Про що писали львівські газети у грудні

1 грудня 1946 року, «Вільна Україна»

Звичайний день Львівщини

Яворів

Совіцький дирижабль над Львовом. Знимка nv.ua

Яворівський хор – один з найкращих колективів художньої самодіяльності на Львівщині. Він користується великою любов’ю серед населення. Колектив хору виступає з концертами не тільки в селах свого району, а й в інших районах області – Краковецькому, Івано-Франківському, Городокському, Немирівському.

Тепер хор готується до святкового концерту 5 грудня. На цьому концерті буде виконано літературно-музичний монтаж на тему про Сталінську Конституцію.

Так починалась слава львівських автобусів.Знимка www.istpravda.com.ua

3 грудня 1946 року, «Вільна Україна»

Зимовими вечорами…

По клубах і червоних кутках Червоноармійського району м. Львова.

В житті студентського колективу клуб став центром культурно-масової і політичної роботи. В ньому по середах і суботах влаштовуються лекції на політичні, наукові й літературні теми. В неділю завжди відбуваються масові вечори, на яких виступають гуртки художньої самодіяльності. Періодично демонструються кінокартини.

Тільки в останній час в клубі були прочитані лекції про міжнародне становище, про роман О.Фадєєва «Молода гвардія», демонструвався фільм «Здравствуй, Москва», відбулося кілька концертів. В клубі успішно працюють хоровий і драматичний гуртки, створено джазовий і духовий оркестри. Гуртками художньої самодіяльності охоплено понад 100 студентів.

Радощі совіцьких школярів. Знимка www.youtube.com

13 грудня 1946 року, «Вільна Україна»

Агітпункт розгортає роботу

Дільниця, де міститься наш агітпункт – по суті околиця Червоноармійського району. Вона охоплює низку вулиць, що прилягають до Стрийського парку: Гончарова, Кримську, Кубанську, площу Патріотів, Військову вулицю та ін..

Знайомство наших агітаторів з населенням відбулося ще під час підготовки до виборів у Верховну Раду СРСР. Тоді агітатори, що працювали на виборчій дільниці N75, цілком впоралися з поставленим перед ними важливими завданнями. Вибори на дільниці пройшли чітко і організовано, при високій активності населення, на належному політичному рівні. У виборах взяли участь всі виборці дільниці, всі вони віддали свої голоси за кандидатів блоку комуністів і безпартійних.

У 40-ві роки ці пики висіли на на Ратуші. Знимка zbruc.eu

19 грудня 1967 року, «Вільна Україна»

Скільки ходити в шортах?

Питання це виникло несподівано. І зовсім не в жаркому приморському місті, а на невеличкому тихому прикарпатському полустанку, куди мене закинула доля відрядженого. До прибуття електрички залишалася година. Чим зайняти ці втомливі хвилини очікування? До найближчого містечка було далекувато – кілометрів чотири. І мимоволі довелося стати споглядачем тихого, я б сказав напівсонного пристанційного життя.

Змірявши вздовж і впоперек перон, я зупинився біля тупика, де розвантажувалася залізнична платформа. Картина, що зацікавила мене була досить банальною. Двоє тендітних дівчат перевантажували вапно з вагона в кузов полуторки, а водій машини, присівши в холодочку, без крихти цікавості розглядав карикатури в уже досить заяложеному журналі.

Відкриття пам'ятника Лєніну в січні 1952. Знимка nv.ua

3 грудня 1991 року, «За вільну Україну»

«Босими далеко не зайдемо»

Як вийти з цієї скрути, поки взуттєві фабрики не наростять виробництво? Мені здається, наша місцева влада знайшла непоганий вихід – виїзну торгівлю. Щодня я посилаю на підприємство 3-4 бригади продавців, які там торгують. І робітники дуже задоволені, бо мають можливість купити собі туфлі, чоботи без черги, просто на виробництві. Як правило, заявки трудових колективів задовольняються стовідсотково.

Інша річ, що не всі підприємства, організації дбають про своїх працівників, не подають заявки на виїзну торгівлю. Є проблеми у пенсіонерів, студентів, але, вважаю, і їх можна вирішити, бо маємо приклад ряду шкіл, які замовляють взуття не тільки для педагогічних працівників, але й для учнів. Тобто виїзною торгівлею чи нормованим розподілом можна скромно взути все населення.

А тим часом Україна побудує свою економіку, яка буде повернена обличчям до потреб людини, я в це глибоко вірую

Ольга Кулик, директор фірмового магазину «Взуття».

