Роман Петра Яценка «Львівська сага» переносить нас у невідомий Львів початку та середини ХХ століття і дуже легко читається. А він таки і справді невідомий, адже це місто, в якому його річка захована під землю – львів’яни щодня ходять берегами Полтви, однак самої річки ніхто ніколи не бачив. Отож як описує одну з найбільших загадок міста – річку Полтву Петро Яценко.
 |
| Знимка avtura.com.ua |
…Кров міста – вода – зупинилася у водогонах. Припинилося биття міського серця – вщухли плітки та розмови. Говорити стало нікому. Сірими принишклими мовчазними покидали Львів мешканці – його душа.
Із боліт, на яких споконвіку стояв Львів, задавлених чавуном і бруком, загнаних у небуття боліт, піднімалися тумани. Вони огортали собою Львів, ховали спочатку підмурівки, затим – вікна, дахи і нарешті – вежі. Важкі задушливі тумани піднімалися із підземної Полтви й лягали на місто білим саваном, укривали шляхи, добиралися до вершини Замкової гори і Лисої гори, і якщо дивитися з цих гір, місто зникало, немов би й не було тисяч людей, доріг, мурів і веж, любовей, проклять, життів і смертей. Над вічним морем, в яке опустився Львів, не існувало більше нічого, крім вічної непостійності й вічного спокою.
Проте, наче останні нитки, що пов’язують буття й небуття, місто тримали над прірвою дороги, якими Львів покидали ті, хто його любив і ненавидів. Залізничною колією, шосе, ґрунтовими шляхами рухалися сірі постаті, що забирали у своїх валізах крихти величі сього міста.
“Я ненавиджу його! – кричав у нападі люті єврей Копандопулос, видираючи клапті зі своєї цапиної борідки. – Він обманув мої надії! Він дав мені друзів і заробітки. Він навчив мене сміятися, як це роблять усі нормальні євреї! Він показав мені, що я вищий від усіх, і він запхав мене пикою в бруд, щоб я зрозумів плинність мого життя! Він дав мені любов, дах, заробітки, друзів, – а тепер усе це забирає! Я ненавиджу тебе, місто, – він сів на свою валізу і додав уже більш розважливо: – Тепер ти залишаєшся помирати, як моя тітка, що відігнала усіх від себе, бо лікар дав їй три дні життя. Вона кричала нам: «Ідіть звідси, я не можу бачити ваші нахабні єврейські пики, що корчать із себе скорботу! Усім вам потрібна не я, а моя спадщина! Ви – просто дивні люди, що хочуть повеселитися на моїх поминках!» І вона прогнала усіх родичів, щоб помирати. Ми не приходили до неї двадцять днів, а коли нарешті набралися сміливості й повернулися, то з’ясували, що тітці стало краще, і вона купила квиток до Америки. І ти, Львів, – наче та тітка. Ти іще довго помиратимеш і виганятимеш нас. А коли ми випадком повернемося, то побачимо, що ти пішов своїм шляхом».
