на Галицький ринок торгувати, мали б зранку там поснідати. Але це, як розповідає Юрко Охріменко, було в теорії. На практиці ще перед 7-ю біля дверей кафе збирались місцеві «хроніки» і дуже обурювались, якщо кельнерка запізнювалась бодай на хвилину.

Втім недалеко, на розі вулиць Сербської та Валової, розташовувалась ще одна відома забігайлівка «Дзеркало». Її назву пов’язували з величезним випуклим дзеркалом, яке встановили на розі цих вулиць для того, щоб автомобілісти могли бачити, що відбувається за поворотом.

І вже на Новому Світі, в районі «Львівської політехніки», було популярне кафе «5 кутів». Ця назва виникла через неправильну форму перехрестя, на якому розташований заклад. Ну і звісно, знаменитий «Унітаз». Назвали цей півпідвальчик так, тому що неподалік був  магазин сантехніки.

На жаль, це лише короткий екскурс старими львівськими кав’ярнями. Вони мали сотні неофіційних назв, більшість яких відійшла разом з нехитрою совєцькою епохою. 

Королівське джерело під Високим Замком

«11 листопада 1787 року о 12 годині об’явилась людям Діва

Марія і подарувала людям це джерело» -- цей напис можна прочитати біля джерела на Підзамчому. Воно таки є справжнім місцем паломництва львів’ян, де облаштовано два басейни, які наповнюються джерельною водою. Поруч -- фігура Божої Матері, яку встановлено 28 серпня 2005 року та Хресна дорога, яка знаходиться неподалік.

Втім вода з джерела тече далі, вниз по схилу, звідки стікає на штреку – цей мініводоспад можна спостерігати безпосередньо на залізничній станції, звісно, якщо у той момент на колії немає потягів. Можемо припускати, що раніше це був потічок, який ніс свої води у тоді ще не засмічену Полтву.

До джерела за свяченою водою

Але це  –  офіційна версія появи джерела, однак не так давно львовознавець Юрко Охріменко висловив припущення «Львівському репортажу», що насправді це джерело набагато давніше і, коли воно з’явилось, достеменно нікому не відомо. Однак вже у 14 столітті мешканці Підзамчого таки пили його воду. Щоправда, тоді воно називалося Королівським.

Вода з джерела стікає на штреку

Юрко Охріменко стверджує, що згадки про королівське джерело у Львові не раз трапляються в середньовічних документах. Це, зокрема, привілей короля Лева Даниловича, який дозволяв міщанам користуватись водою з джерела, розташованого на грунтах, які належали церкві святого Миколая. Ці документи не раз досліджував молодий Іван Крип’якевич, однак, де саме розташовувалось це джерело, досі ніхто не знав. «Грунти, що належали церкві святого Миколая, простягались від сучасного проспекту Чорновола і до долини Полтви», -- стверджує Юрко Охріменко. Власне у цій частині Львова це єдине джерело з потужним дебетом води, тому воно й було королівським – наступні правителі Галичини підтверджували цей привілей для мешканців Підзамча, аж доки внаслідок поділу Польщі 1772 року Львів не потрапив під владу Австро-Угорщини. Нова влада одразу почала масштабні реформи – тоді були розібрані міські мури та фортеця на Високому Замку. Щодо джерела – 1787 року тут з’явилась Матір Божа, що й врятувало його від знищення. Джерело пережило ще кілька держав, зокрема, й часи атеїстичної тьми.

Єврейський мотив Успенської церкви

Іноді для того, щоб зробити відкриття достатньо лише подивитись догори і уважно придивитись до звичного пейзажу чи екстер’єру. Наприклад прогулюючись вулицею Руською. Вулиця, зауважимо коротка, втім насичена пам’ятками історії та архітектури, а головне – докладно описана у всіх путівниках про Львів. Настульки докладно, що є навіть окремі путівники про цю вулицю.

Але навіть за цих умов гуляючи вулицею Руською під шум трамваїв варто іноді піднімати голову догори, щоб докладніше роздивитись, приміром, фризи на Успенській церкві.

Відомий львовознавець Юрко Охріменко нещодавно мені розповів, що таким чином він знайшов цікаву деталь на фризі – напис єврейською мовою (вочевидь на івриті).

Отож там, між іншим зображено сюжет як Мойсей пасе вівці коли помітив кущ, що незгорає  -- неопалиму купину. Коли він підійшов до нього, то почув звідти Бога, який сказав йому вивести свій народ в Ізраїль. Коли Мойсей запитав, хто це, той відповів «Я той, хто є».

Отож, якщо уважно придивитись до зображення неопалимої купини, то в центрі квітки можна помітити чотири єврейські літери. До речі, одна з них, судячи по всьому нагадує букву єврейського алфавіту «Йод», ще одна – «Вов». Цілком ймовірно, що в такий незвичний спосіб художник намагався показати Бога в його імені – Ягве.

Власне кажучи старі єврейські написи, для Львова не є дивиною – здебільшого вони зроблені на ідиші і це є реклами єврейських магазинчиків. Однак єврейський напис на християнській церкві – такого на фасадах чи в інтер’єрах інших церков у Львові ви не зустрінете. Однак Успенська церква таки має свій власний єврейський мотив.