Місто дитинства Станіслава Лема

Мабуть одна з найкращих книг про Львів, при тому Львів міжвоєнний належить перу польського письменника Станіслава Лема. Так сталось напевне тому, шо Львів для Станіслава Лема – це місто, де він провів свої дитинство, це місто, яке живе лише у його спогадах. Українська версія книги у перекладі Лариси Андрієвської побачила світ у «Піраміді» у 2002. Втім що там довго розказувати – найкраще це читати і уявляти той втрачений Львів.

Знимка philologist.livejournal.com

Ми мешкали на вулиці Браєрівській[Браєрівська — нині — вул. Богдана Лепкого], під четвертим нумером, на другому поверсі[...на другому поверсі — фактично на третьому — перший поверх у довоєнному Львові називали бельетаж]. Гуляти зазвичай ходили — батько та я — до Єзуїтського садка[Єзуїтський садок — нині — парк. ім. І. Франка] або алеєю Міцкевича[Алея Міцкевича — нині — вул. Листопадового чину] вгору, у напрямку церкви святого Юра. Не знаю, навіщо батько носив ціпка, бо він на нього тоді не спирався. Зимовими полуднями, коли в садку було ще надто багато снігу, ми прогулювалися по Маршалковській[Маршалковська — нині — вул. Університетська], повз Університет Яна Казимира, де, закинувши голову, можна було оглядати великі напівоголені кам’яні постаті в чудернацьких, так само кам’яних капелюхах. Вони виконували свої незрозумілі функції: одна сиділа, друга тримала розкриту книгу, сперши її на голе коліно. Постійне задирання голови було болісним, тож переважно я оглядав батька, який крокував збоку — до висоти колін, ненабагато вище. Якось я помітив, що на батькові не його звичні шнуровані черевики, а якісь геть мені незнайомі — гладкі, без слідів застібки. Зникли також гамаші, з якими він не розлучався. «Звідки в тебе такі черевики?» — спантеличено спитав я, а тоді почув із висоти чужий голос: «Ти диви, який сміливець!». Це взагалі був не батько, а якийсь абсолютно чужий дядько, до якого я не знати як причепився. Батько йшов на кілька кроків позаду. Я напудився. Це було надзвичайно неприємне відчуття, якщо мені вдалося так добре його запам’ятати. 

Галицька каса ощадности. Знимка abl-lv.com

Єзуїтський сад був не надто великий, але я все ж примудрився якось у ньому загубитися. Було це одначе так давно, і я був іще таким малим, що це власне не мій спогад — мені про це лише розповідали. Поміж високими кущами, якщо не помиляюся, ліщини, бо вони мали червоні гілки, в одному місці стояла велика бочка з водою. Здається, через тридцять років я переніс її до оповідання «Сад темряви». Правду кажучи, Єзуїтський сад не становив жодної принади. Інша річ — Стрийський парк. Там було озерце у формі вісімки, а праворуч відкривалася алейка, що вела на край світу. Може, тому, що я ніколи туди не ходив, не знаю. Але здається, я сам це вигадав і навіть досить довго був схильний у це вірити. Стрийський парк мав плутану топографію, а ще багатообіцяюче сусідство виставкового терену Східних Торгів[Східні Торги — вересневий міжнародний ярмарок, який відбувався 1919-1938 років на території Стрийського парку]. Узимку та влітку над ним панувала вежа Бачевського, чотирикутна, зусебіч викладена рядами повних кольорових пляшок. Мене страшенно цікавило, чи там справжній лікер, а чи тільки фарбована вода, але цього ніхто не знав.

Вулиця Академічна. Знимка allday2.com

До Стрийського парку зазвичай їхали фіакром, а до Єзуїтського садку йшли пішки. А шкода, бо дорога біля Університету була викладена особливою бруківкою, дерев’яною, і кінські копита, вдаряючи в неї, видавали особливий звук — начебто під сподом крилася якась глибочезна прірва. Це не означає, що близькі проходки не справляли мені приємности. При вході в сад сидів чоловік із «колом щастя». Мені кілька разів удалося виграти бляшану папіросницю з жовтуватими стрічечками для притримування папіросів, але частіше щастило лише на двосторонні кишенькові люстерка. Були там і візочки з морозивом, їсти яке було не вільно. А згодом, коли я вже трохи підріс, то часом зустрічав там Анусю. Ця бабуня, ненабагато вища від мене, у дротяних окулярах, із кошиком прецлів[прецлі (львівськ.) — кренделі] була колись моєю першою нянею. Прецлі коштували або п’ять грошів пара — і саме цих я волів, або — грубі — п’ятак за штуку. На десять ґрошів тоді казали «шостак» — це була поважна сума. Додому зі саду ми поверталися або навпростець, або окружною дорогою — через площу Смольки[площа Смольки — нині — площа Григоровича] з кам’яним Смолькою посередині. Окружний шлях обирали з метою купити в крамниці Оренштайна фрукти чи навіть вишневий компот у бляшанці, який був нечастим делікатесом. На вітрині завжди пишалися піраміди рум’яних яблук, помаранчі й банани з овальними наліпками, оздобленими написом «Fyffes». Я запам’ятав це слово, але й досі не знаю, що воно означає. Трохи далі, там де починається вулиця Яґайлонська[Яґайлонська — нині вул. Гнатюка], було кіно «Марисенька»[ кіно «Марисенька» - зараз у приміщенні колишнього кінотеатру міститься духовний театр «Воскресіння»]. Я дуже його не любив, бо ходив туди з мамою, коли вона, здається, не знала, що зі мною робити. Я не розумів того, що відбувається на екрані. Це мене страшенно знуджувало. Нерідко закінчувалося тим, що я нишком поволі зісувався з фотеля й навкарачки досліджував холодну долівку між ногами людей. Однак це також швидко набридало. Тож мусив чекати, поки фільм закінчиться. На полотні панове й панії безгучно розтуляли й закривали роти, лише пригравала музика. Спершу фортеп’янова, а потім, здається, з грамофонних платівок.

Знимка blog.i.ua

Але ми все одно мусили повертатися додому. З площі Смольки йшли вулицею Подлевського[Подлевського — нині — вул. Гребінки], загалом нецікавою, а потім маленькими вуличками Шопена й Монюшки, де сильний запах кави з поблизької фабрики сповіщав, що от-от стане видно нашу кам’яницю. Залізна брама була стара й масивна, далі — кам’яні сходи. Задніми сходами, отими кухонними, ходити не належало. Вони були спіральні, тож дуже круті, і видавали глухе бляшане відлуння. Щось мене туди тягнуло, однак на подвір’ї, через яке треба було спершу пройти, водилися щури. Якось один із них з’явився аж у нашій кухні. Але тоді я вже мав років десять, а то й одинадцять. Щур був страшний — коли я пішов на нього з кочергою, він скочив мені на груди. Я втік і не знаю, як склалася його подальша доля.

Галицький сейм. photoshare.ru

Ми займали шість покоїв, одначе власного я не мав. При кухні був прохідний покій із лазничкою за дверима, пофарбованими в тон стіни, старою канапою й теж старим бридким креденсом, у якому мама тримала припаси. Далі коридор, а в ньому — двері до їдальні, батькового кабінету та спальні батьків. Окремі двері вели до особливої зони — почекальні для пацієнтів і батькової ординаторської. Я мешкав начебто всюди й начебто ніде. Спершу спав із батьками, потім на тапчані в їдальні. Я намагався оселитися в якомусь місці на постійно, але чомусь із цього нічого не виходило. Коли було тепло, я окуповував маленький кам’яний балкон у батьковому кабінеті. Звідти атакував довколишні кам’яниці, бо їхні комини, хлюпаючи димом, перетворювалися на військові кораблі. Не менш охоче я бував там Робінзоном або й самим собою на безлюдному острові. Мої зацікавлення, мов той в’юн, від самого початку крутилися довкола гастрономічних вражень, тому провідною справою було накопичування провізії. А саме, лущеної кукурудзи в маленьких паперових трубочках або навіть бобів, а коли був сезон, то й черешень, які ще й виконували роль стратегічної сировини — кісточками можна було незлецьки стріляти з короткоствольної чи звичайної зброї, стиснувши її у пальцях. Часом я цупив кавові карамельки-«гоп’єси», часом конфісковував зі столу рештки обіднього десерту. Я обкладався тарілочками, мішечками, пакетиками й починав важке й повне небезпеки життя самітника. Грішник, навіть злочинець, я мав над чим замислитися. Адже я навчився вламуватися до середньої шухляди креденса в їдальні, де мама ховала пляцки й торти. Я виймав верхню шухляду й ножем обрізав круги солодкого тіста, споді¬ваючись, що ніхто не помітить їхнього зменшення. Потім збирав і з’їдав крихти, а ніж — знаряддя злочину — старанно облизував, аби знищити сліди. Іноді понура пристрасть до зацукрованих фруктів, якими прикрашали кондитерські вироби, боролася в мені зі здоровим глуздом і я неодноразово облуплював глазуровану поверхню. Я обдирав її від зеленого очерету, який солодко скрипів на зубах, від помаранчевих шкоринок і цукатів, роблячи лисини, не помітити які було неможливо. А потім із відчуттям безнадії та зі стоїчним відчаєм очікував наслідків свого фатального вчинку.

Про що писали львівські газети у серпні

2 серпня 1946 року, «Вільна Україна»

До Львова привезли пальми з Абхазії

Львівський трест зеленого будівництва завіз до Львова з Нового Афона (Абхазія) 700 штук декоративних пальм.

Ці пальми будуть висаджені в оранжереї Стрийського парку. Взимку ними будуть прикрашені львівські театри, а літом вони будуть в парках міста.

7 серпня 1946 року, «Вільна Україна»

А пальми таки у Львові були. Знимка photo-lviv.in.ua

 

А це вже сучасна пальма у Львові. Знимка ru.wikipedia.org

В Немирові втратили смак до вивчення теорії

В Немирівському районі несерйозно ставляться  до справи марксистсько-ленінського навчання комуністів. Коли зимою в районі дещо робилось, то тепер райком партії і його перший секретар тов. Пинюгін зовсім забули про марксистсько-ленінське навчання комуністів та радянського активу. Досить сказати, що за сім місяців питання теорії ні разу не виносилось на обговорення райкому партії. Партактив району перестав вчитись, а у райкомі партії цього ніби не помічають. Правда тов. Пинюгін намагається доказати, що в Немирові не так то й погані справи в справі теоретичного навчання комуністів.

9 серпня 1946 року, «Вільна Україна»

Там, де не керують хлібозаготівлями

Краковецький район один з перших районів у області почав косовицю хліба . З перших днів жнив у районі розгорнулась молотьба.

Від початку збиральної кампанії минув місяць. Здавалося, що керівники району вживуть усіх заходів до того, щоб одноразово з розгортанням жнив та молотьби забезпечити масове здавання селянами хліба в рахунок хлібопоставок.

Але цього не сталося. Краковецький район ганебно відстає з хлібопоставками. На 5 серпня план хлібозаготівлі тут виконано лише на 6,4 проц.

Чим же пояснити те, що в Краковці так неприпустимо зривається виконання плану хлібозаготівель?

Перш за все тим, що тут керівництво району не забезпечило широкого розгортання масово-роз’яснювальної роботи серед населення по достроковій здачі хліба державі, не мобілізувало партійні, комсомольські та радянські організації на виконання плану хлібозаготівлі

25 серпня 1946 року, «Вільна Україна»

На Львівщині можна вирощувати кавуни, дині, сині баклажани і перець

(Про досвід радгоспу Щирець)

Якось навесні у Львові відбувалася обласна нарада спеціалістів сільського господарства.

Говорили тут про підготовку до весняної сівби. Секретар обкому партії тов. Грушецький, що виступив на нараді, звернув увагу присутніх на те, що Львівська область мусить бути передовою не тільки по вирощуванню зернових, але й інших культур і, зокрема, овочів. Ніяк не можна погодитись, -- говорив тов. Грушецький, -- з думкою деяких людей, що на Львівщині не можна вирощувати прекрасні помідори й перець, смачні кавуни і дині.

Підняте питання було дуже доречниим. Його обговорювали на всі лади. Були висловлювання й такі, що, мовляв, пробували робити це й раніше, та нічого не виходило. Але переважна більшість присутніх на нараді згодилася на тому, що нічого гаяти час, треба починати розводити городину тепер, з цієї весни.

4 серпня 1967 «Вільна Україна»

Чекають… аварії

У Львові по вулиці Галицькій, 10, на подвір’ї височать два чотириповерхові будинки, так звані флігелі. Кілька років тому там жили люди. Але коли до Ленінського райвиконкому надійшов перший сигнал про те, що вони можуть завалитися, всі мешканці з них були відселені. І добре, що це було зроблено своєчасно. Незабаром в окремих квартирах почали обвалюватися стелі, балкони.

Тоді ж у виконкомах міської і районної Рад депутатів трудящих керівні працівники констатували: «Будинки аварійні і підлягають знесенню».

Висновки цілком правильні. Флігелі дійсно треба було негайно розібрати. Та минали роки, а про виконання поставленого завдання ніхто і не думав. Правда у 1966 році з цього приводу у Ленінському райвиконкомі точилося багато різних розмов. Та далі справа не пішла. 

І ось тепер стоять ці два флігелі як пам’ятники безгосподарності. Райкомунгоспівці, боячись, щоб будинки не завалились, з усіх боків підпирали їх великими стопами. Однак гарантії , що цього не станеться, ніхто не дає. А в будинок тим часом прийшли нові господарі – щурі. А такі «сусіди» завдають багато шкоди магазину N3 фірми «Одяг» і громадянам, які мешкають поряд з аварійними будинками.

Виникає запитання: коли ж нарешті працівники Ленінського райвиконкому перейдуть від слів до діла?

19 серпня 1967 «Вільна Україна»

З трудовою перемогою автобусобудівники!

З конвеєра складального цеху ЛАЗу зійшла 40-тисячна машина

Вчора львівські автобусобудівники зібрались на загальнозаводський мітинг, присвячений відкриттю монумента великому вождю і засновникові Комуністичної партії, Радянської держави, вчителю трудящих всього світу – Володимиру Іллічу Леніну.

Ще одну радісну подію відзначив у цей день колектив заводу – з конвеєра складального цеху зійшов 40-тисячний автобус. Це передсвятковий рапорт рідній Батьківщині, трудовий подарунок 50 роковинам Великого Жовтня.

-- Сьогодні, -- сказав у своєму виступі директор заводу О.Ф.Следь, -- колектив львівських автобусобудівників відзначає славну сторінку в житті заводу – з конвеєра складального цеху зійшов 40-тисячний автобус. Порівняно недавно – 10 років тому, завод виготовив першу промислову серію ЛАЗів – всього 300 штук. А сьогодні ми можемо з гордістю сказати – машини з маркою «Львів» курсують по всіх магістралях країни, по багатьох дорогах за рубежем. А до кінця п’ятирічки ми будемо випускати 10 тисяч автобусів на рік. 

6 серпня 1991 року, «За вільну Україну»

В'ячеслав Чорновіл. Знимка www.kryjivka.lviv.ua

Готується осінній наступ

На черговому засіданні ради Львівської обласної організації Української республіканської партії вирішено провести 1 вересня у Львові обласну маніфестацію проти підписання союзного договору. У ній повинні взяти участь усі райони і міста Львівщини. Розпочнеться маніфестація о 15 годині. Вона пройде центральними вулицями Львова і завершиться масовим мітингом біля оперного театру.

Водночас рада ЛОО УРП прийняла рішення про масовий виїзд у Київ 15 вересня для участі у загальноукраїнській маніфестації. Мета її така ж – не допустити підписання нового союзного договору.

20 серпня 1991 року, «За вільну Україну»

Львів, 19 серпня

Вже з самого ранку, довідавшись про путч у Москві, до обласної ради поспішили народні депутати України, депутати місцевих рад.

Голови Львівської обласної Ради В’ячеслава Чорновола на місці не було. Вчора о 14 годині він прибув із Запоріжжя до Києва. У другій половині дня В’ячеслав Чорновіл передзвонив до першого заступника голови Львівського облвиконкому Степана Давимуки. Він повідомив, що мав намір взяти участь у роботі Президії Верховної Ради України. Але його на це засідання не допустили. Воно почалося без кворуму. В’ячеслав Чорновіл розцінив виступ Леоніда Кравчука по телебаченню як обтічний і невизначений.

Львівське рондо Алли Рогашко

Львів є темою для відомих письменників, які у своїй творчості звертаються до сюжетів з історії та життя Львова. Уривки з їх творів, де описано львівське життя у їх художній інтерпретації я друкував раніше. Але що особливо приємно – наше місто дає натхнення для літературних дебютів. Наприклад львівською темою розпочала свій шлях у літературу письменниця із Рівного Алла Рогашко. 2015 року у видавництві «Клуб сімейного дозвілля» вийшов у світ її перший роман «Осіннє Рондо місячної ночі». Дії уривку з І розділу роману розвиваються паралельно у 1891 році та 2010 роках. Що ж, цікаво почитати, яким побачила Львів у двох часом вимірах молода письменниця.

Знимка bukvoid.com.ua

* * *

(уривки з 1 розділу, події розвиваються в 1891 р).

...Софія намагалась не вникати у батькові розповіді про роботу і життя міста, хоч вона дуже любила Львів. Але те, що річку вирішили і вже давно почали ховати під землю, для неї було дико і незрозуміло. І дуже шкода. Той красивий Львів, перетнутий рікою, з мальовничими арками мостів і прибережними алеями вона пам’ятає лише з дитинства та зі світлин, що зберігались у їх сімейному фотоальбомі. Вона не уявляла і не розуміла, навіщо хтось прийняв таке рішення: сховати, закопати річку?! Кому вона заважала? Це ж так неприродно! Так, вона чула з розповідей батька, що коли кілька днів підряд невпинно падав дощ, Полтва затоплювала приміські вулиці. Але невже не можна було щось із цим зробити? Через цю ситуацію з річкою батько й пішов у політику. Він намагався хоч якось зарадити, щоб урятувати те, що лишилось від неї. Втім, зізнавався в пориві відвертості, що це марно. Це вже невідворотній процес...

* * *

...Швидко діставшись вулички, вона сповільнила ходу й прислухалась до шурхання опалого листя під ногами. Як славно воно шелестить — наче вишіптує свої секрети. Все ж чудова пора — осінь. І хоча Софія більше любила весну, утім, обожнювала прохолодні осінні ранки, в мороку яких чується дзвін костелів і соборів; затишком огортали душу дивовижні теплі вечори, коли янтарно-гранатове й сліпучо-жовте вбрання на деревах перетворювалось на ледь золотаву, мерехтливу у вечорових сутінках романтично-меланхолійну казку... 

* * *

(уривки з наступних розділів, події розвиваються в 2010 р.).

...Любка задоволено всміхнулась і відвела погляд за вікно, де бурлило звичне життя великого міста. Як вона любила іноді приїхати сюди, сісти у перший-ліпший трамвай і поринути в саму його серцевину, споглядаючи вражаючу архітектуру і приємну суєту! Як вона любила іноді приїхати сюди, сісти у перший-ліпший трамвай і поринути в саму його серцевину, споглядаючи вражаючу архітектуру і приємну суєту! Як любила відчувати під підошвами бруківку, якою ходили ще багато століть тому, всотувати в себе ту неповторну атмосферу величності у поєднанні з винятковим затишком — щоразу місто гостинно приймало її, злегка відхиляючи завісу своєї таємничості і загадковості. А як не хотілось їй щоразу полишати його й повертатися додому! Зате тепер Любка відчувала, що баланс відновлюється: відтепер вона стане мізерною частинкою його, а воно — значною частиною її життя...

* * *

...Уже за годину Любка сиділа в маршрутці й споглядала краєвиди старого міста, де бурлило звичне повсякденне життя, в яке хотілось швидше поринути. Вона не доїхала до потрібної зупинки й вийшла трохи раніше, щоб пройтися пішки. 

На вулиці шалено пахло кавою. А ще – квітами, що цвіли на клумбах, яких тут безліч на кожному кроці. Взагалі, старий Львів має свій надзвичайний, неповторний запах, який не сплутаєш з жодним іншим. І якби Любку привезли сюди із зав’язаними очима, вона би впізнала по запаху, що то є Львів. Не кажучи вже про звуки: то просто-таки ціла симфонія старого міста, у якій задіяно безліч інструментів. Це бій ратушного годинника, дзвони старовинних соборів, храмів і капличок, шум проїжджаючих трамваїв і маршруток, людський гамір і якась особлива суєта, притаманна лише цьому місту. Здається, лише тут можна в будь-яку мить почути невідомих мелодій, що виконує одинокий сопілкар просто посеред вулиці, чи ж досконалу гру саксофоніста в одній із вуличних кав’ярень...

* * *

...Вона пригадала вчорашній день – він був чудовий! Посмакувавши кавою з пляцком, вони ще трохи поблукали ранковим, майже порожнім містом, посиділи, обійнявшись, на лавці коло Оперного, де вже почали збиратися затяті шахісти із люльками в руках, і пішли до неї. Пішки. Сашко повів її через весь Стрийський парк, і виявилось, що Львів не такий уже й величезний, яким видавався їй досі. Вони повагом проходжалися красивими просторими алеями і всотували в себе неповторні пахощі, що видихала соковита зелень дерев. Згодом алеї змінювалися на вузенькі стежини, і цивілізований акуратний парк поступово перетворювався на незаймані лісові нетрі. Птахи заливалися у щебеті, радіючи, що опинилися в цій неперевершеній райській флорі, а білки, не боячись, вибігали назустріч, нахабно сподіваючись на якогось гостинця...

* * *

...Хоча у Львові Любка жила більш як півроку, серце її щоразу завмирало, коли вона опинялася в центральній частині старого міста. Вона не могла насититися ним, його граційністю та винятковою атмосферою. Її досі вражали ці вузенькі вулички, дбайливо вимощені бруківкою й перетнуті трамвайними коліями. Подумати лишень: як вдається розминутися транспорту, який рухається назустріч один одному цими тісними вуличками так швидко? Спочатку це трохи лякало жінку, але з часом вона до цього звикла... 

* * *

...Він узяв її руку й вони вийшли на балкон. Від панорами, яка відкрилась перед ними, Любка аж оторопіла. Будинки під червоними покрівлями просто тонули в яскравій зелені дерев, подекуди випиналися верхівки старовинних пам’яток. Он чудово видно Кафедральний собор, поряд височіє Ратуша. Трохи далі — Домініканський собор і Успенська церква. Позаду цього краєвиду, гармонійно доповнюючи пейзаж, здіймалась вежа Високого замку. Жінка впізнавала вулиці, якими ходила безліч разів...

Львів – місто кленів і магнолій

Учора працівники міського управління екології та благоустрою, ЛКП «Зелений Львів» та Галицької райадміністрації продовжили розпочаті торік роботи з озеленення вул. Городоцької. Так, на ділянці від вул. Наливайка до вул. Менцинського було висаджено 5 кленів кулястих. А вже завтра, силами ГО «Українські креативні реформатори», ГО «Мій шлях» та ГО «Екозахист» у Стрийському парку висадять 10 магнолій – розповіли мені у прес-службі Львівського магістрату.

В управлінні екології та благоустрою пояснюють: було обрано саме цей вид дерев, оскільки він є найбільш газостійким та пристосованим до життя в міському середовищі, а вул. Городоцька є однією з головних магістралей Львова, якою щоденно проїжджають тисячі авто та проходять десятки чи навіть сотні мешканців. Окрім того, висаджені клени є чи не найбільш вдалими за видами та якістю.

«Закликаємо усіх небайдужих громадян підтримувати ідею озеленення міста Львова та внести свою частку у наведення благоустрою, очищення довкілля та покращення стану рідного міста. З нашого боку буде підтримано будь-яку ініціативу громади та надано максимальне технічне сприяння», – зазначають в управлінні.

Станція між двома мостами

Є одна особливість розташування залізничних станцій у Львові: вони якнайкраще показують, в якому напрямку розвивалося місто.

Наприклад, минулого разу ми робили репортаж про станцію Личаків, яка припинила своє існування. Однак і місто в східному напрямку також не розвивалося – в тій частині Львова майже немає сучасних будинків, обмаль підприємств. Інша річ – південний напрямок, де, зокрема, розташовано станцію Персенківка. Навколо неї є низка підприємств: Львівський автобусний завод, Сільгосптехніка, Хімзавод. Це лише ті виробництва, що безпосередньо межують із станцією. Ну а вже навколо них розбудовували квартали Нового Львова та Сихова. Щоправда, всі вони зараз переживають не найкращі часи, разом з ними фактично занепала й станція.

До Персенківки веде одноколійка

Персенківка з усіх малих станцій Львова має, мабуть найцікавішу історію. Коли виникла сама станція, зараз достеменно не відомо. Колію Львів – Чернівці збудовано 1866 року, вона стала другою залізницею, яка з’єднувала два великі міста. Однак на той час Персенківка ше не входила до складу Львова. Цікаво, що від початку станція відігравала роль вузлової. 1894-го від неї було прокладено колію до верхньої частини Стрийського парку, де тоді відбувалася Загальна крайова (народна) виставка. Згодом колією підвозили вантажі на знамениті «Тарги всходні» (ярмарок), які так само відбувалися у Стрийському парку. Ця залізнична гілка пережила кілька змін, урешті частину колії розібрали, ну а та, що залишилась, тепер відома як Львівська дитяча залізниця, що дає підстави вважати, що первісно дитяча залізниця мала стандартну колію. Однак ця історія настільки давня, що жоден зі старих залізничників, яких ми зустріли, про це навіть і не здогадувалися.

Однак Персенківка мала всі шанси стати конкурентом Головного львівського двірця, адже на початку ХХ століття саме звідси мало розпочинатися залізничне сполучення Персенківка – Підгайці. Проте переговори міських райців з потенційними інвесторами не дали результату, адже умовою посадовців було те, що вокзал мав розташовуватися у Львові. Ну а Персенківка на той момент була за межами міста. Отож колію збудували від станції Підзамче – ту саму, яка проходила через станцію Личаків.

Стара будівля станції Персенківка таки збереглася

Попри всі пертурбації та невдачі, станція таки мала важливе історичне значення, підтвердженням чого були бої в листопаді 1918 року між українськими та польськими військовими. Власне на Персенківці відбувся бій між українським та польським панцирниками (бронепоїздами). Станцію бомбардувала з повітря польська авіація, адже сюди з Головного залізничного вокзалу Львова відступив курінь Українських січових стрільців.

За радянських часів навколо станції постала низка підприємств, які вона й обслуговувала.

Ось так залізничники чистять щебінь на станції Персенківка

Сучасна вокзальна споруда Персенківки є щонайменше третьою за ліком. До речі, будинок, де розташовувалась станція за часів німецької окупації, таки зберігся – він стоїть на протилежному від сучасної станції боці. На його фасаді є металева конструкція, до якої кріпили дзвін, що сповіщав про прибуття потяга. Зараз це – приватний житловий дім.

Згодом, за розповідями колійників, збудували велику будівлю, в якій і була залізнична станція, однак вона не збереглася. А нинішня будівля – це фактично невелика квиткова каса з навісом і двома лавками для очікування потяга. Втім як пасажирська станція вона не відіграє значної ролі: тут зупиняються лише електрички ходорівського напрямку. Основне ж призначення Персенківки – вантажні перевезення, а також технічна зупинка: саме тут розвинаються поїзди, адже чернівецький напрямок, як і за часів бабці-Австрії, залишається одноколійним. Крім того, станція працює в основному на розвантаження, найпопулярніший вантаж – щебінь.

Сплетіння колій на Персенківці

Свою мандрівку на Персенківку ми розпочали від моста на вул.. Стрийській. Уже в першому тупику бачимо 15 вагонів-платформ. Володимир Дубас, який чи не щодня їздить через Стрийську, зауважує, що ці вагони тут стоять уже кілька місяців. Зрештою, що вони тут давно, свідчить і вилинялий колір, і висока трава під ними. Ймовірно, що вони колись були зеленого кольору, а це ознака того, що належать приватному перевізнику. Ось така капіталістична безгосподарність.

Однак на самій станції робота кипить: за допомогою спеціального потяга робітники чистять щебінь на головній колії – грейдером забирають брудне каміння, бруд після очищення стрічкою піднімають у спеціальні вагони, а чисте каміння повертається назад, на колію.

Персенківка – це сплетіння колій та численних бічних відгалужень, значну частину яких зараз або взагалі не використовують, або нечасто. Якщо ж пройтися цими бічними коліями, то можна побачити зовсім інший Львів – той, де напевне, не ступала нога міського голови: доволі занедбані закамарки, вздовж залізниці – гори брудного щебеню, а в ярах – купи сміття. 

Залізничну колію тут використовують як стежку, адже поїзди ходять рідко. «Хочете в тюрму попасти?» -- відповів нам один з перехожих, коли ми запитали його, куди прямує ця гілка. Крім виправної зони, цією колією поставляють вантажі на ще одне, особливо важливе зараз підприємство – Львівський танкоремонтний завод. Далі – ринок «Шувар». Згадалося про рейковий автобус, який колись функціонував у Львові. Можливо, треба було-таки сполучати цей популярний продовольчий ринок із вокзалом замість станції Сихів? Але над цим нехай міркують містобудівники.

Вид на станцію із Сихівського моста

Бо замість того, щоб будувати нові залізничні шляхи та станції, у нас, навпаки, розбирають наявні. Поряд з цією залізничною колією колись були склади видавництва «Вільна Україна»: від основної колії відходила невелика, довжиною метрів 200, гілка, якою потяг з папером заїжджав просто на склад. Зараз від неї залишилися лише шпали.

Урешті наша подорож завершилася біля сихівського мосту, з якого добре видно панораму станції Персенківка. Це місце має історичну назву Козельники на честь села яке в 30-х роках минулого століття приєднано до Львова. Однак і тут не обійшлося без чергової ложки дьогтю: тутешні мешканці скаржаться, що будівельники не зробили окремих сходів для пішоходів, хоча такі передбачені проектом. Отож пішоходам доводиться робити чималий гак, аби потрапити на міст.

Фото Володимира Дубаса

http://www.gazeta.lviv.ua/life/2014/08/10/33198